«Кризис» – следует писать – «мировой кризис» 
«Угроза девальвации» – финансовый кризис в США 
«Девальвация» – недооцененность рубля возрастет 
«Доллар растет» – европейская валюта демонстрирует отрицательную динамику 
«Зарплату понизили» – личная эффективность каждого выросла 
«Банк разорился» – укрупнение банковской системы 
«Вакансий нет» – дефицит кадров в России преодолен 
«Нефть подешевела в 2 раза» – цены на бензин упали на 0,37%! 
«Денег нет» – ликвидность снизилась 
«Увольнение» – освобождение 
«Без выходного пособия» - налегке и с хорошей рекомендацией 
«Купить доллары» – оптимизировать валютную корзину 
«Долларов нет в обменнике» – банки предпочитают российскую валюту 
«Высокий курс доллара» - неоправданный спекулятивный курс падающей американской валюты. 
«Массовые увольнения» – кадровая оптимизация компаний 
«Меня уволили» – я стартовал во фрилансе 
«Доллар» – долгосрочно падающая американская валюта 


Пример неправильного текста 
Из-за гребаного кризиса месяц назад мне понизили зарплату сразу на 30%. А теперь еще и жену уволили. Без выходного пособия, сволочи! Очень боимся девальвации, хотели купить долларов, а их нет. Нашли в одном месте, так курс нереально высокий! 

Пример правильного текста 
Мировой кризис сказался на мне самым неожиданным образом. Личная эффективность возросла сразу на 30%! Жена стартовала во фриланс налегке и с хорошей рекомендацией. Есть опасения, правда, что недооцененность рубля возрастет из-за финансового кризиса в США. Поэтому на семейном совете мы решили оптимизировать свою валютную корзину. Удивительно, но банки в основном предпочитают российскую валюту. Только один пункт работал с долларом, но установил при этом неоправданный спекулятивный курс для долгосрочно падающей американской валюты

Они тоже в крызисе. Тарута занял 400 000 баксов. Чтобы оплатить работу своего офиса. Вот таки дела малята

Свобода слова. Ай си ти ви. Чмо вещает. Вестник смерти. Читает лекцию, почему на Украине_Руси так жить хорош

Вопрос о том, каким образом нам лучше всего обустроить Украину один из наиболее важных. Здесь важна форма государственного устройства, которая должна отвечать требованиям текущего исторического момента. 

Представляю размышления тов. Корморана на сей счет

Как  показывает опыт стран Центрально-Восточной Европы, многие из них в процессе постсоциалистических изменений территориального строя и системы управления государством сталкивались с теми же проблемами, что и украинцы. <День> предлагает материал о том, как в течение 10 лет проводилась административно-территориальная реформа в Польше и Чехии. 

Переход к демократии в странах Центрально-Восточной Европы и приведение политической системы этих стран в соответствие с требованиями интеграции в ЕС требовал восстановления самоуправления и создания посреднического уровня самоуправляющихся единиц между центральными и местными уровнями. В Польше и Чехии достижение этих целей происходило путем проведения деконцентрации и административной децентрализации власти и регионализации территориального строя государств. Конечной целью реформы было создание более эффективных, прозрачных и гибких политических институтов, чувствительных к потребностям граждан и способных обеспечить развитие гражданской активности. 

Административно-территориальная реформа в Польше и Чехии проводилась в два этапа и продолжалась около 10 лет. Первый этап реформирования в обеих странах начался изменением структуры административно-территориального деления и расширением полномочий органов местного самоуправления базового уровня. Так в 1990 г. в Польше начался возврат к трехуровневой структуре административно-территориального деления, который существовал до административно-территориальной реформы 1973 - 1975 гг. При сохранении границ и численности гмин (общин) и воеводств (областей) вводилась такая административно-территориальная единица, как район. Он подчинялся воеводству без собственных обязанностей и полномочий и выполнял технически-организационные функции. В том же 1990 г. Чехословакия отказалась от трехуровневой структуры административного-территориального строя - муниципалитет, район, область, введенного в 1960 г., и вернулась к двухуровневой структуре (сохранилась и после распада Чехословакии в 1992 г.). Область была признана образованием, которое не отвечает традициям самоуправления в Чехии, и была отменена, а ее обязанности переданы районам и общинам. Соответственно произведенным в обеих странах изменениях существенно изменился порядок формирования и объем полномочий органов местного самоуправления базового уровня. Прежде всего, общины получили право выбирать муниципальные правительства и проводить местные референдумы; формировать и распоряжаться бюджетом; обеспечивать социально-экономические, культурные и коммунальные потребности общины. К полномочиям гмин в Польше также была передана ответственность за приватизацию государственной собственности. Однако районы в Чехии и воеводства в Польше в этот период проведения реформы оставались в структуре центральной власти и имели право отменять решение органов местного самоуправления. 

В течение первого этапа административной реформы в Польше и Чехии не прекращалась дальнейшая работа над проработкой моделей административно-территориального строя. В обеих странах продолжали работать комиссии по подготовке проектов реформ: Государственная комиссия по делам административной реформы в Польше, сформированная в 1990 г., и две комиссии в Чехии, сформированные в 1993 г. и возглавляемые представителями коалиционных Гражданской демократической партии и Гражданского демократического союза конкурирующих партий. Эти комиссии подготовили планы предложений по реформированию административно-территориального строя с учетом величины территории и количества населения страны, имеющегося в стране исторического опыта и традиций самоуправления. В подготовленных документах предлагались модели территориальной реорганизации и пути проведения реформы: определялось количество регионов; их конституционный статус и подчинение органам власти; статус органов среднего уровня. Однако до следующих парламентских выборов в 1997 г. в Польше, 1998 г. в Чехии проработка и выбор конкретной модели административно-территориального строя государств и переход к формированию нормативно-правовой базы реформ тормозился по причинам как объективного, так и субъективного характера. 

Во-первых, сложной для решения была дилемма между необходимостью существования сильной центральной власти, способной обеспечить эффективность системных реформ в период перехода от авторитаризма к демократии, и необходимостью развития институтов демократии, в частности развития местного самоуправления. 

Во-вторых, обе страны столкнулись с необходимостью выделения значительных средств для реализации административно-территориальной реформы на довольно сложном этапе экономических реформ. Особую остроту проблема отсутствия фондов для финансирования экономического развития регионов обрела в Польше. 

В-третьих, общими для обеих стран была переоценка опасности регионального сепаратизма и усиления зарубежных влияний на пограничной территории (Польши с Германией, Чехии с Австрией). 

В-четвертых, активными противниками реализации административно-территориальной реформы в Польше выступала правящая в период 1993 - 1997 гг. коалиция - Союз левицы демократической - Польская народная партия. Реформа тормозилась под давлением ПНП, поскольку предполагаемое реформой укрупнение воеводств с преобладанием в них влияния городов и урбанизированных территорий ослабляли позиции сельскохозяйственных регионов, где проживал основной электорат ПНП. 

В-пятых, сопротивление проведению территориальной реформы в Польше оказывалось также со стороны местной бюрократии и некоторых общин. И те, и другие в результате укрупнения теряли свой статус и влияние в условиях нового административно-территориального устройства. 

Победа на парламентских выборах в Польше коалиции Акция выборча <Солидарность> - Союз свободы в 1997 г. имела следствием активизацию законодательной и учредительной стадии реформ и в январе 1999 г. реформа вошла в силу. В результате проведения реформы Польша завершила переход к трехуровневой структуре административно-территориального строя. В результате реформирования административно-территориального строя страны количество воеводств с 49 сократилось до 17 (Варшава имеет статус региона). Кроме этого, восстановлена традиционная для Польши территориальная единица - повит (создано 308), и сформировано почти 2,5 тыс. гмин. 

В Чехии дебаты вокруг двух предложенных рабочими комиссиями проектов продолжались в течение 1996 - 2000 гг. Ни один из проектов не получил убедительной поддержки, а дебаты приобрели затяжной характер. Преграды для реализации административной реформы имели идеологический характер и состояли в различии взглядов проправительственных парламентских сил и оппозиции на место и роль местного самоуправления в развитии демократии. Доминирующая в правящей коалиции Гражданская демократическая партия и ее председатель - премьер-министр В. Клаус выступали сторонниками централизованной административной системы и считали, что единственными посредниками между органами местного самоуправления базового уровня и центральной властью могут быть только партии. Поэтому органы местного самоуправления второго уровня не нужны. Несмотря на то, что в 1997 г. парламент Чехии одобрил закон о двухуровневой структуре административного разделения страны, которые в границах и названиях воспроизводили территориальную структуру периода 1948 - 1960 гг., реальное введение нового административно-территориального строя страны произошло только в 2000 г., после принятия законов о выборах в органы местного самоуправления, определения их статуса, полномочий и отношений с местной и центральной властями. По сформированной в течение 1997 - 2000 гг. нормативно-правовой базе в Чехии создано 14 самоуправляющихся краев (до реформы их количество составляло 8) и 6 тыс. 242 общины. 

В итоге административно-территориальная реформа в Польше и Чехии обеспечила формирование многоуровневого управления, свойственного ЕС. Это предоставило возможность этим странам и получать определенные преимущества от структурной политики ЕС, и влиять на процесс реализации региональной политики ЕС через Комитет Регионов. Однако проблемы кадрового обеспечения в период реализации реформы, прежде всего в Польше, вызвали проблемы эффективной реализации стратегий регионального развития. По оценкам и экспертов евроструктур, и польских аналитиков, в стране усиливается разрыв в уровне социального и экономического развития регионов. Представители Еврокомисии указывают, что одной из причин таких региональных диспропорций является недостаточно эффективное использование выплат из структурных фондов ЕС, в первую очередь для стимулирования инновационного развития и содействия инвестициям в депрессивных регионах. 

Подводя итоги, следует отметить, что в результате проведения административно-территориальной реформы в этих центральноевропейских странах изменилось распределение полномочий между центральными и самоуправляющимися органами власти. К компетенции центральных правительств отнесено определение стратегий развития государства и общества, внешняя и оборонная политика, проблемы национальной безопасности. Самоуправляющиеся органы обеспечивают приближение системы оказания услуг к населению, содействуют экономическому развитию регионов, в частности, через обеспечение трансграничного сотрудничества. Значительную роль сыграли децентрализация и регионализация, проведенные в процессе административно-территориальной реформы, в обеспечении интеграции посткоммунистических обществ с ЕС. 

Приобретенный в Польше и Чехии опыт подготовки и проведения реформирования административно-территориального строя показывает, что этот процесс имеет довольно сложный характер, поэтому нуждается во взвешенном и умеренном подходе. И залогом удачного разрешения проблем административно-территориальной реформы являются, во-первых, определение оптимальной модели, которая бы сочетала, с одной стороны - мощные полномочия центральных органов власти, необходимых для эффективной реализации социально-экономических и политических реформ в стране; с другой - содействовала развитию демократии через усиление в политической системе страны роли местного самоуправления - в соответствии с нормами ЕС. Во-вторых, разрешение проблемы квалифицированного кадрового обеспечения функционирования реформированных органов местного самоуправления. 

Ирина САЛО, 
кандидат политических наук

Накатал после обозревания срача на ФУПе. Использовал материальчики одной книги, но дал обязательство о неразглашении. 

Сила информационного воздействия зависит от способности затронуть человеческую природу. Здесь привлекательность сюжета, игра актеров, спецэффекты и т.д. Чем сильнее продукт воздействует на эмоции, тем больше он распространяется. Для того, чтобы изменить сознание человека, нужно насытить ее информацией, а для этого она должна быть соблазнительной, притягивающей и интересной. ЧЕЛОВЕК ДОЛЖЕН ВИДЕТЬ В ИНФОРМАЦИИ РАЗВЛЕЧЕНИЕ, ЧТО ДОСТИГАЕТСЯ ЧЕРЕЗ ФОРМАТ ПОДАЧИ. На этом строятся все современные СМИ задача которых зашивать в человека "генеральную линию". ФУП в этом плане пошел именно по этому пути. Это уже очевидно. При этом никто, точне говоря, мало кто задается вопросом - какие установки формирует такая линия, к чему она приводит. Единственный критерий эффективности - уровень накала эмоциональных чувств. Чем больше в ветке срача, тем больше он воздействует на чувства, а значит ОН ХОРОШИЙ (я говорю о логике коммуникации на ФУПе, а не о своей оценке). Отсюда абсурдность ситуации- представьте, что ценность продуктов питания определяет не их полезность для организма, а способность привнести яркие ощущения. Стоит ли говорить, что самой востребованной будет не полезность продуктов для здоровья, а способность принести приятные ощущения. 

Отсюда мы переходим к более фундаментальным вещам. Одной из ключевых проблем для Украины является проблема свободы. Свобода есть возможность релизации своего желания. Нет желаний, нет свободы их выразить. Желания формируются исходя из знаний о мире, нельзя желать того, о чем нет информации. Таким образом получается такая цепочка свобода - проявляется в действии, действие - в выборе, а выбор - в знании, которое образуется из информации. Это значит, что информация становится базисом и источником свободы. Информация высшего порядка рождает желания высшего порядка, а значит и свободу высшего порядка и наоборот. 

Перед нам как людьми стоят вопросы, которые входят в противоречие с инстинктами В человеке есть два желания первое - следовать инстинктам (многие на ФУПе идут именно в этом ключе), второе - следовать высшему знанию. По сути, открывается два пути: жить как человек или как животное. 

Борьба этих желаний рождает стремление либо преодолеть инстинкт и жить знанием, либо преодолеть знание и жить инстинктами . Реализация первого варианта суть свободы человека. Реализация второго также есть проявление свободы, но более низкого уровня. Человек свободно опускает себя на более низкий уровень. Он постепенно оказывается во власти более сложной системы, способной контролировать его эмоции, постепенно утрачивает личность и попадает в омут инстинктов. 

В этом плане ФУП и Шустер являются проявлением явления одного порядка. И в том, и в другом уровне просматривается информироваться через эмоции, надавливая на иррациональное начало, а не рацио. Отсюда проистекает срач, поскольку он есть элемент создания той дурнопахнущей ауры, на которую раздувая жадно ноздри летят мотыльки ротожопы, спешащие захавать информационный попкорн, а потом высрать его в форме высера. Однако, истинные заказчики явления, его отцы основатели всегда остаются за ширмой, оставляя ротожопам не щадя живота своего мочить друг дружку в яростных виртуальных баталиях. Реальные ведь, как раз и не нужны.

Вчера и позавчера общался со Збитневыми и другими товарищами. Они оказывается также работают над сносом конституции. Вот показали механизмы 

Обґрунтування необхідності створення Конституційної Асамблеї

Активні дискусії щодо необхідності внесення змін до Конституції розпочались ледве не з моменту її схвалення у 1996 році. І вже у 1998 році у Верховній Раді України були зареєстровані перші законопроекти, якими передбачався перегляд окремих положень Основного Закону, насамперед - в частині засад взаємодії між гілками влади. Пошук оптимального співвідношення повноважень у трикутнику „президент-парламент-уряд" завершився у 2004 році, коли до Конституції було внесено зміни, які „по формі" запровадили в Україні „парламентсько-президентську" республіку, а по суті – остаточно дестабілізували функціонування вищих органів держави. В силу того, що переглядом Конституції займались політики, інститути громадянського суспільства були відсторонені від конституційного процесу, а одним з головних завдань „реформи" 2004 року було задоволення кон’юнктурних інтересів окремих політичних груп, Україна отримала нетипову для більшості демократій організацію виконавчої влади (з поділом уряду на „президентську" та „прем’єрську" частини, збереженням подвійного підпорядкування голів місцевих державних адміністрацій главі держави і уряду), закріплення імперативного мандату (який на сьогодні зберігається лише в країнах „розвиненого соціалізму"), закріплення в якості підстави розпуску парламенту припинення існування парламентської більшості, а також ряд інших подібних сумнівних „позитивів", нетипових для демократичних країн. Ті ж положення Конституції 1996 року, які дійсно потребували суттєвого перегляду, у 2004 році були або взагалі обійдені увагою ініціаторів конституційної реформи, або ж відставлені на другий план – до „кращих часів". Це стосується, зокрема, конституційного регулювання прав і свобод людини, гарантій їх реалізації, конституційних засад адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування, принципів взаємодії між органами місцевого самоврядування та місцевими державними адміністраціями. Таким чином, події 8 грудня 2004 року вперше переконливо засвідчили, що в українських умовах зосередження монополії на перегляд Основного Закону в руках політиків дозволяє перетворити конституційну реформу на інструмент задоволення їхніх особистих політичних амбіцій. Чергові розмови про конституційну реформу активізувались наприкінці 2007 – на початку 2008 року, коли Президентом було утворено Національну конституційну раду (НКР), а 2008 рік проголошено роком реформування Конституції. Вже на початку формування персонального складу НКР виникли сумніви стосовно того, в чиїх саме інтересах здійснюватиметься її діяльність: до складу НКР загалом було включено 97 осіб, з яких 40 - народні депутати України, 9 - працівники Секретаріату Президента, 4 - працівники органів парламенту, 2 - урядовці, 13 – представники наукових установ. Незаангажованих представників громадських організацій до складу НКР було включено лише двоє . Ці сумніви ще більше посилились після проведення першого засідання НКР під головуванням Президента, на якому було вирішено приступити до негайного написання тексту нової Конституції і створити для цього робочу групу і 5 комісій. Крім того, глава держави наголосив, що у разі блокування прийняття нової Конституції парламентом, вона буде затверджена всеукраїнським референдумом. Такий підхід до підготовки та реалізації конституційної реформи дозволив багатьом політикам і експертам обвинуватити главу держави у написанні Конституції „під себе". Аналіз інших проектів змін до Конституції, підготовлених, зокрема, БЮТ та Партією регіонів також дозволяє говорити про те, що вони спрямовані насамперед на задоволення кон’юнктурних інтересів відповідних політичних сил, і мають мало спільного із забезпеченням інтересів тих, для кого, власне, мали б ухвалюватись конституційні зміни – українських громадян. Для підтвердження цього достатньо звернути увагу хоча б на пропоновані депутатами фракції Партії регіонів зміни до статті 77 Конституції: „політична партія, яка отримала більшу відносно інших партій кількість голосів виборців, але меншу тієї, що забезпечує обрання більшості від конституційного складу Верховної Ради України отримує двісті двадцять шість депутатських мандатів", скасування недоторканості Президента (яка існує в усіх демократичних державах) змінами до статті 105 Конституції, або ж пропозицію ініціювання імпічменту Президента за „дії, що шкодять національним інтересам України" . На таку ж оцінку заслуговують і положення законопроекту про внесення змін до Конституції України, підготовлені БЮТ: пропонованими змінами до статті 36 Конституції передбачається закріпити неможливість оскарження партійних рішень до суду; змінами до статті 77 Конституції - запровадження пропорційної системи з голосуванням за партійні списки у два тури (аналогічне положення містить законопроект депутатів фракції Партії регіонів) і можливість зміни черговості проходження кандидатів до парламенту за рішенням партії; змінами до статті 98 Конституції – надання Рахунковій палаті право проводити дізнання та досудове слідство (що повністю не відповідає природі Рахункової палати як органу парламенту); змінами до статті 108 Конституції - скасування недоторканості Президента; змінами до статті 106 Конституції – фактичне позбавлення Президента будь-яких владних повноважень тощо. Юридичні конструкції, відображені у законопроектах Партії регіонів та БЮТ дозволяють говорити про те, що ні громадськість, ні фахівці у сфері конституційного права до їх підготовки не залучались. Як бачимо, ініціативи політиків щодо перегляду Конституції України швидше нагадують перетягування ковдри і повністю дискредитують основну ідею конституційних змін – прийняття такої Конституції, яка б відповідала кращій демократичній практиці, враховувала потребу проведення в Україні реформ (насамперед, реформи адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування), а також реальні потреби українських громадян. У зв’язку з тим, що потреба внесення змін до Конституції не викликає особливих сумнівів, виникає просте питання: як забезпечити внесення до Основного Закону таких змін, які б слугували інтересам суспільства, а не ситуативним інтересам політиків? Способи перегляду Основного Закону на сьогодні окреслює сама Конституція України, а саме – Розділ ХІІІ Основного Закону. Ці способи носять політичний характер – адже зміни до Конституції мають ініціюватись одним з центрів політичної влади – главою держави або парламентом, що неодмінно породжуватиме ті проблеми, про які йшла мова вище. Законопроект про внесення змін до Конституції підлягає обов’язковому розгляду парламентом, що, знову ж таки, призводить до політизації конституційного процесу і перетворення конституційних змін на інструмент задоволення інтересів кваліфікованої парламентської більшості. В рамках чинного Основного Закону можливим є й інший шлях перегляду Конституції: прийняття нової редакції Конституції України на референдумі, що прямо випливає з положень статті 5 Конституції. Проте такий підхід до конституційного перегляду породжує декілька проблем: перш ніж виносити на загальнонаціональний референдум нову редакцію Конституції, потрібно спочатку з’ясувати саму доцільність такого перегляду (це прямо випливає зі змісту Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2008 року , у відповідності до якого „процес прийняття нової Конституції України (нової редакції) може бути започаткований лише після з’ясування волі Українського народу щодо необхідності прийняття нової Конституції України"); після цього сам Український народ має ініціювати референдум щодо прийняття нової Конституції України (нової редакції). Практика проведення в Україні всеукраїнських референдумів за народною ініціативою (зокрема, референдуму 2000 року) показує, що цей інститут може стати одним із інструментів політичної боротьби між центрами владного впливу. Таким чином, між українським народом як суб’єктом ініціювання всеукраїнського референдуму з питання затвердження нової Конституції та українським народом як суб’єктом затвердження нової Конституції України має бути введена певна проміжна інституція, яка б умовах мінімального політичного тиску напрацювала текст нової Конституції, який би враховував загальносуспільні інтереси, був винесений на референдум і підтриманий суспільством. Досвід багатьох зарубіжних країн говорить про те, що найбільш ефективно роль такої інституції здійснюють органи установчої влади – установчі збори. Зокрема, установчими зборами було прийнято Конституцію Норвегії 1814 року, Конституцію Бельгії 1831 року, Конституцію Італії 1947 року, Конституцію Португалії 1976 року, Конституцію Болгарії та Конституцію Румунії 1991 року; можливість розробки нової конституції Установчими зборами передбачена Конституцією Російської Федерації . Ухвалені органами установчої влади конституції можуть вступати в силу як безпосередньо (без додаткового затвердження), так і після затвердження загальнонаціональним референдумом. В нинішніх політичних умовах, які характеризуються високим рівнем протистояння з одного боку – глави держави, органу законодавчої влади та уряду, а з іншого – між представленими в парламенті політичними силами, напрацювання та затвердження нової редакції Конституції органом установчої влади (Конституційною Асамблеєю) є чи не єдиним і найбільш ефективним механізмом запобігання впливу особистих інтересів лідерів політичних сил на зміст нової редакції Основного Закону нашої держави. Питання, які потребують врегулювання в процесі створення Конституційної Асамблеї Основною проблемою на шляху створення Конституційної Асамблеї, визначення меж її повноважень, а також прийняття нової редакції Конституції України Конституційною Асамблеєю є те, що порядок перегляду Основного Закону визначено Розділом ХІІІ Конституції України. А у ньому, як відомо, не міститься будь-якої згадки про орган установчої влади і можливість схвалення ним змін до Конституції, у тому числі – затвердження нової редакції Конституції України. Таким чином, „легалізація" Конституційної Асамблеї потребує внесення змін до Розділу ХІІІ Конституції України в порядку, передбаченому цим же розділом. Іншими словами, проект закону про внесення змін до Розділу ХІІІ Конституції України має бути внесений на розгляд Верховної Ради України Президентом України або 300 народними депутатами (стаття 156 Конституції). Перед тим, як розглядати цей законопроект, Верховна Рада України має направити його до Конституційного Суду України для отримання висновку про його відповідність статтям 157 та 158 Конституції (стаття 159 Основного Закону). У разі надання Конституційним Судом висновку про відповідність законопроекту згаданим статтям, він може розглядатись Верховною Радою України, бути схваленим 300 голосами (як це передбачено статтею 156 Конституції), після – чого – винесений на всеукраїнський референдум. В контексті цієї процедури виникає щонайменше три проблеми. По-перше, сама по собі необхідність ініціювання законопроекту про внесення змін до Розділу ХІІІ Конституції парламентом або президентом містить в собі загрозу політизації як конституційного процесу в цілому, так і статусу Конституційної Асамблеї (порядку формування, сфери компетенції), який визначатиметься Розділом ХІІІ Конституції. По-друге, для того, щоб такий законопроект відповідав вимогам статті 157 Конституції в частині закріплення за Конституційною Асамблеєю права схвалювати нову редакцію Основного Закону, його внесенню на розгляд парламенту і наступній передачі до Конституційного Суду має передувати проведення референдуму щодо доцільності прийняття нової Конституції Конституційною Асамблеєю (це прямо випливає із вже згадуваного рішення Конституційного Суду від 16.04.2008 р: процес прийняття нової редакції Конституції України може бути започаткований лише після з’ясування волі Українського народу щодо необхідності прийняття нової Конституції України..., порушення цієї вимоги „ставить під сумнів чинність Основного Закону України, що може призвести до послаблення встановлених ним основ конституційного ладу в Україні, прав і свобод людини і громадянина"). Простіше кажучи, якщо в законопроекті про внесення змін до Розділу ХІІІ Конституції буде закріплено положення, за яким Конституційна Асамблея матиме право приймати нову редакцію Конституції, і референдум стосовно доцільності прийняття нової редакції Конституції проведено не буде (або він буде проведений, однак питання доцільності на референдумі схвалено не буде), законопроект в цій частині буде визнано таким, що не відповідає статті 157 Основного Закону, оскільки він обмежуватиме права і свободи людини і громадянина. По-третє, в Україні відсутня належна правова основа для проведення будь-яких референдумів (загальнонаціональних, місцевих) у відповідності до демократичних стандартів – Закон „Про всеукраїнський та місцеві референдуми" був схвалений ще до здобуття Україною незалежності, і з тих пір не переглядався. Висновок очевидний: цей закон має бути схвалений у новій редакції парламентом і підписаний главою держави. Оскільки певні політичні сили прагнуть (і, скоріш за все, прагнутимуть і в майбутньому) включити до законопроекту про референдум питання, які не підтримуються іншою частиною політикуму (як-то: винесення на обов’язковий референдум питань вступу до НАТО, статусу мов тощо), підготовка нової редакції закону про референдуми має всі шанси стати аналогом підготовки конституційних змін, яку ми мали можливість спостерігати у першій половині 2008 року. Окреслення в Конституції України засад правового статусу Конституційної Асамблеї потребує вирішення декількох важливих питань: 1) визначення суб’єктів і процедури скликання Конституційної Асамблеї; 2) визначення складу Конституційної Асамблеї, засад її формування; 3) визначення кваліфікаційних вимог до членів Конституційної Асамблеї (очевидно, що суб’єкти, які не мають елементарної освіти, досвіду діяльності у певних сферах (наприклад, права), відповідного віку, - навряд чи зможуть ефективно здійснювати свої функції у Конституційній Асамблеї); 4) визначення сфери компетенції Конституційної Асамблеї (при цьому очевидно, що для внесення змін до окремих статей Основного Закону, скликати орган установчої влади навряд чи доцільно); 5) окреслення засад діяльності Конституційної Асамблеї (форм роботи тощо); 6) порядку припинення діяльності Конституційної Асамблеї; 7) обмежень щодо подальшого обрання (працевлаштування) членів Конституційної Асамблеї (з метою запобігання конфлікту інтересів між діяльністю в органі установчої влади та подальшою політичною діяльністю), строків дії відповідних обмежень; 8) доцільності направлення текстів законопроектів про внесення змін до Конституції на розгляд Конституційного Суду України для отримання висновку про їх відповідність статтям 157 та 158 Конституції (на наш погляд, відповідні законопроекти не повинні бути об’єктами конституційного контролю); 9) доцільності затвердження законопроекту про внесення змін до Конституції (у тому числі й нової редакції Основного Закону), схваленого Конституційною Асамблеєю, всеукраїнським референдумом; 10) процедури перегляду законів про внесення змін до Конституції, прийнятих Асамблеєю. Внесення змін до Розділу ХІІІ Конституції України, затвердження цих змін на всеукраїнському референдумі, створить необхідний конституційний „фундамент" для діяльності Асамблеї.  На основі цього фундаменту мають бути здійснені чотири основні кроки: 1) прийнято закон про Конституційну Асамблею (або закон про процедуру внесення змін до Конституції України Конституційною Асамблеєю), який розвиватиме відповідні положення Розділу ХІІІ Конституції (визначатиме форми і організацію роботи Асамблеї, порядок фінансування її діяльності, організаційного, матеріально-технічного забезпечення, відносин з органами публічної влади тощо); 2) прийнято закон про вибори до Конституційної Асамблеї; 3) внесено зміни до закону України про бюджет на відповідний рік з метою забезпечення проведення виборів до Конституційної Асамблеї та фінансування її поточної діяльності протягом періоду здійснення її повноважень; 4) скликано Конституційну Асамблею уповноваженим Конституцією суб’єктом. В контексті визначення порядку формування Конституційної Асамблеї, на нашу думку, слід враховувати такі основні питання:  1) роль політичних партій (і, насамперед, - парламентських) у висуванні кандидатів у члени Асамблеї має бути обмежена з тим, щоб після початку роботи Асамблея не перетворилась на аналог національного парламенту, і вплив ключових політичних гравців на діяльність Асамблеї не мав вирішального значення; 2) частину (причому значну) членів Асамблеї доцільно обирати шляхом непрямих виборів або делегування (наприклад, представників регіональних та місцевих органів самоврядування, навчальних закладів, наукових установ, громадських організацій тощо) - такий підхід, з одного боку, забезпечить зменшення бюджетних видатків на проведення виборів до Асамблеї, а другого боку – забезпечить обрання до Асамблеї осіб, які не мають достатніх коштів для здійснення передвиборної агітації і конкурування з кандидатами, прямо або опосередковано висунутими партіями та, відповідно, - шансів на обрання в умовах проведення прямих виборів, а також які є відносно незалежними від промислово-фінансових груп та партій; 3) та частина Асамблеї, яка має „політичне забарвлення", іншими словами – представники суб’єктів формування політики, має обиратись до Асамблеї шляхом прямих виборів, причому за такою виборчою системою яка б забезпечувала найвищий рівень персоніфікації (мажоритарною виборчою системою з голосуванням в одномандатних або багатомандатних округах, або пропорційною виборчою системою з повністю відкритими (а не закритими чи напіввідкритими) списками); 4) визначення кількості осіб, які обираються до складу Асамблеї шляхом проведення прямих виборів, має здійснюватись на основі обґрунтованих критеріїв, а не довільно підібраних цифр, зокрема з обов’язковим врахуванням: а) меж районів, міст обласного значення; б) кількості виборців в межах районів, міст обласного значення; в) принципу рівного виборчого права (рівності ціни голосу у різних округах); г) ступеня віддаленості центра округу від його меж (тобто, округи, в яких проводяться прямі вибори, повинні бути невеликими, максимум – 10 мандатів).

Никакая система не может существовать в постоянном состоянии кризиса. Никакое государство и общество не могут и не должны мириться с кризисом. Сегодня, испытав на себе все «прелести» кризисных явлений в политике и экономике, Украина не может не задаться вопросом, даже не как выйти из кризиса, а может ли для нее вообще существовать такой выход? И вынуждена ответить однозначно: такого выхода для нее нет. По крайней мере, с этим государством и с этой – нет, не властью, а политической системой.

Статья нашего подполковника 

Запись в школьном дневнике: "Неуд по поведению. Ел на уроке, посвященном Голодомору"

Любі друзі! 
З відповідальністю повідомляю вам, що в Україні не буде голоду в звязку з кризою, буде невеличкий піст! я би навіть сказав пістець! 
З повагою, щиро ваш, В.Ющенко!