ФОТО ДАР’Ї РОЗУМНЯК

9 вересня, у день народження Івана Котляревського, у музеї-садибі його імені чекають великого напливу гостей. Утім, як завждиНаписавши «Енеїду», «Наталку Полтавку» й «Москаля-чарівника», Іван Котляревський став не лише зачинателем нової української літератури, а й творцем історико-культурного міфу Полтави — «Полтави Котляревського». І, мабуть, чи не найважливішим її компонентом є музей-садиба письменника на Івановій горі, котру обов’язково відвідують майже всі гості міста, не кажучи вже про самих полтавців, адже звідти добре «видно шляхи полтавські і славну Полтаву». Традиція такого паломництва почалася ще за життя класика, і триває вона вже понад два століття.

«Музей відкрили 1969 року до 200-ліття з дня народження письменника, яке святкували за рішенням ЮНЕСКО у 26 країнах світу. Хата, у котрій жив Іван Петрович, існувала і в ХХ сторіччі, але була такою, що не підлягала реставрації, — розповідає науковий співробітник літературно-меморіального музею Івана Котляревського Лариса Лобінцева. — Тому садибу спочатку розібрали, потім заново забудували — за малюнком Тараса Шевченка, за спогадами сучасників письменника. Вони були такими детальними, що нам відомо, де стояли меблі, якого кольору і з якої тканини були фіранки на вікнах».

Оригінальних речей у музеї більше ста, в основному це документи — рукописи й листи митця. Частина предметів інтер’єру — картини, меблі, посуд, піч — відтворено майстрами, адже не всі експонати доби Котляревського «дожили» до наших днів. Напевно, саме тому справжньою гордістю полтавських музейників є автентичний сволок із родинного помешкання Котляревських, на якому вирізьблено дату його заснування: «Создася дом сей во имя отца и Святого Духа. Аминь. Року 1705 месяца Августа 1». Спочатку в тому будинку жили служителі Спаської церкви, а потім його викупив дід Івана Петровича. Згодом батьки письменника отримали дворянство і стали облаштовувати там свою садибу ще тоді, коли Полтава була маленьким полковим містечком.

Після того як Полтава отримала статус губернського центру, Котляревський не став будувати маєток за прикладом інших заможних людей. Натомість він здійснив великий ремонт садиби: стіни обшили дубом, зробили дерев’яну підлогу, установили білі фарбовані двері з різними прикрасами в стилі ампір.

Іван Петрович вільно володів французькою й німецькою мовою, знав польську, давньогрецьку й латину, любив малювати, грав на скрипці, мав велику бібліотеку. «На жаль, до нашого часу дуже мало книжок збереглося, проте нам відомо, що то були за видання, — говорить Лариса Лобінцева. — Ми добирали книги, які були в бібліотеці Котляревського: це твори російської літератури — Фонвізін, Крилов, Грибоєдов, Карамзін, Радищев, а також зарубіжної — Вальтер Скотт, Вольтер, Фенімор Купер».

Як стверджують краєзнавці, Котляревському надзвичайно пощастило з місцем розташування хати. ХVIII століття це був, як би нині сказали, елітний район проживання, до того ж не лише з мальовничими краєвидами, а й з гарною аурою святої землі, адже поруч височів собор, який де завгодно не будували б. І саме на тлі краси старої Полтави письменник написав простим гусячим пером поему-шедевр «Енеїда», що здійснила переворот в українській літературі, а також дві п’єси для місцевого театру — «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», які не сходять зі сцени й дотепер.

Полтавський літературно-меморіальний музей Котляревського — один із найвідвідуваніших у місті, кажуть екскурсоводи. Завдяки тому, що творчість видатного письменника вивчають у школах і університетах, на Іванову гору повсякчас приходять учні та студенти. Проте, звісно, не бракує інших візитерів, які просто з цікавості йдуть подивитися на садибу. «Людей цікавлять старовинні речі, старовинна хата, екзотична в наш час і не подібна до тих, що є в Музеї під відкритим небом у Пирогові. Зовні це сільська хата, а всередині — дворянська, — зазначає основні переваги музею його науковий співробітник Лариса Лобінцева. — Садиба Котляревського дуже вдало розміщена, на відміну від будинку Панаса Мирного, хоча там більше трьох тисяч автентичних експонатів, але відвідувачів менше, ніж у нас».

Особливо активний наплив гостей відбувається під час різноманітних культурних і гастрономічних імпрез, адже саме поблизу Іванової гори стоїть славнозвісний пам’ятник галушці, і саме там улітку, упродовж кількох років, відбувається Свято полтавської галушки. Крім того, на подвір’ї садиби Котляревського — біля комори та криниці-журавля — фотографуються молодята, згадуючи заповіт Івана Петровича про «мир і злагоду в сімействі». А віднедавна там почали відбуватися справжні весілля новочасних Наталки й Петра в народному стилі.

До речі, садиба — це лише половина музею Котляревського, його меморіальна частина. Інша ж складова, власне літературна, котра провадить активну науково-просвітницьку діяльність, розміщена на протилежному пагорбі Полтави і теж охоче приймає гостей в одному з найстаріших будинків міста. Тому ті, хто мають час і натхнення, можуть здійснити нетривалий спуск і підйом, отримавши подвійну дозу естетичного задоволення. Чи принаймні відкласти цю насолоду до наступного разу — на десерт.

Сергій ШЕБЕЛІСТ, Полтава

http://www.day.kiev.ua/215193

Перед очима – календар: у п’ятницю, 23 вересня, вісім місяців з дня інавгурації Віктора Ющенка.

В правій руці – текст його меморандуму зі своїм головним ворогом тих часів Януковичем. Який, між іншим, вимагав від Кучми будь-якими методами навести порядок на Майдані.

У лівій руці – калькулятор. У голові – дурні думки: якщо у фракції "Регіони України" 50 депутатів, а Єхануров при затвердженні прем’єром набрав 289 голосів – то навіщо Ющенку угода з найгіршим, як тоді всі говорили, уособленням кучмізму? Якщо і без Януковича у Ющенка було б 239 "за" і він домагався своєї мети?

За прем’єрство Єханурова було заплачено черговою порцією розчарування, яке спіткало найщирішу і найбільш наївну частину революціонерів. Віктор Ющенко – людина, дії якої останнім часом буває складно коментувати. Це м’яко кажучи.

У четвер після затвердження Єханурова президент підійшов до преси в кулуарах парламенту. Виступив з монологом на дві хвилини. З якого зрозуміло лише, що після відставки Тимошенко у нього почалися 12 найтяжчих днів у житті. Цікаво, що відразу як зняли прем’єра, він казав інше – що "уже чотири дні зі спокійним сумлінням ходить на роботу". Коли журналісти почали питати в Ющенка про ціну домовленостей з Януковичем, він пішов. Питання летіли йому в спину, але він не зупинився. Обіцянка ж півмісячної давності дати прес-конференцію, де президент мав пояснити країні, що з нею і з ним відбувається, стала черговою забутою цяцянкою.Крім розчарування майданівців, за Єханурова Ющенко заплатив своїм часом. Кажуть, президент особисто спілкувався з депутатами, які в перший раз не захотіли підтримати нового прем’єра. Порівняйте дві таблиці – ви побачите: наприклад, спочатку позафракційний Карпов "не голосував", а тепер – "за". І так далі. Таких багато.

Більше того, президент навіть телефонував Томенку, який поїхав з країни – щоб той переконав голосувати за Єханурова "Реформи і порядок", які у цій ситуації рвалися на шматки. Крім того, якісь негідники поширюють чутки, що "за" Єханурова пропонували гроші. Один з керівників однієї з фракцій по секрету навіть назвав прізвище депутата на букву "С", який виступав касиром. Назвав і суму – 250 тисяч доларів за голос в середу і уже 300 тисяч у четвер. Цьому можна вірити – а можна й ні. Але є факт, що протягом двох діб два десятки депутатів змінили думку. Хоча так само були чутки стосовно Тимошенко, яка пропонувала гроші за провал Єханурова. Касиром називали Губського. Він на зустрічі Ющенка з лідерами фракцій назвав це "брехнею" і "брєдом". 50 голосів Партії регіонів за Єханурова Ющенко отримав у обмін на меморандум про взаємопорозуміння. Цікаво, чи Ющенко поцілувався з Януковичем після того, як вони скріпили документ? Адже при зустрічі з його колишньою довіреною особою Кравчуком Ющенко уже робить цю маніпуляцію з щоками першого президента України.Пресу на цей історичний момент примирення опонентів-2004 не покликали. Але загалом-то було б добре, якби Ющенко проводив подібні переговори в присутності свідків. Бо колись він багато спілкувався тет-а-тет з Тимошенко – і вона винесла від Ющенка таємний протокол. Який містив зобов’язання запропонувати її на посаду прем’єр-міністра. Те, що такий документ існує, свого часу стало сюрпризом навіть для найближчого оточення Ющенка. Чи існують якісь додатки й у випадку з Януковичем, ситуація проясниться швидко. Кажуть, наприклад, що Ринат Ахметов після багатомісячної "відпустки" раптом збирається повертатися до України...

Підписання такого меморандуму не з усіма політичними силами, а тільки з Януковичем, виглядає образливо. По-перше, для прихильників Ющенка. Міф не прожив і року від початку революції – як уже її герой заключає союз з її ворогом.

По-друге, виключне право Януковича домовитися з Ющенком образливе для інших політиків. У парламенті ж є так багато різних фракцій! Деякі з них навіть спеціально створилися під цей момент – щоб брати участь у переговорах по виходу з кризи і сподіватися на свою долю в поділі портфелів.

(Ідеться про "НДП-Трудову Україну", в якій зібралися 14 депутатів на два сесійних дні, щоб можна було зареєструвати фракцію. Зараз депутат Крук знову повернувся в БЮТ, а чисельність фракції Пустовойтенка-Коновалюка знизилася до 13. Однак аж до 7 жовтня їх не можна розпустити. А коли буде критичний термін, ніхто не заважає ще раз позичити депутата. Так переходити туди-сюди на один день, щоб фракцію не розі знали, можна до нескінченності.)

Крім того, надавши ексклюзив на меморандум Януковичу, Ющенко породжує небезпечну традицію. Тепер при будь-якому конфліктному питанні, коли не вистачає голосів, з президента можна щось вимагати. Наприклад, попереду бюджет, який має всі шанси бути проваленим. Щоб залучити голоси блоку Тимошенко, їм теж можна буде потім запропонувати якийсь документ на підпис. Законопроекти по СОТ – уже можна готувати меморандум для порозуміння з комуністами. І так далі. Якщо ж розібратися зі змістом обіцянок Ющенка, публічно взятих перед Януковичем – то, на перший погляд, нічого поганого там немає. Більшість пунктів в різний час були публічно виголошеними зобов’язаннями чинного президента.

Перше: впровадження політичної реформи. Якщо б Ющенко від цього відмовився, нинішня криза виглядала б лише розминкою перед справжньою бійкою.

Друге: недопущення політичних репресій проти опозиції. Звичайно!

П’яте: прискорення прийняття закону України "Про статус та права опозиції" (із закріпленням за опозицією керівництва у парламентських комітетах: зі свободи слова, з бюджету, по боротьбі з оргзлочинністю і корупцією, та контрольної комісії з питань приватизації). Питань немає! Про це ідеться ще з 2002 року. І коли "Наша Україна" була опозицією, у неї було навіть більше таких портфелів.

Шосте: прискорення прийняття законів України "Про Кабінет міністрів України", "Про президента України". Теж дуже потрібні речі.

Сьоме: прозоре формування уряду на принципах професіоналізму та відокремлення влади від бізнесу. Можна аплодувати!

Восьме: законодавче врегулювання гарантій прав власності. Так само.

Дев'яте: недопущення фактів чинення тиску на судові органи. Чудово!

Десяте: невтручання органів влади та посадових осіб в хід підготовки та проведення виборів народних депутатів України, депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів 26 березня 2006 року, незастосування адмінресурсу. Супер!

Ми пропустили пункти три і чотири.

4) Невідкладне введення в дію закону про внесення змін до закону України "Про статус депутатів місцевих рад", яким передбачається законодавче врегулювання порядку притягнення депутатів місцевих рад до юридичної відповідальності.

Якщо хтось не зрозумів, пояснимо, про що йдеться. Всі пам’ятають вибори мера Мукачевого в квітні 2004 року та їх активних учасників – хлопців у чорних шкіряних куртках, з яких стирчали лисі голови та поламані вуха. Вони ще там трохи бешкетували – що в підсумку вибори було визнано найбруднішими у порівнянні з усіма, що відбувалися до того моменту в Україні.

Так от, як простодушно зізнався одного разу Нестор Шуфрич, всі ці підозрілі люди з кастетами та  бейсбольними бітами були "депутатами різних рівнів". І Чубірко, і Чалий – безпосередні організатори дебошу в Мукачевому – теж представляли закарпатських виборців. Але колись з депутатів місцевих рад було знято імунітет. Тепер його пропонується повернути. Дійсно, попереду ще багато виборчих кампаній, тому треба готувати нову бригаду – і так, щоб "депутати різних рівнів" не ризикували опинитися у в’язниці. Тепер підходимо до найнебезпечнішого, пункту номер три меморандуму Ющенка і Януковича.

3) Внесення проекту закону України "Про амністію" з визначенням у ньому ст.157 та ст.158 Кримінального Кодексу України. Простіше кажучи, цим Ющенко обіцяє пробачити фальсифікаторів на виборах.

В принципі, коментувати цей момент дуже важко. Щоб не вживати банальне словосполучення "зрада Майдану", краще відіслати читачів до архіву "Української правди" за осінь-зиму минулого року. Наприклад, за 22 листопада 2004, виступ Віктора Ющенка перед першим масовим мітингом, з якого почалася революція.

"Я вчитувався в рядки тих порушень, тотальних порушень, які відбулися в Луганській, Донецькій, Харківській, Полтавській області!... Ви знаєте, голова не хоче сприймати, розум відмовляється сприймати той рівень злочинності, фальсифікації, який допущений на цій території!". "У Донеччині на кожній третій дільниці явка була більше 100%. На Луганщині 7% фальсифікації по явці. При особистій участі міліції були вигнані всі спостерігачі з дільниць, представники преси, у бій пішли всілякі методи – залякування, викрадення, побиття, окрім того, у більшості активістів були відібрані диктофони, касети, матеріали, розбиті відеокамери із зафіксованими на них порушеннями...".

"Але скажіть мені, друзі, будь-ласка, як трапилося, що по Миколаївській області 35% усіх виборців, які прийняли участь, голосували вдома? Це не фальсифікація?  Практично в кожному випадку не були допущені спостерігачі від блоку наших політичних сил". "Ми стали свідками фальсифікацій за відкріпними талонами, яких було видруковано більше в десятки разів, аніж у першому турі. Коли десятки поїздів, сформовані Кірпою, ганяють по всій Україні, щоб кожний із так званих виборців по відкріпних талонах у тій чи іншій області міг проголосувати по 5-6 дільницях. Хіба це не ганьба цій владі, друзі?"

"Не важливо було у Донецьку, як проголосує народ, було важливо, при яких обставинах будуть рахувати голоси і фальшувати результати виборів!".

З таких фактів і з таких промов складалася помаранчева революція. Тепер це забуто в обмін на 50 голосів Януковича за Єханурова. Що отримав Ющенко у четвер? Свого прем’єра, принаймні, до червня 2006 року. Поки підрахують голоси після парламентських виборів, поки збереться нова Верховна Рада, поки оберуть спікера і почнуть творити коаліцію – уже почнеться літо. Цей час, очевидно, він по максимуму спробує присвятити реформуванню. Президентський тендер на постачання дефіцитних голосів при голосуванні виграли "Регіони України". Ще цим протоколом він хоче також обмежити простір Януковичу для домовленостей з Тимошенко. Крім того, Ющенко намагається надіслати сигнал Східній і Південній Україні, що він президент всієї держави. А що, не вийшло людей переконати економічними аргументами – прийшла черга політичних! Але, крім того, Ющенко отримує шквал критики з боку Тимошенко. Роман з Януковичем вилізе "Нашій Україні" боком під час виборів. Щоб пояснити революціонерам із Західної України, що такий меморандум – це зрада, достатньо кількох речень Тимошенко на мітингу. Таким чином, лише за рахунок галицько-подільського електорату екс-прем'єр набирає один-два десятки процентів на виборах-2006.

При цьому, звільнивши Тимошенко, Ющенко зняв з неї відповідальність за її ж невдачі. Які попереду вимальовуються все яскравіше – починаючи із зимового дефіциту газу в 7,5 мільярди кубометрів і закінчуючи двозначною інфляцією. Якщо довго думати, то є одне пояснення, чому Ющенко вирішив залучити 50 голосів Януковича в той момент, коли Єхануров міг пройти і без них. Тільки створивши такий запас, Ющенко отримує аргумент, що його прем’єр був затверджений без вирішального впливу з боку будь-якої фракції. Тобто ніхто не має золотої акції, за яку Ющенку треба було б платити посадами.

За те, що Єхануров набрав 289 голосів, він зобов’язаний всім фракціям, але нікому – критично: ні "Регіонам" (без них Єхануров набирав 239), ні Народній партії (без них – 242), ні навіть Соцпартії (без них Єхануров – 264). Таким чином, у Ющенка вільні руки, щоб сформувати новий Кабмін кризового менеджменту.

Але хіба це правильно – розчаруванням платити за те, щоб відкласти в часі наступне розчарування?

Сергій Морда

http://www.pravda.com.ua/articles/2005/09/23/3013742/

У четвер, 8-го вересня, о 21.00 "Вечір з Миколою Княжицьким" розпочинає свій другий телесезон на ТВі! Гостями програми стануть: герой України, 50 років тому засуджений до страти за зраду СРСР Левко Лук'яненко та віце-спікер ВР Микола Томенко. Будь ласка, задавайте свої питання у відповідній гілці, перейшовши для цього по посиланню:

http://www.facebook.com/pages/%D0%A2%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%B0-%D0%92%D0%B5%D1%87%D1%96%D1%80-%D0%B7-%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%8E-%D0%9A%D0%BD%D1%8F%D0%B6%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%BC/192832224073839

[ Читати далі ]

Йорг Дрешер, проект Йовіалісм, Україна/Німеччина

Аналізуючи питання провини Юлії Тимошенко, не можна брати до уваги ані її особистість, ані її політичну позицію – цього вимагає принцип незалежності судочинства. І, відповідно, виникає питання: чи можна інкримінувати комусь іншому, скажімо, людині Х, те, в чому сьогодні звинувачують Юлію Тимошенко. На додаток можна гіпотетично проаналізувати, чи призвела б взагалі в іншій країні справа екс-прем’єра до обвинувачення. Зробимо припущення: Тимошенко – не прем’єр-міністр України, а федеральний канцлер Німеччини, яка підписує угоди з Росією. Чи постала б вона в такому випадку – і це через 2 роки після підписання угод –перед судом зі звинуваченням, що ці угоди нанесли збитків Німеччині та її народу?

На таке гіпотетичне припущення існує чітка відповідь: Ні!

У Німеччині, так само як і в Україні, президент, канцлер та міністри складають присягу. Вони зобов’язуються направляти свої зусилля на благо нації. Загальноприйняте тлумачення цієї клятви звучить так: Жодний федеральний президент (як зрештою і жоден канцлер або міністр) не буде настільки цинічним та одержимим владою, щоб на момент вступу на посаду думати виключно про владу, авторитет або особисту користь, пов’язані з відповідною посадою. Їм завжди буде йтися про "досягнення чогось", – тобто про втілення тих уявлень, які тісно пов’язані з їх основними політичними та етичними позиціями…". Згідно наведеного тлумачення, Тимошенко при підписанні газових угод "бажала чогось досягти". І тоді їй дійсно вдалося чогось досягти в Україні, а саме – розв’язати газовий конфлікт.

А тепер перенесімо цю справу в Гану. В цій країні посадовці теж складають присягу, яка – на відміну від німецької чи української – має наступне доповнення: "Далі я урочисто присягаю, що вразі порушення цієї клятви, я підкорюся законам Республіки Гана і понесу за це покарання". Тимошенко, якщо б вона була урядовцем у Республіці Гана, погодилася б понести усі покарання в разі доведення її дій проти інтересів народу. Але в Україні вона так не присягала.

В Німеччині ж визнали б, що Тимошенко, маючи повноваження на підписання газових контрактів, діяла виключно заради "досягнення чогось", а не жодним іншим чином. У разі якщо б вона своїми діями не порушувала жодних законів, усе було б добре. Далі виникає наступне питання: чи нанесли дії Тимошенко на момент підписання угод збитків Україні, українському народу? Чи все ж на той момент пріоритетним було саме врегулювання газової кризи? В інтерв’ю "Німецькій хвилі" політолог Андреас Умланд нагадує про умови підписання газових угод, які не допускали інших рішень. Сьогодні в Україні до влади прийшли інші гравці, які сповідують інакші "основні політичні та етичні позиції", аніж Юлія Тимошенко на момент підписання угод.

Чисто спекулятивним виглядають запитання: якими б були угоди в разі їх підписання сьогоднішніми  урядовцями? Як довго тривали б переговори з врегулювання газової кризи? Ймовірні характеристики – "краще", "скоріше" – не допомагають, адже зрозуміло, що не можна повернути час і перевірити дії у той момент на правильність.

Кримінальна справа проти Тимошенко розпочата за прийняте нею економічне рішення, яке, на думку обвинувачів, завдало збитків Україні. Відповідно, колишнього прем’єр-міністра судять також і за її "основні політичні та етичні позиції", що спонукали її саме до такого рішення, і які відрізняються від "основних політичних та етичних позицій" сьогоднішніх обвинувачів.Висновок: розглядати цей судовий процес як з’ясування питання провини не можна.

Наразі його слід розглядати як гіпотетичний іспит на те, які "основні політичні та етичні позиції" були на той момент вигідними для України та її народу. Але ж такі питання вирішуються не в суді. В суді в основному перевіряється відповідність законодавству – а правоможність підписаних угод очевидно не викликає сумнівів. Такі питання вирішуються насамперед шляхом відкритого політичного діалогу. А політичний діалог є невід’ємною ознакою демократії, при якій цілком зрозуміло можна обмінюватися "основними політичними та етичними позиціями". При цьому учасники діалогу прагнуть досягти саме тієї мети, що виражена у  клятвах посадовців у конституціях усіх держав, – дбати про благо свого народу. Останнє питання: яким чином цей судовий процес, а якщо ширше – політика нового уряду в цілому, – сприяють виконанню обіцянок, даних народними обранцями під час складання присяги, "усіма своїми справами боронити  суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу"?

Сергій Грабовський

На тлі численних нісенітниць, дурниць та безумств, учинених командою Віктора Януковича за часи її повновладдя, якось пройшло повз увагу як ЗМІ, так й опозиційних політиків зразково-показове фіаско політики офіційної України стосовно Лівії. І це фіаско має і матиме не тільки геостратегічний чи моральний виміри, а й суто економічний, який наочно доводить: кермують у Києві нині зовсім не "прагматики" чи "вмілі господарники", а інтелектуальні нікчеми та бездарні менеджери. 2010 року обсяг українського експорту до Лівії перевищив $200 мільйонів, в основному це було збіжжя. Йшлося про стабільний показник – 2009 року обсяг цього експорту був ледь-ледь меншим. Значний потенціал, у сотні мільйонів доларів, мав потенційний ринок поставок української авіаційної техніки та ремонту й модернізації зброї лівійської армії. В країні працювали тисячі вітчизняних спеціалістів. Але головне – Лівія має великі поклади нафти, газу й залізної руди – понад 3% світових запасів нафти, понад 1% газу та залізної руди. Для країни, населення якої становить лише 0,1% загального числа землян, видобуток й експорт копалин, передусім енергетичних вуглеводнів, становить основу економіки та передумову політичного впливу як в арабському світі, так і в цілому Середземномор’ї. Лівійський диктатор Муаммар Каддафі достатньо ефективно використовував нафтогазові важелі для тиску на європейські демократії, а десятки мільярдів доларів щорічних надходжень до контрольованої його сім’єю держскарбниці – для соціальних подачок лівійцям, закупівлі сучасної зброї та підтримки тих чи інших терористичних рухів по всьому світу. Здавалося, влада полковника Каддафі міцна як ніколи – адже в обмін на помітне послаблення підтримки терористичних і радикальних угруповань Захід зняв економічні й політичні санкції проти лівійського режиму, що дозволило виділяти ще більші кошти на купівлю народної підтримки за випробуваним у ХХ столітті тоталітарними режимами принципом "добробут в обмін на свободу".

І ось у лютому цього року, вслід за Тунісом та Єгиптом, у Лівії несподівано для всіх зовнішніх спостерігачів почалися масові антиурядові виступи, які швидко переросли в народну революцію і збройне повстання проти режиму. Слід сказати, що західні демократії накоїли чимало дурниць, реагуючи на цю революції: спершу тривалий час вони ніяк не могли вирішити, а що ж їм робити у такій нестандартній ситуації – фактом є масовий народний рух, значна частина учасників якого проголошує демократичні цілі, але ж Каддафі – хоч і тоталітарний диктатор з повадками напівбожевільного претендента на світове панування, та все ж визнаний у світі глава Лівійської держави... Втім, коли регулярні війська та найманці режиму почали вбивати маніфестантів та нищити цивільне населення, а революціонери виявили готовність вести боротьбу до кінця, частина західних лідерів наважилася на збройну допомогу повстанцям.

Не буду описувати подальші події – вони загальновідомі. Звісно, якби не військова допомога Заходу, Каддафі або придушив би повстання, що означало б сотні тисяч жертв, або Лівія розкололася б навпіл і громадянська війна перейшла б у стадію перманентних сутичок рейдових загонів у пустелі та авіанальотів на міста, що перебувають під контролем противника.

Але сталося так, як сталося, – і ті держави Європи, які рішуче підтримали Національну перехідну раду та сформований нею уряд, які ще кілька місяців тому "заморозили" грошові активи Лівії та клану Каддафі, а зараз передають їх новій владі, сьогодні мають статус "друзів Лівії". З усіма відповідними преференціями – як моральними, так й економічними.

Україна ж опинилася серед тих, кого офіційно не звуть "ворогами Лівії", але трактують саме так. Численні повідомлення про українських та білоруських військових льотчиків, які начебто бомбардували не тільки позиції повстанців, а й цивільні об’єкти, та про українських та білоруських снайперів-найманців не є випадковістю чи підступами зловмисників. Як і відсутність України серед тих держав, що закликані брати участь у відновленні Лівійської республіки після піврічної громадянської війни. Це – прямий наслідок політики офіційного Києва та вакханалій на телебаченні, радіо й у пресі, що їх постійно влаштовували "золоті голоси" і "найкращі пера" нинішньої влади.  І відносини тут зіпсовані не тільки з Лівією. Якої тільки гидоти не наговорили на адресу західних демократій й арабських революціонерів деякі знакові персонажі вітчизняного політикуму! Які тільки нісенітниці не злітали з вуст офіційних речників влади! Що тільки не писали деякі видання про "реформаторський потенціал" близькосхідних диктаторів, "заможне життя" їхніх підданих та"американсько-сіоністські підступи" у середземноморському регіоні!  Часом  видавалося, що атеїстична пропаганда таки геть знищила християнські підвалини української культури: бо ж забути істину, що не хлібом самим живе людина, може тільки невіглас або дурень...

На жаль, ідея свободи як однієї з основ людського єства і сьогодні, як і в 2004 році, незрозуміла тим, хто кермує Україною. От і маємо те, що маємо...А що ж маємо? Покірне і бездумне слідування у фарватері Кремля, який мав чимало спільного з режимом Каддафі й серйозні геополітичні імперські інтереси на Близькому Сході. Причому це слідування було фактом і раніше, коли влада України не виявляла енергії у відстоюванні перспективних проектів у Лівії та й узагалі – в арабському світі, пов’язаних із експортом туди продукції машинобудування чи інших високотехнологічних галузей, з наданням послуг в будівництві масштабних об’єктів, у створенні спільних підприємств тощо.

2011 року всі ці вади стали ще більш очевидними. Вдумайтесь: 22 серпня лівійське посольство у Києві підняло прапор Лівійської республіки, заявивши про перехід на бік нової влади і спустивши стяг "джамахірії", а уряд України тільки 1 вересня визнав цювладу, тоді як ціла низка європейських держав зробила це ще кілька місяців тому! Як мають сприймати такий жест лівійці? Правильно, як образу, як ляпас, як демонстрацію ворожості до власне Лівійської республіки. Невже в МЗС та в адміністрації Януковича відсутні більш-менш кваліфіковані експерти, здатні на пальцях пояснити своїм патронам, куди заводить така політика? Утім, можливо, експерти такі є; але ж Росія, Росія, Росія... Остання визнала нову владу Лівії також 1 вересня, давши тим самим очевидну "відмашку" й уряду України. Що ж, Росії вже нічого не світить, їй можна не перейматися своєю репутацією, зрештою, у неї, як й у Каддафі, чимало газу та нафти, і це їй успішно замінює репутацію, але чому Україна разом із Білоруссю має бути в такій компанії? Чи якийсь "слов’янський союз" уже створений, і про це забули сповістити? То що ж дивуватися, що коли того самого 1 вересня у Парижі розпочалася міжнародна конференція на високому рівні з питання допомоги Лівії й участі у відбудові лівійської економіки, України середучасників не було... Ні, звичайно, когось потішить, що Росія втратила вже мільярди доларів на своїх контрактах з режимом Каддафі – і втратить не менше у разі успішного завершення революційних виступів у Сирії, де режим Асада-молодшого вже вбив тисячі людей у спробі втримати владу, та хіба ж Україні від того краще? Тим більше, що Росія, схоже, вже знайшла нову вигідну експортну нішу на Близькому Сході – постачання засобів для придушення народних виступів. Чи Україна рушить вслід за Кремлем? Можливо, і фахівці відповідні в МВС та СБУ на експорт знайдуться? А загалом, якщо підбити підсумок, то Україна мала черговий гарний шанс – і в економічному, і в політичному лані.

Але панічний страх чинної влади перед народною революцією, бездумність високопоставлених чиновників і загальна налаштованість на слідування у фарватері кремлівської політики не просто знівелювали цей шанс, а ще й виставили державу в очах сотень мільйонів люду арабського світу як поплічника диктатора та співучасника вбивств цивільного населення.

І неважливо були вони насправді чи ні – громадська думка сформована!

Наша влада щодня краде наші кошти вже навіть не соромлячись. Тому, вони не крадії, вони – грабіжники. Схоже на те, що міністр Бойко, голова правління Нафтогазу Бакулін, його заступник Чупрун, голова правління Чорноморнафтогазу Ясюк причетні до крадіжки 400$ млн. "Дзеркало тижня" і наш телеканал розповідали про купівлю бурової установки, виробництва сінгапурської компанії "Keppel". З цих публікацій випливало те, що ніби-то сама установка коштувала приблизно 250$ млн, а в тендері перемогла компанія, якій повинні перерахувати 400$ млн. Ось, що говорили про цей тендер Бойко і Бакулін: А потім Нафтогаз навіть переможно показував документи про перерахунок коштів на британську компанію HIGHWAY INVESTMENT. Ось цей документ.

Протягом багатьох-багатьох років відкриття сесії Верховної Ради знаменувало собою початок політичного сезону.  Так було, поки минулого року не скасували Конституцію 2004-го року.  Відтоді роль законодавчого органу в державі звелася до цеху з натискання кнопок за питання порядку денного, позначені в шпаргалці Михайла Чечетова знаком "+".  Верховна Рада в Україні Януковича взяла на озброєння гасло російської Держдуми "парламент – не місце для дискусій". Оскільки в роботі законодавців зникла будь-яка політична конкуренція, то діяльність цього органу звелася до факультативної. Відповідно, впав ажіотаж навколо їхньої роботи. Що позначилося на відкритті цьогорічної осінньої сесії.  За традицією, цю подію проігнорувала група впливових донецьких депутатів на чолі з Рінатом Ахметовим. БЮТівський депутат Костянтин Жеваго також не з’явився до парламенту. Ніхто вже навіть не шукає пояснень такої зневаги до Конституції, своїх зобов'язань та взагалі до людей.  За словами джерел, напередодні відкриття сесії Партія регіонів провела свої збори за зачиненими дверима. Розповідають, що Азаров присвятив більшу частину виступу перебігу суду над Тимошенко та аналізу укладених нею контрактів з "Газпромом":  - Тимошенко судять не за те, що газ дорогий, ні, - переконував Азаров однопартійців. - А тому, що в своїй діяльності вона сповідувала принцип "ціль виправдовує засоби" та допустила підлог директив.  - Росія, - продовжував розмірковувати прем'єр, - захищає Тимошенко, тому що в її особі вони захищають вигідний їм контракт.  Азаров поскаржився, що нинішня формульна ціна на газ – за його словами, це 440 доларів за тисячу кубометрів – з’їдає економічне зростання, за яке він бореться усіма своїми силами. А, оскільки прем’єр відповідальний за ВВП країни, миритися з такою вартістю газу він не може. 

[ Читати далі ]

Частка українців, які не довіряють судам і прокуратурі, порівняно з попередніми роками, зросла з 54% до майже 70%. Такі дані дослідження «Справа Юлії Тимошенко: оцінки і наслідки», проведеного нещодавно Фондом «Демократичні ініціативи». Тож не дивно, що Україна в лідерах за кількістю поданих заяв до Європейського суду з прав людини...

Ми спробували зробити «інвентаризацію» найбільш очевидних вад української судової системи, що їх продемонстрували процеси над Юлією Тимошенко і Юрієм Луценком.

У Печерському райсуді Києва ця система, як бачимо, дала збій. Бо як тоді пояснити, що до початку розгляду кримінальної справи Юлії Тимошенко суддя Родіон Кірєєв не мав у провадженні жодної іншої справи і за весь цей період не отримав жодної нової? (На відміну він його колеги Сергія Вовка, який розглядає не менш резонансну справу щодо Юрія Луценка і продовжує отримувати нові). Працював собі чоловік у Березанському суді на Київщині, а в травні 2011 його раптом переводять до славнозвісного Печерського суду та ще й найгучнішу справу йому дають, у якій обвинувачують екс-прем’єра, а свідками проходять екс-президент, нинішній прем’єр, колишні міністри і високопосадовці. Досвідом розгляду серйозних справ Родіон Кіррєв теж похизуватися не міг.

– Дуже погано, що прибрали відкритість лототрону, – каже відомий адвокат Тетяна Монтян. – Якщо раніше можна було подивитися протокол розподілу справ, то зараз – ні. Кажуть, що начебто є лототрон, насправді він зараз використовується виключно між самими суддями, аби вони не сперечалися, кому одна справа дістанеться, кому ніша. Якщо розглядається якась заангажована справа – на лототрон ніхто не зважає. Ніхто не вірить у те, що, скажімо, Кірєєва обрали випадково.

А днями народний депутат–самооборонець Геннадій Москаль узагалі заявив, що суддю Кірєєва не внесено до автоматизованої системи документообігу судових справ і його підібрали для розгляду лише кримінальної справи проти Тимошенко.

– Суддя Кірєєв – антиконституційно призначений на цю посаду, і він не має права вести цей процес, – переконаний політик, правник, один з авторів тексту Конституції Віктор Мусіяка. – Він перетворюється на процес, який ведеться “особливим” судом. А 125-а стаття Конституції каже про неконституційність створення “особливих” судів. Усе, що там відбувається, – це антиконституційне дійство. Це не суд. Судовий процес над Юлією Тимошенко не може бути визнаний легітимним. Хоча б тому, що суддя Родіон Кіреєв був переведений до Печерського райсуду Києва указом президента, що явно виходять за межі його конституційних повноважень.

За словами Мусіяки, всупереч власним конституційним повноваженням, КС наділив президента додатковими, відсутніми в Конституції. Ідеться про те, що в липні КС визнав конституційними положення закону «Про судоустрій і статус суддів», якими встановлено право президента «ліквідовувати суди» й «здійснювати переведення судді з одного суду до іншого суду того самого рівня та спеціалізації».

– Закон про судоустрій дав президенту право переводити суддів із суду в суд, а це не конституційне право, – продовжує пан Мусіяка. – Закон дає антиконституційне право. А Конституційний суд каже, що це конституційно. Виходить: існує Конституція, але ви можете приймати будь-які закони і потім посилатися не на Конституцію, а на закони. Ось до якого абсурду ми дійшли!

Українські судді дуже полюбляють застосовувати арешти для підсудних. Це не оціночне судження, а факт, підтверджений головою Європейського суду з прав людини Жан-Полем Костою. На прес-конференції в Києві у липні 2011 року він зазначив, що Україна знаходиться в списку лідерів країн, у яких досить часто застосовується такий запобіжний захід, як арешт.

У статті 148 Кримінально-процесуального кодексу зазначено: “Запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень. Запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність”.

З клопотанням арештувати Юлію Тимошенко звернулися прокурори, твердячи, що екс-прем`єр порушує закон і не дотримується вимог судді під час засідання. Суддя Родіон Кірєєв задовольнив обвинувачення і дав добро на арешт, звинувативши підсудну в неповазі до суду, у тому, що вона не називає своє ім`я, не з`являється на засідання (хоча Тимошенко лише запізнилася кілька разів) і “систематично” заважає проводити допити свідків.

Невже Кірєєв сподівався, що, потрапивши в СІЗО, Тимошенко його заповажає? Хоча поведінка підсудної після арешту справді трохи змінилася – Юлія Володимирівна стала більш емоційною, і тепер на адресу Кірєєва лунає ще більше епітетів, які не роблять честі “його честі” – “злочинець”, “паяц”, “безпредєльщик”, Болванщик тощо.

Крім того, якщо Кірєєв вважав, що підсудна з неповагою ставиться до суду, то чому не заарештував її після першого засідання, а “терпів” майже півтора місяця?

Юрія Луценка запроторили за ґрати, мотивуючи це рішення недостатньо швидким темпом його ознайомлення з матеріалами кримінальної справи, а також тиском на слідство і свідків та розголошенням матеріалів кримінальної справи у ЗМІ. До речі, екс-міністра внутрішніх справ взяли під варту терміном на два місяці, а він там сидить уже дев’ятий місяць…

Ще одна закономірність української Феміди – якщо підсудного вже заарештували, то навряд чи випустять на волю до оголошення вироку. І всі клопотання про зміну запобіжного заходу зі взяття під варту на будь-який інший – коту під хвіст. Хоч виступай і обзивай, як Тимошенко, хоч беззаперечно дотримуйся КПК, зі вставанням і зверненням “ваша честь”, як Луценко...

Словосполучення “незалежність суддів” в українських реаліях вже сприймається як оксюморон (поєднання непоєднуваного).

– Внаслідок прийнятих судових законів, зокрема про судоустрій, була змінена судова система, і незалежність судді та суду як інституту доволі сильно була послаблена, – розповідає народний депутат, екс-міністр юстиції Роман Зварич. – Я бачу можливості для постійного втручання в роботу суддів.

За словами голови підкомітету з питань кримінально-процесуального законодавства Комітету ВР з питань правосуддя Святослава Олійника, судді, як не крути, залежні від тих органів, які можуть вплинути на їхнє звільнення і в принципі впливати на суддю суб’єктивно: це і Вища рада юстиції, і кваліфікаційні комісії.

– Частина суддівського складу сформувалася через залежність від позасудових інстанцій, – додає Олійник. – Вони залежні, вони зобов’язані своєю посадою іншим людям, які не працюють у судовій системі. Чи можуть ці судді забезпечити справді незалежність правосуддя?

Як один із варіантів боротьби з залежністю та заангажованістю служителів Феміди Олійник вбачає у радикальному заході – люстрації деяких суддів.

– Залежність суддів буде в цій країні доти, доки не будуть втілені в життя всі інші реформи, – вважає Тетяна Монтан. – Правосуддя – це державний сервіс із надання послуг з розв’язання різноманітних суперечок. А в нас усі державні сервіси погані, вони спрямовані не на те, щоб надавати людям послуги, а на те, щоб хтось при цих сервісах наживався. Треба проводити базові реформи. Перш за все, реформувати систему власності. Доки цього не буде зроблено, судді завжди будуть залежними, і буде безлад з нашим правосуддям.

На думку Віктора Мусіяки, вплив на суд відбувається через фактичне злиття влад – законодавчої, виконавчої і судової.

– Один з головних конституційних принципів – розподіл влад. Чому? Щоб не було впливу однієї на іншу. У нас фактично все це зараз нівельовано, й існує єдина влада, – каже пан Мусіяка. – Пам’ятаєте, було президент поставив завдання створити “вертикаль влади”? От зараз узагалі вся влада єдина і виконує одне повноваження. Немає розподілу влад.

– Найбільша проблема не так у самій структурі судової системи, як у кримінально-процесуальному законодавстві, яке регулює перебіг процесу, – вважає Роман Зварич. – Наш КПК був уведений в дію ще в 1960-х роках. Він зазнав змін, однак структура залишилася старою, радянською за своєю суттю. Там закладено позитивістський підхід: так, як записано, воно так і має бути.

Зварич наводить приклад кримінально-процесуальної юстиції найрозвинутіших демократій, де діє англосаксонська система.

– Там надається можливість суду виходити з принципів справедливості. Під тим кутом, що на кожному етапі має бути забезпечена презумпція невинуватості обвинуваченого. Цього в нас немає. Суд швидше діє за принципом презумпції винуватості. Якщо спостерігати за будь-яким процесом, ми бачимо, що захист постійно доводить свою невинуватість.

Хоча, згідно з КПК, “суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, не вправі перекладати обов`язок доказування на обвинуваченого”. До того ж прокурор і слідчий повинні виявляти не тільки ті обставини, що викривають, а й ті, що виправдують обвинуваченого, не тільки ті, що обтяжують, а й ті й що пом`якшують його відповідальність. Проте зазвичай ця норма залишається лише на папері.

Святослав Олійник теж вважає основною вадою українського правосуддя обвинувальну модель кримінального процесу.

– Це кримінальний процес радянського зразка, який діє за правилом, що людина завжди винувата, і якщо прокурор пред’явив обвинувачення, то суддя з цього й виходить. Суддя отримує виключно обвинувальну позицію. Бо перед цим, на стадії досудового розслідування, немає ніякої змагальності. Тобто будь-який суддя, отримуючи справу, бачить тільки обвинувальні докази, ознайомлюючись зі справою до судового процесу, перше, що має думати суддя, - що обвинувачуваний винен. Це випливає з самого процесу. Тільки в судовому процесі він уперше може почути думку захисту. Сьогодні думка захисту практично нікому не потрібна.

За словами Олійника, таку систему має змінити новий КПК, щоб адвокатів суддя чув на перших етапах розгляду справи, забезпечуючи змагальність сторін.

Процес над Тимошенко і Луценком показав ще купу недолугостей українського правосуддя.

Термін розгляду справи в КПК не прописаний. Cправа може тягнутися роками, тобто роками підсудний може бачити “небо в клітинку” в СІЗО, а виявитися невинним…

Процедура відводу суду виглядає, як мінімум, комічно. Суддя має відводити самого себе, сам з собою перед цим порадившись на місці. До того ж, за КПК, заява про відвід “вирішується в нарадчій кімнаті ухвалою суду, що розглядає справу”. “У разі заявлення відводу судді суд повинен вислухати особу, якій заявлено відвід, якщо вона бажає дати пояснення, а також думку учасників судового розгляду”, – йдеться в кодексі. Але чомусь цієї норми суддя Кірєєв не дотримується.

Тож, як кажуть, перед тим, як чинити правосуддя, дуже важливо полагодити машину правосуддя.

Анна Ященко

http://www.unian.net/ukr/news/news-455297.html