Народ, вже неділя настала, пора збиратися до церкви.

Для тих, хто не знає, що це таке, повідомляю: це місце, де люди можуть отримати відповіді на всі запитання, де вони можуть поспілкуватися з глибинами своєї душі та знайти мир, ласку, спокій.

І не плутайте слово церква з словом будівля для богослужінь чи місце праці священиків. Церква буде для Вас тим, чим Ви самі захочете, щоб вона була. І вона є, і буде.

… мама отдала эту фотографию Анны мне. Но я не вставила ее в рамку. Я вложила ее в конверт, заклеила и положила в дальний ящик письменного стола. На случай, если когда-нибудь она начнет уходить из памяти.

Вероятно, настанет утро, когда ее лицо не будет первым, что я вспомню. Или летний день, когда я уже не смогу припомнить, где именно на ее правом плече была родинка. Возможно, в один из таких дней я не услышу звуков падающего снега и ее шагов.

Когда меня одолевают эти чувства, я иду в ванную, поднимаю рубашку и касаюсь белых шрамов на своей коже. Я помню, как в самом начале мне казалось, что швы складываются в буквы ее имени. Я думаю о ее почке, которая работает во мне и о ее крови, которая течет в моих венах. Она всегда со мной, где бы я ни была.  

(с) Джоди Пиколт. Ангел для сестри...

Знаю, недавно була подібна тема. Багато-хто тоді відгукнувся. Але думаю, в наш час такої екології подібні проблеми ставатимуть перед все ширшою аудиторією. Треба сформувати свою позицію…

 vs

Знайомтеся, це моє чудо. Якщо у Вас є хтось кращий, аргументуйте фотками.
Голосуйте за найкращого.

Самое раннее мое воспоминание: мне три года и я пытаюсь убить свою сестру. Иногда воспоминание настолько яркое, что я чувствую, как зудят руки, держащие подушку, как нос сестры упирается в мою ладонь. Конечно, у нее не было никаких шансов, но у меня все равно ничего не получилось. Появился отец, который пришел ночевать домой, и спас ее. Укладывая меня обратно в постель, он сказал:

-  Этого никогда не было.

Когда мы подросли, никто не воспринимал меня отдельно от нее. Наблюдая, как она спит по другую сторону комнаты, и глядя на длинную тень между нашими кроватями, я перебирала в голове разные варианты. Яд, подлитый в ее завтрак. Сильное течение во время купания. Удар молнии.

Тем не менее, я так и не убила свою сестру. Она все сделала сама.

Во всяком случае, так я говорила себе.

Прочитавши цей роман, наші проблеми стають такими дрібними. Хоча він про недугу і смерть, але після нього так хочеться жити, а не просто існувати. Бережіть даний Вам час і здоров'я.

На першому пленарному засіданні розглядається справа за позовом громадянки i.ua Dark_side, яка звинувачує свого віртуального чоловіка Яноса з подружній зраді, а саме: залицянні до інших блогерів (Mellory, Ni4ya), призначанні зустрічей, на які тратяться купи грошей з сімейного бюджету.

vs

Суд знаходиться на стадії збору доказів та опитування свідків-блогерів.

Справу закрито. Суд в режимі збору скарг і пропозицій.
 

Притча

Розмова ката з засудженим на смерть:

- Ха, ти повністю належиш мені, ти нічого не зможеш змінити і я зроблю з тобою все, що захочу.

- Ні, залишається одне, що ти не зможеш зробити зі мною, це те як я зустріну смерть, бо тільки мені вправі зустріти її зі  сльозами і мольбами про пощаду, зі сміхом і співами  і з цим ти нічого не можеш зробити.

---

Так думали античні філософи, але в них повага до смерті була, а ми їх точно перевершили у жорстокості страти. Вчора дізнався про те як в СРСР страчували засуджених на смерть так сказати "без шума и пыли". Верх цинізму.

Після винесення вироку засудженого переводили до спеціальної тюрми чи відділу для засуджених на смерть. Але зразу ніхто його не розстрілював. Ні, "гуманні" наглядачі ласкаво дозволяли писати ходатайства про помилування у всі інстанції. Час проходив, мимоволі в людини зароджувалася надія, хоч і маленька, але була.

А тоді, десь так в годинці 4-5, коли найбільше хочеться спати, засудженого будили і з радістю в очах повідомляли, що його прохання вислухане, що його зараз переводять в іншу в'язницю. Людину проводилу по коридору до маленької кімнатки зі столиком, на якому лежали папери, на яких треба було підписатися. Людина схилялася.

І постріл в потилицю.

Гуманно... Нема стогонів про пощаду, не дивишся в очі засудженому, не мучиш його останніми секундами життя. Все достатньо швидко.

Жорстоко... Людину позбавляють шансу перед лицем смерті покаятися. Вона все рівно за долі секунд свідомості перед смертю усвідомлює, що її розвели. І так залишає цей грішний світ, з болем і злобою на всіх, без каяття.

Цікаво, чи збережеться ця замітка в блозі до кінця існування сайту. Навіть якщо мене вже не стане, це ж не стане відомо Адміністрації. Хто кого переживе, Ваші ставки

Задача 1.

Компанія складається з мене і двох моїх подружок (можуть бути не знайомі між собою). Завдання пройти з пункту А в пункт В оптимальним шляхом. Висуваються мною і однією подружкою два альтернативні маршрути.  Схема запропонованих варіантів на рисунку.

Розв'язок. Я залишаюся в   , тому що жіноча солідарність переважає всі інші раціональні доведення.

Все почалося з того, що Я ще на першому курсі познайомився з одним нормальним пацаном, стали друзями. Не пройшло і року, вчилися ми всі разом і я почав зустрічатися з його знайомою. Тоді Він попередив мене: Ти заслуговуєш на краще! Та я дурним був, не послухав друга, поплатився чотирма роками серйозних стосунків, але суть не це. За тих чотири роки ми обоє познайомилися з подругою моєї колишньої. Тепер Він зустрічається з цією подругою. Нехай вона від нього старша, але коли людина любила фантастику, а тепер заявляє мені, що то не його, то мені язик свербить сказати йому: Ти заслуговуєш  на краще!

Казати чи хай мучиться, бідненький.

Скоро день Валентина. Хочеться згадати своє перше кохання. Ладно, перше не цікаво, його в років сім так і не назвеш.

 От в років так тринадцять до мене звернулися відтоді найніжнішою для мене формою імені: Вовчик. Звичайно, мене так і раніше напевно називали. Але тоді на однокласниць і ровесниць я не задивлявся. А це слово промовила моя вчителька, молода ще, але вже заміжня. Скільки фантазій та ілюзій породило одне слово. Вони розвіялись, але все рівно я пам’ятаю її. Рідко коли я згадую про школу і не згадую про неї. Я пам’ятаю той час, який ми проводили в підсобці сам на сам, тільки я і Вона. Звісно нічого серйозного не було (не лякайтесь  ), але в той час ми говорили не тільки про предмет, я як губка вбирав все про неї. А яка гордість була, виходити,  як переможець, з її кабінету набагато пізніше за закінчення всіх уроків. Вже відтоді я зрозумів, що я не встою перед чарами брюнеток. І мені було все рівно, що волосся пофарбоване. Найголовніше - це відчути той момент, коли вона стає вже не для всіхі не як всі, а коли вона стає моєю. Ось тоді ти здатен творити дива, тоді всі інші бажання відходять на другий план. А залишаються тільки ти і вона…

 Давно то було . Але для серця здається немає такого поняття. Це почуття і далі там…