Утворенню  сім’ї  українці завжди надавали великого значення. Відповідно до цього формувалася весільна обрядовість — справжня народна драма, що включала ігрові дії, танці,  співи, музику.

У характері Весільного обряду відбилися народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть.  Наприклад, збір дружини (весільний похід)  молодим, імітація викрадення нареченої (посад молодої), подолання перешкод на шляху до молодої (перейма) - це свідчення давніх форм шлюбу умиканням, а діалог старостів про куницю та мисливця, обмін подарунками між сватами, викуп коси, виплата штрафу за безчестя - своєрідний відгомін звичаю укладання шлюбу на основі купівлі-продажу.

Пережитком матріархату є й пріоритетна роль матері у весільних дійствах.  Саме вона вирішувала питання про заміжжя дочки,  зустрічала весільний поїзд, виряджала молодих до вінчання, вбирала дочку-наречену у вінок, вела молодих на посад. Рудиментом шлюбу дохристиянської доби є звичай накривати сина-нареченого білою переміткою у барвінкових обрядах.

У цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала сватання, умовиш, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір.  Власне весілля складалося із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин.

"Сценарій" традиційного народного весілля в основних рисах зберігся й дотепер - більшою мірою в сільській місцевості та у значно трансформованому вигляді в умовах міста.

Дошлюбне спілкування

Весіллю передували дошлюбні обряди, важливим компонентом  яких була ритуалістика молодіжного спілкування.

Українці кажуть: Як склався у людини шлюб, так піде і все її життя. Ця народна мудрість виходить з того величезного значення, яке надавали шлюбу й сім’ї,  особливо у минулому, коли одружувалися на все життя і тільки з однією людиною. Тож момент вибору судженого був дуже відповідальним. У виборі шлюбного партнера перепліталися різні інтереси.

Дівчина прагнула зустріти обранця, котрий припав би їй до душі, батьки жадали помічника у домі, громада - голову міцного господарства.

Система Д. с. передбачала певні норми залицяння та сватання, які майже до кінця XIX ст. грунтувалися на патріархальних засадах.  Молодь спілкувалася переважно в межах свого села, а в містах — у межах вулиці, навіть свого "кутка". На рубежі XIX—XX ст. цей принцип був порушений і молодь нерідко шукала собі пару не тільки у своєму селі, а й у навколишніх. Хлопці та дівчата зустрічалися на вулицях, ігрищах, толоках, вечірніх сходах, ярмарках.

Найпоширенішими формами Д. с. були вулиці,  забави, годенки, вечорниці тощо. На забавах молодь розважалася, співала, танцювала, водила хороводи. У холодну пору збиралися в приміщенні на досвітки та посиденьки. Приходили самі лише дівчата і не стільки заради розваг, скільки для роботи; на супрядки - і хлопці, і дівчата частково для роботи, частково для розваг; на вечорниці - в основному для розваг.

Хлопці та дівчата спілкувалися на людях, тобто п еребували під певним соціальним контролем. За звичаєм, дівчина наодинці з хлопцем могла бути лише до заходу сонця, а, наприклад, на Прикарпатті на забавах були присутні батьки або старші родичі. Це, втім, не заважало молоді цілуватися та милуватися, проте свою цноту дівчата берегли.  Колись уся громада  зневажала дівчину, яка давала волю нестримному коханню. Траплялося, таких дівчат били мотуззям від дзвонів, намоченим у соляній ропі. В західних районах України майже до XX ст. побутував звичай фізично карати хлопця і дівчину за перелюбство.

Однак подібні випадки траплялися рідко, оскільки вся система виховання молоді грунтувалася на дбайливому, лицарському ставленні хлопців до дівчат і наречених, на романтизації почуттів.

Сватання

(Сватанки, змовини, брання рушників, рушники, згодини, слово). Починалося весілля С., коли посли від молодого (старости, свати, сватачі, посланці) йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Свататися було прийнято у вільний від польових робіт час (на М’ясниці та від Паски до Трійці). Зі старостами до дівчини йшов парубок, на Поділлі - ходили і його батьки, а на Закарпатті - ще й брат або сестра.

Досить складний обряд С. вельми стисло описав Т. Г. Шевченко: "Покохавши літо чи два . парубок до дівчиного батька й матері посила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних. Коли батько і мати поблагословлять, то дівчина, перев’язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку" ... .

...........................