Відверто: причини самотності

Я хоч і не психолог, але намагаюсь розібратись у своєму житті. Крім того, я є прихильником концепції, що будь-яку поведінку і явище можна логічно пояснити. Тож вирішив поділитись відвертим і розказати про те, що не розповідав навіть найближчим друзям — про особисте, про причини мої самотності. Як то кажуть, "інтернет все стерпить". А мені хоч і соромно про це казати, але відчуваю потребу виговоритись. Бо, нажаль, немає людині, якій міг би "поплакатись в жилетку". Тож, можливо, або порадите щось, або хоча б просто поспівчуваєте. Все одно на психолога немає грошей.

Напочатку скажу, що мені 42 і мене не було ні з ким сексу. Отакої! Чому? Читайте.

Кажуть, що багато причин проблем родом з дитинства. Мабуть, так воно і є. Як мінімум, звідти спогади про лікарні (в дитинстві часто лежать у лікарнях, мама казала, що був навіть у реанімації(!)) і негативне ставлення до медицини. А ще яскравим спогадом був інцидент, який трапився під час перебування у санаторії (це само по собі окрема цікава історія, можливо розповім пізніше, якщо вам буде цікаво). У моїй групі була дівчина-сирота з Казахстану (у санаторії перебув ще за радянських часів, тому "контингент" був різнонаціональний). Вона була в мене закохана. А я чи не розумів, нащо любов, чи просто не подобалась нехарактерна середньоазійська зовнішність. І надодачу до цього трапився нещасний випадок. Одного разу в їдавльні ця дівчина несла тарілку з кашою, чи ще з чимось і випадково облила. В результаті — опік і один чи два пухиря на нозі. З санаторія відвезли на санітарному РАФіку до найближчої лікарні. Наймовірніше, до хірурга, бо пригадую величезне приміщення з кафелем і кушетку. А ще був конфуз: мене привели якраз в той момент, коли лікар оглядав жінку — і хоч вона стояла збоку, і швидко прикрилась, я побачив груди. Мене посадили на кушетку. Зняли одяг. А на нозі — пухірці. Намазали якоюсь маззю, перебинтували і відвезли назад, до санаторію. Однак шрам залишився надовго.

Друга історія пов'язана з дитинством, але зі шкільними роками. І вона не просто неприємна, а погана. В США за це їх би притягли до відповідальності. А у нас... Локація — двір будинку. Дійові особи — дівчата з мого під'їзду і всього будинку. Не знаю звідки дівчача компашка вирішила, що я дружу із сусідським хлопцем (з ним більше дружив мій брат). А той хлопець провинився тим, що дражнив і обзивав їх. Тож захотіли використати мене в ролі заручника, щоб виманити того забіяку надвір. На щастя, фізично не тримали. Але сказали, що не пустять в під'їзд, доки не вийде сусідський хлопець. Звісно, моєї згоди ніхто не питав (інакше це не був би травмуючий досвід). І тут варто зазначити, що на той час ще не було мобільних телефонів. Тому покликати когось на допомогу було нерально. Хіба що, перекрикуватись. Але спробуй докричатись?! Це подіяло лише б, якщо батьки, чи той сусідський хлопець вийшли на балкон.

Я терпляче тусувався надворі. Але вечоріло. Дорослі повертались з роботи. Мені було нудно. Пригадую, що навіть сидів на дереві з дівчатами. Але то здалось ще нуднішим. Однак були й інші причини для занепокоєння: якщо посцяти можна було на пустирі з карликовими яблунями (хоча там особливо і сховатись ніде), то їжу на вулиці не було звідки взяти. Мені це набридло — і я чимдуж забіг у під'їзд, і бігом по сходах. Спершу спіймали ледве не на першому поверсі. Друга спроба була більш успішною — добіг до вищих поверхів, але все одно за комірець вивели надвір. Було дуже принизливо і образливо. Як вдалось потрапити додому не пам'ятаю. Але після того я вже не виходив гуляти на вулицю сам.

Третя причина, напевно, також відіграла якусь роль, нехай навіть і незначну. Описати її можна двома словами: "дражнення" і "насміхання". Дражнилки розпочались з п'ятого класу, коли дівчата почали носити прозорі колготки. Була одна однокласниця, яка задирала спідницю. Звісно, там не було на шо дивитись. Але сам факт дражнення дуже злив. Однак найгіршими були насмішки. Це вилилось в те, що мені здавалось, що всі перехожі дівчата, які йшли назустріч, шепотілись та сміялись з мене. Неприємні відчуття. 

Наступна причина була моя. Однак вона була не менш вагомою. Це — прищі. Здається, вони з'явились у старших класах. Я й без того був сором'язливим, а з прищами ще більше комплексував. І звичайно, не хотілось ні з ким знайомитись через непривабливий вигляд шкіри. Причому, прищі у мене були дуже довго. Вони пройшли зі мною не лише юність, а й молодість (як я вважав, через відсутність інтиму). Тоді як у інших в аналогічному віці обличчя було чистеньке (можливо тому, що займались кексом). Потім вони пройшли самі по собі. Десь у 35 років:) Нормально?

Ну і хоч прищи зникли, кратери, як від вулканів, залишились. Що теж не додавало впевненості вже у зрілому віці, після 30-ти.

Як бачите, назбиралось багато причин. Однак і це не все. П'ятою причиною був світогляд. Нам ще зі школи казали, щоб не одружувались. Бо у разі розлучення майно поділять порівну. Причому, навіть цивільний шлюб (спільне проживання) прирівнювалось до офіційного шлюбу, з усіма наслідками. Можливо тому у мене було бачення вільних моногамних стосунків: без весілля, без штампу в паспорті. Але при цьому не виключав спільних дітей і дозвілля. 

Чи було подібне бачення у жінок? Сумнівався. Вважав, що для серйозних стосунків був потрібен офіційний шлюб. А я навчений досвідом батьків і оточенням: на одній фірмі всі або майже всі працівники було розлучені (окрім взагалі неодружених). Тож замислювався: нащо заводити офіційний шлюб, якщо потім треба розлучатись?

І тут підходжу до ще однієї причини — фінансової. Як співалось у одній росіянській пісні: "Щоб кохати ці ноги треба білий Кадилак. Щоб кохати ці ноги треба смокінг або фрак". А з грошима у мене завжди був напряг. Ну, не вмію я заробляти. Для мене пріоритетніше задоволення від роботи, а не матеріальна вигода. Тоді як дівчата/жінки люблять дорогі подарунки, походи в круті ресторани. А як я можу розщедритись (навіть якби було чим), якщо я сам економлю на своїх потребах і забаганках?

Є ще одна причина. Менш очевидна. Це те, як дівчата виглядають на публіці, і які вдома. Навіть жарт про це є: "Справжнє кохання перевіряється, якщо хлопець побачить свою дівчину без макіяжу і не злякається". Не скажу, що для мене це стало відкриттям. Просто в молодості замислювався над цим. З чоловіками в цьому плані набагато простіше — вони виглядають і одягаються майже однаково (кросдресерів не беремо до уваги — то інше). А ось кохана дівчина в "непарадному" вигляді може і не викликати захоплення (я так думав). 

Проте період, коли закохувався у зовнішність, а не у душу, минув. Хоча це лише ускладнило вибір, оскілшьки знайомляться за зовнішнім виглядом (ви ж не можете перед зустріччю дізнатись проо людину докладно і перевірити її в різних ситуаціях).

Це вже восьма причина? Так. Ну, тоді продовжу аналіз.