Заплаканими мокрими снігамиПостукав вітер у моє вікно.Так жалібно спліталося сльозамиНебес вечірнє крижане панно.Пронизливо скрипіли сонні клени,Зітхала в сні обшарпана соснаІ снилось їм вбрання таке зелене,Таке розкішне, свіже, як весна!Хитався промінець очей ліхтарних,Між мокрих снігових краплин тремтів,А зорі десь в своїх світах примарнихСамотньо догоряли взаперті.Побудь зі мною. Вкутай покривалом,Поближче сядь, міцніше пригорни,Щоб серце битись не переставало,Щоб дочекати все таки весни.

Іще не осінь, але вже не літо…Ще не спустів й не зажурився сад:до сонця груші мружаться налиті,хизується красою виноград.Грайливий вітер бавиться гілкамизеленокосих панночок-берізй плете шарфи сумними вечорамиз прозорих павутинових завіс.Ще ліс не спить. Цілує срібні роси,в траві ще ніжиться і гомінко шумить.Уже не літо, але ще не осінь.І якось в серці трепетно щемить…

В кімнаті літо. Пахне чебрецем, що вчора повні жмені назбирала. Я ще тоді у змові із дощем з сріблястих рос краплиночки складала… А нині день – у дощовім плащі, розквітлі липи краплі умивають. В кімнаті тиша. Слухаю дощі із чашечкою липового чаю. Не модну книжку з відгуком чудес беру, поближче до вікна присівши. І хай там що диктує нам прогрес, а ми з дощем читати любим вірші…

Одягнулося літо у ситцеве плаття, В своїм серденьку світ запалило зорею, Огорнуло голівку тремтливим лататтям І блукати пішло синім небом й землею. Серед чистих озер загубилося літо І заплакало холодом, вітром, дощами. Я хотіла в долонях його відігріти І принесла тобі разом з мріями й снами… Я хотіла те літечко вмити росою І у серці сховати від холоду й смутку, Тільки раптом це літо не стало тобою... …Та лишилось країною мрій незабудки

Перший крок, перше слово і перша усмішка, вперто тягнуться так рученята до тебе… Зупинити би час… Хоч на мить, хоч би трішки, щоб голівки малі пригорнути до себе… Пам’ятаєш усе. Наче вчора з порогу проводжала у школу, ночами не спала, вчила ревно і щиро молитись до Бога, заплітала косички, росою вмивала… Вже дорослі. Давно. У світлиці так тихо, тільки серце болить і тривога ще досі – чи здорові, чи в дім не постукало лихо. І плетуться сріблясті стрічки у волоссі… Вже дорослі. ...

Читати далі...

Торкнулось сонце напівсонних трав, цілує, пестить, променем лоскоче. Чи ти кого так трепетно кохав, як сонце раннє трав шовкові очі? Чи ти приносив стільки насолод, як пелюсткам холодні роси в спеку і чи сягав таких стрімких висот, як гордовитий молодий лелека? Чи ти кому так ніжно говорив слова любові, вірності і ласки, як вітер теплий після літніх злив шепоче травам вечорову казку? Біжу босоніж росами дібров. дивлюсь у волошкові очі неба, п’ю жадібно усю живу любов і...

Читати далі...

Засумувала холодом весна Заплакала дощами знову й знову… Немає дна, немає смутку дна І навіть сни не сняться кольорово. Зсіріле небо в тіні сліз тремтить, Хмаринками закуталися зорі, А дощ кудись біжить, біжить, біжить, А дощ кричить… шепоче… щось говорить… Старі будинки дивляться у слід Струмочкам, що спішать якось невміло. Вони ж стоять. Незмінно. Стільки літ. А їм би так побігати хотілось! Весна. Сумує. Плаче. Та невже?! Її ж так всі вимолювали ревно… Ти в сум не вір –...

Читати далі...

Самотній вітер скиглив попід тином, набрякло небо в сірому манто, а холод, вовком виючи невпинно, весну вдягав у снігове пальто. Пронизливо і жалібно скрипіла стара верба над заспаним струмком і лиш підсніжник боязко, та сміло прощався із нудним зимовим сном. Поблідло сонце в хмарному галуззі, так й не напившись усмішок сповна, та все ж… один промінчик посміхнувся. Тобі. Від мене. Це прийшла весна…

І ніби сон як сон – не раз ти снив любов’ю, не раз горіла ніч від пристрасті й тремтінь, та тільки так як я, ніхто іще з тобою наївно не блукав у нетрях сновидінь. Не бійся, простягни мені на зустріч руку, з тобою так давно ми снили в унісон… Ти обніми мене й сердець незвичним стуком розбудимо весну квітчасту за вікном. Не раз тебе крізь сон п’янили аромати, не раз тобі у снах здійсняла мрії ніч, та лиш ніхто тебе не смів так цілувати, як я слізьми роси, торкнувшись твоїх пліч...

Читати далі...

[Приєднана картинка] Дай мені напитись із очей бездонних Лагідних усмішок, ніжності тремтінь. Вже давно відкриті мріям всі кордони, Ти прийшов до мене з трепетних ведінь. Дай мені відчути солод поцілунків, Я сп'янію вкотре і у них втоплюсь, А тоді воскресну відгомоном лунким Й по твоєму тілу морем розіллюсь. Ти вдихни у мене снів цілющу силу, Ангелом я стану сновидінь твоїх, І щоночі будуть лоскотати крила Лебединим пухом руки снів-доріг. Дай мені напитись із очей любові...

Читати далі...