Тільки повне знищення до останнього колорада
- 04.06.14, 23:27
Під час штурму управління прикордонників України в Луганську.
19
Про співтовариство
Співтовариство патріотичного спрямування. Націоналістичний рух. Невідома історія України. Інформаційна просвіта суспільства. Дискусійний клуб щодо політичних кроків влади і опозиції. Обмін досвідом інформаційної боротьби з антиукраїнськими діями на теренах України і сусідніх держав.Шукати в архіві
Мирным жителям ДНР и ЛНР: Хотите жить – не гуляйте по полю боя
- 04.06.14, 09:01
Далі мовою оригіналу:
Если в городе идет война, с применением иностранных граждан и тяжелого вооружения, то логично предположить, что гулять возле административных и военных зданий – не очень полезно для здоровья.
Какое-то время назад наши оппоненты из числа кремлевских националистов любили злорадствовать над удивлением украинских патриотов в стиле «я когда ехал на Восток, не думал, что тут война, а тут, оказывается, война», информирует еizvestia.com.
Обычно это сопровождается утробным ликованием, мол вот, глядите, воойнаа же. Тут всех убивают, тут война, тут страшно, трупы, кровь.
И вот, действительно, трупы, кровь. 30 с лишним трупов российских граждан отправляется из ДНР в РФ. Так сказать, наладила ДНР поставки своей продукции в РФ наконец-то.
И вы знаете, как отрезало. Никакого отчего-то ликования или хотя бы объяснений что да, тут война, ребята, тут стреляют, трупы, кровь, вот это вот все.
Ну, самые отмороженные, конечно, не сдержались, разместили что-то про то, что вот теперь вы, хохлопитеки, допрыгались, зря вы чеченов постреляли, теперь за нас сам Кадыров впишется, всех вас поубивает. Пока не вписался, но ждем, ждем.
Но главное даже не этот случай. Главное, что, несмотря на постоянно муссируемый месседж «тут война, тут страшно, тут трупы, тут мы всех стреляем», все почему-то спокойно относятся к тому, что мирные жители с этой войной отлично сосуществуют. Привыкли как-то.
Вот эта привычка мирных жителей к войне – она самая дикая штука. Вот, казалось бы, вчера где-то над Луганском пролетел самолет, из чего-то пострелял, под ОГА что-то взорвалось, трупы, кровь. Да, при многократном осмотре разных видео с разных точек мы все же приходим к промежуточному выводу, что под Луганской ОГА мы видим результат стрельбы самолета. Хотя неясно, почему самолет стрелял. Хотя почему бы он конкретно ни стрелял – в общем, он все равно стрелял, потому что война, и потому что ЛНР, то есть имел на то полное право.
И все так поражены – о Господи, это же трупы! Кааак? Откуда? Как можно? Это же мирные жители! А тут самолет! Это что же, война? О, нет!
Ну, вообще, ребята, вы раньше-то все правильно говорили. Это война. На войне умирают все, и особенно мирные жители. В городе во время войны по статистике быть вооруженным военным безопаснее, чем безоружным мирным.
И если в городе проходит гражданская война, с применением иностранных граждан и тяжелого вооружения, то логично предположить, что гулять возле административных и военных зданий – не очень полезно для здоровья. Что все ОГА, СБУ и МВД – зоны повышенного риска, которые бомбиться будут в первую очередь, просто на всякий случай.
Но мирные жители все равно упорно гуляют именно возле этих мест. Они же мирные. Их-то за что? Киевская преступная хунта – она же просто преступная киевская хунта, она же не для того, чтобы стрелять по всем без разбору. То есть преступной ей быть можно, но совершения преступлений мы от неё не ожидаем (это я сейчас намеренно оставляю в стороне вопрос того, насколько преступно стрелять по административным зданиям сепаратистов, и кто именно на самом деле стрелял).
Добрые сепаратисты устанавливают на крышах жилых зданий зенитные пушки. Логично предположить, что эти пушки при обнаружении будут накрываться артиллерией. Как думаете, кого будут обвинять в разрушении жилых зданий? Очевидно, что киевскую хунту. Мы же просто добрые боевики, мы просто поставили у мирных жителей на голове пушку. Никто же не подозревал, что по ней будут стрелять в ответ. Она же не для того, чтобы по ней стреляли, она для того, чтобы она стреляла.
В Славянске российский доброволец сепаратистов жаловался, что не успели они сесть в больнице пообедать, как их начала накрывать украинская артиллерия.
Это же логично – сепаратисты укрываются в больнице не для того, чтобы по ним стреляли, а наоборот, чтобы по ним не стреляли. А гадкие «укропы» ведут себя так, как будто на дворе война, и стреляют по сепаратистам повсюду.
Уж мы по ним и из жилых домов стреляем, и в больницах точки оборудуем, а они, гады, все равно продолжают убивать мирных жителей, твари такие бездушные.
А мирные жители, главное, удивляются. Нас-то за что?
Дорогие мирные жители. Надеемся, что хотя бы часть из вас читает наш скромный сайт. Сообщаем, если вы не в курсе и вам из Луганска, Донецка или Славянска не видно:
РЕБЯТА, У НАС ВОЙНА. Наши доблестные пограничники впустили в Украину сотни боевиков и грузовики с оружием. Теперь эти боевики будут прятаться у вас за спиной и стрелять по украинцам на поражение. Так вот, чтоб вы знали – когда человек оборудует у вас в квартире пулеметное гнездо – он это делает не для того, чтобы вас защитить, хотя возможно, вам так кажется. Но нет. Он это делает, чтобы вы его защитили. И водит за собой журналистов не для того, чтобы они вас защитили. Наоборот. Журналисты нужны для того, чтобы зафиксировать, как вас убьют.
Поэтому если вы видите вооруженного человека, это означает, что радиус двухсот метров от него – та зона, в которой находиться опасно для жизни. Возможно, он не делает вам ничего плохого. Но вооруженный человек – это не только тот, кто стреляет. Это еще и тот, в кого стреляют. Иногда издалека. Иногда даже с самолета.
Поэтому если вы видите журналиста с камерой, это означает, что радиус двухсот метров от него – та зона, в которой находиться для жизни еще опаснее. Журналисты обычно знают чуть больше остальных людей, и если на войне журналист – он для того, чтобы снимать войну. Где он – там война. Хотите стать жертвой – подойдите поближе.
Если бы боевики действительно хотели войны, и не хотели прикрываться мирными жителями – они бы вели боевые действия не в городах. Они бы, как Наполеон и Кутузов – нашли чисто поле поболее, и там устроили генеральное сражение. Но они хотят именно что прикрываться мирными жителями. Потому что если они вылезают из-под живого щита, как в донецком аэропорту – им сразу же приходится срочно ехать домой в РФ по частям.
Если вы пенсионер, если вы женщина, если вы беременны – вами будут прикрываться в первую очередь. Потому что мертвые беременные женщины – гораздо лучший кадр, чем мертвые боевики. Именно поэтому 30+ трупов боевиков из Донецка были освещены так плохо, а 5+ трупов из Луганской ОГА были освещены так хорошо. Убитый инструктор ЦСН ФСБ Жданович – плохой информповод, его не раскрутят. А Министр здравоохранения ЛНР – отличный повод.
Хотите жить – не гуляйте по полю боя. Совет неожиданный и неочевидный. Но, кажется, необходимый.
11
З нами Бог. І авіація:)
- 02.06.14, 23:01
У битві на околицях Луганська військова авіація знищила три об'єкти терористів
2 червня, з метою допомоги українським прикордонникам, які протистояли чисельному озброєному нападу терористів на околиці Луганська, по бойовикам працювала армійська авіація та авіація
В обідній час повітряну підтримку товаришам по зброї здійснювали літаки Су-25, які завдавали ударів по об'єктах бойовиків. Зокрема, літаки знищили два блокпости терористів та вдало виконали бойове завдання. Дії штурмовиків прикривали винищувачі Повітряних Сил ЗС України, але їхній роботі заважала низька хмарність. В один з бойових епізодів винищувач опустився нижче хмар, зазнав обстрілу терористів, але виконав бойове завдання та повернувся на базу.
Після 15 години по об'єктах, які були визначені спільно з прикордонниками, працювали вертольоти Мі-24 під прикриттям винищувачів МіГ-29. Завдання виконано вдало: від терористів зачищена лісосмуга з якої постійно вівся обстріл об'єктів Луганського прикордонного загону гранатометним та мінометним вогнем.
В результаті професійних дій авіаторів Збройних Сил України три об'єкти бойовиків знищено. Обстріли прикордонної частини припинилися. Вертольоти та винищувач повернулися на базу.
Загалом на виконання бойової допомоги українським прикордонникам армійські авіатори витратили понад 150 снарядів, виконали 3 літаковильоти та 5 вертольотовильотів.
За минулу добу об'єкти ЗС України в районі проведення АТО 5 разів зазнавали обстрілу з боку бойовиків. Адекватним вогнем у відповідь чимало терористів було вбито та поранено. Військовослужбовці ЗС України захопили один автомобіль та полонили двох бойовиків.
2 червня, з метою допомоги українським прикордонникам, які протистояли чисельному озброєному нападу терористів на околиці Луганська, по бойовикам працювала армійська авіація та авіація
В обідній час повітряну підтримку товаришам по зброї здійснювали літаки Су-25, які завдавали ударів по об'єктах бойовиків. Зокрема, літаки знищили два блокпости терористів та вдало виконали бойове завдання. Дії штурмовиків прикривали винищувачі Повітряних Сил ЗС України, але їхній роботі заважала низька хмарність. В один з бойових епізодів винищувач опустився нижче хмар, зазнав обстрілу терористів, але виконав бойове завдання та повернувся на базу.
Після 15 години по об'єктах, які були визначені спільно з прикордонниками, працювали вертольоти Мі-24 під прикриттям винищувачів МіГ-29. Завдання виконано вдало: від терористів зачищена лісосмуга з якої постійно вівся обстріл об'єктів Луганського прикордонного загону гранатометним та мінометним вогнем.
В результаті професійних дій авіаторів Збройних Сил України три об'єкти бойовиків знищено. Обстріли прикордонної частини припинилися. Вертольоти та винищувач повернулися на базу.
Загалом на виконання бойової допомоги українським прикордонникам армійські авіатори витратили понад 150 снарядів, виконали 3 літаковильоти та 5 вертольотовильотів.
За минулу добу об'єкти ЗС України в районі проведення АТО 5 разів зазнавали обстрілу з боку бойовиків. Адекватним вогнем у відповідь чимало терористів було вбито та поранено. Військовослужбовці ЗС України захопили один автомобіль та полонили двох бойовиків.
28
Історія першого вантажу 200 із ДНР
- 02.06.14, 08:48
Слава Демкова 02 червня 2014, 08:00
На границе в Устиновке тихо.
В сторону России никто не едет, и еще пять минут назад скучавшие пограничники теперь удивленно рассматривают фуру с красными крестами и кодом «200» на бортах, медленно обходят с разных сторон, фотографируют на телефоны, пока таможня проверяет справки на груз. Процедура проверки проходит формально, но чувствуется напряжение от непонимания, откуда этот «груз» взялся и кто именно его отправил. Водитель Слава ничего не может объяснить – сегодня с утра «люди, которым он не мог отказать», попросили его отвезти фуру в Россию и сказали только, что это важно.
Заглядываю через плечо офицеру: «Донецьке обласне бюро судово-медичнoi eкспертизи. 29.05.2014 Справка. Дана в том, что ни в трупе г-на Жданович Сергея Борисовича, 1966 года рождения, ни в гробу нет вложений, перемещение которых через государственную границу Украины запрещено».
Таких справок тридцать одна, по числу гробов, отправленных в этой фуре-холодильнике из Донецка два часа назад.
Колонна из трех машин (машина с сотрудниками милиции, сама фура и еще одна машина – в ней ехали мы, журналисты) выехала из города только под вечер, и пока мы добрались до границы, уже стемнело. В свете фонарей мелькают лица пограничников, разговаривать никому не хочется, все просто ждут, пока закончится проверка, и не отрывают глаз от грузовика.
Груз 200.
Внутри фуры 31 гроб, промаркированный наклейками «Донецкая Народная Республика», с гражданами России, которые погибли в Донецке во время боя в аэропорту 26 мая. Слухи об участии россиян в боях в Донецкой области ходили с самого начала военных действий в апреле, но живыми их никто не видел.
Бой в аэропорту Донецка (аэропорт все еще контролируется украинской стороной, несмотря на то, что город – центр самопровозглашенной ДНР) стал самым трагичным за весь период АТО на Донбассе – точное число погибших до сих пор не известно, по разным данным это не менее 50 человек.
На следующий день журналистам показали груду тел в камуфляжной одежде. Они лежали на залитом кровью полу в подвале морга больницы имени Калинина в центре Донецка. Многие были обезображены, у некоторых оторваны головы, отсутствовали конечности. Это были тела тех, кто находился в «КАМАЗе» с ранеными, попавшем под обстрел в районе аэропорта в день боя. Сотрудники морга беспрерывно работали, много курили прямо в помещении, дышать внутри и в радиусе 50 метров от входа было просто невозможно из-за едкого трупного запаха.
В морге не хватило места, поэтому в какой-то момент активисты ДНР пригнали два грузовика-рефрижератора для перевозки продуктов, куда погрузили часть погибших.
Водители грузовиков оставались здесь же, у морга, курили одну сигарету за другой. По их словам, вооруженные ополченцы остановили их на дороге и сказали только: «Нужны машины». И теперь, когда их «холодильники» загружены трупами, они просто ждут, когда машины освободят.
Со вторника стали приходить местные жители на опознание.
Кто-то искал пропавших родственников, кто-то пришел посмотреть на списки, которых не было. Искать нужное тело в грузовике, где трупы были сложены друг на друга, не представлялось возможным, поэтому тем, кто хотел опознать родственника, сотрудники морга предлагали посмотреть фотографии, которые сделали криминалисты. В среду было известно, что таким образом опознаны только два тела – убитыми оказались жители Донецка Марк Зверев и Эдуард Тюрютиков.
Кому принадлежат остальные тела, оставалось неизвестным до вечера среды.
Тайна открылась самым непредсказуемым образом.
Под конец дня, когда мы с коллегами встретились в кафе отеля за ужином, к нам подошел человек из окружения Александра Бородая, премьер-министра самопровозглашенной Донецкой Народной Республики.
Он сказал, что на следующий день из Донецка в Россию отправится колонна из двух грузовиков с телами и попросил журналистов об услуге: сопроводить их до границы. Он обещал через полчаса сообщить, куда именно их повезут и кто будет сопровождать «груз» и попросил тогда дать ему ответ, согласны ли мы поехать. Мы были ошеломлены услышанным.
Это было первое признание, что в боях на Донбассе гибнут российские граждане.
Еще две недели назад в соцсетях распространялись слухи о том, что тела россиян, погибших в боях на востоке, тайно переправляют через границу в Россию. Но в ДНР никто это не подтверждал и уж тем более не афишировал.
Теперь руководство ДНР просило корреспондентов и об освещении этого события, и о сопровождении колонны, вероятно, ожидая атаки со стороны украинских силовиков и рассчитывая, что в присутствии журналистов колонну не тронут.
Совершенно не было понятно, как этот шаг руководства Донецкой Народной Республики может соотноситься с заявлениями из Москвы, где настаивают на «народной борьбе» Донбасса и отрицают участие российских граждан в конфликте и какую можно ожидать реакцию на этот в Кремле.
В итоге мы решили ехать, а слух о предстоящем событии быстро разлетелся по гостинице.
На следующее утро у морга собралось около ста журналистов международных СМИ.
Среди них были камеры и Первого канала, и «России 24», которые впоследствии не передали ни одной новости об этом событии.
Пришли Александр Бородай и Денис Пушилин, самопровозглашенный спикер Верховного совета ДНР.
Они держались отдельно друг от друга, каждый со своим кольцом вооруженной автоматами охраны, каждый отдельно общался с журналистами. Говорили одинаково: что отправляют «груз 200» с российскими добровольцами, приехавшими поддержать борьбу ополчения ДНР, обратно в Россию, что не хотят никаких провокаций, поэтому грузовик поедет без сопровождения вооруженных людей.
Разноцветные гробы, которые, как сообщили активисты ДНР, собирали по всему Донецку, выставили у входа в морг, и журналисты гадали, внутри уже тела или нет.
Отправку колонны изначально планировали на час дня от морга, и в течение примерно четырех часов журналисты просто ждали, когда гробы загрузят в грузовик. Причем чем больше времени проходило, тем меньше верилось в реальность того, что отправка на самом деле состоится. Сотрудники морга ходили со списком имен погибших, и даже на пару мгновений продемонстрировали их журналистам, но посмотреть внимательно или сфотографировать не дали.
Кроме прессы там были еще сотрудники Калининской больницы, на территории которой находится морг, наблюдавшие за происходящим из любопытства, и родные опознанного местного жителя Марка Зверева, которые пришли на прощание.
Никто из активистов ДНР и жителей Донецка не пришел, не воспользовался последней возможностью попрощаться с «добровольцами, приехавшими на защиту русского народа». Несмотря на большее скопление прессы, это событие все равно казалось тайной, трагедией, которую будут оплакивать только по другую сторону границы.
Погрузка гробов в грузовик началась.
И одновременно пришли сообщения о том, что батальон «Восток» (одно из подразделений ополченцев, ставшее главным силовым подразделением на Донбассе) освобождает здание областной городской администрации (ОГА) от активистов ДНР. Пушилин и Бородай спешно уехали, большинство журналистов, как только гробы были загружены, тоже помчались в центр города. Позже они передали сообщения, что тела погибших россиян загружены у морга и отправлены на границу.
Но от морга отправились пустые гробы.
Казалось, что каждый новый виток этой истории превращает ее в сценарий сюрреалистичного кино.
Как оказалось, тела погибших были за день до этого перевезены из морга в холодильники фабрики мороженого.
Там и предстояло положить их в гробы и приготовить для отправки в Россию. Грузовик с гробами заехал на территорию, ворота закрыли. В небольшом закутке, огороженном деревянными поддонами от глаз случайных запаздывающих с работы сотрудников фабрики, активисты наспех выносили тела из холодильной камеры, собирали части тел, клали останки сначала в черные пакеты, потом в разноцветные гробы, курили, смотрели по сторонам, загружали гробы в фуру. В это время другие активисты рисовали краской на бортах и крыше грузовика красные кресты и цифры «200».
С тремя коллегами мы поехали от морга за грузовиком с гробами и оказались единственными, кому интересна и важная эта история.
Наш интерес вызвал уважение у активистов ДНР. Нам позволили присутствовать при загрузке тел, позволили фотографировать тела погибших.
Одна женщина сказала мне, что надеется, что украинские военные и «Правый Сектор» проявят гуманизм и дадут грузовику проехать спокойно, что «они фашисты, но в них должно же быть что-то человеческое».
Я спросила, поедет ли она с сопровождением. Она посмотрела мне в глаза: «Вы что, хотите, чтобы меня убили?».
Мы все еще не знали, как мы поедем, и не могли представить, что будет в дороге.
Уже был вечер. Мы начали беспокоиться, как вернемся обратно в Донецк. В городе объявлен комендантский час, с 22:00 на улицах практически нет людей. И на блокпостах на трассах ночью становится небезопасно. В первую очередь для журналистов, которых здесь все время подозревают в нелояльности или шпионаже. И потом, никогда не знаешь, в каких районах может начаться перестрелка. Мы решили ехать за фурой до того момента, пока не начнет темнеть.
Я сказала об этом одному из тех, кто отвечал за отправку фуры.
И неожиданно он предложил оставить машину на ночь и перенести отправку на утро, тогда мы точно сможем доехать до границы. Стало понятно, что без нас, журналистов, по каким-то причинам машину отправлять не хотят.
Это добавляло тревоги, но мы решили просто надеяться, что успеем до темноты, и действовать по ситуации.
Около семи вечера все тела были загружены в фуру, гробы опечатаны.
Активисты вымыли руки, закурили. Российских безымянных добровольцев, приехавших «защищать русских» на востоке Украины, провожали в последний путь домой в грузовике-холодильнике с фабрики мороженого молча. В самопровозглашенной Донецкой Народной Республике сделали все, что полагали должным сделать для погибших здесь россиян. И наклейка ДНР на гробу должна рассказать родным об их подвиге на Донбассе. Война продолжается, и активисты расходятся по блокпостам.
Мы ехали по улицам Донецка, люди равнодушно скользили взглядами по бортам грузовика, спеша по своим делам.
В ОГА в центре Донецка в это время выдворили всех активистов и разобрали баррикады. Темнело.
На трассе грузовик пошел быстро, не останавливаясь на блокпостах ополченцев, не притормаживая в населенных пунктах.
Мы ехали в Устиновку. За 4 км до границы грузовик остановился на блокпосту украинских военных. Солдат привычно подошел к кабине, водитель протянул ему документы на «груз»…
Как только военный понял, что внутри, его движения моментально стали резкими, голос громким.
Он позвал других солдат, они окружили машину, направили автоматы с взведенными затворами на створки фуры и приказали водителю их открыть. Солдат долго не верил своим глазам и смотрел то в бумаги на «груз», то на гробы в грузовике. Он не знал, что с этим делать. Военные заметили нашу машину, мы “подозрительно” стояли на некотором расстоянии от фуры и наблюдали. Теперь автоматы уже наставили на нас, но убедившись, что мы журналисты, вернулись к грузовику.
– Откуда гробы? – спросил солдат водителя.
– Из Донецка.
– Кто их отправлял?
– Не знаю, я только получил груженую машину и веду ее к границе.
Все было понятно без слов.
Военный больше не задавал вопросов, проверил документы и приказал водителю встать на обочину за блокпостом. Сотрудники милиции, сидевшие в первой машине, сопровождавшей фуру, вышли и сказали что-то военным. И грузовик пропустили без дополнительных проверок.
На границе мы оказались, когда уже стемнело.
Никто не был предупрежден, что особый груз проедет через контроль.
Пограничники механически проверяли документы и машину согласно инструкции. Они пропустили фуру без эмоций, так же как пропустили бы фуру с мешками картошки.
Списки погибших нам так никто и не согласился показать, но несколько имен мы увидели в справках на трупы.
Г-н Жданович Сергей Борисович, 1966 года рождения.
В соцсетях про него уже появилась информация.
В группе «Вконтакте» «Афганистан. Ничто не забыто, никто не забыт» пишут, что он был инструктором Центра специального назначения ФСБ России в отставке, ветеран Афганистана и Чечни. Сообщают также, что 19 мая он приехал в Ростов-на-Дону на учения и 26 мая был убит в Донецке.
О Юрии Абросимове, 1982 года рождения, справку на труп которого мы также видели, ничего узнать не удалось.
На некоторых ресурсах в интернете упоминаются некие Александр Власов и Александр Морозов, также граждане России, погибшие у аэропорта в Донецке.
В комментариях их причисляют к героям, называют борцами с фашизмом, призывают читателей поднять их имена на флаг, «бросить комфортную жизнь и объединиться на борьбу с нацистами».
В соцсетях также распространяется письмо, которое называют последней записью Александра Власова на его странице ВКонтакте, что невозможно проверить, так как в более поздних перепостах указывается, что его страница была удалена.
В этом письме говорится следующее: «Я должен был на днях отбыть в Славянск, я и двое моих друзей. Рассказал матери, объяснил жене, написал завещание, вот только все долги не успел вернуть... Семью готовил месяц, за это время нашлись коридоры через границу, и не безразличные мне люди. На пересечении мы должны были получить автоматы, я из-за габаритов и силы пулемет, экипировку, и т.д.».
Далее упоминается, что « канал через Ростов закрылся, депутат один помогал, но так случилось... Второй походу накрыло сбу Украины». О причине своего решения ехать на Донбасс Александр пишет: «Надломила меня Одесса, и вся эта ситуация. Я здоровый мужик, не могу сидеть за бабьей спиной, и прикрываться работой и детьми».
Читайте також:
Тіла терористів вивозять з України без ідентифікації
Убитих чеченців ховають на Батьківщині таємно, без зайвого розголосу
Когда находишься в Донецке, понимаешь, что информационная война, которая ведется украинскими и российскими СМИ, абсолютно стерла границу реальности и понимания с обеих сторон, что на самом деле происходит сейчас на востоке Украины.
Реальными остаются только жертвы этой войны. Ни один из отечественных федеральных телеканалов, что месяцами бетонируют идею про геноцид русских на востоке Украины и засилье фашистов на западе, так и не сообщил о том, что 31 гражданин России погиб в Донецке 26 мая. Не объяснил в чем подвиг, ради которого они погибли, как они попали на эту войну, кто открывает «канал через Ростов», кто раздает оружие и кто встречает гробы с наклейками ДНР. В украинских СМИ погибших назвали наемниками и террористами.
История первого «груза 200», отправленного из Донбасса в Россию, закончилась для нас с коллегами на погранзаставе в Устиновке.
И мы были единственными, кто провожал россиян, погибших в бою за аэропорт в Донецке, с Украины домой.
На границе в Устиновке тихо.
В сторону России никто не едет, и еще пять минут назад скучавшие пограничники теперь удивленно рассматривают фуру с красными крестами и кодом «200» на бортах, медленно обходят с разных сторон, фотографируют на телефоны, пока таможня проверяет справки на груз. Процедура проверки проходит формально, но чувствуется напряжение от непонимания, откуда этот «груз» взялся и кто именно его отправил. Водитель Слава ничего не может объяснить – сегодня с утра «люди, которым он не мог отказать», попросили его отвезти фуру в Россию и сказали только, что это важно.
Заглядываю через плечо офицеру: «Донецьке обласне бюро судово-медичнoi eкспертизи. 29.05.2014 Справка. Дана в том, что ни в трупе г-на Жданович Сергея Борисовича, 1966 года рождения, ни в гробу нет вложений, перемещение которых через государственную границу Украины запрещено».
Таких справок тридцать одна, по числу гробов, отправленных в этой фуре-холодильнике из Донецка два часа назад.
Колонна из трех машин (машина с сотрудниками милиции, сама фура и еще одна машина – в ней ехали мы, журналисты) выехала из города только под вечер, и пока мы добрались до границы, уже стемнело. В свете фонарей мелькают лица пограничников, разговаривать никому не хочется, все просто ждут, пока закончится проверка, и не отрывают глаз от грузовика.
Груз 200.
Внутри фуры 31 гроб, промаркированный наклейками «Донецкая Народная Республика», с гражданами России, которые погибли в Донецке во время боя в аэропорту 26 мая. Слухи об участии россиян в боях в Донецкой области ходили с самого начала военных действий в апреле, но живыми их никто не видел.
Бой в аэропорту Донецка (аэропорт все еще контролируется украинской стороной, несмотря на то, что город – центр самопровозглашенной ДНР) стал самым трагичным за весь период АТО на Донбассе – точное число погибших до сих пор не известно, по разным данным это не менее 50 человек.
На следующий день журналистам показали груду тел в камуфляжной одежде. Они лежали на залитом кровью полу в подвале морга больницы имени Калинина в центре Донецка. Многие были обезображены, у некоторых оторваны головы, отсутствовали конечности. Это были тела тех, кто находился в «КАМАЗе» с ранеными, попавшем под обстрел в районе аэропорта в день боя. Сотрудники морга беспрерывно работали, много курили прямо в помещении, дышать внутри и в радиусе 50 метров от входа было просто невозможно из-за едкого трупного запаха.
В морге не хватило места, поэтому в какой-то момент активисты ДНР пригнали два грузовика-рефрижератора для перевозки продуктов, куда погрузили часть погибших.
Водители грузовиков оставались здесь же, у морга, курили одну сигарету за другой. По их словам, вооруженные ополченцы остановили их на дороге и сказали только: «Нужны машины». И теперь, когда их «холодильники» загружены трупами, они просто ждут, когда машины освободят.
Со вторника стали приходить местные жители на опознание.
Кто-то искал пропавших родственников, кто-то пришел посмотреть на списки, которых не было. Искать нужное тело в грузовике, где трупы были сложены друг на друга, не представлялось возможным, поэтому тем, кто хотел опознать родственника, сотрудники морга предлагали посмотреть фотографии, которые сделали криминалисты. В среду было известно, что таким образом опознаны только два тела – убитыми оказались жители Донецка Марк Зверев и Эдуард Тюрютиков.
Кому принадлежат остальные тела, оставалось неизвестным до вечера среды.
Тайна открылась самым непредсказуемым образом.
Под конец дня, когда мы с коллегами встретились в кафе отеля за ужином, к нам подошел человек из окружения Александра Бородая, премьер-министра самопровозглашенной Донецкой Народной Республики.
Он сказал, что на следующий день из Донецка в Россию отправится колонна из двух грузовиков с телами и попросил журналистов об услуге: сопроводить их до границы. Он обещал через полчаса сообщить, куда именно их повезут и кто будет сопровождать «груз» и попросил тогда дать ему ответ, согласны ли мы поехать. Мы были ошеломлены услышанным.
Это было первое признание, что в боях на Донбассе гибнут российские граждане.
Еще две недели назад в соцсетях распространялись слухи о том, что тела россиян, погибших в боях на востоке, тайно переправляют через границу в Россию. Но в ДНР никто это не подтверждал и уж тем более не афишировал.
Теперь руководство ДНР просило корреспондентов и об освещении этого события, и о сопровождении колонны, вероятно, ожидая атаки со стороны украинских силовиков и рассчитывая, что в присутствии журналистов колонну не тронут.
Совершенно не было понятно, как этот шаг руководства Донецкой Народной Республики может соотноситься с заявлениями из Москвы, где настаивают на «народной борьбе» Донбасса и отрицают участие российских граждан в конфликте и какую можно ожидать реакцию на этот в Кремле.
В итоге мы решили ехать, а слух о предстоящем событии быстро разлетелся по гостинице.
На следующее утро у морга собралось около ста журналистов международных СМИ.
Среди них были камеры и Первого канала, и «России 24», которые впоследствии не передали ни одной новости об этом событии.
Пришли Александр Бородай и Денис Пушилин, самопровозглашенный спикер Верховного совета ДНР.
Они держались отдельно друг от друга, каждый со своим кольцом вооруженной автоматами охраны, каждый отдельно общался с журналистами. Говорили одинаково: что отправляют «груз 200» с российскими добровольцами, приехавшими поддержать борьбу ополчения ДНР, обратно в Россию, что не хотят никаких провокаций, поэтому грузовик поедет без сопровождения вооруженных людей.
Разноцветные гробы, которые, как сообщили активисты ДНР, собирали по всему Донецку, выставили у входа в морг, и журналисты гадали, внутри уже тела или нет.
Отправку колонны изначально планировали на час дня от морга, и в течение примерно четырех часов журналисты просто ждали, когда гробы загрузят в грузовик. Причем чем больше времени проходило, тем меньше верилось в реальность того, что отправка на самом деле состоится. Сотрудники морга ходили со списком имен погибших, и даже на пару мгновений продемонстрировали их журналистам, но посмотреть внимательно или сфотографировать не дали.
Кроме прессы там были еще сотрудники Калининской больницы, на территории которой находится морг, наблюдавшие за происходящим из любопытства, и родные опознанного местного жителя Марка Зверева, которые пришли на прощание.
Никто из активистов ДНР и жителей Донецка не пришел, не воспользовался последней возможностью попрощаться с «добровольцами, приехавшими на защиту русского народа». Несмотря на большее скопление прессы, это событие все равно казалось тайной, трагедией, которую будут оплакивать только по другую сторону границы.
Погрузка гробов в грузовик началась.
И одновременно пришли сообщения о том, что батальон «Восток» (одно из подразделений ополченцев, ставшее главным силовым подразделением на Донбассе) освобождает здание областной городской администрации (ОГА) от активистов ДНР. Пушилин и Бородай спешно уехали, большинство журналистов, как только гробы были загружены, тоже помчались в центр города. Позже они передали сообщения, что тела погибших россиян загружены у морга и отправлены на границу.
Но от морга отправились пустые гробы.
Казалось, что каждый новый виток этой истории превращает ее в сценарий сюрреалистичного кино.
Как оказалось, тела погибших были за день до этого перевезены из морга в холодильники фабрики мороженого.
Там и предстояло положить их в гробы и приготовить для отправки в Россию. Грузовик с гробами заехал на территорию, ворота закрыли. В небольшом закутке, огороженном деревянными поддонами от глаз случайных запаздывающих с работы сотрудников фабрики, активисты наспех выносили тела из холодильной камеры, собирали части тел, клали останки сначала в черные пакеты, потом в разноцветные гробы, курили, смотрели по сторонам, загружали гробы в фуру. В это время другие активисты рисовали краской на бортах и крыше грузовика красные кресты и цифры «200».
С тремя коллегами мы поехали от морга за грузовиком с гробами и оказались единственными, кому интересна и важная эта история.
Наш интерес вызвал уважение у активистов ДНР. Нам позволили присутствовать при загрузке тел, позволили фотографировать тела погибших.
Одна женщина сказала мне, что надеется, что украинские военные и «Правый Сектор» проявят гуманизм и дадут грузовику проехать спокойно, что «они фашисты, но в них должно же быть что-то человеческое».
Я спросила, поедет ли она с сопровождением. Она посмотрела мне в глаза: «Вы что, хотите, чтобы меня убили?».
Мы все еще не знали, как мы поедем, и не могли представить, что будет в дороге.
Уже был вечер. Мы начали беспокоиться, как вернемся обратно в Донецк. В городе объявлен комендантский час, с 22:00 на улицах практически нет людей. И на блокпостах на трассах ночью становится небезопасно. В первую очередь для журналистов, которых здесь все время подозревают в нелояльности или шпионаже. И потом, никогда не знаешь, в каких районах может начаться перестрелка. Мы решили ехать за фурой до того момента, пока не начнет темнеть.
Я сказала об этом одному из тех, кто отвечал за отправку фуры.
И неожиданно он предложил оставить машину на ночь и перенести отправку на утро, тогда мы точно сможем доехать до границы. Стало понятно, что без нас, журналистов, по каким-то причинам машину отправлять не хотят.
Это добавляло тревоги, но мы решили просто надеяться, что успеем до темноты, и действовать по ситуации.
Около семи вечера все тела были загружены в фуру, гробы опечатаны.
Активисты вымыли руки, закурили. Российских безымянных добровольцев, приехавших «защищать русских» на востоке Украины, провожали в последний путь домой в грузовике-холодильнике с фабрики мороженого молча. В самопровозглашенной Донецкой Народной Республике сделали все, что полагали должным сделать для погибших здесь россиян. И наклейка ДНР на гробу должна рассказать родным об их подвиге на Донбассе. Война продолжается, и активисты расходятся по блокпостам.
Мы ехали по улицам Донецка, люди равнодушно скользили взглядами по бортам грузовика, спеша по своим делам.
В ОГА в центре Донецка в это время выдворили всех активистов и разобрали баррикады. Темнело.
На трассе грузовик пошел быстро, не останавливаясь на блокпостах ополченцев, не притормаживая в населенных пунктах.
Мы ехали в Устиновку. За 4 км до границы грузовик остановился на блокпосту украинских военных. Солдат привычно подошел к кабине, водитель протянул ему документы на «груз»…
Как только военный понял, что внутри, его движения моментально стали резкими, голос громким.
Он позвал других солдат, они окружили машину, направили автоматы с взведенными затворами на створки фуры и приказали водителю их открыть. Солдат долго не верил своим глазам и смотрел то в бумаги на «груз», то на гробы в грузовике. Он не знал, что с этим делать. Военные заметили нашу машину, мы “подозрительно” стояли на некотором расстоянии от фуры и наблюдали. Теперь автоматы уже наставили на нас, но убедившись, что мы журналисты, вернулись к грузовику.
– Откуда гробы? – спросил солдат водителя.
– Из Донецка.
– Кто их отправлял?
– Не знаю, я только получил груженую машину и веду ее к границе.
Все было понятно без слов.
Военный больше не задавал вопросов, проверил документы и приказал водителю встать на обочину за блокпостом. Сотрудники милиции, сидевшие в первой машине, сопровождавшей фуру, вышли и сказали что-то военным. И грузовик пропустили без дополнительных проверок.
На границе мы оказались, когда уже стемнело.
Никто не был предупрежден, что особый груз проедет через контроль.
Пограничники механически проверяли документы и машину согласно инструкции. Они пропустили фуру без эмоций, так же как пропустили бы фуру с мешками картошки.
Списки погибших нам так никто и не согласился показать, но несколько имен мы увидели в справках на трупы.
Г-н Жданович Сергей Борисович, 1966 года рождения.
В соцсетях про него уже появилась информация.
В группе «Вконтакте» «Афганистан. Ничто не забыто, никто не забыт» пишут, что он был инструктором Центра специального назначения ФСБ России в отставке, ветеран Афганистана и Чечни. Сообщают также, что 19 мая он приехал в Ростов-на-Дону на учения и 26 мая был убит в Донецке.
О Юрии Абросимове, 1982 года рождения, справку на труп которого мы также видели, ничего узнать не удалось.
На некоторых ресурсах в интернете упоминаются некие Александр Власов и Александр Морозов, также граждане России, погибшие у аэропорта в Донецке.
В комментариях их причисляют к героям, называют борцами с фашизмом, призывают читателей поднять их имена на флаг, «бросить комфортную жизнь и объединиться на борьбу с нацистами».
В соцсетях также распространяется письмо, которое называют последней записью Александра Власова на его странице ВКонтакте, что невозможно проверить, так как в более поздних перепостах указывается, что его страница была удалена.
В этом письме говорится следующее: «Я должен был на днях отбыть в Славянск, я и двое моих друзей. Рассказал матери, объяснил жене, написал завещание, вот только все долги не успел вернуть... Семью готовил месяц, за это время нашлись коридоры через границу, и не безразличные мне люди. На пересечении мы должны были получить автоматы, я из-за габаритов и силы пулемет, экипировку, и т.д.».
Далее упоминается, что « канал через Ростов закрылся, депутат один помогал, но так случилось... Второй походу накрыло сбу Украины». О причине своего решения ехать на Донбасс Александр пишет: «Надломила меня Одесса, и вся эта ситуация. Я здоровый мужик, не могу сидеть за бабьей спиной, и прикрываться работой и детьми».
Читайте також:
Тіла терористів вивозять з України без ідентифікації
Убитих чеченців ховають на Батьківщині таємно, без зайвого розголосу
Когда находишься в Донецке, понимаешь, что информационная война, которая ведется украинскими и российскими СМИ, абсолютно стерла границу реальности и понимания с обеих сторон, что на самом деле происходит сейчас на востоке Украины.
Реальными остаются только жертвы этой войны. Ни один из отечественных федеральных телеканалов, что месяцами бетонируют идею про геноцид русских на востоке Украины и засилье фашистов на западе, так и не сообщил о том, что 31 гражданин России погиб в Донецке 26 мая. Не объяснил в чем подвиг, ради которого они погибли, как они попали на эту войну, кто открывает «канал через Ростов», кто раздает оружие и кто встречает гробы с наклейками ДНР. В украинских СМИ погибших назвали наемниками и террористами.
История первого «груза 200», отправленного из Донбасса в Россию, закончилась для нас с коллегами на погранзаставе в Устиновке.
И мы были единственными, кто провожал россиян, погибших в бою за аэропорт в Донецке, с Украины домой.
41
Депортація кримських татар у травні 1944 р.
- 31.05.14, 15:08
Депортація кримських татар, 1944 р.
Навесні 1944 р. радянська влада повернулась у Крим й відразу вдалася до масових репресій проти категорій населення, які виявили хоча б найменшу нелояльність до сталінського режиму у період війни. До числа «неблагонадійних» потрапили громадяни, репресовані раніше за політичними мотивами, а також представники «нелояльних народів».
За принципом «колективної відповідальності»
Досвід масових «етнічних чисток» у Криму в перші роки німецько-радянської війни (зокрема, операції з виселення з півострова 61 тис. 184 німців у серпні-вересні 1941 р. та 438 італійців у січні 1942 р.) став у нагоді відразу після повторного захоплення півострова військами 4-го Українського фронту та Окремої Приморської армії. Вже на шостий день після початку Кримської операції, 13 квітня 1944 р. був підписаний спільний наказ наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії та наркома держбезпеки СРСР В. Меркулова «Про заходи щодо очищення території Кримської АРСР від антирадянських елементів». Йшлося насамперед про кримських татар, звинувачених у «зраді Батьківщини» та «пособництві на користь німецьких окупантів». Для виконання цього завдання до Криму прибуло 5 тис. оперативних працівників НКВС та НКДБ СРСР, водночас до таємної операції залучили 20 тис. бійців та офіцерів внутрішніх військ НКВС [1].
За даними НКВС-НКДБ, з 10 по 27 квітня 1944 р. було заарештовано 49 членів мусульманських комітетів, створених кримськими татарами під час війни у співпраці з німецькою окупаційною адміністрацією, виявлено 5 тис. 806 «антирадянськи налаштованих осіб». У середині травня їх кількість зросла до 8 тис. 521 особи. Під час оперативно-чекістських заходів вилучено 6 тис. 100 одиниць бойової зброї [2].
Факти співпраці окремих представників кримськотатарського народу з нацистським окупаційним режимом у роки війни Сталін хотів використати для реалізації власних великодержавницьких цілей. Через сумнівну лояльність до радянської влади, наявність неросійських національностей на окраїнах комуністичної імперії ставала небажаною. Водночас з’являлася можливість отримати додаткову дешеву робочу силу й скерувати її в інші регіони країни для використання в екстремальних умовах. Відтак, усе кримськотатарське населення опинилося під загрозою виселення.
Радянські каральні органи розпочали підготовку широкомасштабної операції з виселення кримськотатарського населення з півострова ще задовго до прийняття рішення вищим військово-політичним керівництвом про її проведення. У доповідній записці на ім’я очільника НКВС Л. Берії 7 травня 1944 р. повідомлялося: «Підготовчу роботу по операції вважаємо можливим закінчити 18-20 травня, а всю операцію – до 25 травня». Нарком внутрішніх справ 10 травня 1944 р. власноруч доповідав Сталіну: «Враховуючи зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу, та виходячи із небажаності подальшого проживання кримських татар у прикордонній окраїні Радянського Союзу, НКВС СРСР вносить на ваш розгляд проект рішення ДКО про виселення усіх татар з території Криму. Вважаємо доцільним розселити кримських татар в якості спецпоселенців в районах Узбецької СРС для використання на роботах як в сільському господарстві – колгоспах, радгоспах, так і в промисловості та на будівництві» [3].
На п’яти машинописних сторінках тексту проекту постанови були роз’яснення з усіх питань організації депортації кримських татар, зазначалися терміни виселення, перераховувалися відомства, відповідальні за виконання завдання уряду тощо. Проект був підписаний Й. Сталіним та набув юридичної сили. Ніколи ще проміжок часу між звільненням від окупації та депортацією не був таким коротким: трохи більше місяця.
11 травня 1944 р. Державний комітет оборони СРСР прийняв історичну постанову № 5859 про виселення кримських татар із Кримської АРСР в Узбецьку СРС. Підставою для депортації у документі вказувалося: «У період Вітчизняної війни багато кримських татар зрадили Батьківщину, дезертирували із частин Червоної армії, які обороняли Крим, і переходили на бік противника, вступали у сформовані німцями добровольчі татарські військові частини, які боролися проти Червоної армії, в період окупації Криму німецько-фашистськими військами, брали участь у німецьких каральних загонах, кримські татари особливо відзначалися своїми звірячими розправами щодо радянських партизан, а також допомагали німецьким окупантам в справі організації насильницького угону радянських партизан в німецьке рабство та масового винищення радянських людей» [4]. До 1 червня 1944 р. кримські татари отримували статус «спецпоселенців».
21 та 29 травня 1944 р. були прийняті додаткові постанови про нові переселення татар із Криму в Марійську АРСР, Горьковську, Івановську, Костромську, Молотовську та Свердловську області РРФСР [5].
«Детатаризація» Криму
НКВС та НКДБ СРСР вважало можливим закінчити всю операцію з депортації кримських татар достроково до 18-20 травня 1944 р. Згідно з графіком операція з «детатаризації» Криму мала розпочатися вранці 18 травня. Однак за окремими даними, в деяких населених пунктах виселення корінного населення розпочалося пізно ввечері 17 травня.
«З вечора 17 травня 1944 р. у Сімферополі з’явилося багато вантажних машин, – пригадує Ділявер Еннанов. – Вони розмістилися по обидві сторони вулиці. Одночасно у місті з’явилося багато-багато солдат. Ми, маленькі хлопчики, бігали по вулицях і рахували. Починали і збивалися з рахунку. Хіба ми могли собі уявити, для чого вони призначені? У місті не було скасовано комендантської години, і ми з мамою лягли спати раніше. Раптом серед ночі сильний гуркіт у двері. Прокинувшись, я побачив, як заспаній матері офіцер сердитим голосом щось читав на папері. Поряд з ним стояло двоє солдат. Офіцер поспішав. Повідомив, що на збори є 10 хв. (…) Нас вивели з дому в двір. Під дощем в оточенні солдат внутрішніх військ сиділи зі своїм скарбом наші сусіди, також кримські татари. Разом з ними ми просиділи до світанку. Підігнали машини і нас відвезли на окраїну міста, до залізничної станції (…) Пам’ятаю, нас посадили в подвійний вагон № 44. Сльози, стогін, крики – і поїзд рухається з місця. Коли перетинали кордон Криму, всі, хто був в ешелоні, заспівали якусь пісню. Співали і плакали, оглядалися назад» [6].
Тамара Протасова, яка маленькою дівчинкою також була депортована разом зі своєю сім’єю з Криму, розповідала: «На світанку 18 травня 1944 р. нас розбудив гуркіт у двері. Троє озброєних солдат наказали нам швидко зібратися для виїзду. Перелякана мама вирішила, що нас повезуть на розстріл, як німці розстрілювали євреїв. Вона мовчки взяла мене за руку і, не збираючи ніяких речей, пішла до виходу. На щастя, нам трапилися хороші конвоїри. Вони пояснили: вас виселяють, шлях некороткий, беріть із собою все, що зможете взяти» [7].
18 травня 1944 р. нарком НКВС СРСР Л. Берія звітував Й. Сталіну та В. Молотову про початок депортації кримських татар: для завантаження в ешелони було підготовлено 90 тис. осіб, з яких 48 тис. було відправлено на схід. Наступного дня з усього півострова було зібрано спецконтингент у 165 тис. осіб, з яких 136 тис. 412 осіб було депортовано [8].
У звіті 281 окремого стрілецького полку внутрішніх військ НКВС на прикладі Судацького р-ну Кримської АРСР йдеться про те, як відбувалася підготовка та проведення спецоперації: «З 12 по 17 травня підрозділи полку займалися безпосередньою підготовкою до проведення операції – вивчали місцевість гірського району очікуваних дій, наявність прихованих підступів до населеного пункту, місця для розташування вогневих засобів та спостереження, вивчали склад місцевого населення, готували маршрути пересування, визначали місця посадочних площ та пункти зосередження машин (…) Проведення великої підготовчої роботи в підрозділах полку, доведення до всього особового складу конкретного завдання майбутньої операції, дали можливість успішно провести її в короткий період без єдиного випадку якого-небудь спротиву або укриття від населення (…)».В результаті операції із Судацького р-ну було депортовано 14 тис. 378 кримських татар [9].
20 травня 1944 р. заступник наркома внутрішніх справ СРСР І. Сєров та заступник наркома держбезпеки СРСР Б. Кобулов у звіті вищому партійно-державному керівництву підвели підсумки проведеної операції – депортація кримських татар була завершена о 16-ій год., за її результатами було переселено 180 тис. осіб. Впродовж трьох діб каральні органи відправили з півострова понад 70 залізничних ешелонів, у кожному з яких було по 50 вагонів, ущент заповнених переселенцями [10].
«По дорозі в Сімферополь проїжджали в темноті пусті села. В кожному з них сумно і страшно вили собаки, вили корови – просто страх брав. У Сімферополі нас битком набили в товарні потяги, можна було тільки сидіти. Проїжджали ми різні міста та села, часто у відкриті двері вагонів летіло каміння, доносилися крики: «Везуть зрадників Батьківщини!», – пригадувала виселенка Лілія Яртубашева [11].
Масштаб депортації видавався сталінському керівництву недостатнім. Тому 21 травня 1944 р. ДКО СРСР прийняв постанову про додаткове переселення з Криму кримських татар.
Враховуючи кількість мобілізованих Головним управлінням формування Червоної армії та спецконтингент, скерований на провідні промислові об’єкти країни, загальна кількість вивезених татар становила 191 тис. 14 осіб. Під час проведення кампанії з виселення були заарештовані «як антирадянський елемент» 1 тис. 137 осіб, за весь час операції – 5 тис. 989 осіб. Л. Берія наказав своїм емісарам І. Сєрову, Сергієнко та Фокіну залишатися в Криму та забезпечити арешт тих татар, які переховувалися від переселення: «тов. Сєрову необхідно врахувати, що в Криму ні в якому разі не можна залишати татар, які ухиляються від переселення, та інший бандитський елемент». Одночасно виселяли партійних та радянських працівників Криму [12].
Через деякий час на схід були відправлені кримські татари, які заселяли інші райони країни. НКВС СРСР вимагало від республік свідчити про наявність на їхніх територіях кримських татар. Дослідники називають різну кількість виселених у 1944 р. кримських татар. За останніми підрахунками – близько 200 тис. осіб [13].
Довга дорога на схід
Переселення відбувалося у важких санітарно-побутових умовах. Люди погано харчувалися, що стало причиною високої смертності. Кримська татарка Тамара Протасова пригадувала умови свого транспортування: «До самої смерті не забуду почуття приниження, коли нас, як стадо тварин, заштовхали в товарні вагони і довгі дні та ночі везли затравлених, завошивлених, голодних. Люди помирали. На коротких зупинках солдати викидали трупи із вагонів. Хоронити було ніколи: паровоз давав гудок і ешелон рухався далі» [14]. Її одноплемінник Ділявер Еннанов розповідав: «На шляху двері вагону відкривалися на коротких зупинках, коли вважала за потрібне охорона. На зупинках думали про воду… виносили із вагонів покійників. На більш тривалих зупинках із наявних продуктів, хто встиг що схопити з дому, під наглядом конвоїрів готували собі їжу. За два тижні шляху ті, хто витримав це перевезення, страшно вихуділи, завошивіли, стали непізнаваними»[15].
За підрахунками дослідників, людські втрати під час перевезення кримських татар ешелонами на схід становили 7 тис. 889 осіб [16]. У довідці про рух спецпоселенців Криму в 1944–1946 рр. зазначалося, що у перший період серед них загинуло 44 тис. 887 осіб., тобто 19,6 %. Як зазначалося у зведенні із Узбецької РСР, у 1944 р. серед спецпоселенців у республіці померли 16 тис. 52 особи (10 %), у 1945 р. – 13 тис. 183 особи (9,8 %) із загального числа депортованих [17]. Тамара Протасова щодо умов свого проживання на спецпоселенні в Узбекистані розповідала: «Влітку страшна спека, епідемія тифу та малярії, укуси зміїв та скорпіонів, а взимку холод та голод забирали тисячі людей. Ми з мамою чудом залишилися в живих після тифу, а малярія мучила нас кожне літо на протязі шести років» [18].
Понад 2/3 із виселених кримських татар були спрямовані в Узбецьку РСР. Перші 7 ешелонів із виселенцями прибули в Узбекистан 1 червня 1944 р., наступного дня – 24; 5 червня – 44; 7 червня – 54 ешелони. Усього до Узбецької РСР було депортовано 35 тис. 275 сімей кримських татар. Їх прийом був закінчений 8 липня 1944 р., про що доповідав Л. Берії нарком внутрішніх справ Узбекської РСР Ю. Бабаджанов. Географія розселення виглядала наступним чином: Ташкентська – 56 тис. 641, Самаркандська – 31 тис. 604, Андижанська – 19 тис. 773, Ферганська – 16 тис., Наманганська – 13 тис. 431, Кашкадар’їнська – 10 тис., Бухарська – 4 тис. осіб [19].
Поряд з цим контингентом кримські татари прибули також в Казахську РСР – 2 тис. 426 осіб, Башкірську АРСР – 284, Якутську АРСР – 93 особи, в Горковську область Росії – 2 тис. 376 осіб, а також Молотовську – 10 тис., Свердловську – 3 тис. 591 осіб, Іванківську – 548, Костромську область – 6 тис. 338 осіб [20].
Значну частину кримських татар «передали для трудового використання» на шахтах, заводах та будовах. Більшість з них не мали елементарних умов для життя і праці, багато людей хворіли (від 10 % до 40 %). Станом на 1948 р. у промисловості та сільському господарстві працювало 74 тис. 97 спецпоселенців із кримськотатарського народу [21].
Етноцид проти народів Криму
Насильницьке переміщення кримськотатарського народу зі споконвічної Батьківщини до Середньої Азії та інших регіонів СРСР супроводжувалося його тотальним пограбуванням. Фактично конфіскувалося усе рухоме й нерухоме майно переселенців. Відповідно до постанови ДКО від 11 травня 1944 р. кожній родині дозволили взяти із собою лише «особисті речі, одяг, побутовий інвентар, посуд та харчі в кількості до 500 кг». У результаті депортації у кримських татар було вилучено: понад 80 тис. будинків, понад 34 тис. присадибних будинків, близько 500 тис. голів худоби, всі запаси продовольства, насіння, саджанців, корму для домашніх тварин, будівельних матеріалів, десятки тисяч тон сільськогосподарської продукції. Ліквідовано 112 особистих книгозбірень, 646 бібліотек у початкових і 221 у середніх школах. В селах перестали діяти 360 хат-читалень, у міста і райцентрах – понад 9 тис. шкіл і 263 клуби. Були закриті мечеті в Євпаторії, Бахчисараї, Севастополі, Феодосії, Чорноморському та в багатьох селах. На місце виселених кримських татар на півострів прибули переселенці з України, Воронезької, Брянської, Тамбовської, Ростовської областей РФ – загалом 17 тис. 40 сімей (62 тис. 104 особи) [22].
Насильницька депортація позбавляла кримських татар їхнього споконвічного етносоціального та етнокультурного середовища проживання. Хоча офіційно депортований кримськотатарський народ звинувачували у співробітництві з німецькими окупантами, дії комуністичної влади щодо виселення цього народу з півострова були цілком злочинними, адже жоден народ за всіма міжнародно-правовими нормами не може і не повинен бути покараним за злочини, вчинені окремими чи навіть багатьма його представниками. Репресивна політика радянської держави визначила соціальний та демографічний регрес кримськотатарського народу у повоєнний період, поставила його на межу вимирання як національної спільноти. За усіма критеріями депортацію кримських татар у травні 1944 р. можна назвати геноцидом. Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 р. визначала ним «дії, здійснені з метою знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку» [23].
Відповідно до постанови ДКО СРСР від 2 червня 1944 р. одночасно з кримськими татарами з Криму виселяли «німецьких посібників з числа греків, вірмен та болгар». З пропозиціями щодо проведення цієї спецоперації звернувся 29 травня 1944 р. нарком НКВС СРСР Л. Берія [24]. Вірменам та болгарам інкримінувалося активне співробітництво з окупантами, грекам – дрібні торгівельні гешефти з німцями. Операція з виселення охопила обидва контингенти і була здійснена упродовж двох днів – 27-28 червня 1944 р. Органи НКВС примусово перемістили з Криму на спецпоселення в Гур’євську, Молотовську, Свердловську, Кемеровську області та в Башкирську АРСР сім’ї греків, вірмен та болгар в кількості 37 тис. 455 осіб (з них: греків – 16 тис., вірмен – 9 тис. 821, болгар – 12 тис. 628). Всього у травні-червні 1944 р. з Криму було виселено 225 тис. осіб [25].
Політика етноциду щодо депортованих етносів Криму не обмежувалася лише їх виселенням за межі етнічної території. Було здійснено комплекс антиправових заходів, спрямованих на знищення історичної пам’яті, мови, культури і самосвідомості депортованих народів. Відразу після виселення «антирадянських елементів» з півострову розпочалася ліквідація всього, що нагадувало про етноси, які колись населяли Крим. Відбувалася майже цілковита зміна топоніміки півострова. Згідно з указом Президії Верховної Ради РРФСР від 14 грудня 1944 р. [26] були перейменовані райони та районні центри, назви яких були пов’язані з виселеними спецпереселенцями. Зокрема, Ак-Мечетський район був перейменований в Чорноморський, а село Ак-Мечеть – у село Чорноморське, Ак-Щейхський район – в Роздольненський. Усього було перейменовано 11 районів та районних центрів Криму. За підрахунками дослідників, протягом наступних років було перейменовано 1 062 села в 26 районах Кримської області[27].
Постановою Президії Верховної Ради РРФСР від 30 червня 1945 р. було подано прохання до Президії Верховної Ради СРСР щодо перетворення Кримської АРСР у Кримську область. Того ж дня своїм указом Президія ВР СРСР постановила затвердити відповідне подання. Згідно зі ст. 18 Конституції СРСР 1936 р. територія радянських республік не могла бути змінена без їхньої згоди. Однак всупереч цієї норми Кримська АРСР була перетворена в область у складі РРФСР [28]. Ніхто не запитав згоди на це ні в населення, що мешкало на території півострова, ні навіть в органів радянської влади Кримської АРСР. 25 червня 1946 р. на засіданні Верховної Ради РРФСР був підписаний закон, яким було затверджено ліквідацію Кримської АРСР. Таким чином, скасування останньої було взаємопов’язане із переселенням кримських татар, болгар, греків, вірмен та німців з території Криму.
Особи, депортовані з Криму, були зараховані до категорії спецпоселенців, виселених довічно. Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про кримінальну відповідальність за втечі з місць обов’язкового постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» від 26 листопада 1948 р. встановлював жорстоке покарання за втечу зі спецпоселення – 20 років каторжних робіт.
Внаслідок поганих кліматичних та санітарно-побутових умов, непосильної праці та хвороб у нових місцях проживання кількість кримських татар різко зменшилася. Станом на 1 січня 1953 р. у Радянському Союзі проживало 165 тис. спецпоселенців кримськотатарської національності, з них 46 тис. 461 чоловіків, 64 тис. 53 жінки, 50 тис. 220 дітей [29]. Окрім цього, режим спецпоселень сприяв руйнуванню етнічної єдності, мовної спільності кримськотатарського народу, знецінивши такі норми як право на життя, честь і гідність людини.
Режим спецпоселення для репресованих народів Криму був скасований лише указами Президії ВР СРСР від 27 березня 1956 р. (для кримських греків, болгар, вірмен) та від 28 квітня 1956 р. (для кримських татар) [30]. Законодавчі акти вищого органу державної влади СРСР хоча й передбачали звільнення з-під адміністративного нагляду спецпоселенців з Криму, однак повністю позбавляли їх права на компенсацію втраченого при виселенні майна та забороняли повертатися в місця колишнього проживання. Ця заборона формально діяла до 1974 р., а фактично до 1989 р.
http://www.territoryterror.org.ua/uk/publications/details/?newsid=405
19
Що таке рашизм?
- 30.05.14, 14:55
Андрій КРАВЧЕНКО, газета "Слово просвіти"ета "Слово просвіти"
Що таке рашизм?
Андрій КРАВЧЕНКО,
кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка
У Росії все інакше. Трагічними помилками в її історії споконвіку вважають моменти демократизації влади, ослаблення диктатури, які сприймаються як національна катастрофа. Традиції, історія, культура, самосвідомість народу завжди були, є та будуть хімічно чистим тоталітаризмом. Прихід до влади чергового диктатора — не “історичне непорозуміння” чи фатальна випадковість. Ні. Це абсолютно закономірне й неминуче явище, котре щоразу з відповідними історичними корективами панує на теренах Російської імперії щонайменше 6 століть. Це не влада, яка злочинно паразитує на народних стражданнях. Це дивовижний сплав специфічної системи безглуздого управління і суспільства, яке відчуває себе смертельно хворим без диктатора.
Ще зі школи пам’ятаю мудру цитату, [ Читати далі ]
14
Кругообіг кадирівців у природі.
- 30.05.14, 08:27
Наче щось роблять і видно результати, але може час зупиняти цю всю погань на кордоні і дати спокійно жити Донецькій та Луганській області? Поки влада тільки обіцяє: закриємо кордон, введемо візовий режим і тд. і тп. Якщо відверто, то розчарований всіма, хто при владі.
25
Рашисти задовбали!
- 29.05.14, 11:15
МЗС Росії скерувало МЗС України ноту з пропозицією доставки російської гуманітарної допомоги в східні регіони.
"Мовляв, до Москви надходять «численні звернення» з проханням про допомогу від якихось українських «громадських організацій»", - коментує Дмитро Тимчук, керівник групи "Інформаційний опір".
"Дорогий наш пане Лавров. Величезне вам спасибі за доброту. Вашу «гуманітарну допомогу» у вигляді зброї та найманців донбаські терористи отримують постійно. Ви так прагнете її швидше передати, що наші прикордонники не встигають реагувати на прориви автоколон з цією «допомогою» через кордон.Краще допоможіть своїм шісткам заправляти в Абхазії. Ось вони точно в потребують «гуманітарної допомоги» - кримінальна псевдодержава, зготована Москвою, летить у безодню хаосу. А ми вже якось без вашого мерзенного втручання проживемо", - написав на Facebook Дмитро Тимчук.
16
