Нам життя дароване від Бога,
Тільки ми його не вмієм цінувати.
В ньому істина, і правда, і дорога,
Він нас вчить любити і прощати.
Ми усі його живі клітинки.
В нього мить як вічність, вічність-мить.
Ми у морі Всесвіту краплинки,
А в краплинці кожній цілий світ.
Він нам показав життя дорогу,
І напитись дав живильної води.
Він узяв наші печалі і тривоги,
Ми ж його бездушно розп’яли.
Істину в чужих світах шукаєм ,
Поклику душі чомусь не хочем чути.
І трактати філософські ми вивчаєм ,
Та у власне серце боїмося заглянути.
На шматки самі себе ми розриваєм,
Поклоняючись язичницьким богам.
Та кому вклоняємось, від того й силу маєм,
Власну душу віддаємо злим вовкам.
Є у Всесвіті для всіх закон єдиний ,
І ніщо, розділене в собі, не устоїть.
Не злетить увись з одним крилом пташина,
Так і тіло без душі не зможе жить.
Тільки з Ним зумієм зло здолати.
Ми усі – Його єдиний організм.
Є приреченим без тіла орган помирати,
Ми самі ж і запускаєм вбивчий механізм.
Він пожертв і нагород не вимагає,
Всіх дітей своїх любов’ю огортає
Кличе він усіх, й до кожного озветься:
“Ось стою і стукаю…Впустіть до серця…”
