Fuck Russia.

Понад усе

Знай наше.

Хто має що сказати проти, напишіть.

По центру -- Донецьк (1 млн мешканців) і Макіївка (0,4 млн).

Жовтим виділено центр Донецька. Тут -- усі адміністративні будівлі, універ тощо. Поряд -- Донбас Арена ("е" у слові "Донецк").

Тепер подивимося на весь Донецьк:

Як і в Києві, тут до міста також приписано купу різних дрібних селищ і просто землІ. Що цікаво -- центр Донецька перебуває буквально біля межі міста.  Тобто в якийсь бік до краю -- кілометрів 20, а за 300 метрів від стадіону через річку Кальміус -- уже не Донецьк. А що тоді там?

А Макіївка!  Мабуть, якимсь чином ця місцевість пов'язана з Макіївкою.

До речі, у правому нижньому кутку світла рамочка -- це кордон України з Росією. 

Узагалі фігурально пара Донецьк-Макіївка утворює фігуру, подібну до Києва:

2002 рік:

2005 рік, МакДональдс, гаражі, мафи, ринок Книголюб:

2007 рік, нова розв'язка біля парку Перемоги, новий вихід станції метро та проїзд для розвороту тролейбусу 46к:

2010 рік, побудовано ТРЦ Космікс та нові мафи біля нового виходу, спиляно шматок соснового лісу навпроти "Дитячого світу":

2011:

2012:

2013:

Виділену червоним ділянку вже спиляно (у 2 етапи) для фастфуду Rainbow.

Джерело фото -- Google Earth.

Україна для багатьох східняків -- не самоціль. Жити в Україні для них -- це звичка, якісь маленькі традиції та ділові зв’язки, але не більше. І якщо тут стане жити ще гірше, вони можуть дуже сильно захотіти до Росії. Разом зі своїми територіями.

Майже аналогічні, але діаметрально протилежні думки є в галичан. Для них ментально ближче Польща, ЄС, НАТО і т. д., аніж далекі росіяни-"москалі". Особливо після анексії Путіним Криму. І дехто з них готовий віддати весь схід України або навіть Київ, аби вступити в євроатлантичні структури. Навіть у вигляді малої та слабкої країни з натовськими базами -- аби тільки було менше корупції та більше грошей-інвестицій. А ще буде легше звалити на кілька років чи назавжди кудись у Німеччину, де багато платять.

Якщо Україна буде розділятися, східняки та західняки матимуть чітку політичну орієнтацію. Для мешканців центру настануть тяжкі муки вибору та боротьби. По центру України (а також між центром та обома флангами) важко провести якийсь чіткий кордон. Російськомовні міста оточені україномовними селами і т. д. Кияни в більшості не хочуть до Росії, зокрема, через те, що стануть не "столичними", а "ліберальний" "безлад" поміняється на специфічний жорсткий "порядок".

Мабуть, варто спробувати втримати Україну якомога "цілішою". Але для цього потрібно, щоб Україна стала привабливою. Щоб не лише "голий" патріотизм підтримував бажання жити в Україні. Для цього, на мою думку, треба зробити кілька речей:

1. Залишитися нейтральною країною, ні в який бік поки що не йти до кінця. Бо з одного боку -- "комфортніше" життя на заході (хоч і контрольоване різними підступними "масонами"), з іншого -- культурно-етнічно близька нам (хоч і деколи вредна) гілка руської цивілізації. Активний рух на захід ставить кордони з братами-росіянами та віддає нас на поталу транснаціональних корпорацій, активний рух на схід може розчинити залишки української самобутності та відсікти корисні речі з заходу. Нейтралітет -- компроміс усередині країни.

2. Спробувати отримати хоч якісь гарантії від сильних країн, що протягом 10-15 років вони не будуть між собою люто боротися за контроль над нами. Але ми вже знаємо ціну таким гарантіям, тому варто кинути гроші та інтелектуальні сили на розвиток свого компактного, але сильного війська. Також варто посилити аналітичні центри та розвідку.

3. Треба проводити розумну й цілеспрямовану політику щодо регіонів. Надати більше повноважень місцевій владі (регіональна мова, гроші), але в той же час намагатися пов’язати регіони різними економічними та ментальними зв’язками. Не варто давати право регіону на відокремлення -- хоча би протягом 10 років, аби мати ще один шанс. Бо якщо зараз утечуть, потім повернутися не зможуть, навіть якщо в нас буде все ОК.

4. І головне та найскладніше. Треба боротися з хворобами нашого суспільства. Корупція, алкоголізм, непрофесіоналізм та інші проблеми можуть поставити остаточний жирний хрест на єдиній Україні. У плані моралі народ може врятувати Церква, але для цього народ має захотіти рятуватися. Для тих, хто ще не хоче, потрібно виробляти та показувати правильні фільми про добро.

5. Усім цим повинні займатися у владі розумні та чесні люди, не радикали. Домінування одного регіону у владі (Галичина чи Донбас -- не важливо) до добра не приведе. Краще об’єднатися в якусь коаліцію на засадах розуму та чесності (або на початку хоча б ситуативного виживання країни), ніж ідеологічно переламувати через коліно половину України чи "доїти" всіх для себе. Потрібні також компетентні люди-лідери, що готові взяти на себе відповідальність і керувати своєю ділянкою. Як знайти та обрати/призначити хороших людей -- теж велика проблема. Було б добре, аби у владу масово пішли професіонали-експерти та громадські діячі. Перші хоча би щось знають і вміють, а другі мають ентузіазм і, можливо, не крастимуть. Себе можна просувати за недорого (а можливо, й безкоштовно) через інтернет. А поки "там" немає нових людей, треба якось тиснути на старих.

На даному етапі в сучасних умовах досягти якихось успіхів у справі рятування України буде дуже важко. Потрібні кардинальні зміни.

Мис Фіолент розташований на півдні, внизу півострова-"підборіддя" (див. мапу з частини 1), неподалік від Балаклави. Аби дістатися сюди, треба спочатку доїхати до 5-го кілометру — це така велика розв'язка на південному виїзді з міста. Звідти можна поїхати до Балаклави або взагалі в Ялту. Ми поїдемо на Фіолент.

Їдемо повз поля зі стоянками військових машин, ліси тощо. На передостанній зупинці виходимо і йдемо через дачне селище на південь. І ось нарешті виходимо на відкритий простір.

МОРЕ! Яке воно велике! На затуманеному обрії море зливається з небом. Праворуч видно власне мис Фіолент:

Ближче до нас на фото — теж знатна каменюка (скеля Хрест, див. потім нижче).

Ліворуч бачимо в морі скелю Святого Явління. Назва пов'язана з подіями, що відбулися близько 891 р.

Люди допливають туди й підходять до хреста:

Пізніше тут на краю гори виник Свято-Георгіївський монастир:

Далеко на обрії видно мис Айя (вже за Балаклавою в бік Ласпі й Форосу), біля якого в заповіднику ВФЯ будував собі черговий палац. Праворуч бачимо пам'ятний знак на честь Пушкіна, що тут побував. Узагалі — кого тут тільки не було. Приїжджав і цар Микола II із родиною.

Монастир був грецький, але після завоювання Росією Криму він став головним монастирем Чорноморського флоту й постачав туди капеланів.

Більшовики, звичайно ж, закрили монастир, частково зруйнували і влаштували санаторій. Після війни тут зробили військову частину. Кажуть, звідси запускали експериментальні ракети в море:

За легендою, тут був Андрій Первозванний:

Андріївський хрест — символ Російського флоту.

Після падіння СРСР частину території було повернуто монастирю. Тут збудовано новий храм:

По дорозі до монастиря звук цикад заглушував наші голоси.

Біля входу починаються сходи вниз до моря. Сходинок близько 800.

При вході — святе джерело:

Праворуч посаджено бамбук, ліворуч — банан:

Узагалі-то, тут під горою біля моря фактично розпочинається субтропічна рослинність. Почуваєш себе як біля Ялти.

Жінкам треба дотримуватися дрескоду. Для тих, хто не подумав наперед про це, висять хустини для голови й щось для закриття ніг.

Водяться тут і коти:

Святий Георгій:

Новий храм:

Біля нього в горі — Храм Різдва Христова (печерний):

Робити всередині зйомку без благословення настоятеля не можна.

Унизу є залишки печерних келій:

Нам зробив невелику екскурсію місцевий монах. Наскільки зрозумів, тут усі налаштовані дуже за Росію й проти Заходу. Монархічно налаштовані. На паркані висять оголошення про поїздку до Косово на підтримку православних сербів. Наш екскурсант розповів, що головна ікона Св. Георгія перебуває в Художньому музеї Києва. А також поділився інфою: одному монаху прийшло знамення, що 2015 року Русь об'єднається. Нагадаю, це був 2013 рік. От і думай тепер...

Ідемо з монастиря вниз:

Сходинки періодично перериваються горизонтальними ділянками. Є й лавки для тих, хто втомився. На початку спуску є залишки дачі адмірала Лазарєва:

І ось нарешті — море!

Вода чистіша за ту, що в межах міста. Пляж — із якісної гальки (як у Ялті). Плавають мальки й медузки:

Фіолент:

Десь там є пристань, але по суші пройти туди не можна.

На скелі Святого Явління витесано східці, якими можна піднятися нагору:

На горі ростуть такі живописні деревця:

На заході височіє скеля Хрест. Підійдемо до неї:

У ніші валяється така парамілітарна штука:

Сподіваюся, нічого страшнішого на Севастопольській землі не буде. На закінчення додам, що підійматися вгору було не так приємно й легко, як спускатися. 800 сходинок — це все одно, що залізти пішки на 41-й поверх.

З надією на мир в Україні завершую серію фотозаміток про славне місто Севастополь. Сподіваюсь, далі буде щось хороше...

Залишки давногрецького міста відділяє від центру Карантинна бухта.

Аби дістатися до Херсонесу, треба від центру проїхати трохи на захід. Можна — до центрального універмагу. Потім треба пройти кілька тихих кварталів на північ до моря. Варто зауважити, що частину некрополя (кладовища) та ще якісь фрагменти забудували хатами.

Розкопки тут почалися майже 200 років тому. Пізніше на орієнтовному місці хрещення Св. Володимира збудували храм. Він є майже ровесником однойменному київському.

Як бачимо, схожий на київський, теж у візантійському стилі. Усередину не потрапив (службу вже було закінчено). Однак на фото помітив подібність також інтер'єру.

Оскільки від центру сюди йти далекувато, трохи пізніше там звели ще один Володимирський храм.

Неподалік від храму є музей:

А також — іще один храм:

І античний театр:

Далі йдемо до моря:

Тут дуже гарно. Відчуваєш історію.

Залишки базиліки (церкви) 6-10 ст.:

Як бачимо, батарейки сіли, тому знімав мобілою. Мало й неякісно. До того ж, сонце сіло за небокрай. На цьому доведеться закінчити цю частину.

Далі буде.