Брате Микито, треба б тебе полаять, а я не сердитий. Нехай буде так, як робиться. Бач за що я хочу тебе лаять, чом ти, як тільки получив моє письмо, до мене не написав, бо я тут турбувався. Трапляється, що письма з грішми пропадають — а в друге за те, що я твого письма не второпаю, чорт-зна по— якому ти його скомпонував, не по-нашому, не по-московському — ні се ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським... 
Скажи Іванові Федьорці, нехай він до мене напише письмо окреме — та тілько не по-московському, а то і читать не буду — кланяйся йому.

Санкт—Петербург, Марта 2, 1840.
Т. Шевченко, там само, ст. 17—18

... Спасибі вам і панові Артемовському за ласкаве слово. І спасибі всім тим, хто пише по-нашому або про наше. 8 декабря 1841.

Т. Шевченко, там само, ст. 21

Переписав оце свою «Слепую», та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом. Лихо, брате отамане, єй-богу лихо. Це правда, що окрім бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому, мене тут і земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робить, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом. Що нам робить, отамане брате? Прать против рожна чи закопаться заживо в землю — не хочеться, дуже не хочеться мені друкувать «Слепую», але вже не маю над нею волі, та цур їй, а обридла вже вона мені.
С. П. 1842 — 15 сентября.

Т. Шевченко, там само, ст. 24

Спасибі вам і за ласкаве слово про дітей моїх «Гайдамаків». Пустив я їх у люди, а до цієї пори ще ніхто й спасибі не сказав. Може й там над ними сміються так, як тут москалі зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить, нехай я буду і мужицький поет, аби тілько поет, то мені більше нічого й не треба. Нехай собака лає, вітер рознесе...
Обіцянку пришлю вашим дівчатам к Великодню, а може й раньше, коли впораюсь. Тільки не ту, що вам писав, а іншу, по–московському скомпоновану. Щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю.
С. Петербург, 25 января 1843

Т. Шевченко, там само, ст. 27

Ще ось що, чи я вам розказував, що я хочу рисувать нашу Україну, коли не розказував, то слухайте... На види і на людський бит текст буду сам писать або Куліша проситиму, а на історію потурбуйтесь, будьте ласкаві, ви писать три листочки в год. Тілько по–нашому — щоби тямили безглузді кацапи.
6—7 травня 1844. С. Петербург.

Т. Шевченко, там само, ст. 32

Нарисую види, які єсть на Україні, чи то історією, чи то красотою прикметні, вдруге — як теперішній народ живе, втретє — як він колись жив і що виробляв; із теперішнього биту посилаю вам одну картину для штампу, а ще три будуть готові у августі, а в год буде виходить 10-ть з текстом, а текст исторический будете ви компоновать, бо треба, бачте, по-нашому або так, як єсть в літописах.
29 іюня 1844. С. Петербург

Т. Шевченко, там само, ст. 32—33

Давно ворушиться в мене в голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик «Слово о Полку Ігоря»...
Вонми гласу моленія моего, друже мій єдиний, пришли мені текст «Слова о полку Ігоря», а то на твоїй душі буде гріх, як не буде воно, те «Слово», переведено на наш задушевний, прекрасний язик.
14 апреля 1854. Новопетровське укріплення

Т. Шевченко, там само, ст. 86

Привітай, друже мій єдиний, оцього уральского козачину, з ним я познайомився не дуже давно, він мені тоді здавався добрим чоловіком і щирим уральским козаком, може тепер зіпсувався у вашій білокаменній. Ось що! Він у тебе попросить для мене «Слово о полку Ігоря» Максимовича або Шишкова, дай йому ради святої нашої поезії один екземпляр, коли маєш. Бачиш, у мене давно вже думка заворушилась перевести його, те «Слово», на наш милий, на наш любий український язик.
1854, 1 мая. Новопетровське укріплення.

Т. Шевченко, там само, ст. 87

Мой милый, мой добрый Зигмунт! Благодарю тебя за твоё ласковое, сердечное, украинское слово, тысячу раз благодарю тебя. Рад бы я отвечать тем же сердцу милым словом, но я так запуган, что боюся родного милого звука.
6 квітня 1855. Новопетровське укріплення

Т. Шевченко, там само, ст. 98

Прислав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу «Записки о Южной Руси», писану нашим язиком... Такої доброї книги на нашому язику ще не було друковано.
22 квітня 1857. Новопетровське укріплення

Т. Шевченко, там само, ст. 130

А Куліша як побачиш, то поцілуй його за мене і скажи йому, що такої книги, як «Записки о Южной Руси», я ще зроду не читав... Живо й просто вилита стареча мова.
22 квітня 1857. Новопетровське укріплення

Т. Шевченко, там само, ст. 133

Добре, дуже добре ти зробив, що надрукував «Чорну раду» по-нашому. Я її прочитав і в «Руській беседі», і там вона добра, але по-нашому лучче.
5 декабря 1857. Нижній Новгород

Т. Шевченко, там само, ст. 155

Навчи ти мене, будь ласкав, що мені робить з руськими повістями? У мене їх десятків коло двох набереться. Затопити грубу — шкода: багато праці пропаде. Та й грошей би хотілося, бо тепер вони мені дуже потрібні. Порадь, будь ласкав, що мені робить?
26 января 1858. Нижній Новгород

Т. Шевченко, там само, ст. 165

А тепер я захожусь сердиться на тебе, отамани, наш батьку кошовий! Мабуть ти давно в землях християнських не бував і доброї мови християнської не чував, що зовеш мене закадишним другом. Чи ж чути було коли-небудь меж християнами таке бридке, паскудне слово? Мабуть ти, батьку, забув нашу християнську мову і дощенту побусурманився? 1859. 17 січня. С. Петербург.

Т. Шевченко, там само, ст. 189

Шкода, що твої хлопці написали до мене чорт-зна по якому; вони хоч би у Прісі вчилися писать по-людському. 
15 мая. 1860. С. Петербург

Т. Шевченко, там само, ст. 211

Я оце заходився жениться, то мені, бач, і тут треба гроші; а вся надія на «Основу» та на «Кобзаря». Будущее подружіє моє зоветься Ликеря — крєпачка, сирота, така сама наймичка, як і Харитя, тілько розумніша од неї, письменна і по-московському не говорить.

22, 25 августа. 1860. С. Петербург
Т. Шевченко, там само, ст. 216

Хотя по языку нас не считал за немцев.
А. Грибоедов

Випускаю оце в люди другого «Кобзаря» свого, а щоб не з порожніми торбами, то наділяю його предисловієм. До вас слово моє, о братіє моя українськая возлюбленная.
Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді й читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгари, чорногори, москалі — всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя? Може злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо?... Кричать о єдіной славянской літературі, а не хочуть і заглянуть, що робиться у слав'ян!
Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чешську, сербську або хоч і нашу?...
А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по— своєму, а ми по— своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди. Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або на Вальтер Скотта, що й той не по-своєму писав. Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії — і свого язика не знає; а Вальтер Скотт в Еденборге, а не в Шотландії — а може і ще було що-небудь, що вони себе одцурались. Не знаю. А Борнц усе-таки поет народний і великий. І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім Московщина.
Покойний Основ'яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо може його не чув у колиски од матері, а Гулак—Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся. Горе нам! Безуміє нас обуяло отим мерзенним панством. Нехай би вже оті Кирпи-гнучкошиєнки сутяги — їх бог, за тяжкії гріхи наші, ще до зачатія во утробі матерній осудив киснуть і гнить в чорнилах, а то мужі мудрі, учені. Проміняли свою добру, рідну матір — на п'яницю непотребную, а в придаток ще і — въ— додали.
Чому В. С. Караджич, Шафарик і іниє не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слав'янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали? Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь богу і работайте разумно, во ім'я матері нашої України безталанної. Амінь.
1847, марта 8

Т. Шевченко, там само, т. 1, 1951, ст. 374—375

За даними соціологічного опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології, рівень щастя українців у 2001 складав всього 38%. З 2002 по 2006 він тримався  на одному рівні – близько 50%. Проте з 2007 почав швидко зростати. Найщасливішими українці себе почували 2010 року – 65%.

Вже минулого року рівень щастя громадян суттєво зменшився і досяг 53%. Як свідчать опитування, щастя тісно пов’язане з фінансами: чим краща фінансова ситуація, тим щасливішою почувається людина. Загалом молоді українці значно щасливіші, ніж старші, а чоловіки в середньому трохи більш щасливі, ніж жінки.

На відміну від щастя, настрій в українців минулого року у порівнянні з 2005-тим суттєво поліпшився. За висновками Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва разом із соціологічною службою Центру Разумкова, на початку 2005 року стабільний гарний настрій мали 32,7 % опитаних, а в грудні 2012 – вже у 38%. Найпохмуріше українці почувалися 2008 року – всього у 24,4% респондентів мали гарний настрій.

Водночас, за  даними «Демократичних ініціатив» і соціологічної служби Центру Разумкова, зросла й кількість українців, які вважають, що єдиною державною і офіційною мовою у країні повинна бути українська: з 35% у 2005 році до 43% у 2012 році. Зменшився відсоток і тих, хто вважає, що російська повинна бути єдиною державною і офіційною мовою в Україні, тоді як українська може використовуватись на побутовому рівні: від 0,8 % до 0,4 %.

Згідно з результатами дослідження соціологічної групи «Рейтинг», 2012 року в українців зріс рівень патріотизму. Так, порівняно з показниками 2009 року, кількість опитаних, які вважають себе патріотами своєї країни, зросла з 73% до 82%. Найбільш відчутне збільшення патріотизму фіксується на Сході країни, а саме на Донбасі, а також на Заході і Півночі України. На Півдні, навпаки, зафіксовані зворотні тенденції.

Крім того, в останні роки українці також більше відчувають згортання свободи слова в країні. Якщо 2010 року 18% опитаних громадян відчули, що за нової влади в Україні вже відбувається згортання свободи слова, то 2011 року цей показник зріс до 45%. Таким він залишився і 2012 року. Найбільше стурбовані згортанням свободи слова мешканці Заходу (61%), Центру (47%), Півночі (40%) та Донбасу (37%). Здебільшого це люди середнього віку, з вищим рівнем освіти та доходів.

Також в українців змінюються страхи. В останні роки громадяни стабільно найбільше бояться безробіття та економічної кризи.

2009 року, за даними соціологічної групи «Рейтинг»,  респондентів найбільше тривожили економічний занепад (59,0%), безробіття (42,9%) та свавілля влади (38,9%).

А вже 2011 року українці найбільше боялися підвищення цін (72,8%), погіршення стану здоров’я (51,8% ) та екологічних катастроф (41,8% ), але також продовжували остерігатись можливого безробіття (64,1%). Такі дані оприлюднив центр соціальних і політичних досліджень “Соціс” спільно з Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень імені Кураса НАН.

За даними Міжнародного республіканського інституту у Вашингтоні, 2012 року, українців також найбільше лякало безробіття (54%) на  тлі страхів перед корупцією в органах влади (48%).

За даними соціологічної групи "Рейтинг", зростання безробіття, економічний занепад та свавілля влади і далі найбільше лякали українців.

За даними соціологічного опитування компанії Research & Branding Group, на початку 2013 року найбільше громадяни боялися можливої економічної кризи (25,8%) та непопулярних економічних реформ – 23%.

Найбільше панікували українці 2009 року через епідемію свинячого грипу. Більше половини (58%)  вважали, що ЗМІ перебільшують масштаби і наслідки епідемії і нагнітають обстановку, унаслідок чого 43% українців тією чи іншою мірою піддалися паніці.

2009 року українці також найменше довіряли владі, а 2005 року – найбільше. Щодо недовіри, то така ситуація в Україні спостерігається уже протягом 20 років. Про це свідчать дані Інституту соціології НАН України. 2013 року громадяни почали більше довіряти церкві (66,5%) та ЗМІ (61%). Про це свідчать результати соціологічного опитування Центру Разумкова.

А за даним Київського міжнародного інституту соціології 2012 рік став рекордним за прогнозами протестів. Більше половини українців (55%) прогнозували збільшення кількості протестів з економічних причин. Як відзначають соціологи, за весь період баланс зі знаком мінус був лише в кінці 2004 року. Тоді тих, хто передбачав зменшення протестів, було більше, ніж тих, хто прогнозував їхнє збільшення, а баланс становив -7%. Відносно спокійними були 1999 і 2001 роки: тоді рівень протестів становив всього 9%.