Навіялось...
- 29.01.08, 14:24
Скоро день Валентина. Хочеться згадати своє перше кохання. Ладно, перше не цікаво, його в років сім так і не назвеш.
От в років так тринадцять до мене звернулися відтоді найніжнішою для мене формою імені: Вовчик. Звичайно, мене так і раніше напевно називали. Але тоді на однокласниць і ровесниць я не задивлявся. А це слово промовила моя вчителька, молода ще, але вже заміжня. Скільки фантазій та ілюзій породило одне слово. Вони розвіялись, але все рівно я пам’ятаю її. Рідко коли я згадую про школу і не згадую про неї. Я пам’ятаю той час, який ми проводили в підсобці сам на сам, тільки я і Вона. Звісно нічого серйозного не було (не лякайтесь ), але в той час ми говорили не тільки про предмет, я як губка вбирав все про неї. А яка гордість була, виходити, як переможець, з її кабінету набагато пізніше за закінчення всіх уроків. Вже відтоді я зрозумів, що я не встою перед чарами брюнеток. І мені було все рівно, що волосся пофарбоване. Найголовніше - це відчути той момент, коли вона стає вже не для всіхі не як всі, а коли вона стає моєю. Ось тоді ти здатен творити дива, тоді всі інші бажання відходять на другий план. А залишаються тільки ти і вона…
Давно то було . Але для серця здається немає такого поняття. Це почуття і далі там…