Добре забуте старе.

Читав вірш Михайла Старицького, написаний ще у 1877 році, і прийшла думка про те, що писано про реалії нашого часу. Ось почитайте:.

РЕДАКТОРОВІ

Війна, війна! Часописи лукаві

Розпалюють, розносять скрізь брехню,-

Що наш народ жадає, прагне слави Кривавої, що на сумну стерню «Женця» страшного все нести готове: І голову, й останній шаг, і труд… О наймите, продажний лихослове! Чи ж ти питав, що дума скорбний люд? Чи ж ти ходив по тих хатах обдертих, Де з сліз людських аж вогкість полягла, Де голод – пан, де своє воля смерті, Де вікова неволя й чорна мла? Чи ж ти вбачав, як точить доля ржава Ще молоду робітничу сім’ю? На що ж старцям здалася ота слава,

Чи закрасить вона біду свою?

Похнюпившись, одно вони вчувають,

Що шле господь ще нове лихо знов,- І байдуже хіба там смерть стрічають, Що й дома їх точилась марно кров.

А й то: чи є тобі до тії крові діло,

До стогону болячого,до сльоз? Ти в розкошах пестуєш своє тіло, З тепла нашлеш ти ворогу погроз! З своїх кімнат ти не почуєш гуку І брязкоту меча з чужим мечем: Людська біда тобі піде на руку – Розпродаси її ти з баришем, Прославишся ще патріотом всюди І за шага собі тут купиш рай… І може ще на помник для Іуди, Хоть знехотя, а зважиться наш край.

* Помник - пам"ятник.

P.S. Сьогодні наші журналісти вкупі з президентом розкажуть нам, як класно ми живемо..