Вчені знайшли людей, які взагалі не можуть мати расових упереджень. Ними виявилися діти з синдромом Вільямса. Відкриття дозволило встановити, що расова неприязнь криється десь у лівому плечі сьомої хромосоми. Синдром Вільямса - рідкісне генетичне захворювання. Воно зустрічається у однієї дитини з двадцяти тисяч новонароджених. Причина захворювання криється у втраті частини генів довгого плеча сьомої хромосоми. Хвороба проявляється у проблемах з серцем, зовнішніх особливостях, таких як подовжена шия, широкий лоб, припухлість навколо очей, великий рот з пухкими губами. Одна з особливостей психіки дітей з синдромом Вільямса - їх надзвичайна товариськість у порівнянні зі звичайними дітьми. Вони екстраверти, легко йдуть на контакт, активно співчувають і допомагають іншим. Вони краще запам'ятовують імена та особи нових знайомих, хоча їхні розумові здібності значно нижчі, ніж у однолітків. Такі особливості, зокрема, дають вченим можливість вивчати спілкування людини. І ось європейські вчені знайшли нову особливість їхнього спілкування - відсутність расових бар'єрів. Провівши стандартні тести, співробітники Інституту проблем психічного здоров'я у Мангеймі прийшли до висновку, що діти з синдромом Вільямса не проявляють жодних ознак расової дискримінації. Вони не робили ніяких особливих переваг при виборі партнерів для ігор або для виконання домашнього завдання, маючи перед собою двох дітей різного кольору шкіри. Як не дивно, але це єдині люди без расових упереджень. Навіть аутисти під час проходженні подібних тестів віддають перевагу представникові власної раси. Втім, навіть у них є власні уподобання - гендерні. Представників своєї статі діти вважають більш придатними, наприклад, для ігор. Звідки, на думку авторів статті, випливає інший цікавий висновок - механізми расового та гендерного відторгнення різні. 

gazeta.ua

Одне з найпоширеніших упереджень – мовляв поблажливість щодо мігрантів, активний антирасизм, позитивна дискримінація тощо – відповідають "європейській гуманістичній традиції". Ніби то “права людини”, незаконно приписані цій гуманістичній традиції, протистоять небезпекам тиранії і фашизму, які несуть у собі доктрини національної або етнічної преференції. Насправді відбулася незаконне привласнення традиції. "Права людини" – це не більше ніж спотворена подоба класичного гуманізму. Якраз навпаки – класичний, особливо еллінський гуманізм захищав поліс (місто-державу) як однорідну етнічну єдність. Мультиетнічний гуманітаризм навпаки прямо протистоїть еллінсько-європейській демократичній традиції, сприяючи тим самим соціальній дисгармонії та деспотизму. Заслуга праць Гуртка "Нація і Гуманізм" під проводом Іво Бло, та головно досліджень, які останній присвятив Аристотелю, – полягає у тому, що було продемонстровано, що корені давньогрецької демократії та політичної філософії спиралися на поняттях первісної однорідності поліса та строгого розрізнення між громадянами та метеками, іноземцями. У своїй "Політиці" Аристотель розглядає таке модне в сучасній космополітичній ідеології поняття "апатрид", яке позначає абстрактного індивіда і вигнанця, який має право влаштовуватися там, де йому здається кращим.  “Поліс є частиною природних речей, і людина за своєю природою – політична тварина. Людина без батьківщини це деградована істота, тобто істота поза людськими нормами. Таких ганьбив Гомер, кажучи: "Без роду, без племені, поза законом, без вогнища", – доводив грецький філософ. У класичній афінській демократії не існувало прямого податку, оскільки він вважався притаманним для тиранії, однак "метеки" (іноземці, що живуть поряд – вираз який не був зневажливим) сплачували цей податок, як ціну за дозвіл жити у державі. Політика, абсолютно протилежна сучасній, яка приваблює іноземців соціальною допомогою та пільгами, відмовляючи у них громадянам. Повага греків до законів поліса несумісна як із всезагальною декларацією прав абстрактної людини, так і з постійним порушенням гуманітаризмом законів (французької) Республіки через адміністративне сприяння нелегалам чи відмову депортувати злочинців; це складає акт тиранії щодо громадян і демократичного законодавства.  Перикл, якого не можливо запідозрити у прафашизмі, зміцнив в Афінах уявлення, яке вважається сьогодні диявольським – національна преференція чи, точніше етнічна преференція. Відхиливши усяке правове поняття грунту (за яким афінянином вважався той, хто народився в Афінах), він посилив право крові. Він провів через голосування закон, згідно з яким афінянином може бути лише той, обоє батьків якого були афінськими громадянами. У той самий час сіракузькі тирани відомі тим, що вони використовували право грунту для масової натуралізації іноземців, аби розчинити ними автохтонний народ і знищити будь-яку демократію. Те саме, що відбувається нині. Якби Перикл зустрівся в уявному діалозі з теперішніми європейськими керівниками імміграціоністів, він вважав би їх, ймовірно, підручними тиранів.  Греки винайшли поняття філія (philia), так переконливо визначеного на колоквіумі Жан-Марі Ле Пеном: "Це братерство, ієрархізована прихильність, різновид дружби, що об’єднувала громадян між собою, узгоджувало з природнім порядком. Вона здійснювалася у першу чергу всередині сім’ї, потім відносно друзів, потім співвітчизників. Згідно Аристотеля "очевидно, що краще проводити день з друзями і добрими людьми, аніж з іноземцями і першими стрічними"". Еллінська "philia" є гуманістичною, тому що вона не егалітарна, ієрархізована, природовідповідна. Я віддаю перевагу моєму брату по-крові перед іноземцем, але це не означає, що я збираюся чинити зло мирним іноземцям. І він чинитиме так само щодо мене у своїй спільноті, своїй країні. Елітарний гуманізм дотримується природного порядку; він не бреше. Бреше егалітарний і утопічний гуманітаризм. Він прямує до тиранії, до пекла дорогою, мощеною благими намірами. Це тиранія, яку ми ризикуємо незабаром отримати у відповідь на можливий вибух етнічної війни…                                                                                                                          Гійом Фай

Здорове суспільство орієнтує людей не на вимушене терпіння одне одного, а на взаємну повагу Якщо прагнеш зрозуміти явище, то спершу поглянь, з чого воно почалося. «Первинно латинське слово tolerantia означало пасивне терпіння, добровільне страждання, асоціювалось з такими поняттями, як біль, зло» — читаємо на сайті «Простір толерантності». Тобто це коли нам щось не подобається, але ми його до певного часу терпимо. Наприклад, коли хтось в автобусі надто голосно розмовляє. Пасажирам неприємно, але вони не подають вигляду і починають дружно ТЕРПІТИ. Ця їхня толерантність триває доти, доки «балакун» не переходить допустиму межу. Тоді в людей уривається ТЕРПЕЦЬ і вони починають активно реагувати, захищаючи свій емоційний комфорт. Нормальне суспільство орієнтує людей не на вимушене терпіння одне одного, а на взаємну повагу. Повага — це велика суспільна цiннiсть. Чим більше людину поважають, тим кращ е їй живеться. Це заохочує до самовдосконалення. Натомість толерантність не перед бачає жодних стимулів до розвитку, адже за будь-яких обставин до тебе ставитимуться байдуже- терпляче. У медицині термін «толерантність» означає повну або часткову відсутність реакції на чужорідні речовини. Організм втрачає інстинкт самозбереження і стає байдужим до наявних загроз. З 90-х років медичний термін «толерантність» почали активно переносити на суспільство. В 1995 році генеральною конференцією ЮНЕСКО була навіть прийнята  Декларація принципів толерантності». Але з якогось дива цьому терміну надали протилежного значення: патологія була представлена як чеснота. Стаття 1 цього документа починається зі слів «Толерантність означає повагу...». Це якби хтось сказав «хвороба означає здоров’я» або «потворність означає красу». Мимохідь згадуєш Оруела з його «правда — це брехня», «незнання — сила». Адже очевидно, що терпіння і повага — це майже протилежні поняття: одна справа поважати людину, і зовсім інша — терпіти її. Проникливі уми вже давно намагаються з’ясувати справжню мету глобального просування світогляду нереагування на чуже. Для позначення набутої патологічної байдужості до зовнішніх загроз навіть з’явився термін tolerastia (толерастія). Частина дослідників схиляється до думки, що пропаганда толерантності — це масштабна спецоперація з психологічної підготовки людства до грядущого вторгнення «чужих». Щоб не спрацював природний захист, заснований на розпізнаванні «свої—чужі», максимально розширюється «простір толерантності», тобто «діапазон терпіння». Якщо ж таки проявляється суспільний імунітет, то апологети толерастії тут же на нього ставлять клеймо «к сенофобії». В результаті такого комплексного підходу вороже втручання починає сприйматися як щось нормальне. Можна сперечатися, хто вони ці «чужі» — інопланетяни чи все ж таки земляни. Безперечно одне: вони вже серед нас і готуються до рішучої атаки. Для людства, враженого толерастією, вторгнення «чужих» буде катастрофою. Наша проблема в тому, що ми не вважаємо їх чужими. Зате вони однозначно вважають чужими нас. (С)