Третя імперія - Революціонер (4)

Народ не хотів революції. Але зробив її. Отже ми отримали нашу революційну державу; і ми отримали наших революційних чиновників, і ми отримали наш революційний мир.

І зараз наступили неминучі наслідки цього; і немає жодної людини, яка б могла передбачити чи може це життя колись бути змінене. Лише якщо німецький народ, котрий перебуває під іноземною окупацією і погодився з нею, зможе стати національно свідомим і політично свідомим, він зможе здобути свободу. Тим часом ми повинні жити так, як можемо найкраще і похмуро чекати моменту, коли сьогоднішні тертя, нестерпні обставини і ганебність нашого існування згорять у вогні генія нашої нації, коли наш політичний дух прокинеться серед нас, щоб вимагати повернення вкраденого майбутнього-котре ніхто не зможе забрати у нас. Якщо звісно ж сама нація не зречеться свого відродження і свого майбутнього. 

Як і кожний злам у минулому, німецька революція породила великі можливості, можливості у внутрішній і зовнішній політиці. Коли стало зрозумілим шахрайство до якого вдалася Антанта, на яке погодився Вільсон, перед народом постала найбільша з усіх можливостей, котра була зраджена. Величезне обурення мало сколихнути введений в оману народ. Палким жестом ми могли кинути у пику ворогам їхнє віроломство, могли відмовитись визнати мир, котрий вони запропонували нам у Версалі, разом із покаянням за війну, котру вони нам нав'язали. Але революціонери вважали себе надто розумними і прийняли брехню Антанти -котра була очевидною вже тоді - прийняли без жодного протесту. Вони вважали, що краще задобрювати наших ворогів, ніж їх дратувати. Вони задовольнили наших ворогів і самих себе, переклавши провину за війну на уряд, який вони скинули, тим самим вони реабілітували себе за вчинений заколот. Ми могли б битися далі за майбутнє існування Німеччини в ім'я тих чарівних принципів, якими американський президент заманив нас у пастку; ми могли б упіймати Антанту на її слові і вимагати, щоб мирний договір поважав ці принципи. На цьому політично-етичному тлі нашої битви, ми могли несподівано для світу, створити союз з Австрією, ми могли цим одним революційним штрихом вирішити питання Великої Німеччини і таким чином почали б нову Центральну-Європейську політику: з усіма цими упущеннями нам тепер доведеться давати раду у найближчому майбутньому. Ми провалили можливість схопити вирішальний момент. Ми не скористалися з вирішального моменту. Ми упустили вирішальний рік. Все сталося так - враховуючи достоїнство людей, з якими ми мали справу - наче воно повинно було статися так. Події прийняли свій фатальний курс. Ми не були вільними у наших рішеннях; ми попали у пастку цієї дволичної і половинчатої революції. Не йшлося про впровадження нової економічної системи. Хоч ця революція вважається соціалістичною, соціалізм був однією з тих речей, які вони зробили аби-як. Наші видатні соціалісти стали ще більш видатними політиками. Вони вирішили на користь західного парламентаризму замість східної терористичної диктатури. Як тільки це перестало бути питанням теоретичної дискусії (котра завжди була нашою сильною стороною) і стало питанням практичної реалізації (в якій ми завжди слабкі) ми не породили жодного оригінального німецького принципу чи ідеї. Ми були вірні лише єдиній ідеї: зраджувати самим собі.

Німецькі революціонери можуть сказати на свій захист, що вони отримали такий спадок. Відповідь на це: якщо стара система несе провину за війну, то нова система несе провину за мир. Новий режим почав своє правління задекларувавши, що відтепер всі шляхи відкриті для кращих людей. Як це годиться демократії кожна людина може займати своє становище не внаслідок свого народження, а внаслідок своїх здібностей. Ми маємо право запитати у Революції та її дітей республіки: покажіть нам цих "кращих людей".  Революція і Республіка не породили геніїв, а лише угодовців: людей пасивних, а не людей дії: ковадло, але не молот: вони проявляють терпіння, але не сміливість: невтручання, але не ініціативність - і ні в якому разі творчість. Республіка, створена революцією, повторювала зношені ідеї ХІХ століття; вона не породила нічого німецького. Щоб найти в ній хоча б натяк на якісь оригінальні німецькі ідеї, ми повинні віднайти серед безлічі комуністичних, синдикалістських, середньовічних напрямків думки, успадкованих з часів Селянської війни або успадкованих від Томаса Мюнцера, ідеї, котрі були потопленні в демагогії демократів. Відсутністю генія серед республіканців від революції ми завдячуємо нашому фатуму, який настільки банальний, наскільки ж і трагічний, і який переслідує нас ці останні роки.

Німецькі демократи зайшли настільки далеко, що пишаються відсутністю німецького генія. Вони хизуються тим, що поклали край революції, відкривши дорогу всім напрямкам. Вони вважають, що це мудро відповідати "Так" на кожну вимогу. Ми раболіпно виконували одну вимогу за іншою. Ми задобрювали і задобрювали.  Ми застерігали проти запалу і апелювали до німецького терпіння. Ми не могли відкинути вимоги наших ворогів через мирний договір, який ми підписали, і було не можливо задовольнити всі вимоги, але ми намагалися, стоячи лицем перед тотальною неможливістю, виконати хоча б частку можливого. Ми зволікали день за днем, коли мали вже мали б почати казати "Ні". Ми погоджувалися з кожною вимогою. Ми дозволили тиснути на себе, поки ми не відчули за спинами останньої стіни, допоки вже ніякі виверти були неможливі, тоді ми ми звернулися до наших ворогів, коли вони пред'явили свої рахунки до сплати, і ми їм показали наші кишені - порожні від грошей, порожні від ідей.

Демократи не визнавали, що їхня політика була помилковою. Вони душили кожен голос, який протестував. Вони цькували націоналістичну та радикальну опозицію, замість того, щоб згуртуватися в боротьбі проти спільного ворога. Якщо вони навіть і наважувалися зробити крок вперед, наступним їхнім кроком був відступ. Вони покладали свої надії на пробудження світової мудрості, на відновлену Лігу Націй, на час, замість того, щоб підпорядкувати час собі.

Ми продовжували виконувати свій обов'язок, бо призвичаїлися до цього. Ми налагоджували наші механізми. Ми видавали пропаганду. Ми писали замітку за заміткою. Ми діяли мужньо. Ми діяли коректно. Ми діяли під тиском політичної бюрократії. Ми діяли так, наче завжди приречені були так діяти, як політичні дилетанти.

Де тоді був геній нації? Де була його "божественна сила"?