Німецький історик Керстін Йобст про сприйняття Голодомору і Чорнобиля на Заході Навряд чи є сенс порівнювати дві катастрофи: хто здатен вирішити, які  смерті були найтрагічнішими, найболючішими та найбезглуздішими? Проте  скрупульозно вивчати ті часи, відкривати нові документи, знаходити  невідомі свідчення та робити їх надбанням людства треба. Що і робить  молода німецька дослідниця Керстін Йобст. У. Т.: На вашу думку, наскільки відома нині в Німеччині та на Заході загалом тематика Великого Голоду 1933 року? – За часів президентства Ющенка відповідні резолюції були схвалені деякими європейськими парламентами, що визнали Голодомор злочином проти українського народу. Тоді ж стало очевидним, що це  питання на Заході, а надто в Німеччині, вважається антиросійським. Захід залежить від енергоносіїв Росії, тож у якомусь сенсі Україна є  заручником у відносинах між Європою та РФ. Однак та роль, яку Голодомор  відіграє в Україні для націєтворення, на Заході сприймається інакше, ніж у вас. Річ у тім, що сприйняття голоду залежить від конкретної політичної  ситуації, політичної системи, в якій ця трагедія розгортається.  Наприклад, на Заході свого часу багато обговорювали голод у Північній  Кореї, оскільки його вважають наслідком політичної системи, що панує там нині. Водночас, на жаль, є чимало трагедій голоду, що залишаються в  тіні, позаяк політичний аспект тих країн менше цікавить західну  громадськість. Тому ці країни отримують менше допомоги та й  уваги,відповідно, їм приділяють менше.  Табуйовані світом У. Т.: Чому, на вашу думку, свого часу фактично зазнали поразки правдиві відомості про голод в Україні в Лізі Націй і взагалі у західному суспільстві?  – Правдива інформація частково просочувалася за межами України.  Завдячуємо британському журналісту Гарету Джонсу, який у розпал  Голодомору побував в Україні тричі й одним із перших вголос заявив про  цю трагедію. Деякі західні дипломати теж говорили правду. Якби рівень  поінформованості Заходу про Голодомор був би більшим і набув би якоїсь  вже критичної позначки, то це могло б призвести до значних дипломатичних санкцій щодо СРСР, навіть до його ізоляції. Радянський Союз експортував за демпінговими цінами зерно, в якому Захід був дуже зацікавлений. Ті події були надто жахливими, що в них не хотіли вірити. Було важко  зрозуміти, що таке можливо – мільйони людей помирають від голоду у  країні, яка масштабно експортує збіжжя.Вирішили, що голоду немає, а є  лише перебої з постачанням продовольчих товарів.  У. Т.: Тоді під час Голодомору Європа не  повірила в його реальність, потім Друга світова, відтак холодна війна, і так Голодомор випав з функціональної пам’яті Європи, пам’яті  історичної, політичної тощо. Чому, на вашу думку, радянські  дисиденти-шістдесятники зрідка зверталися до теми трагедії Голодомору? – До 1980 року тему Голодомору порушувала хіба що українська діаспора  переважно у США. Особливо замало уваги до цього явища приділяли під час  протистояння між Сходом і Заходом. У часи холодної війни. Однак  починаючи з 1989 року з падінням залізної завіси ці події почали  потрапляти до контексту європейської уваги, а після приєднання до ЄС  Польщі та країн Балтії вона особливо зросла.   Стосовно дисидентів-шістдесятників. По-перше, вони жили в містах, де  переважала міська інтелігенція, фактично у них не було зв’язку з селом.  По-друге, багато хто з них все-таки вірив у соціалізм, хотів  трансформувати цю систему, ліквідувавши певні недоліки. І лише наступні  покоління дисидентів вже порушували питання щодо радянської системи  радикальніше. І все ж, мені здається, що лише Чорнобильська трагедія  стала каталізатором поновлення пам’яті про Голодомор. Тобто лише внаслідок наступної катастрофи – аварії на чорнобильському атомному  реакторі, що зачепила не лише українську націю, –Голодомор став  публічною темою в Україні та світі. Частина ідентичності У. Т.: У своїх дослідженнях ви зауважували, що у людей, які вижили під час Голодомору, спостерігається амнезія на ті події. Чи не тому, що страх оселився на  рівні генів, українці зараз інертні у вирішенні доленосних питань? – Я не вірю в якусь генетичну пам’ять, а вірю виключно в пам’ять,  передану через сім’ю та оточення. Тобто в те, що розповідають батьки,  те, що передається системою освіти. І життєвий досвід батьків, і досвід  людей, які жили у часи ГУЛАГу, Голодомору, вони справді формують  характер людини. Кожна нація має право на співжиття зі своїм минулим.  Йдеться як про травматичне минуле, коли спільнота сприймає себе як  жертву, так і про те минуле, де йдеться про провину, відповідальність  спільноти за минулі події. Коли акцентується на спільній пам’яті, де  багато йдеться про смерть, страждання, то це, звісно, робить людей  пасивнішими і спричиняє те, що суспільство не наважується на новий  прорив чи навіть бажання щось змінити у своїй країні.  У. Т.:Чи варто реанімовувати пам’ять українців про трагедії, які за СРСР були табуйовані? Чи можуть вони стати  каталізатором об’єднання нації? – Це дуже важливо, особливо для країн, які перебували колись за  залізною завісою, таких, як Україна і Білорусь. Для країн, які мають у  своїй недавній історії незавершений або ще відкритий процес  націєтворення. Голодомор є частиною української колективної  ідентичності. Трагедії можуть мати об’єднувальне значення, але працювати виключно з минулими стражданнями неможливо.  Трагедія як інструмент У. Т.: Чому в Західній Україні Голодомор викликає більше співчуття, ніж у Центральній та Східній, де безпосередньо він лютував?  – На Сході України, коли люди помирали, їхні села заселялися  переселенцями з Росії. Звісно, що нащадки тих переселенців нічого не  знають про Голодомор, тому що їхні предки не потерпали від голоду. Під  час Голодомору і далі протягом десятиліть пам’ять про цю штучну  катастрофу, навіть найменші згадки про неї, були заборонені радянськими  комуністами. Натомість у Західній Україні пам’ять про цю трагедію жила.  Люди там знали й берегли спомин про неї, адже до Другої світової ці  території не входили до складу СРСР, до того ж західняки мали зв’язки з  українською діаспорою та й узагалі зі світом. У. Т.: У своїх публікаціях ви наголошуєте, що  Голодомор залишився в колективній пам’яті України і перетворився на політичний інструмент, а Чорнобиль – ні. Чому ви так вважаєте? – Чорнобиль не став колективною травмою і залишився травмою  особистості, тому що український уряд не пропагує застережень про цю  трагедію. Навіть після Фукусіми, коли весь світ замислився, чи слід  будувати нові атомні станції, а деякі країни, як наприклад, Німеччина,  Австрія, Швейцарія, навіть вирішили відмовилися від побудови нових і  переходити на альтернативні енергоносії. Українська влада натомість  вирішила й надалі зводити нові атомні станції та експлуатувати старі,  тому що альтернативні джерела здаються їй надто дорогими. У. Т.: Що спонукало вас взятися за ці теми: Чорнобиль і Голодомор? – Я маю симпатію і глибоку зацікавленість до України. Спочатку хотіла  займатися історією Східної Європи, починала з Польщі, а далі у своїх  інтересах просувалася на схід. В Німеччині Україна – це просто  terraincognita, на жаль,замало науковців досліджують її. Біографічна нота Керстін Йобст, німецький історик, експерт новітньої історії Східної та Центрально-Східної Європи.  Гостьовий професор в Університеті Зальцбурга. Читає лекції зі  східноєвропейської історії та суспільств у Військовій академії Збройних  сил Німеччини (Гамбург). Автор книжок «Перлина імперії. Російський дискурс Криму» (2007) та «Історія України» (2010).

Судову справу проти помічниці судді Наталі Соловей, яка влітку джипом розчавила жінку, закрито через амністію підсудної. Про це стало відомо журналістам програми "Знак оклику" (канал ТВі), які прибули до Шевченківського райсуду Києва на слухання справи. Суддя Володимир Бугіль прийняв рішення закрити справу, амністувавши Наталю Соловей. "Мною винесено постанову про застосування амністії. Але на якій  підставі винесено амністію, я коментувати не буду. Постанова з'явиться в реєстрі там побачите. Справу закрито!", - заявив суддя журналістам. Як відомо, трагедія сталася в червні місяці, коли Наталя Соловей, керуючи джипом Мерседес, буквально впечатала жінку в стіну будинку. Загиблою виявилася Світлана  Тетеревкова – матір трьох дітей, мешканка Бориспільського району  Київщини. Очевидці події стверджують, що власниця джипу назвала свою посаду при затриманні, як помічниця судді одного з київських судів. Також, за словами очевидців, невдовзі на місце трагедії прибув  чоловік Соловей, який провівши коротку розмову з інспекторами ДАІ,  домігся того, щоб дівчину відпустили.

26 листопада у всіх обласних центрах країни, Києві та 32 столицях країн діаспори вшанують пам’ять мільйонів жертв геноциду ’32—33 років. Натомість за тиждень до роковин офіційна влада мовчить і не оголошує жодних заходів.

З ініціативи Громадського комітету із вшанування пам’яті жертв  Голодомору-геноциду 1932—1933 років 26 листопада 2011 року відбудеться  всеукраїнський меморіальний захід у Києві біля Національного музею  «Меморіал пам’яті жертв голодоморів», пройдуть вшанування у всіх містах країни. Світовий конгрес українців організовує заходи у столицях 32  країн.

Натомість за тиждень до офіційного Дня пам’яті жертв Голодомору — 26 листопада — інформації про плановані   державні заходи немає. Крім того вчора Український парламент відмовився  на державному рівні у 2012 році вшанувати пам’ять жертв Голодомору   1932-1933 років. 

Цьогорічний всеукраїнський   громадський меморіальний захід буде зокрема присвячено вшануванню   пам’яті дітей, вбитих і ненароджених внаслідок трагічних подій 32-33  років.

«Тоді нас міг врятувати хліб, тепер нас врятує пам’ять. Приходь. Пам’ятай. Запали свічку!» — закликають   українців організатори акції.

У Києві о 14:00 26 листопада

 розпочнеться скорботна хода від метро Арсенальна до Національного  меморіалу пам’яті жертв Голодомору. Хода буде присвячена дітям, вбитим і ненародженим. О 14:30 біля Національного меморіалу  пам’яті жертв Голодомору розпочнеться панахида, яку відправлять ієрархи всіх конфесій. До участі запрошені представники віх церков та  релігійних організацій в Україні. У Львові скорботні заходи починаються о 15:00 біля пам’ятника Шевченкові. О 16:15 – хода до Підзамчого. Щодо заходів у інших містах – слідкуйте за новинами у соцмережах, посилання на які знаходяться нижче. О 16-й годині 26 листопада  — загальнонаціональна хвилина мовчання, під час якої мільйони  українців запалять свічки біля Меморіалів Голодомору та на вікнах своїх домівок. Раніше Громадський комітет звернувся до   телерадіокомпаній з проханням дотриматися жалобного мовлення 26   листопада. Це звернення підтримало понад 4000 провідних українських   мистецьких і громадських діячів та просто небайдужих українців. Відтак   Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення   підтримала заклик громадськості до телерадіокомпаній відмовитись від   розважального контенту на телебаченні та радіо в День пам’яті жертв  Голодоморів. Громадськість також закликала освітян   продовжити загальнонаціональну традицію та провести у поминальний   тиждень 21—25 листопада Уроки пам’яті Голодомору в Україні. Нагадаємо, що Громадський комітет із   вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932—1933 років був   створений минулого року у зв’язку із намаганнями нової влади відмовитися від традиції вшанування жертв геноциду. Незважаючи на Закон, Президент Віктор Янукович публічно заперечував Голодомор як геноцид, втім, після значного громадського тиску, перші особи держави вшанували пам’ять   мільйонів невинно загиблих, проте окремо від громадськості. До складу комітету увійшли 38 знакових постатей в науковому, мистецькому та громадському житті країни: Ольга Богомолець, В’ячеслав Брюховецький,   Володимир В’ятрович, Володимир Василенко, Іван Васюник, Василь Вовкун,  Анатолій Гайдамака, Дмитро Гнатюк, Петро Гончар, Іван Дзюба, Іван Драч,  єпископ Євстратій (Зоря), Андрій Жолдак, Микола Жулинський, Євген   Захаров, Олександр Іванків, Геннадій Іванущенко, Сергій Квіт, Андрій   Когут, Роман Круцик, Ніла Крюкова, Станіслав Кульчицький, Неля   Лавриненко, Олександр Максимчук, Василь Марочко, Ніна Матвієнко, Марія   Матіос, Олекса Петрів, Мирослав Попович, Олег Рибачук, Стефан Романів,   Євген Сверстюк, Михайло Свистович, Володимир Сергійчук, Євген Станкович, Лесь Танюк, Володимир Тиліщак, Ігор Юхновський. Громадський комітет із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932—1933 років

Відмова Януковича летіти до Вроцлава на зустріч із польськими та німецькими колегами буцімто через страх перед туманом стала лише хрестоматійним прикладом «ведмежої грації» тих, хто відповідає за прикриття негожих дій керівництва.

Випадок такий рельєфний, що наштовхує відразу  на кілька доволі серйозних тем. По-перше, про «ведмежу грацію». Іноді складається враження, що  відповідальні за гарний імідж президента мислять себе в часах «залізної  завіси», коли монополія на істину належить лояльним до влади ЗМІ, а  інших просто немає. Таке сприйняття вельми схоже на те, що відбувається у відомій сусідній  державі; цілком можливо, зараження цим вірусом вітчизняних владних  іміджмейкерів пов’язане з роботою «радників» із тієї країни. Радник голови Адміністрації президента Ігор Шувалов, наприклад, цілком може задавати тон в ігноруванні реальності й удаванні, що громадяни чутимуть тільки те, що скаже керівництво. Але  нині часи інші. Тож не встигла ще благопристойна версія про жахливий туман над полем у Вроцлаві розійтися інформаційним простором, як її витіснила новина про те, що, крім Віктора Федоровича, туману більше ніхто не  злякався. А розтиражована новинними агенціями реакція німецького  президента Крістіана Фульфа на нерішучість українського колеги: «Ми  зустрінемося з Януковичем, коли спаде туман, і думаю, що з України спаде туман» – практично не залишила сумніву у справжніх причинах туманофобії нашого гаранта. Довелося все-таки летіти і вислуховувати від європейців про  необхідність звільнити  політичних в’язнів... Як висловився один із  політологів, для нинішньої влади характерна суміш зарозумілості з некомпетентністю. Тут маємо другу тему. Ті, хто готує керівництву держави відповіді на  гострі запитання, і саме керівництво, якщо воно з ними погоджується й озвучує їх, певно, вважають аудиторію в Україні та за її межами  позбавленою можливості адекватно сприймати дійсність. Знову і знову  читається мантра про «незалежний суд». Однак влада не переконала ані Захід, ані українців загалом, ані своїх прихильників. За даними  соціологічної служби «Рейтинг», позбавлення Тимошенко волі підтримують  лише 24% опитаних загалом в Україні, менш як половина мешканців Донбасу (45%) та прихильників Партії регіонів (48%). Отже, «посадка» екс-прем’єрки не принесла навіть електоральних дивідендів. Від неї, як і від репресій узагалі, тільки шкода. Нині під загрозою не лише ратифікація, а й саме підписання угоди з Євросоюзом, про що вже заговорили в кулуарах  європейські дипломати. Влада в Україні марно намагається скинути з себе  відповідальність за зрив цілком реального шансу запустити механізм інтеграції до ЄС, використовуючи ще одну стару мантру: «А Європа не дає  нам перспективи членства». На етапі Угоди про асоціацію згадані  перспективи окремо не прописуються. Власне, укладення самої Угоди про асоціацію та поглиблену зону вільної торгівлі і є тією «перспективою  членства», якої нібито прагнуть можновладці. І тут важливий третій  момент. Деякі дії (чи радше не дії) влади на зовнішній арені упродовж останнього року (зокрема, завершення підготовки угоди з ЄС, спускання на гальмах більшості російських інтеграційних планів у різних галузях  енергетики та промисловості тощо) породили  подівання, що вона спроможна адекватно оцінити національний інтерес принаймні крізь призму власного  економічного інтересу, перспектив для підприємств, які їй належні чи  підконтрольні. Але відмова чути і наполегливі попередження Європи, і позицію власного суспільства на користь потурання своїм ірраціональним бажанням та страхам позбавляє будь-яких ілюзій. Влада – в тумані самонавіювань і самозаспокоювань. Вона йде своїм  курсом перетворення країни на вотчину вузького кола людей. Решта – лише  мантри. І те, що в них практично ніхто не вірить, турбує керівництво  держави дедалі менше.

Инициатива Министерства энергетики и угольной промышленности по наделению НАК «Нафтогаз Украины» функциями безналогового импортера нефти и в дальнейшем продавца нефтепродуктов без налогов на законодательном уровне закрепит схему, схожую с принципами работы печально известной фирмы «Ливела». К такому выводу пришли эксперты «Консалтинговой группы А-95» после изучения законопроекта о внесении изменений в Налоговый кодекс Украины, который 16 ноября 2011 г. был презентован министром энергетики Юрием Бойко. По предварительным оценкам, убыток госбюджета от озвученной инициативы может составить минимум 25 млрд грн. При расчете эксперты исходили из объема поставки нефти около 20 млн т по цене $100/барр. В «А-95» основываются на том, что сфера поставок нефти и нефтепродуктов будет полностью монополизирована, так как конкурировать с обладателем таких налоговых льгот не будет никакой возможности. По аналогии с работой фирмы «Ливела» за короткий промежуток времени все потоки нефти и впоследствии нефтепродуктов будут переориентированы через «Нафтогаз Украины».

Поскольку законопроект отраслевого министерства предусматривает освобождение от НДС первой продажи нефтепродуктов, произведенных из безналоговой нефти, то следующим шагом авторов этой идеи станет аренда «Нафтогазом» автозаправочных станций для реализации на них данной продукции без налогов. «Полностью очевидно, что цена этого топлива будет максимально приближена к той стоимости нефтепродуктов, в которую в полной мере включен акциз и НДС»,- пишут эксперты. Вопиющими считают эксперты и методы работы Минэнергоугля, где, похоже, уже отказались не только от консультаций с участниками рынка и экспертным сообществом, но и от предварительных обсуждений своих инициатив с другими органами власти. Эксперты обращают внимание на то, что в текущем году это уже третья попытка Минэнерго в том или ином виде «протащить» норму о нулевом НДС для поставок нефти через Кабмин и Администрацию президента. «Последняя модификация законопроекта является не чем иным, как законодательной легализацией схемы, работу которой мы видели в исполнении фирмы „Ливела“ и других компаний группы

„Тайстра“ в 2004-м, 2007-м и 2010 гг. Ее главный результат — колоссальные потери бюджета и полное разрушение рынка при одинаково высоких ценах на топливо для потребителей», — говорит директор «Консалтинговой группы А-95» Сергей Куюн.

Ранее ZN.UA сообщало, что министерство энергетики и угольной промышленности Украины предлагает в следующем, 2012 году освободить от уплаты НДС всю нефть, которую будет импортировать в Украину государственная НАК «НафтогазУкраины», а также операции по дальнейшей реализации нефтепродуктов, произведенных из этой нефти.

Лідер фракції комуністів Петро Симоненко під час розгляду 15 листопада у Верховній раді України Проекту Постанови про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2012 році наголосив, що фракція Компартії не буде голосувати за нього, виходячи з того, що практично «цей проект викидає з нашої історії радянську добу». Найбільшу критику в комуністів викликали постаті Митрополита Йосифа (Сліпого) та гетьмана України Івана Мазепи. «Те що запропонували, зайвий раз свідчить, що нав’язується іншапсихологія і ідеологія святкування. І коли знову ж таки піднімається на щит переможців ті імена, які були зрадниками українського народу, чи той же Мазепа, чи той же Сліпий, який очолюючи Греко-Католицьку Церкву, освячував фашистські злочини на території України. Це якраз свідчить про ту так звану відповідальність тих, хто сьогодні не бачить справжньої історії українського народу, і те, що було зроблено за радянські часи», – прокоментував проект постанови про відзначення пам’ятних дат головний комуніст України. Проект Постанови про відзначення у 2012 році (реєстр. № 8769), внесений народними депутатами України В.Карпуком та В.Яворівським,визначає перелік найважливіших подій у суспільно-політичному житті України та ювілеїв видатних осіб, які у 2012 році повинні відзначатися на загальнодержавному рівні, створює належні правові підстави для організаційної підготовки до їх відзначення. Такі висновки Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності, який на своєму засіданні 7 вересня 2011 року розглянув цей проект і рекомендував ВР України прийняти у першому читанні за основу. Згідно з цим проектом, серед інших дат пропонується в наступному році 17 лютого відзначити 120 років від дня народження Сліпого (Коберницького) Йосипа Івановича (1892-1984) – Предстоятеля Української

Греко-Католицької Церкви, політичного, релігійного та наукового діяча. Також пропонується 25 липня відзначити 325 років з часу обрання  гетьманом України Івана Степановича Мазепи. У Проекті Постанови про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2012  році є й інші важливі дати, пов’язані з релігійно-суспільним життям України. Так, пропонується відзначати у 2012 році 150 років від початку проектування та будівництва Володимирського кафедрального собору(архітектори: І. Шторм, П.Спарро, О.Беретті)(1862); 80 років (1932) вшанування пам’яті жертв Голодомору.

За результатами вчорашнього голосування у ВР України, Проект Постанови про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2012 році не прийнятий і знятий з розгляду.

«Правда в том, что США сказали: мы не можем дать вам юридически обязывающие гарантии. Но мы можем предоставить политические гарантии, — отметила она в опубликованном сегодня интервью в газете “Коммерсант”. — При этом мы понимаем, что тревожит российскую сторону, и поэтому хотим, чтобы они сами приехали и убедились в том, что ничего в системе ПРО НАТО не угрожает силам /ядерного/ сдерживания РФ».  «Я просто считаю, что в данной ситуации это был бы неправильный шаг. Речь идет о защите НАТО, и касается это стран-членов НАТО», — уверена Шерман.  Комментируя ситуацию с участием российской стороны в испытаниях американской ПРО весной 2012 года, она подчеркнула, что представители РФ могут привезти с собой любое оборудование, которое они посчитают нужным, несмотря на то, что Конгресс США наложил запрет на предоставление Москве чувствительной информации по ПРО. «Российские эксперты приглашены на испытания и могут привезти с собой все свое оборудование», — сказала Шерман.

«Я понимаю ситуацию так: и российские, и американские  переговорщики хотят продолжить диалог. В подобных переговорах всегда  бывают трудные моменты. Сейчас мы находимся именно в такой сложной точке. Но так как это важно для обеих сторон, то я уверена, что мы  найдем выход из ситуации. Нам потребуется время и находчивость, но мы  продолжим работать над этим», — отметила высокопоставленный американский дипломат.

Служба у Білорусі - це одна з найменш відомих сторінок біографії Романа Шухевича. Він був командиром українського підрозділу “Нахтіґаль” при німецькій армії. Однак після цього почалися конфлікти українських націоналістів з німецьким окупаційним режимом і арешти. Тоді “Нахтіґаль” було знято з фронту як потенційно небезпечний для німців. Його відправили на так зване “донавчання”. В кінці 1941 року переформатували у батальйон “Шуцманшафт” і відправили на територію Білорусі. Перебували там до кінця 1942 року.

Участь українців і “Нахтіґалю” у пацифікації білоруських сіл і в антиєврейських погромах 1941 року - вигадки. Невідоме завжди породжує можливості для інформаційних спекуляцій. Конкретних документів про діяльність батальйону “Шуцманшафт” досі не знайшли. Хоча є багато бажаючих їх відшукати. Дехто запевняв, що такі матеріали покажуть звірства українців у Білорусі. Єдина наявна інформація - це спогади самих членів батальйону. Зокрема, спогади Мирослава Кальби у кількох його книгах. Крім галасливої інформації, яка не опирається на жодні архівні документи, не зустрічав публікацій, які б розкривали цю сторінку життя Романа Шухевича.

Спекуляції вигідні людям, які бояться відновлення української національної пам'яті і віддання належної шани героям. Потужна інформаційна кампанія проти Романа Шухевича була розгорнута  2007 року після присвоєння йому посмертно звання Героя України. В першу чергу мова йде про ЗМІ, які працюють на російську владу і намагаються утвердити образ Шухевича-колаборанта. Таким чином хочуть кинути тінь на весь український визвольний рух. У цій кампанії використовували старі “кгбістські” заготовки кінця 50-х років, що стосувалися “Нахтіґалю”. У кампанію було втягнуто навіть таку поважну інституцію як ізраїльський меморіальний комплекс “Яд Вашем”. Він виступив із заявою про наявність у них досьє, які нібито компрометують Шухевича як учасника антиєврейських погромів. Після нашого візиту у “Яд Вашем” виявилось, що нічого такого немає.

Відбувалися сутички підрозділу Шухевича з білоруськими радянськими партизанами. Вони розгорнули свою діяльність на цій території 1942 року. Це  радянські диверсійні загони, завданням яких були антинімецькі акції.  Вони загострювали німецьку окупаційну політику, підставляючи мирне населення. Діяли за принципом, чим жорсткіша окупаційна система, тим  краще. Провокували партизани її своїми діями, розплату за які несли  місцеві. Говорити про частоту таких сутичок не можна, бо немає відповідних підтверджень. Проте не бачив жодних матеріалів, які б  говорили про боротьбу українського підрозділу з білоруськими  національними партизанами.

Найвище військове звання, яке мав Роман Шухевич - це генерал-хорунжий УПА. Маємо черговий міф про те, що він нібито був нагороджений високим  військовим німецьким званням і залізним хрестом. Це було легко  перевірити. За кілька років жодних документів, які б це підтверджували,  не було. Інформація про нагороджених залізним хрестом є. Є і списки, у  яких відсутній Роман Шухевич. “Автором” цієї нагороди є історик Анатолій Чайковський. Він першим написав про це, а потім підхопили комуністи на чолі з Петром Симоненком. Це суто політична гра.  Українські націоналісти намагалися використати будь-які можливості для реалізаціїсвого головного завдання - здобуття Української держави. До моменту, поки їхні цілі не розходилися з цілями німців, вони співпрацювали. Це тривало до 30 червня 1941 року. Співпраця полягала у створенні військових підрозділів. Як тільки стала зрозуміла політика нацистів щодо українців, як тільки вони забажали розігнати уряд і відкликати проголошену незалежність, ця співпраця припинилась. Більше того, Шухевич згодом очолив антинацистський рух опору, який вилився в Українську повстанську армію. Цей приклад абсолютно характерний для історії, коли учасники визвольних рухів співпрацювали з іншими державами до моменту, поки їхні дороги не розходились. Не слід забувати, що з Третім Рейхом співпрацювали спочатку держави Заходу (Мюнхенська угода 1938 року). Її підписували керівники Франції, Великої Британії й Італії. Співпрацювало і керівництво Радянського Союзу.

Герой - людина, яка присвятила своє життя боротьбі за національні інтереси народу. Роман Шухевич без сумнівів заслуговує на це звання. Заради здобуття  незалежності України він пожертвував найціннішим, що має людина, -  власним життям. Робив усе заради загального добра і створення  Української держави. Це найкращий приклад того, кого можна назвати  національним героєм. Саме за такими критеріями визначаються національні  герої інших націй. У цьому українці не унікальні.

Частину України досі годують стереотипами і міфами, які не мають нічого спільного з життям і діяльністю Романа Шухевича. Стикався з людьми старшого покоління, які стояли під червоними  прапорами і кричали про те, що УПА - фашисти. Вони навіть не намагалися  вникнути у те, чим була УПА. Однак це лише питання часу. Покоління, виховане на радянській пропаганді, поступово відходить. Нове буде готове самостійно перевіряти інформацію. Молодь сама вирішить, кому належить  право називатись національним героєм. Переконаний, що Роман Шухевич буде серед тих людей.

Володимир В'ятрович, екс-директор архіву СБУ, голова Вченої ради у Центрі Досліджень Визвольного Руху, член Наглядової ради Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького”

Відроджуються міфи про участь українців у львівських погромах 1941 року. Хоча істориками доведено, що це – фікція. З одного боку це вселяє певний песимізм, а з іншого — оптимізм. Якщо люди, які запускають подібну інформацію, повертаються до одного і того ж, то значить у них насправді нічого немає і це просто стара платівка. Вона дуже швидко набридне.

У “Нахтіґаль” хлопці йшли не з доброї волі. Йшли за тим, щоб бути готовими до побудови української армії. Цей  батальйон був для них єдиним методом здобути освіту і зброю. Вони не  бачили його кінцевою метою. Вони бачили себе як зародок українських  збройних сил — УПА. Цей патріотизм був використаний німцями, щоб змусити українців просувати чужі інтереси.

Створення у чужій армії своїх легіонів було характерне ще для греків. Так вони боролися проти турків. Поляки теж мали легіони у німецькій  армії в Першій світовій війні. У “Нахтіґалі” знали, що такі принципи використовувались раніше. У цьому немає нічого унікального і це не є  свідченням любові українців до німців. Треба виходити з реалій того  часу, які вимагали військовий вишкіл. Отримати допомогу на боротьбу з Радянським Союзом можна було тільки у його ворога. Ворог мого ворога —  мій союзник. Цей принцип використовували усі.

Суспільство досі має невисокий рівень знань щодо діяльності “Нахтіґалю”, тому ним можна маніпулювати.  Наприклад, нібито розстріли вояками цього батальйону євреїв улітку  1941-го. У 2007-2008 роках провели дослідницьку роботу, яка показала, що це - міф, який був сформований 1959-го Комітетом державної безпеки  (КДБ). Спочатку він був спрямований проти міністра в уряді Конрада  Аденауера Теодора Оберлендера із Західної Німеччини, який був політичним керівником у “Нахтіґалі”. Знайшли спеціальні інструкції КДБ – як шукати свідків, як їх готували, що вони повинні прочитати, що сказати перед  прес-конференцією. Дехто навіть відважувався писати до КДБ і  торгуватися: “Я повідомив певну інформацію, за що прошу дати мені  можливість поїхати за кордон”. Є документи про нагородження працівників  КДБ, які брали участь у цій операції.

Немає документів, які підтверджують причетність Романа Шухевича і “Нахтіґалю” до львівських погромів. 2007 року, після присвоєння звання Героя України Шухевичу, президент  Віктор Ющенко поїхав до Ізраїлю у меморіал Голокосту “Яд ва-Шем”. Один  із його співробітників сказав, що звання Героя присвоєно колаборанту і  антисеміту. Мовляв, Шухевич винен у смерті тисяч євреїв і є на це досьє. Інформація розійшлася по всьому світу. Ми звернулися до “Яд ва-Шему” з  проханням ознайомитися з цими досьє. Отримали ксерокопії двох документів на 4-х аркушах. Один — це свідчення і протокол допиту когось із підпільників 1940-50-х про те, що українські націоналісти не любили  євреїв. Другий — це свідчення Григорія Мельника, бійця “Нахтіґалю”, про  те, що українці брали участь у погромі. А у документах КДБ знайшли, що Мельник був одним із тих агентів, якого в КДБ ретельно готували давати  відповідні свідчення. Усе повідомили журналістам. Після цього надійшла  гнівна нота від “Яд ва-Шем” про те, що В'ятрович повівся некоректно і поставив під сумнів науковий авторитет меморіалу. За їхніми словами,  документи про Романа Шухевича існують і вони найближчим часом їх  нададуть. Це було у березні 2008 року. Досі ми нічого не отримали.

Завданням “Нахтіґалю” було забезпечити проголошення незалежності України 30 червня 1941 року. Це з українського боку, про що німці не знали. Вояки поставили їх перед фактом, що незалежність проголошена. Тоді німці були змушені показати  своє справжнє ставлення до України, бо до того моменту не казали ні  "так" українській державі, ні - "ні". Вони загравали, але конкретних  обіцянок не було. Незалежність таки не визнали. Очевидно, це стало  підставою для розриву стосунків між ОУН і німцями. У вересні 1941-го почалися масові репресії проти націоналістів, заарештували близько 1,5  тисячі осіб. ОУН оголосила про перехід в антинімецьке підпілля і почала  будувати структури, які в кінці 1942 року вилились в УПА. З німецького ж боку батальйон мав завдання брати участь у бойових діях і захоплювати  певні стратегічні об'єкти. Командування було німецьким: “Нахтіґаль”  входив у диверсійний полк “Бранденбург” – своєрідний тодішній “спецназ”.

Називати вулицю іменем німецької формації некоректно. Ідея перейменувати вулицю у селі Райлів Стрийського району Львівщини на честь воїнів батальйону“Нахтіґаль” не сподобалася. Це не є належною даниною пам'яті тим героям, які боролись за незалежність. Погано, коли  історію перетворюють на політичні маніпулювання. Саме перейменування  використали, щоб підняти чергову хвилю інформації про те, що “всі українці співпрацювали з нацистами”, про те, що “Організація українських націоналістів (ОУН) була колабораційною”. Підтримав би назвати вулицю  іменем когось конкретного з “Нахтіґалю”, який після розпуску цього  батальйону боровся в Українській повстанській армії (УПА) і прагнув  здобути незалежну Україну. Це мав би бути хтось місцевий, бо у  Стрийському районі дуже багато людей піднялись на боротьбу і загинули. Людям було б набагато приємніше знати, що це – їхній земляк. Володимир В'ятрович, директор архіву СБУ (2008-2010), голова Вченої ради Центру досліджень визвольного руху, член Наглядової ради Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького”, у 2010-2011 працював в Українському науковому інституті Гарвардського університету.

Верховная Рада приняла за основу законопроект, которым устанавливается ответственность Фонда госимущества исключительно перед президентом Украины Верховная Рада приняла в первом чтении проект закона о Фонде госимущества.

В главном экспертном управлении ВР отмечают, что проект  подчиняет Фонд госимущества президенту Украины, и указывают на его противоречие Конституции. За проект закона о Фонде государственного имущества Украины N9368 в первом чтении проголосовало 268 карточек народных депутатов. Законопроект, в частности, предусматривает, что ФГИУ является  ответственным перед президентом Украины. В своей деятельности фонд,  помимо Конституции, законов, актов президента и правительства,  руководствуется поручениями президента Украины и премьер-министра. Как сказано в заключении главного научно-экспертного управления ВР,  проект таким образом содержит нормы, «которые позволяют сделать вывод об определенном подчинении фонда президенту Украины». Эксперты управления отмечают, что фонд является центральным органом исполнительной власти со специальным статусом, в то время как президент является главой государства и не возглавляет исполнительную ветвь власти. Помимо этого, эксперты обращают внимание на то, что президент увольняет главу Фонда госимущества по согласию парламента.

«Поскольку такое увольнение предусматривает обязательное согласие парламента, очевидно, что установление ответственности фонда исключительно перед главой государства не соответствует нормам Основного Закона», – сказано в заключении. По мнению экспертов, установление ответственности фонда исключительно перед президентом Украины «может рассматриваться как расширение законом конституционно определенных полномочий президента Украины и, соответственно, сужение конституционно определенных полномочий Верховной Рады Украины». Эксперты предлагают изъять это положение из законопроекта. Также в ВР обращают внимание на то, что Конституция Украины не предусматривает издания президентом такого вида актов, как поручения.

Таким образом, предложение наделить президента полномочиями издавать поручения не согласуется с нормой части 2 статьи 19 Конституции Украины. Согласно данному положению, органы государственной власти и местного самоуправления, их должностные лица обязаны действовать только на основании и в рамках полномочий, предусмотренных Конституцией и законами Украины. В настоящее время деятельность фонда определяется временным положением, которое утверждено постановлением ВР от 7 июля 1992 года.