Остап Вишня

Остап Вишня

Було таке у нас: велике чортзна-що.

   Звалося воно, вибачте на слові, гетьманом Павлом Скоропадським… Гетьманом усієї України.

   Привели його німці. Посадили…

   Воно посиділо, напакостило…

   Потім народ дмухнув: воно впало зі свого «трону», одягло німецьку каску і з німецькими офіцерами втекло до Берліна, де й заховалося.

   «Аки тать в нощі».

   Оце і усе…

   Привели… напакостило… впало… втекло….

   Це для історії.

   Більше й писати нічого не треба, бо історія… образиться.

   Це було рік тому.

   Пройшов рік.

   Хто ж його згадує?

   Інтелігенція:

   З презирством!

   Селянство:

-         Ну й били ж ми його!

   І тільки одні «хлібороби», - кров од крові й плоть від плоті гетьманської, - згадуючи, кличуть дурнем.

   Це так діти батька величають!

   По-моєму, так для його й «дурня» забагато!

   Чортзна-що, й більше нічого!

   Воно!

   А яким воно здавалося тоді – суворим та грізним!

   Завело собі бунчужних, скачкових, конвой…

   Булаву носило…

   До народу не інакше, як:

   «Ми, мовляв, гетьман усієї України, даруємо…»

   Або:

   «З ласки нашої наказуємо…»

   А іноді як розприндиться:

   «Ми не дозволимо… У нас хватить сили, щоб…» і т.ін., і т. ін.

   Отаке!

   Подивишся було, так аж страшно!

   А само тим часом біжить та німців виціловує, куди треба й не треба, щоб підтримали…

   І отож воно курячим мозоком своїм мимрило:

-         Правити 40-мільйонним народом…

   Народом, що мав у себе за гетьманів Хмельницького та Дорошенка.

   Народом, що більш самого себе любить волю свою…

   І народ цей ворухнувся…

   І полетіло, мов порох, скоропадщина з німцями, з сердюками, з добровольцями, кістяківськими, лизогубами…

   Полетіло, щоб ніколи не повертатися!

……………………………………………………………………………………………

   Буває…

……………………………………………………………………………………………

-         Ну то й що? – запитаєте мене ви.

-         Ну то й всім таким те ж саме буде! – скажу я…