Миф про олигархов возник в России в 90-е годы. После развала Советского Союза весьма ограниченному количеству людей удалось сколотить сказочные состояния. И они использовали полученную власть и деньги для того, чтобы взять под свой контроль политические рычаги.

Подобный тип политически и экономически влиятельного предпринимателя в России больше не существует.

Вот уже много лет Владимир Путин успешно работает над тем, чтобы поставить на место представителей этой касты. Тем временем власть в стране перешла в руки давнишних соратников Путина. Вместе с тем сверхбогатые сохранили за собой возможность - если они подчиняются Кремлю - зарабатывать деньги.

В других странах бывшего Советского Союза ситуация - иная. Там влияние олигархов ощущается по-прежнему. И в этих странах власть имущие параллельно ищут способы  удержания в узде потенциальных соперников в области экономики.

Обращает на себя внимание то обстоятельство, что влиятельные в политическом отношении люди все чащи используют определенную стратегию: они проталкивают детей и родственников на руководящие посты в экономических органах, а также на предприятиях, и делается это для того, чтобы держать под контролем олигархов.

Возьмем, например, Украину. В этом крупнейшем по территории европейском государстве олигарх продолжает оставаться олигархом. Если он хочет обладать политическим влиянием – а он этого хочет, - то он его получит.

Президент Виктор Янукович, которого многие избегают на  международной арене, хочет немного освободиться от своих очень богатых советников.

Однако в том, что касается способности проводить в жизнь свои намерения, он уступает своему московскому образцу в лице Путина.

Янукович вынужден иметь дело с влиятельными соперниками, прежде всего - с индустриально развитого востока страны. В первую очередь, с Ринатом Ахметовым.

С момента составления списка самых богатых людей в этой стране его возглавляет этот сын шахтера и продавщицы, тогда как в мировом списке Forbes он с 16 миллиардами долларов занимает 39 место (украинские рейтинги приписывают ему состояние в 25 миллиардов долларов).

В последнее время Ахметов, владеющий также футбольным клубом "Шахтер" из Донецка, вынужден делиться своим политическим влиянием. Прежде всего - с Дмитрием Фирташем, которому принадлежит сомнительная фирма-посредник в газовом бизнесе РосУкрЭнерго.

До середины 2006 года американские правоохранительные органы расследовали связи этой компании с разыскивавшимся ФБР известным московским мафиози.

Фирташ, через компанию которого природный газ из России поставлялся в Германию, был выдавлен Тимошенко из газового бизнеса.

После победы Януковича в 2010 году, он вернулся к торговле газом и в настоящее время занимает также господствующее положение в химической промышленности.

В народе с возмущением относятся к экспансии олигархов. Она происходит за счет предприятий среднего уровня, которые оказываются на коленях в результате налоговой политики или насильственного поглощения, подчеркивает главный экономист исследовательского центра "CASE Украина" Владимир Дубровский. Количество такого рода предпринимателей только в 2010 году сократилось на 30%.

Один из самых важных видов оружия, находящегося в распоряжении Януковича и используемого им в борьбе против влиятельных олигархов, - это его сыновья. Они являются самыми главными противниками украинских олигархов.

Старший сын Януковича по имени Александр всего за год смог пробиться в список самых богатых людей и создал свой собственный центр силы.

Помимо бизнеса в строительном и банковском секторе, он активно скупает активы других олигархов – такова его новая модель.

Он сделал также определенные политические ходы,  продвинув своего 36-летнего давнишнего друга на должность главы Центрального банка.

Кроме того, он помог своему бывшему охраннику стать руководителем службы безопасности.

Все эти семейные связи в структурах власти на Украине, которая раньше была любимчиком Евросоюза, вызывают раздражение в Европе, однако в Киеве это пытаются не замечать.

Слишком распространенной является эта модель за пределами внешних границ Евросоюза. Особенно - на востоке: в кавказских и центрально-азиатских государствах, обладающих запасами сырьевых ресурсов, модель олигархического непотизма стала настоящей чистой культурой.

Так, например, в Азербайджане, в будущем альтернативном поставщике природного газа в Европу, семейный клан президента Ильхама Алиева контролирует не только газовый бизнес - с помощью жены и дочерей президента его влияние распространяется также на другие сектора экономики.

Тимур Кулібаєв, Дінара Назарбаєва та їхній син Алтай. Фото news.nur.kz

В богатой нефтью и природным газом Центральной Азии сложилась похожая ситуация. Но с пикантными нюансами – в традиционно патерналистски устроенных Казахстане и Узбекистане тон в этом отношении задают прежде всего дочери.

Это происходит просто потому, что у неограниченных правителей в этих странах нет сыновей. Если все в порядке с лояльностью, то к делу привлекаются зятья.

Это относится к казаху Тимуру Кулибаеву, который вместе со своей женой в составленном Forbes в 2011 году мировом списке занимал 938 место, а недавно стал командовать фондом национального благосостояния, управляющим всеми видами государственного участия в экономике.

При доброжелательном отношении со стороны своих отцов, президентские дочери имеют возможность контролировать целые сектора экономики, подчеркивает эксперт по Центральной Азии Кильского университета Аня Франке-Швенк (Anja Franke-Schwenk). "Все три дочери казахского президента очень влиятельны в политическом и в экономическом отношении, а также обладают огромным (размещенным за границей) капиталом", - добавляет Франке-Швенк.

Гульнара Карімова. Фото centrasia.ru

И в Узбекистане 40-летняя дочь президента Гульнара Каримова является самой богатой женщиной в стране. Она и ее сестра живут в Париже, Кельне и Женеве, а по данным швейцарского журнала Bilan, они входят также в десятку самых богатых женщин Швейцарии.

В отличие от дочерей Путина, которые пока еще не попали на радары международных учетчиков капиталов.

Десятки миллиардов долларов, обладание которыми приписывается российскому президенту, проводятся, как утверждают, через сложные финансовые структуры, находящиеся под контролем лояльных ему соратников из клуба любителей дзюдо или из КГБ.

Но и в системе Путина семейные связи играют определенную роль в экономическом секторе, хотя это и не относится непосредственно к самому президенту.

Монополия на власть и контроль над  секторами экономики осуществляется в том числе с помощью ближайших соратников Путина по работе в секретной службе, которые либо сами занимают места в руководящих органах концернов, либо направляют туда своих детей.

Список этот весьма обширен. В 24 года Сергей Иванов, сын бывшего кагэбэшника с таким же именем, который в настоящее время возглавляет в Кремле администрацию президента, был назначен вице-президентом третьего по величине банка в стране - Газпромбанка.

Недавно он взял под свой контроль вторую по величине страховую компанию "Согаз". Ее вице-президентом с 2007 года является сын двоюродного брата Путина.

Приобщение к газовому сектору является делом весьма прибыльным. В том числе и для пенсионного фонда "Газфонд".

Его правление возглавляет Юрий Шаламов, сын соседа Путина по даче Николая Шаламова, организовавшего строительство путинского дворца в Сочи ценой в несколько миллиардов долларов. До этого он работал представителем компании Siemens Medical Solutions в Санкт-Петербурге.

Дальше - больше. Петр Фрадков, 34-летний сын руководителя службы внешней разведки, долгое время являлся вице-президентом Внешэкономбанка, занимающегося в том числе инвестированием государственных средств, а теперь он руководит агентством по страхованию экспортных операций.

Бывший глава спецслужбы и нынешний руководитель Совета безопасности РФ Николай Патрушев также неплохо устроил своих детей, старший из которых возглавляет правление четвертого по величине банка в стране. А недавно Путин назначил своим советником Антона Устинова.

Устинов является племянником бывшего министра юстиции,  руководившего разгромом и ренационализацией когда-то крупнейшего нефтяного концерна ЮКОС.

Отношения между государством и экономикой поддерживаются не столько с помощью денег, сколько с помощью родственных связей, считает экономический обозреватель Максим Блант.

Это и является причиной того, что, согласно опросам, все больше молодых людей заявляют о своем желании уехать из страны.

 dewelt

Всього за тиждень перебування в Симферополі я двічі став свідком несподіваних вуличних розмов, під час яких «регіоналів» буквально обливали лайном. До речі, це вже навіть після ухвалення скандального законопроекту про мову, що вкотре засвідчує штучність «язикової» проблеми. Якось почувши перед вуличним кіоском, що кілька дебелих кримських молодиків голосно насміхаються над «тупими донецькими», я обернувся до них і, вдаючи подив, запитав:

– Невже і в Криму так не люблять «донецьких»?

Молодики відповіли уїдливими глумами:

–Нєт, ви што, ані же такіє умниє, воспітаниє, образованиє.

Власне, в цьому стьобі й була відображена частина конфлікту між новою владою півострова та його місцевими мешканцями. Вже відоме цілій країні хамство «донів», що приїжджають управляти в кожну область, а також окупація ними ключових посад у всіх регіонах, дістали навіть їхніх потенційних союзників на південному сході.

Тут варто зазначити, що «кримська еліта» суттєво відрізняється, скажімо від одеської чи запорізької. Дійсно, усі вони російськоорієнтовані, але кримчани вважають себе рафінованими російськими інтелігентами. Тему, куди зникає ця інтелігентність при обслуговуванні туристів, ми залишимо для іншої статті.

Назвати Чехова поетом для них це те саме, що перекласти Пушкіна українською мовою. «Найкращі виші Донбасу в порівнянні з найвідсталішими кримськими - це упосліджені ПТУ», - говорить мені з неприхованою зневагою кримський екс-чиновник від культури, проте світити своє ім’я у ЗМІ боїться.

Та донецькі не комплексують з приводу свого культурного рівня, - і церемонилися з кримчаками ще менше, ніж з «елітами» Центральної України. Кримських чиновників не тільки по звільняли з посад, а й позабирали власність, а декого і посадили.

"Макіївський" герб Криму - сумний жарт кримських дотепників

При цьому поводяться вкрай грубо, простяцьки і зовсім безкультурно, чим завдають глибоких душевних ран російській інтелігенції Криму. Хоча, зазначимо, донецькі стовідсотково діють у парадигмі російської політичної культури.

На південному березі Криму мені вдалося поспілкуватися з одним із колишніх працівників податкової служби Симферополя. Колишнім, оскільки його спіткала та ж сама доля, що й багатьох кримських чиновників упродовж останніх років.

Івана Миколайовича, як він представився, добровільно-примусово змусили звільнитися з посади податківця. Утім, незалежно від особистого становища, він загалом змальовує новітню діяльність своєї служби так само, як і бізнесмени та чиновники в решти регіонах країни. Одне слово – свавілля, якого не було ні при Кучмі, ні при Ющенку.

У приватних розмовах – чимало кримчан, хай і неохоче, проте змушені визнавати, що «помаранчеві» так і близько не душили Крим, як регіонали. Тепер їм є з чим порівнювати. Хоча навряд ці розмови виллються у якийсь не традиційний для Криму результат на виборах.

У кав’ярні «Афіни», що на одній із тісних вуличок посеред центру Симферополя, спілкуюся з одним із ідеологічних рупорів проросійськи налаштованих мешканців півострова. Утім, відтепер Сергій Кисельов, доктор історичних наук Таврійського університету, радше відстоює поняття певної особливої кримської ідентичності, до якої зачисляє всіх мешканців півострова, що народилися в Криму, включно з кримськими татарами.

Власне, він абсолютно спокійно сприйняв те, що я розмовляю з ним українською та під час бесіди навіть зазначив, як не раз наголошував перед Затуліним, що політика шовінізму виявиться в Україні провальною, і переконував своїх російських партнерів чи пак патронів, що до українців потрібно ставитися як до рівних і не виставляти себе мракобісами.

Отож, усe, що підкреслює Кисильов у розмові зі мною, – це лише бажання вести в Криму ділову документацію російською мовою, оскільки кепське володіння українською, на його думку, є для нього принизливим. Між тим розмову про «донецьких» він навіть відмовляється заводити, оскільки ситуація й так зрозуміла.

Російськомовна кримська інтелігенція категорично не сприймає ані «єнакіївських», ані «макіївських», вважає їх безкультурними бандитами.

Ситуація загалом пояснюється просто. Крим – це дорога земля, через яку і рвонули туди донецькі. Діяти на півострові, рубаючи з плеча й не вникаючи в його латифундистські й багатонаціональні тонкощі та інтриги, – це як ремонтувати ноутбук молотком. Але саме так жадібно, по-загарбницькому, й поводяться на півострові регіонали, налаштовуючи супроти себе всіх його мешканців і насамперед – освічену публіку.

Про те, що «донецькі» посіли тут усі можливі й неможливі посади, включно з директором симферопольського кладовищаа, відомо давно. Згідно з різними даними, цифра прибулих адміністративних керманичів із «єнакієво» та «макєєво» на півострові сягнула кількох тисяч.

Як розповідають мешканці Симферополя, навіть чиновників третього-четвертого рангу в їхньому відділі культури змінили з місцевих на «єнакіївських». Утім, навіть ці «культурні» чиновники поводяться у своїх відділах «із сапога». Тим часом кримчани сприймають це як рідкісне приниження, бо вважають, що потерпають від нижчих створінь. Тому в приватних розмовах із ними нерідко можна почути розлючені вислови штибу: «Вся Україна знає, що донецькі нагнули кримських і виї….».

Ян Синіцин, незалежний журналіст та політолог, який моніторить ситуацію на півострові для ОБСЄ, коментує ситуацію таким чином:

–

У Криму міцні освітні традиції, тут мешкає чимало науковців, є своє потужне мистецьке й журналістське середовище. Отож нічого, крім обурення, поведінка нової влади не викликає. Дехто порівнює її з золотоординським ладом. Окрім того, «хамство» «донецьких» зачепило не лише адміністративні коридори, воно ввірвалося в бізнесове життя кримчан. «Регіональне» рейдерство, свавілля податкової – це все торкнулося Криму навіть дужче, ніж решти регіонів країни, оскільки на півострові особливо привабливі активи.

Згоду на належність Криму до України можна назвати майже остаточною в середовищі кримської еліти. Вона давно призвичаїлася до української демократії, якої миттю позбулася б у «путінській» Росії. Фактично російськоорієнтовані еліти Криму, які трималися на плаву завдяки проросійській риториці, перейняли українську політичну культуру. Правда, вони цього ще не усвідомили, але донецькі допоможуть.

texty

   O лeгeндe и cцeнapии чeтвepтoгo дня yчeний paccкaзaл выcтyпивший cpaзy пocлe зaвepшeния eщe oднoгo этaпa yчeний иx pyкoвoдитeль, кoмaндyющий aэpoмoбильными вoйcкaми Cyxoпyтныx вoйcк BC Укpaины пoлкoвник Cepгeй Лиcoвoй.

- Ha этиx yчeнияx мы coздaли cвoдный бaтaльoн из тpex poт: yкpaинcкoй, бeлopyccкoй и poccийcкoй… Пo лeгeндe yчeний, в oднoй из cтpaн пpoизoшли вoлнeния нa пoчвe нaциoнaльныx и peлигиoзныx кoнфликтoв. Mиpoтвopчecкиe cилы, кoтopыe были coздaны в cocтaвe бaтaльoнa, выпoлняли зaдaчy пo ликвидaции этoгo кoнфликтa, - cкaзaл oн.

   И oтмeтил, чтo зaчинщики кoнфликтa – пpeдcтaвитeли мecтнoгo нaceлeния, кoтopыe нe лoяльны к мecтнoй влacти, нeдoвoльны и выcтyпaют пpoтив peжимa, зaxвaтили opгaны мecтнoй влacти и пытaютcя coздaть cвoю aвтoнoмию, дpyгиe paзныe нaциoнaльныe oбpaзoвaния».

- Ecтecтвeннo, нeoбxoдимa cилa, кoтopaя этo вce дoлжнa пpeceчь, нaвecти кoнcтитyциoнный пopядoк в этoй ycлoвнoй cтpaнe и peшить зaдaчy, жeлaтeльнo миpным пyтeм, - cкaзaл пoлкoвник.

   Oн пoдчepкнyл, чтo ocтaлcя oчeнь дoвoльным дeйcтвиями пoдpaздeлeний.

Станіслав Овчаренко

svetiteni

Перед тим, як піти 13 липня на щорічні літні канікули, Державній думі довелося розглянути серйозні питання порядку денного. Парламент країни поспішно проголосував за цілу низку законів – про некомерційні організації (НКО), про наклеп та про інтернет, – які мають на меті зміцнити режим та залякати й розпорошити його найактивніших опонентів.

Попри ознаки непослуху з боку партій, що їх раніше вважали лояльними до Кремля, Дума все ще перебуває в руках стовідсотково провладної «Единой России». У такому статусі вона залишається для президента Владіміра Путіна надійною зброєю в боротьбі з опозиційним рухом усередині країни. Наразі Москва не збирається застосовувати грубої сили: це бачилося б неприйнятним і було б водночас ризикованим та нерезультативним. Путін не бажає, аби Росія за одну ніч перетворилася на парію на кшталт Білорусі, і Кремль вирішив так: «Якщо не можна їх придушити, то треба виштовхати», – вважає Боріс Макарєнко з московського Центру політичних технологій.

Законодавчий наступ розпочався минулого місяця, коли було прийнято закон про підвищення штрафів за участь у несанкціонованих демонстраціях аж до 300 тис. російських рублів, або $9300. А позаминулого тижня з’явилися ще три нові закони. Відповідно до першого, неурядові організації, які отримують фінансування з-за кордону, підлягатимуть відтепер суворішим фінансовим перевіркам і повинні публічно оголосити себе «іноземними агентами» – термін, що має на меті дискредитувати всю їхню роботу. Другий закон повертає кримінальну відповідальність за наклеп (яку лише торік виключили з відповідного кодексу). Відтепер максимальний штраф за це буде піднято аж до 5 млн російських рублів. У межах третього буде створено «чорний список» сайтів, що підлягають блокуванню – нібито для захисту дітей від нелегального або шкідливого контенту. Насправді ж буде застосовано технологію, яку можна використовувати проти будь-якого онлайн-матеріалу, що його держава вирішить заборонити.

Законодавці писали ці проекти поспіхом. Формулювання закону про НКО довелося швиденько відредагувати між першим і другим читаннями, коли стало зрозуміло, що два союзники Кремля – Російська православна церква, яка отримує пожертви з-за кордону, та державний телеканал Russia Today, фінансований коштоміноземних рекламодавців, – підпадають під категорію «іноземні агенти».

Чи то через поспіх, чи так було задумано, але нові закони сформульовані дуже розпливчасто, що дає судам і чиновникам від голови до хвоста російського бюрократичного ланцюга значну свободу дій під час їх застосування. Навряд чи вони стануть початком масових репресій, хоча місцеві та регіональні чиновники напевне скористаються ними для переслідування опонентів і суперників на місцях. Головне, що ці норми створені не так для регулярного застосування, як для постійного тримання опозиції під страхом кари.

Закон про інтернет може мати найдалекосяжніші наслідки. Він вимагає створення нового державного органу для управління списком веб-ресурсів із забороненим контентом; незрозумілим залишається склад цього нового комітету, а також те, як він вибиратиме сайти для блокування.

Що турбує російських інтер­­нет-оглядачів найбільше – то це те, що хоча в тексті закону йдеться переважно про сайти, пов’язані з дитячою порнографією, нелегальними наркотиками й самогубствами, він містить і положення про будь-які види незаконних онлайн-матеріалів, які можна блокувати рішенням суду. Неоднозначність формулювань робить цей документ знаряддям для маніпуляцій на політичному ґрун­­­­ті. Понад те, для блокування як індивідуальних сайтів, так і ІР-ад­­рес інтернет-провайдерам, можливо, застосовуватимуть технологію глибокої перевірки мережевих пакетів (пакетної фільтрації), яка просіює інтернет-трафік окремими потоками, що полегшує блокування окремих сервісів (як-от Skype) або сторінок (на­­приклад, конкретної групи вFacebook).

На виправдання новоприйнятих законів і процедур Дума звич­­но вже киває на закордон, порівнюючи їх з американським законом про реєстрацію іноземних агентів (Foreign Agents Registra­­tion Act). Ініціатор законопроекту про НКО Алєксандр Сідякін вважає, що в терміні «іноземний агент» немає «нічого образливого». А одна з авторів відповідного документа про інтернет Єлєна Мізуліна твердить, що цей закон має на меті лише захист дітей та родини й не може бути використаний із політичною метою.

Насамкінець, за новими законами Думи ховається суміш нервозності з приводу абсолютно нового, незнайомого політичного середовища й віри в жорсткі методи попереднього президентства Путіна. Ще не відомо, чи будуть вони такими самими дієвими, як колись. За останнє десятиліття він показав свою спритність у маніпуляціях офіційною політичною системою – світом партій та виборів, – але і йому, і його радникам іще належить проявити свою майстерність у поводженні з куди менш піддатливою сферою громадянського суспільства. Нещодавні опитування, проведені дослідною організацією «Левада-Центр», свідчать, що хоча загалом рівень підтримки Путіна залишається високим, значна її частина (40–45%) пасивна або залежить від обставин.

tyzhden