Задача.

Сила солому ломит, так народ говорит,

 не отсидеться в доме, если крыша горит.  

И наступает время, следует выбирать,

или ты слабое племя, или же грозная рать.

 Да, вот такая задача,  сложный такой расчет,

ветром несет солому, силой вода течет. 

Чарлик.

У Мухтара новый друг Чарлик, суровые псы, грозные охранники.



Ехидное, самокритичное.

Роют дядьки интернет,

ссылками кидаются,

тетки тоже им в ответ

этим занимаются.

Все заброшены дела,

пыль, посуда горкой,

роют все кому не лень,

даже то, что с коркой.

Пот по лбу, слюна взахлеб,

новостей лавина,

роет каждый .......,  

этот список длинный.

А на том конце народ,

просто за зарплату,

эти новости дает

каждый день,

лопатой.

И не утруждая моск,

надо же пиариться,

достает сенсаций ком,

сунув глубже пальцы.

Много много много слов,

Катятся, катаются,

но на правду плох улов,

редко попадается. 

Раскачивая Вселенную.

Устав от страха, ненавижу всех, политиков, соседей незнакомцев,

еще я ненавижу детский смех и сильно раздражают дождь и солнце.

Пусть все исчезнут и уедут прочь, отравятся, застрелятся и сдохнут,

от слов моих деревья пусть засохнут, и пусть над миром воцарится ночь.

Ну что, красиво? Нравится вам то, что этих слов отравой надышались?

Ведь ничего, по сути, не свершалось, ну а в речах несдержанности тон.

Но лишь от этих неправдивых слов  наш мир прекрасный потускнел, отчасти

и отступило на полшага счастье, а демон зла рванулся из оков. 

Так, прежде чем, клеймить и оскорблять все то, что вам сегодня не по нраву,

попридержите слов своих отраву, а то придется на себя пенять.

И, напоследок, дабы уравнять, весы вселенной, что качнула глупо,

я признаю, мой был плохим поступок, и всем хочу удачи пожелать.

Живите славно, радуйтесь труду, улыбкам детским дружескому слову,

пусть будут ваши близкие здоровы,  и пусть добро прогонит прочь беду.

Весняний вінок.


Мені здається, що прийшла весна,

бо пружно набубнявіли бутони

і сад мій зацвіте без заборони,

птахами знов пробуджений від сна.

Мені здається, що настане мир,

бо людям добра праця наймиліша. 

Я вірю в це, але і ти повір,

все буде добре, а скоріш, найліпше.

Весна настала в синіх небесах,

в пташиних співах в поглядах коханих,

відкинь з життя і ненависть і страх,

радій під шатами садів духмяних.

Сплету вінок надій і побажань,

додам слова із щирої любові

і хай пливе на щастя на здоров*я

до ваших рук ...

Петюнечка.


У Петюнечки босые ножки и большое сердце ))

Я бачив дивний сон.

Франко ІванКАМЕНЯРІ Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Я  бачив  дивний  сон.  Немов  передо  мною  
Безмірна,  та  пуста,  і  дика  площина,  
І  я,прикований  ланцем  залізним,  стою  
Під  височенною  гранітною  скалою,  
А  далі  тисячі  таких  самих,  як  я.  

У  кождого  чоло  життя  і  жаль  порили,  
І  в  оці  кождого  горить  любові  жар,  
І  руки  в  кождого  ланці,  мов  гадь,  обвили,  
І  плечі  кождого  додолу  ся  схилили,  
Бо  давить  всіх  один  страшний  якийсь  тягар.  

У  кождого  в  руках  тяжкий  залізний  молот,  
І  голос  сильний  нам  згори,  як  грім,  гримить:  
"Лупайте  сю  скалу!  Нехай  ні  жар,  ні  холод  
Не  спинить  вас!  Зносіть  і  труд,  і  спрагу,  й  голод,  
Бо  вам  призначено  скалу  сесю  розбить."  

І  всі  ми,  як  один,  підняли  вгору  руки,  
І  тисяч  молотів  о  камінь  загуло,  
І  в  тисячні  боки  розприскалися  штуки  
Та  відривки  скали;  ми  з  силою  розпуки  
Раз  по  раз  гримали  о  кам'яне  чоло.  

Мов  водопаду  рев,  мов  битви  гук  кривавий,  
Так  наші  молоти  гриміли  раз  у  раз;  
І  п'ядь  за  п'ядею  ми  місця  здобували;  
Хоч  не  одного  там  калічили  ті  скали,  
Ми  далі  йшли,  ніщо  не  спинювало  нас.  

І  кождий  з  нас  те  знав,  що  слави  нам  не  буде,  
Ні  пам'яті  в  людей  за  сей  кривавий  труд,  
Що  аж  тоді  підуть  по  сій  дорозі  люди,  
Як  ми  проб'єм  її  та  вирівняєм  всюди,  
Як  наші  кості  тут  під  нею  зогниють.  

Та  слави  людської  зовсім  ми  не  бажали,  
Бо  не  герої  ми  і  не  богатирі.  
Ні,  ми  невольники,  хоч  добровільно  взяли  
На  себе  пута.  Ми  рабами  волі  стали:  
На  шляху  поступу  ми  лиш  каменярі.  

І  всі  ми  вірили,  що  своїми  руками  
Розіб'ємо  скалу,  роздробимо  граніт,  
Що  кров'ю  власною  і  власними  кістками  
Твердий  змуруємо  гостинець  і  за  нами  
Прийде  нове  життя,  добро  нове  у  світ.  

І  знали  ми,  що  там  далеко  десь  у  світі,  
Який  ми  кинули  для  праці,  поту  й  пут,  
За  нами  сльози  ллють  мами,  жінки  і  діти,  
Що  други  й  недруги,  гнівнії  та  сердиті,  
І  нас,  і  намір  наш,  і  діло  те  кленуть.  

Ми  знали  се,  і  в  нас  не  раз  душа  боліла,  
І  серце  рвалося,  і  груди  жаль  стискав;  
Та  сльози,  ані  жаль,  ні  біль  пекучий  тіла,  
Ані  прокляття  нас  не  відтягли  від  діла,  
І  молота  ніхто  із  рук  не  випускав.  

Отак  ми  всі  йдемо,  в  одну  громаду  скуті  
Святою  думкою,  а  молоти  в  руках.  
Нехай  прокляті  ми  і  світом  позабуті!  
Ми  ломимо  скалу,  рівняєм  правді  путі,  
І  щастя  всіх  прийде  по  наших  аж  кістках.  

[1878]