Ховаючись за рейтинг Віталія Кличка, в парламент йде чимало мажоритарників з вельми сумнівною репутацією

                                Я, взагалі, унікальна людина. До всіх моїх чеснот, як то.....є-є-є....ну, та Бог з ними, я скромна людина... сьогодні в мене з'явилася ще одна. Я гуманіст. Це сталося раптово. Якісь невідомі сили, змусили мене турбуватися за людство. Ну, все людство, я поки що не потягну, то вирішив почати з нашого, українського сегменту землян.
                                А в нас, як Ви знаєте, суспільство ділиться на дві частини. На прогресивну, та, яка вважає Україну своєю домівкою, до якої належу і я, і яка є більшою частиною. І на регресивну, це ті, хто застряг у совку, п'ята колона, манкурти, колаборанти, комунякі, бандюки, та інші нещасні(це, данина гуманізму), соціальні надбудови громадянського фундаменту країни. Ця частина за чисельністю є меншою, але шкоди для країни, робить ще багато.
                                І ось в середині цієї регресивної частини, в результаті багаторічної мутації вивівся невідомий досі світовій науці, фрукт. Який, овощ. Назвали його Ананас. А якщо Ви пересунете свій погляд на декілька рядків вгору, і побачите, з кого складається ця регресивна частина, то можете уявити, яка потвора з'явилася в нашій країні.
                                І все би нічого, можна було би цю потвору ізолювати, щоб вона не мала змоги вбивати, грабувати, гвалтувати, але в результаті певних демократичних процесів, вона отримала можливість впливати на життя країни, та кожного її мешканця. На додачу до цього, бувши правоохоронні органи нашої країни, які і до того нас особливо не охороняли, а зараз, цей мутант, перетворив їх на свою особисту охорону. І ці органи, з правоохоронних перетворилися на бандитів.
                                Ну, і ось цей Ананас, отримавши цю можливість впливу, почав бурну діяльність. Ця діяльність вкладається в одне визначення - грабунок. Грабунок всіх, і вся. Почав він беспосередньо з держави. Пограбувавши державу, він взявся за громадян. Саме цікаве, що спочатку він почав грабувати ту, свою рідну, з якої він мутував, частину суспільства. А потім і прогресивну частину нашого суспільства довів до зубожіння. І в решті-решт, він почав турбувати схожих на себе потвор, також, з цієї регресивної частини, але дуже багатих. Які і зробили його тим, ким він є.
                                В результаті цієї його діяльності, вся країна зненавиділа Ананаса. Але, це йому ніяк би не загрожувало, якби він не зачепив, в грабунському угарі, тих багатих потвор. Так, весь народ, бажає йому смерті, каже на нього різні негарні слова, але далі цього він не піде. Реально, народ, що з прогресивної, що з регресивої частин суспільства,  йому нічого не зробить. Причин тому багато, не буду зараз переказувати.
                                А ось, ці його друзякі в минулому, багаті потвори, яким Ананас добряче наступив на хвіст, та дуже сильно зменшив їхні прибутки, можуть на нього дуже сильно розлютитися(за всіма ознаками, це вже сталося), і не мудруючи лукаво, просто його грохнути. Тим більше, що вони в цьому дуже великі специ.
                               Я вже не кажу, про відомого мольфара, який передбачив, що десь в 2013 році(хай буде похибка, плюс-мінус півроку), Ананаса вб'ють. І цей час вже наближається. 
                               Тому, ситуація виглядає так, що Ананас зараз, по суті, сидить на бомбі -

 Створив Господь мавпу. :А тодi дивиться - нє, людина все ж краще. Ну, збирає вiн усiх мавп i каже: щоб до завтра менi людьми стали! :x Ну, мавпи цiлу нiч хвости вiдрiзали, голились, зрештою, прокидається Господь - краса! Живуть люди у бiлих хатах iз вишневими садочками, хрущi над вишнями гудуть i т.д. :oops: Але що це? :?: Деякi мавпи все ще у лiсi по деревах стрибають! Ну, вiн як гримне на них: :o я Господь ваш, я вас створив, як ви смiєте не пiдкорятись словам моїм?! Мавпи перелякались, поховались у кущах, аж тодi найсмiливiша вилазить i каже забуханим голосом: "А ми па-украiнскi нє панiмаєм!"

Згідно з чотиритомником академіка Фасмера <Этимологический словарь

русского языка>, у російській мові 58,5% пізніх запозичень із тюркської, німецької, французької, 29,5% запозичень з української, 0,8% - з інших східнослов'янських, 0,9% - власне російська складова. Українська ж, як ще у XIX ст. доведено поліглотом-лінгвістом польського походження М. Красуським, є древньою мовою. Саме вона була <спонсором> не тільки слов'янських, а й певної частини індоєвропейських мов. Так вважають, зокрема, й англійські вчені - Роберт Макрам, Уільям Крен та Роберт Макней у своїй праці <The storу of English>. Наша мова не поступається іншим інформаційними можливостями. Об'єм українського тексту, перекладеного з європейських мов, обсягом, як правило, співпадає з обсягом англійського, французького оригіналу. У той же час російський переклад на 15% більший за оригінал. Загальником став і спогад про конкурс мов різних народів світу на красу звучання, що проходив у Парижі 1936 р., де наша мова посіла друге місце. У

той же час російській було відведено лише 36-те місце, яке вона поділила з африканською мовою суахілі.

И сказал Олег: «Се буде мати градом Рускым»!!!!???? Що цікаво основне джерело "Повість минулих літ"

Супрасльский кодекс X ст. або Євангеліє Остромира написане в 1056-1057 рр. ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ Статут Великого князівства Литовського Мав три редакції: 1529, 1566 і 1588 року. Усі три редакції були надруковані кирилічним шрифтом. Мова Статуту Великого Князівства Литовського(Литовського статуту) в сучасній Литві називається "Канцелярською мовою Великого князівства Литовського" [1] і є раннім варіантом білоруської мови. Питання - де древні українські тексти?

Російська мова виникла приблизно так само, як раніше, наприклад, румунська(місцеве населення Дакії сприйняло латинь і переробило її на свій лад) .... Слов'янське(по суті українці) населення з території переважно сучасною Західною і Центр.України в 1 тисячолітті із-за перенаселення рушило на північ і схід, уздовж річок Дніпро, Десна в території, де жили балтійські і угро-фінські племена(Смоленська, Брянська, Московська та ін. обл). Це було мирне освоєння(біля Суздаля археологи знайшли поховання і слов'ян, і фіннів упереміш). Очолили ці походи князі і священики, навчені грамоті на болгарській мові. Вони підтримували між собою контакт саме на церковнославянскій( за походженням - староболгарській) мові. 

Есть три момента, которые усиленно прячут все российские лингвисты (хотя, как в народе говорят, шила в мешке не утаишь).
1) До XVIII века язык Московии не считался никем в мире русским языком, а назывался конкретно языком московитов, московитским.
2) Русским языком до этого времени назывался именно и только украинский язык.
3) Язык Московии – московитский язык – не признавался до этого времени европейскими лингвистами (в том числе славянских стран) даже славянским языком, а относился к финским говорам.
Конечно, сегодня все не так: ради имперских интересов завоевания славянских стран Россия оказала огромное влияние на свою лингвистическую науку, ставя ей задачу придания языку России «славянского статуса». Причем, если бы западнее России жили германские народы, то точно так она бы доказывала, что русский язык – из семьи германских языков: ибо таков был бы заказ Империи. И языковые реформы российского языка, начатые еще Ломоносовым, были как раз направлены на акцентирование его слабых славянских черт. Однако, как писал еще 150 лет назад польский славист Ежи Лещинский о родственных славянам западных балтах, «прусский язык имеет намного больше оснований считаться славянским, чем великорусский, у которого с польским языком и другими славянскими гораздо меньше общего, чем даже у западно-балтского прусского языка».
Напомню, что Россия стала называться «Россией» впервые официально только при Петре I, который считал прежнее название – Московия – темным и мракобесным. Петр не только стал насильно брить бороды, запретил ношение всеми женщинами Московии чадры на азиатский манер и запретил гаремы (терема, где женщин держали взаперти), но и в поездках по Европе добивался от картографов, чтобы отныне на картах его страну называли не Московией или Московитией, как прежде, а Россией. И чтобы самих московитов стали впервые в истории считать славянами, что было общей стратегией по «прорубанию окна в Европу» – вкупе с просьбой Петра перенести восточную границу Европы от границы между Московией и ВКЛ теперь уже до Урала, включая тем самым впервые в истории географически Московию в состав Европы.
До этого польские и чешские лингвисты и создатели славянских грамматик четко разграничивали русский язык (украинский) и московитский, а сам этот московитский язык не причисляли к семье славянских языков. Ибо язык Московии был скуден на славянскую лексику. Как пишет российский лингвист И.С. Улуханов в работе «Разговорная речь Древней Руси» («Русская речь», №5, 1972), круг славянизмов, регулярно повторявшихся в живой речи народа Московии, расширялся очень медленно. Записи живой устной речи, произведенные иностранцами в Московии в XVI-XVII веках, включают только некоторые славянизмы на фоне основной массы местной финской и тюркской лексики. В «Парижском словаре московитов» (1586) среди ВСЕГО СЛОВАРЯ народа московитов находим, как пишет И.С. Улуханов, лишь слова «владыка» и «злат». В дневнике-словаре англичанина Ричарда Джемса (1618-1619) их уже больше – целых 16 слов («благо», «блажить», «бранить», «воскресенье», «воскреснуть», «враг», «время», «ладья», «немощь», «пещера», «помощь», «праздникъ», «прапоръ», «разробление», «сладкий», «храмъ»). В книге «Грамматика языка московитов» немецкого ученого и путешественника В. Лудольфа (1696) – их уже 41 (причем, некоторые с огромным финским «оканьем» в приставках – типа «розсуждать»). Остальная устная лексика московитов в этих разговорниках – финская и тюркская.
У лингвистов той эпохи не было никаких оснований относить язык московитов к «славянским языкам», так как самих славянизмов в устной речи не было (а именно устная речь народа является тут критерием). А потому и разговорный язык Московии не считался ни славянским, ни даже околорусским: крестьяне Московии говорили на своих финских говорах. Характерный пример: русского языка не знал и мордвин Иван Сусанин Костромского уезда, а его родня, подавая челобитную царице, платила толмачу за перевод с финского костромского на российский «государев» язык. Забавно, что сегодня абсолютно мордовская Кострома считается в России «эталоном» «русскости» и «славянства» (даже рок-группа есть такая, поющая мордовские песни Костромы на русском языке, выдавая их за якобы «славянские»), хотя еще два столетия назад никто в Костроме по-славянски не говорил. И тот факт, что Московская церковь вещала на болгарском языке (на котором писались и государственные бумаги Московии), - ничего не значил, так как вся Европа тогда в церквях говорила на латыни и вела делопроизводство на латинском языке, и это никак не было связано с тем, что за народы тут проживают.
Напомню, что после Люблинской унии 1569 года, когда белорусы создали с поляками союзное государство – Республику (по-польски – Речь Посполитая), ВКЛ сохраняла своим государственным языком белорусский (то есть русинский), а Польша ввела государственным латинский язык. Но это вовсе не говорит о том, что народный язык поляков – это латинский язык. Точно так и русский язык не был тогда народным в Московии-России – пока российские деревни его не выучили. Вот еще пример: сегодня (и исстари) в деревнях Смоленской, Курской и Брянской областей (входивших когда-то в состав ВКЛ) говорят вовсе не на русском, а на белорусском языке. На литературном русском там не говорят, как и никто не «окает» - отражая финский акцент, как в Рязанской или в Московской областях, а говорят совершенно на том языке, на котором говорят селяне Витебской или Минской областей. Любой лингвист должен делать один вывод: в этих российских областях живет белорусское население, ибо говорит на белорусском языке. Но это население относят этнически почему-то к «окающим» восточным соседям, которые во времена Лудольфа там знали только 41 славянское слово.
И.С. Улуханов пишет, что говоря о существовании у московитов двух языков – славянского (церковного болгарского) и своего московитского, В. Лудольф сообщал в «Грамматике языка московитов»: «Чем более ученым кто-нибудь хочет казаться, тем больше примешивает он славянских выражений к своей речи или в своих писаниях, хотя некоторые и посмеиваются над теми, кто злоупотребляет славянским языком в обычной речи». Удивительно! Что же это за такой «славянский язык» Москвы, над которым посмеиваются за употребление славянских слов вместо своих слов финских и тюркских? Такого не было в Беларуси-ВКЛ – тут никто не смеется над людьми, использующими в речи славянские слова. Наоборот – никто не поймет того, кто строит фразы, используя вместо славянской лексики финскую или тюркскую. Этого «двуязычия» не существовало нигде у славян, кроме как в одной Московии. (Кстати, Статуты ВКЛ были написаны на самом чистом славянском языке – государственном в Великом Княжестве Литовском и Русском, сугубо славянском государстве, где литвинами были славяне – нынешние белорусы.)

Эта проблема «двуязычия» из-за отсутствия в России народной славянской основы преследовала всегда и создателей литературного русского языка – как вообще главная проблема российского языка. Он прошел «стадии развития термина», называясь вначале московитским, затем российским при Ломоносове – до 1795 г., затем при оккупации Россией в 1794 году (закрепленной формально в 1795) Беларуси и Западной и Центральной Украины пришлось его менять на «великорусское наречие русского языка». Именно так русский язык фигурировал в 1840-х годах в названии словаря Даля («Толковый словарь великорусского наречия русского языка», где под самим русским языком обще понимался белорусский, украинский и российский), хотя сегодня все российские лингвисты ненаучно исказили название словаря Даля до «Толковый словарь живого русского языка», хотя словаря с таким названием он никогда не писал.
В 1778 году в Москве была издана брошюра писателя и лингвиста Федора Григорьевича Карина «Письмо о преобразителях российского языка». Он писал: «Ужасная разность между нашим языком [всюду в работе он называет его «московским наречием»] и славянским часто пресекает у нас способы изъясняться на нем с тою вольностию, которая одна оживляет красноречие и которая приобретается не иным чем, как ежедневным разговором. …Как искусный садовник молодым прививком обновляет старое дерево, очищая засохлые на нем лозы и тернии, при корени его растущие, так великие писатели поступили в преображении нашего языка, который сам по себе был беден, а подделанный к славянскому сделался уже безобразен». («Беден» и «безобразен» - это, конечно, расходится с будущей его оценкой как «великий и могучий». Оправданием тут служит факт, что Пушкин пока не родился для молодого зеленого языка, созданного только что экспериментами Ломоносова.)
Опять обращаю внимание: этой проблемы никогда не было у белорусов, поляков, чехов, болгар, украинцев, сербов и остальных славян – где язык селян органично становится языком страны и народа. Это чисто российская уникальная проблема – как сочетать финский язык селян со славянским языком государства (например, в Беларуси это нелепо: спорить о возможном «засилии славянизмов в письменной речи», подразумевая, как в России, засилие болгарской лексики, когда сама белорусская лексика является такой же совершенно славянской лексикой и такими же славянизмами – то есть нет самого предмета для такого спора, ибо славянизмы болгарского языка никак не могут «испортить» и без того основанный только на славянизмах белорусский язык – маслом масло не испортишь).
В итоге российские лингвисты героически порывают «пуповину» многовековой связи культуры Москвы с болгарским языком, который дружно находят «чуждым», «вычурным в условиях России», «тормозящим становление литературного российского языка». И отвергают болгарский язык, смело падая в лоно народного языка («московского наречия»), который на 60-70% процентов состоит из неславянской лексики. Великими деятелями, которые совершают эту языковую революцию в России, Ф.Г. Карин в своей работе называет Феофана Прокоповича, М.В. Ломоносова и А.П. Сумарокова. Так в самом конце XVIII века Россия отказалась от следования болгарскому языку, который ее веками, как веревочка, удерживал в славянском поле и обращал «во славянство», - и стала лингвистически себя считать свободной и суверенной, признавая своим языком теперь не болгарский, а тот народный язык славянизированных финнов, который отнюдь не имел, как болгарский, явных славянских черт. Патриотизм победил славянское единство.
Настоящий русский язык
Мелетий Смотрицкий, белорусский просветитель, работавший в Вильно и Киеве, автор изданной в 1619 году в Евье «Граматiки словенскiя правильное синтагма», задолго до «революционера» в русской лингвистики Ломоносова, создателя грамматики российского языка, создавал научные основы языка русинов. Как и в Грамматике Л.Зизания, он четко отличал болгарский церковный язык от нашего: «Словенски переводимъ: Удержи языкъ свой от зла и устнъ своъ же не глати лсти. Руски истолковуемъ: Гамуй языкъ свой от злого и уста твои нехай не мовятъ здрады». Ясно абсолютно (как и далее по его книге), что русским языком автор считает нынешний украинский язык (точнее – тот русинский язык, который в его время был общим для белорусов и украинцев). А вовсе не язык Московии-России. «Нехай», «мовять», «здрады» - это чисто белорусско-украинские слова, которые Мелетий Смотрицкий называет «переводом на русский язык». Ясно, что это всем бросается сразу в глаза, поэтому автор статьи в журнале «Русская речь» «Московское издание Грамматики М. Смотрицкого» доктор филологических наук В.В. Аниченко из Гомельского государственного университета облекает язык, на который Смотрицкий переводит церковно-болгарский язык, в такую формулу: «так называемый «русский»». Так называемый Мелетием Смотрицким? И так называемый всем народом ВКЛ той эпохи? Тут явно желание доктора наук не будоражить российских коллег: мол, все нормально – то, что у нас народ называл исстари русским языком, - это только «так называемый «русский язык»». А «не так называемый», настоящий – был только у России. Болгарский по содержанию. А Мелетий Смотрицкий заблуждался в терминах.
Ненаучно перевирать средневековых авторов. Если они четко пишут, что русский язык – это по своему содержанию именно украинский язык, а не московский, то зачем юлить? Зачем переписывать историю? Тем более что в таком ненаучном подходе сам нынешний украинский язык становится аномалией – с Луны упал на Киев, чужд, потому что «так называемый». А ведь книги Мелетия Смотрицкого показательны: русское – это наше народное исконное, что само собой и сегодня есть в реалиях украинского и белорусского языков, а российское – это не русское, а основанное на болгарском. И переводы, которые делает в книге Мелетий Смотрицкий с болгарского на русский – это фактически переводы с российского на русский – на украинский и белорусский. Тут нет ничего этнически российского, что ныне именуется «русским», а есть только болгарское, которое нуждается в переводе на русский язык – для белорусов и украинцев, тогда именовавшихся русинами.

                    Це я кричу. Ще раз. Цензуру в інтернет! Політичну! Негайно! Вимагаю!

У Києві бенкетувало офіцерство Адольфа Гітлера. Свою промову виголосив новопризначений чорний отаман України Еріх Кох. З усіх радіостанцій транслювалася його промова. Він говорив своєму синові Людвігу, що українську землю можна їсти. Такі, як українці, не підкоряться. Коли він дивиться на їхню смерть, то завжди тремтить од жаху. Але, Людвігу, ти мусиш знати: у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту. Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників. От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного.

Я прийшов знищити твій рід. Я знищу твоїх маленьких синів, щоб не було в тебе роду. Я зґвалтую і оскверню твою дружину, твою наречену, щоб не було в тебе роду. Я заморю голодом твоїх батьків, щоб не було в тебе імені. Я спалю твої старовинні міста, щоб не було в тебе історії. Я знищу пам'ятки твоєї культури, щоб не було в тебе душі.

Олександр Довженко УКРАЇНА У ВОГНІ 1943 р.

Як вам актуальність?

Объясните мне, в чем прикол? Как может или должно повлиять на движение по дороге обязательное ВКЛЮЧЕНИЕ ФАР ПРИ ЕЗДЕ НА АВТОМОБИЛЕ 7 МЕСЯЦЕВ В ГОДУ (круглосуточное)?
Это снизит количество аварий на дорогах? Или как это вообще может улучшить жизнь автомобилистам и прохожим?

Для водителей готовят новые ПДД

"Езду со светом круглые сутки уже пытались вводить, но отменили после протестов водителей — многие забывали днем при остановке выключать фары, а потом не могли завести машину из-за разряженного аккумулятора: «Также это усилит коррупцию на дорогах: забыл водитель в солнечный январский  день включить фары — заработал штраф или придется откупаться от инспектора"

С 1 октября по 1 мая все механические транспортные средства (автомобили, мотоциклы, тракторы и т. д.) должны круглосуточно ездить с включенными фарами. Сейчас такого нет, ПДД требуют включать фары в темное время суток и «в условиях недостаточной видимости», например, при непогоде (грозовые тучи, осадки). Штраф за нарушение — 340—425 грн.

Любимый ВВП базарова постоянно растет, безработицы нет вообще, покращили життя всем, кому надо было. Осталось озаботиться включенными фарами на дорогах.

Интересно, только в нашей стране будут ездить днем со включенными фарами? Или еще где-то существует власть маразматиков?

Донецкие, как всегда, руляД

Організація Українських Націоналістів (бандерівців) глибоко обурена намаганнями про владних сил, в першу чергу – Партії регіонів та її союзників-комуністів і Литвина – проштовхнути у парламенті законопроект Колесніченка-Ківалова «Про засади державної мовної політики». Схвалення цього нормативно-правового акту призведе до того, що українська мова де-факто перестане бути єдиною державною, натомість цих функцій набере мова російська, вага якої в ряді областей України буде за статусом вищою від державної, що саме по собі є неприпустимим для цивілізованої країни. Прихильники законопроєкту аргументують, що в Україні нібито історично «склалася двомовність», це суперечить історичним фактам. Москва віками силою проводила політику русифікації і денаціоналізації поневолених народів, в першу чергу української нації. Українська мова потребує з боку української держави захисту та підтримки для її лікування від каліцтв і повного відродження. Даний законопроект має намір перетворити етнічних українців на «політичних» українців,- колись насильно, а тепер уже «законно» русифікованих. Цей проект закону несе загрозу для національної безпеки, адже перетворення російської мови в домінуючу на території України тільки сприятиме втягненню нашої держави в сумнівні геополітичні проекти, створені Кремлем для перетворення України в колонію Росії, а український народ – в рабів путінської кліки.

Українські націоналісти наголошують, що спроба провести цей законопроект є нічим іншим, як намаганням з боку Януковича та його команди підкупити свій базовий електорат на Сході України перед виборами, оскільки ані в економіці, ані в соціальній сфері ця влада нічого не спроможна запропонувати людям.

Організація Українських Націоналістів (бандерівців) вважає, що закон «Про засади державної мовної політики» повинен захищати українську мову, популяризувати її в середовищі, де нею менше користуються, створювати преференції та пільги для україномовної преси, книги, кінопродукції.

Тому ОУН(б) закликає всі державницькі сили (партії, громадські організації, просто небайдужих громадян) стати на захист української мови як єдиної державної і не допустити схвалення цього закону.

Провід ОУН(б)

Вперше надруковано у збірці Ярослава Дашкевича "Учи неложними устами сказати правду" (К.: Темпора, 2011. – 828 с.). Створюючи свою ук-ра-їнську державу, українці повинні переглянути й уточнити свою історію, базую-чись на правді, достовірних фактах і історичних подіях. Пере-бу-ва-ючи упродовж століть під владою завойовників, українці фак--тично були позбавлені можливості впливу на формування національної свідомості і розвиток своєї історії, в результаті чого історія України написана переважно на догоду цим завойовникам. Особливо не виясненим є питання про претензії і домагання Московїї, а в подальшому Росії, на історичну спадщину Київської Русі. В романі-дослідженні В. Білінського (Країна Моксель або Московія // Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2008, 2009, в трьох книгах) повідомляються факти, взяті з історичних джерел (переважно російських), що свідчать про докорінне перекручення історії Російської імперії, направлене на створення історичної міфології про те, що Московія і Київська Русь мають спільні історичні корені, що Московія має "спадкові права" на Київську Русь. Звичайне шахрайство московитів, що привласнили собі минуле Великого Київського князівства і його народу, нанесло страшний удар по українському етносу. Тепер задача полягає в тому, щоби, на основі правдивих фактів, розкрити брехливість і аморальність московської міфології. Розглянемо основні питання цієї проблеми. Московські, а пізніше російські царі розуміли, що без великого минулого неможливо створити велику націю, велику імперію. Для цього потрібно було прикрасити своє історичне минуле і навіть привласнити чуже. Тому московські царі, починаючи з Івана IV (Грозного) (1533-1584), поставили завдання привласнити історію Київської Русі, її славне минуле і створити офіційну міфологію Російської імперії. На це можна було б не звертати уваги, якщо б ця міфологія не зачіпала корінних інтересів України, не була направлена на повне знищення України – її історії, мови, культури. Час показав, що російські імпершовіністи робили і роблять все можливе для реалізації цієї задачі. Протягом століть, особливо з початком XVI ст. в голови людей втовкмачували і втовкмачують, що Російська держава і російський народ беруть початок від великого князівства Київського; що Київська Русь – колиска трьох братніх народів – російського, українського та білоруського; що росіяни за законом "старшебратства" мають право на спадщину Київської Русі. Цією жалюгідною брехнею дотепер користується російська історіографія і державні діячі Росії, а також "п'ята колона" в Україні, в яку входять комуністи і майже всі регіонали у Верховній Раді. Відомо що: - В час існування держави Київської Русі про Московську державу не було ні згадки. Відомо, що Московське князівство, як улус Золотої Орди, засноване ханом Менгу-Тімуром тільки в 1277 році. До цього часу Київська Русь уже існувала більше 300 років; - Немає ніяких фактів про зв'язок Київської Русі з фінським етносом землі "Моксель" і пізніше Московським князівством з князівствами земель Київської Русі до XVI ст. В той час, як у 988 році відбулося хрещення держави Київської Русі, фінські племена землі "Моксель" перебували в напівдикому стані. Як можна говорити про якогось "старшого брата", коли цей "старший брат" появився на світ декілька століть пізніше ніж русичі-українці. Він не має жодного морального права називати себе "старшим братом", диктувати людству правила існування, насаджувати свою культуру, мову, світосприймання. Відомо, що до кінця XV ст. не існувало російської держави, не було старшого брата "великороса" і російського народу, а була Суздальська земля – земля Моксель, а пізніше Московське князівство, що входило в склад Золотої Орди – держави Чинґізидів. З кінця XIII до початку XVIII ст. народ цієї землі називали московитами. Московські історики замовчують питання про своє національне походження. Московити, великороси – хто вони? Московити. У IX-XII ст. великий край від Тули, Рязані й теперішньої Московської області, меря, весь, мокша, чудь, мордва, марі та інші – все це народ "моксель". Ці племена стали згодом основою народу, що прозвав себе "великоросами". У 1137 р. на ці землі прийшов молодший син київського князя Мономаха – Юрій Довгорукий, який залишився без княжого стола у Київському князівстві. Юрій Довгорукий започаткував князювання Рюриковичів на землях "Моксель", очоливши Суздальське князівство. В нього від жінки місцевого племені народився син Андрій, якого назвали "Боголюбським". Народжений і вихований в лісовій глухомані в середовищі напівдиких фінських племен, князь Андрій розірвав усі зв'язки з батьківською дружиною і зі старими київськими звичаями. У 1169 р. Андрій Боголюбський захопив і зруйнував Київ: прийшов варвар, що не відчував ніякого родинного зв'язку з слов'янською святинею – Києвом За короткий час (50-80 років) на кожне фінське поселення був посаджений князь із Рюриковичів, уроженець від мами мерянки, муромчанки, мокшанки... Так з'явилися на землі "Моксель" князівства: Володимирське, Рязанське, Тверське та інші. В цей час на землі "Моксель" починають проникати окремі місіонери з розповсюдження християнства. Про масове "перетікання" слов'ян із Придніпров'я на землі "Моксель", як це стверджують московські історики, не може йти ніякої мови. Для чого слов'янам із плодючих земель Придніпров'я іти через непроходимі хащі і болота тисячі кілометрів в невідому напівдику глуш? На базі християнства на землі "Моксель" починає формуватися мова, яка з часом стала російською. До XII ст. на землях "Моксель" проживали тільки фінські племена. Це підтверджують археологічні розкопки О. С. Уварова (Меряни та їхній побут за курганними розкопками 1872 р. – 215 с.). Із 7729 розкопаних курганів не виявлено жодного слов'янського поховання. Антропологічні дослідження А. П. Богданова і Ф. К. Вовка, що проводили вивчення людських черепів, підтверджують відмінні особливості фінського і слов'янського етносів. У 1237 р. на Суздальську землю прийшли татаро-монголи. Всі, хто схиляв голову, цілував чобіт хана і приймав його підданство, залишались живими і неушкодженими, хто не хотів покоритися – знищувались. Володимирські князі Юрій і Ярослав Всеволодовичі покорилися хану Батию. Таким чином, земля "Моксель" ввійшла в склад Золотої Орди імперії Чинґізидів і її воєнна сила влилась у військові сили імперії. Очолював військову дружину землі "Моксель" в складі війська хана Батия володимирський князь Юрій Всеволодович. Факт формування в 1238 р. воєнної дружини із фінських племен, які використовувалися Батиєм у завойовницьких походах на Європу в 1240-1242 рр., є прямим доказом встановлення влади хана в Ростово-Суздальській землі. На період воєнного походу Юрія Всеволодовича на Володимирське князівство був посаджений молодший брат Юрія – Ярослав Всеволодович, який віддав хану Батию свого восьмирічного сина Олександра Ярославовича в аманати (тобто заложники). Пробувши в Орді у Батия з 1238 по 1252 р. Олександр, названий і прославлений російськими істориками як Невський, засвоїв увесь устрій і звичаї Золотої Орди, став андом (кровним братом) сина Батия Сартака, одружився на дочці хана Батия і згодом став вірним слугою Золотої Орди, очоливши Володимирсысе князівство (1252-1263). Він не брав участі в жодній серйозній битві, всі перемоги Олександра Невського – жалюгідна брехня. Князь Олександр просто не міг брати участі в зіткненнях на Неві в 1240 р. і на Чудському озері в 1242 р. будучи іце дитиною. Слід відзначити, що управлінська влада Ростово-Суздальських князів була мінімальною. Ханом Батиєм для керівництва князівством (улусом) назначався намісник – великий баскак, а на місцях – удільні баскаки. Це були повновладні правителі Золотої Орди, які керувалися законами Яси Чинґізидів. Брехнею російських істориків є те, що суздальські, а пізніше і московські князі були незалежні від Золотої Орди. Першим правителем князівства (улуса) у ханській грамоті названий баскак або даруга, а князі рахувалися на другому, а то і на третьому місці. Брехнею є те, що Москва заснована Юрієм Довгоруким у 1147 р. Це міф, який не має доказового підтвердження. Москва як поселення була заснована 1272 року. Цього ж року був проведений третій перепис населення Золотої Орди. При першому переписі (1237-1238 pp.) і другому (1254-1259 pp.) поселення – Москва не згадується. Московія, як князівство, виникло в 1277 р. за наказом татаро-монгольського хана Менгу-Тімура і було звичайним улусом Золотої Орди. Першим Московським князем став Даниїл (1277-1303) (молодший син Олександра т. з. Невського). Від нього бере початок династія московських князів Рюриковичів. У 1319 р. хан Узбек (про це мовиться у вищеназваному романі-дослідженні В. Білінського) призначив свого брата Кулхана уділь-ним московським князем, а з 1328 р. – Великим Московським князем. У російській історичній літературі названий як Калита, Хан Узбек, прийнявши іслам, знищив майже всіх князів Рюриковичів. У 1319-1328 pp. пройшла зміна династії Рюриковичів на династію Чинґізидів в Московському улусі Золотої Орди. А 1598 року в Московїї перервалася династія роду Чинґізхана, яка почалася від князя Івана Калити (Кулхана). Тобто звиш 270 років Москвою правили чисті Чинґізиди. Нова династія Романових (Кобилиних) у 1613 р. зобов'язалася свято зберігати давні традиції і принесла клятву на вірність старій династії Чинґізидів. Московська православна церква в 1613 р. стала стабілізуючою силою, яка забезпечувала зберігання татаро-монгольської державності в Московїї. Із наведених даних видно, що Московія є прямою спадкоємницею Золотої Орди держави Чинґізидів, тобто, насправді татаро-монголи були "хрещеними батьками" московської державності. Московське князівство (а з 1547 р. царство) не мало жодних зв'язків до XVI ст. з князівствами земель Київської Русі. Великороси. Плем'я великоросів, або російський народ, як він сьогодні зветься, з'явилося близько XV-XVII ст. серед фінських племен: мурома, мері, весі та ін. Тоді зароджується його історія. Немає історії великоросів на землі Київській! Історія великоросів починається із "Залещанської землі", з Московїї, які ніколи не були Руссю. Татаро-монголи, що прийшли на ці землі, внесли значний вклад у формування "великоросів". На психологію великороса наклали відбиток запозичення татаро-монгольського інстинкту завойовника, деспота, в якого основна мета – світове панування. Так до XVI ст. сформувався тип людини-завойовника, страшного у своєму неуцтві, люті й жорстокості. Цим людям не були потрібні європейська культура Й писемність, їм чужі такі категорії як мораль, чесність, сором, правдивість, людська гідність, історична пам'ять тощо. Значна частина татаро-монголів у XIII-XVI ст. влилася до складу великоросів, з них починають свій родовід понад 25 % російської шляхти. Ось деякі прізвища татар, які принесли славу імперії: Аракчеєв, Бунін, Грибоєдов, Державін, Достоєвський, Купрін, Плеханов, Салтиков- Щедрін, Тургенєв, Шереметьєв, Чаадаєв та багато інших. Щоб привласнити історію Київської землі і увічнити цю крадіжку, великоросам треба було придушити український народ, загнати його в рабство, позбавити власного імені, виморити голодом тощо. Українців, які проявилися як нація в XI-XII ст., а можливо, й раніше, оголосили "малоросами" й узялися втовкмачувати цю версію всьому світові. За найменший відступ від цієї версії людей страчували, знищували, засилали в ГУЛАГи. Радянський період був особливо жорстоким. За той час Україна втратила понад 25 мільйонів своїх синів і дочок, які загинули у війнах за інтереси Росії, під час колективізації, на висилках і в катівнях. Так "старший брат", "великорос" змушував жити "молодшого брата", "малороса" у жорстоких "обіймах любові". СТВОРЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ МІФОЛОГІЇ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Ще за часів князювання Василя III (1505-1533) в Московії зародилася ідея величі, яку висловив представник Московського православ'я монах Філофей: "Два Рима впали, а третій стоїть, а четвертому не бути". Відтоді у московитів зароджується думка всемогутності й "богообраності", що "Москва – третій і останній Рим". Ці думки поширювались і утверджувались в Московії. Скільки крові було пролито московськими князями, а пізніше – царями заради цієї ідеї-маячні. За царювання Івана IV (Грозного) домагання Московії на спадщину не тільки Київської Русі, а і Візантійської імперії поси-люються. Так, за переказами, шапка Мономаха буцімто подарована київському князю Володимиру Мономаху його дідом – базилевсом Константином IX, вважалися символом передачі влади Візантією Київській Русі. Враховуючи те, що першим Суздальським князем був шостий син князя Володимира Мономаха Юрій Довгорукий, то наявність у Московії цієї шапки є "доказом" спадкових прав московських правителів не тільки на Київський великокняжий престол, а і на спадщину колишньої Візантійської імперії. Далі був складений облудний заповіт Володимира Мономаха про передачу "спадкоємних прав" синові Мономаха Юрію Довгорукому, підкорювачу так званої "Залещанської" землі. Все це було видумкою. Насправді, шапка Мономаха була золотою бухарською тюбетейкою, яку Хан Узбек подарував Івану Калиті (1319-1340), який приспособив цю тюбетейку-шапку для свого звеличення. (Логвин Ю. Кобила, Калита і тюбетейка "Мономаха" // Час. – Київ, 1997, 27 березня). Іван IV (Грозний) уперше 1547 року вінчався в церкві з титулом Московського царя, як "наслідувач" грецьких і римських імператорів. Із 37 підписів, що скріпили грамоту, прислану з Константинополя в Москву, 35 виявилися підробленими. Так Іван Грозний став "спадкоємцем візантійських імператорів". Так узаконилась брехня. Масовану державну фальсифікацію історії свого народу почав Петро І. Він уперше в 1701 р. видав указ про вилучення в покорених народів усіх письмових національних пам'яток: літописів, хронографів, хронік, давніх історичних записів, церковних документів, архівів тощо. Особливо це стосувалась України-Русі. У 1716 р. Петро І "знімає копію" з так званого Кенігсберзького літопису, де було показано "об'єднання" давнього літописання Київського і Московського князівств і обґрунтовувалась єдність слов'янських і фінських земель. Однак доступ до "копії"-фальшивки, як і до самого оригіналу, був закритий. Ця Петрова фальсифікація стала основою для подальших фальсифікацій – написання т. зв. "загальноруських літописних зводів", в яких обґрунтовувалось право Московії на спадковість Київської Русі. На основі цих фальсифікацій 22 жовтня 1721 р. Московія оголосила себе Російською імперією, а московитів – росіянами. Так була вкрадена у законних спадкоємців Київської Русі – українців історична назва Русь. Петро І завіз з Європи велику кількість спеціалістів, у тому числі і професіоналів-істориків, яких залучив до написання і фальсифікації історії Російської держави. Для цього кожний іноземець, що поступив на державну службу, давав присягу про нерозголошення державної тайни і зобов'язувався ніколи не покидати Московську державу. Виникає питання, які можуть бути державні таємниці при "обробці російської історії" давніх часів? У будь-якій цивілізованій європейській країні після 30-50 років розсекречуються всі архіви. Російська імперія дуже боїться правди про своє минуле. Смертельно боїться! Після Петра І, який перетворив Московію на Російську державу, еліта Московії почала замислюватися над необхідністю створення цілісної історії власної держави. За цю справу ретельно взялася імператриця Катерина II (1762-1796), яка не допускала думки про те, що в царському роду вона може бути серед рядової татаро-монгольської знаті. Катерина II, по-європейськи освічена людина, ознайомившись з архівними першоджерелами, звернула увагу, що вся історія держави тримається на словесній билинній міфології і не має доказової бази. Тож, Катерина II своїм указом від 4 грудня 1783 р. створює "Комісію для складання записок про древню історію переважно Росії" під керівництвом і доглядом графа А. П. Шувалова, в складі 10 видатних істориків. Основна задача, що була поставлена перед комісією, полягала в тому, щоби за рахунок переробок літописів, написання нових літописних зводів та інших фальсифікацій обґрунтувати "законність" привласнення Московією історичної спадщини Київської Русі і створення історичної міфології держави Російської. Комісія працювала 10 років. У 1792 р. "Катерининська історія" побачила світ. Робота комісії проводилась в наступних напрямах: - збір усіх письмових документів (літописів, архівів тощо). Ця робота вже частково була зроблена Петром І. Збирання матеріалів проводилось не тільки зі своєї країни, а також з інших країн – Польщі, Туреччини та ін.; - вивчення, фальсифікація, переписування або знищення історичних матеріалів. Так були переписані літописи: "Слово о полку Ігоревім", "Повість минулих літ", "Лаврентіївський літопис" та багато інших. Деякі літописи переписувалися по декілька разів, а оригінали знищувались або засекречувалися. Так, були засекречені "Скіфська історія" А. І. Лизлова, що була видана в 1776 і 1787 pp., "Історія Російська із найдавніших часів" В. М. Татіщева, видана 1747 р. В "Скіфській історії" А. І. Лизлова вказується, що жителі Московїі – це окремий відособлений самобутній народ, який нічого спільного не має з Руссю (Києвом), Литвою, поляками тощо; - написання нових "загальноруських зводів", які писалися у XVIII ст., а подавалися, що вони XI, XIII, XIV ст. Всі ці зводи проповідували "загальноруську ідею". Це в той час, коли на київській землі жили слов'янські племена (поляни, деревляни, сіверяни та ін.), які вже були християнами, в "Залещанській" землі жили фінські племена (мурома, меря, весь, мокша та ін.), які перебували у напівдикому стані, і ці племена не мали в історії нічого спільного аж до XVI ст.; - для обґрунтування єдності Київської Русі і фінських племен були написані тисячі різних зводів. Усі ці зводи і літописи, як вказується в романі-дослідженні В. Білінського є тільки у переписаному вигляді, жодного оригінала. Жод-ного! Все це вказує на неймовірну за масштабами безсоромності й нахабства, фальсифікацію при створенні історії Держави Російської. Не можна вічно жити в брехні!

Настав час, щоби українські історики написали правдиву історію України, яка ґрунтувалась би не на фальсифікованих Катериною II літописах і заново написаних у XVIII столітті "загальноруських літописних зводах", а на історичних фактах, зафіксованих у документах, зокрема таких країн, як Польща, Туреччина, Греція, Іран та ін. Люди мають знати правду.

http://narodna.pravda.com.ua/history/4f5bd5f4867de/