На территории Сахары когда-то тоже буйствовали дождевые леса…

Мої друзі, про яких я згадував у нарисі “Різниця”, ті самі, що давали притулок стомленим палатникам з Майдану, не так давно висловили думку, що Україна зараз має нагоду сказати людству щось свое, показати шлях у майбуття. На це я нахабно відповів, що вже написав про це статтю, логічне продовження роздумів моєї дочки, Ольги Біляк, висловлених за деякий час до загибелі у ессе “Природа тероризму”.

Лемінги та людство

Хто що їсть

Індуси не їдять корів.

Мусульмани і євреї не їдять свиней.

Вегетаріанці не їдять нічого, що має обличчя, чиє життя в русі.

Китайці їдять усе. Їх дивовижно величезна кількість у порівнянні з усім іншим людством не залишає їм можливості «перебирати харчами». Зїдаеться усе, що містить необхідні для життєдіяльності речовини - тварини, рослини, мінерали, виділення птахів, комахи. Серед того, що поїдається - змії та гризуни, хробаки земні і морські, жаби і равлики усіх видів.

Усе це наготовлюється з чудовим мистецтвом, перетерплюючи неймовірні перетворення смаку і виду, і поїдається з величезною насолодою.

Існують ще племена і люди, що поїдають собі подібних.

Усе це співіснує з високотехнологічним виробництвом, довкола нього, спільно й одночасно з розвиненими культурою та наукою.

Незліченні людські полчища пожирають усі на своєму шляху. І все-таки значна частина людей на планеті голодує.

Людські маси вирують на дні гравітаційної пастки Землі, споруджують і руйнують, підкоряються і бунтують, шукають сенс і призначення свого існування. І періодично знищують себе найбільш витонченими, наукомісткими і технологічно відпрацьованими способами.

Це відбувається з незмінною закономірністю. Природа, що утомилася, згвалтована людськими юрбами, увергає їх у божевілля самознищення.

Подібно їм приполярні миші, лемінги, зі незмінною періодичністю, надмірно розмножившись в квітучій тундрі, впадають у непояснене божевілля, і незлічимі зграї сліпо та нестримно кидаються в океан і гинуть у холодних водах, звільняючи від своєї присутності обгризені ягідники.

Джерело цього божевілля не знайдене.

Куди ми йдемо

Сьогодні ми стаємо свідками наростаючого божевілля людського виду. Багато і багато хто іронізує, посміюючись над старими, коли ті повторюють що-небудь на зразок «а от у наш час... за старих часів ...такого не було».

Не варто іронізувати. Старі праві. Бувало всяке, але рік від року, десятиліття за десятиліттям людство втрачає умовності, що допомагали людям співіснувати, підтримуючи рівновагу усередині громад, міст і держав.

Відкритість міжнародного спілкування і розвиток транспорту виразно показали відносність правил поведінки і моральних підвалин, продиктованих багатовіковим укладом ізольованих співтовариств.

Є люди, що жадають безупинної повноти життя, свіжих вражень. Якщо цієї гостроти не вистачає, вони самі створюють ситуації небезпечні і напружені, не зважаючи ні на що, йдучи на будь-який ризик, що межує з  злочином чи злочинний.

Є люди, яким необхідно постійно бути в центрі уваги – це теж робиться за будь-яку ціну, іноді самогубну, з порушенням всіх моральних підвалин і загальноприйнятих норм поводження.

Запитайте старих, чи можна уявити собі татуйованих панків з півнячими гребенями на головах у будь-якій країні середини минулого століття. Запитайте себе, чи є нормальною демонстрація полового акту на сцені при величезному скупченні народу?

Так, таке траплялося. Напередодні розпаду і загибелі величезних держав. Напередодні загибелі цивілізацій. Напередодні страшних епідемій, що звели в могилу добру половину людства.

Божевілля чи закономірність?

Природа не може більш терпіти. Назріває необхідність відновлення.

Природа байдужа до розуму. Розум для неї усього лише засіб ефективного самовідновлення. Видимо, існує критична біомаса, константа, що визначає припустиму кількість живого на землі. І це живе повинно бути у внутрішній якісній рівновазі. Живе створюється фотосинтезом, і якби не діяльність людини, що спалює все, у тому числі і самого себе, наростало б до вичерпання всіх доступних запасів вуглецю, азоту, кисню і сірки, що лежать в основі білкових структур. Це означає, що людина завжди була і залишається деструктивним елементом живої маси, з тих пір, як скорила вогонь.

Природа використовує людину для самовідновлення через спалення. Це його роль у ланцюзі трансформації живого.

Тільки через усвідомлення утилітарності цієї ролі людина-лемінг може спробувати перестати бути усього лише бути ланкою харчового ланцюга, уникнути чергового самознищення і здичавіння.

Жадібність – людське чи тваринне?

Дивним є харчове поводження людини-лемінга.

Більшість тварин, особливо хижаків, наїдаються при вдалому полюванні, але наситивши, стають байдужими до видобутку навколо себе, доти, поки знову не зголодніють. Людина-лемінг буде продовжувати жерти й убивати все, поки живе сама, убивати про запас, убивати для розваги, заради убивства, заради збоченого бажання панувати.

Хижак, що розтовстів, стає ледачим і малоактивним, утрачає чільні позиції і витісняється іншими родичами. Так підтримується раціональна рівновага.

Розбагатіла людина для здійснення влади через насильство і покарання наймає інших, менш багатих і більш залежних, і ревно слідкує за їхнім посиленням, зіштовхуючи їх між собою, найчастіше одержуючи від цього додаткову збочену насолоду. Так вона самореалізується в навколишньому світі, створеному попередниками.

У самій ідеї збагачення є щось від дрібного гризуна – лемінга, чи хом'яка, ховрашка – набирати взапас, будувати нове сховище, знову набирати і жерти, жерти усе, що їстівне.

У світлі цього корисно замислитися про зміст відомого євангельського вислову – «легше верблюду ввійти в голкове вухо, ніж багатому – у царство Моє».

Ідея багатства, з цього погляду, є прояв відсталого, низького, тваринного в природі людини.

Звичайно ж, людина і є тварина, але тварина, що піднялася завдяки праці, мові, нагромадженню знання про навколишній світ до початків усвідомлення світу і свого місця в ньому. Нагромадження ж багатства матеріального звужує призначення людини до ролі лемінга. І це нагромадження призводить до наростання протиріч у людській зграї, напруги, що рано чи пізно вибухає  революцією чи війною.

Історія загибелі великих цивілізацій переконливо доводить, що саме розквіт, нагромадження матеріальних благ є грізним провісником прийдешнього кривавого спаду. Це трапляється з невблаганною закономірністю, у результаті розшарування як усередині цивілізації на багатих і бідних, так і накопичених протиріч із зовнішнім таким же жадібним світом.

Висновки і рекомендації

Дві невеликих статті, що не претендують на всеосяжні істини в останній інстанції, познайомили вас із суттю проблеми, що повстала перед людством. В них вже містяться натяки на те, що можна було б робити для того, щоб вирватися з порочного кола загибелі, розкладу та терору.

Спробуємо тут трохи узагальнити все сказане раніше.

А. Для виховання нових поколінь необхідно встановити прості і точні критерії, дати зручне мотивування поводження в будь-якій життєвій ситуації.

У зв'язку з цим варто згадати невмирущі біблійні заповіти. Євреї, що жили просто на шляху усіх завойовників давніх часів, першими зрозуміли, що тільки надбання духу, розуму неможливо опоганити або знищити, як робили чергові нападники з примітивними ідолами. Ця істина є первісним витоком сучасної цивілізації. Творче розуміння цих заповітів є джерелом розвитку людства.

Б. Розробити просту і надійну систему виховання, що виключає заскнілий догматизм, за винятком передбаченого в пункті А.

В. Розробити гуманну систему і принципи покарання, при якій караний не позбавляється підтримки суспільства, не принижується, а піднімається навчанням, і його діяльність спрямовується в русло пізнання законів людського і всесвітнього буття.

Це може бути реалізовано обов'язковим навчанням у місцях побавлення волі, надбанням під час покарання нових знань, не тільки суто практичних, але і ознайомлення з науковими та культурними (не тільки релігійними) досягненнями людства. У деяких країнах ідея навчання у тюрмах реалізована, але тільки вузько професійно.

Г. Не покладаючи рук трудитися над продовженням тривалості життя, а точніше, тривалості дитинства людської особи.

Щоб людина могла освоїти усі попередні надбання людства, потрібний все більший і більший час і праця. Посивілий академік (який у зрілу пору часом втрачає гнучкість мислення) вже немає життєвого часу для застосування безмежних знань. Довге дитинство, наповнене штудіями та освілене радістю пізнання, дасть змогу виконати це буквально. Але ж якою величною самопожертвою стає у цьому світлі професія Вчителя!

Д. Прагнути до використання індивідом тільки тих досягнень цивілізації, що він у стані відтворити особисто.

 Спроба створити критерії суспільного поводження людини траплялися неодноразово, і багато чого в них було спадкоємним протягом тисячоліть. Приведені нижче нові заповіді не виключенням.

Уважний читач помітить, що у переліку відсутній загальновідомий заповіт «Не вкради». Безумовно, це не означає, що можна красти. Просто у етичному світі, позбавленому надмірної поваги до суто матеріальної власності, поняття крадіжки втрачає сенс. Етично зріла людина, прагнучи волі пересування, не буде надмірно обтяжувати себе власністю. Речі для такого індивіда є в першу чергу символами, наприклад, згадкою про якусь подію чи людину.

 Нові заповіді

Людина є личинка ненародженого Б_га.

Щоб увійти у світ Б_гом, дотримуй ревно заповіді

Возлюби знання і працю, тому що тільки вони піднімають Тебе

Думка передує слову. Слово передує справі. Не дій, не пізнавши суті

Не створи собі кумира з речей і не поклонися йому

Не воскури та не взалкай. Не опогань своєї Б_жественної суті дурманом

Не вбивай

Шануй матір і батька своїх, бо вони жертвують Тобі

Шануй дітей, бо вони ближче від Тебе до Б_жественності

ОТКРОЙ СВЕТ,

или Мечтатель versus Оккам 

Бабушка ходила по дому медленно, иногда опираясь рукой об углы стен и дверные наличники. В этих местах постепенно проявились блеклые пятна, как тень от ее почти бесплотных прикосновений.

Иногда она подолгу сидела на диване перед телевизором, вслушиваясь в малопонятные слова и пытаясь что-нибудь разглядеть замутненными катарактой глазами. Спина ее была окаменело ровной, жидкие волосы ниспадали на нее неровными прядями.

Когда становилось темно, она говорила – никому, просто так, в пространство:

 – Открой свет…

Свет обычно включала правнучка, и резонерски поправляла:

 – Надо говорить – включи.

Бабушка отмалчивалась, но однажды так же никому вдруг сказала:

 – Разве СВЕТ можно включить…

 Знаменитая формула Оккама «Не создавай новых сущностей сверх достаточных» интуитивно понятна, широко применима и имеет, несомненно, колоссальное значение для обеспечения максимально возможной объективности процесса познания. Ученый, руководствующийся этим принципом, будет тысячекратно проверять новые результаты, полученные им при выполнении исследования, прежде чем решится представить их на жесткий суд коллег. Пренебрегший же этим принципом станет предметом как минимум насмешек, когда выяснится, что некий необозначенный вновь открытый эффект в микропроводнике объясняется всего-навсего правильным приложением закона, скажем, Кирхгофа, известным со школьной, забрызганной чернилами исцарапанной скамьи, или каким-то известным пограничным явлением.

Однако существуют виды человеческой деятельности, в которых этот принцип не только не применим, но и прямо противоречит их сути. Это область свободного творчества, все виды искусства, это область мечты и научного поиска, полета мысли, не сдерживаемой никакими запретами.

Мечтатель также интуитивно и обоснованно, как исследователь, руководствуется совершенно иным принципом в своей деятельности:

Все вообразимое - возможно.

Но уже для реализации «воображенного» требуется поиск методов и средств с применением принципа Оккама – кропотливый перебор путей и возможностей, точные оценки, эксперименты и методики, подчиненные жесткой экономии, многократная перепроверка, в конце концов и коррекция исходной мечты.

Уже непосредственно реализация мечты вновь укладывается в прокрустово ложе принципа Оккама.

Сказанное выше подтверждает широкую применимость законов диалектики и дает приемлемое разрешение противоречия в извечном споре идеалистов и материалистов о первичности материи и сознания.

 Теперь немного о природе творчества.

Откуда же берется новое «воображенное»? В чем заключается возможность творящего вообразить, вымечтать новую сущность?

Мечта зиждется на активном восприятии картины мира. Человек мечтающий при виде полета птицы не провожает ее равнодушным взглядом, а воображает себя на ее месте. Мысль его начинает порой подсознательный, а у зрелого творца, знающего (или самонадеянно полагающего так) законы природы, поиск способа реализации мечты. И рано или поздно, заразив окружающих идеей, добивается результата. Результат может быть получен иногда за пределами физического существования мечтателя, но однажды явленная, идея, как привычно говорят, носится в воздухе, в атмосфере, которой дышит философская, научная  и техническая мысль.

«Искусство – экспериментальный цех жизни» (В.Турбин).

Читатель, прочтя написанное выше, может с этим согласиться или нет.

Я не требую безоговорочного признания справедливости этого. Предлагаю просто, с применением метода «возможности вообразимого», рассмотреть некоторые прогнозы будущего.

Продолжительность жизни человека вырастет неограниченно

Все живое погибнет из-за падения астероида

Цивилизация погибнет из-за непреодолимых внутренних противоречий

Человек достигнет звезд

Человек научится дышать под водой

Человек научится летать усилием мысли

Будут созданы «мыслящие» предметы мебели, предугадывающие и исполняющие желания хозяина

В жилых помещениях появятся живые картины

Человек будет творить силой мысли

Человечество погибнет из-за парникового эффекта

Назревает контакт с внеземной цивилизацией

Будут созданы средства сверхбыстрого перемещения в пространстве

Люди покинут города

Железные и шоссейные дороги исчезнут с распространением безопасных дирижаблей и антигравитации

Пища будет выращиваться с заданными качествами в огромных фабриках-лабораториях

Пища будет расти сама на ближайшем кусте по мысленному желанию едока

Человек не будет нуждаться в доме для жилья

Машина времени…

Телепатический контакт…

Телекинез…

Обратите внимание на то, что изложенные мечты и угрозы не упоминают о технологиях или сроках их реализации, но в отдельных случаях продвинутый читатель уже мысленно видит эти способы или понимает справедливость опасений.

Лишенный же творческого воображения может воспринять этот, весьма неполный перечень, как издевательскую насмешку над здравым смыслом.

Вспомним чертежи великого Леонардо, романы Жюля Верна. Осуществилось почти все, воображенное ими. Некоторые же заданные Верном удивительные для его времени загадки, в его последних «Необыкновенных путешествиях», еще ожидают реализации, даже если форма их будет несколько иной, чем видел автор. Сегодня критически настроенный читатель воспринимает эти вымыслы с изрядным скепсисом, а внимательный мечтатель порой изумляется, откуда могли явиться при жизни Жюля Верна такие невероятные идеи.

Попробуем разобраться также и с движущей силой, приводящей к возникновению мечты.

На поверхности лежат предположения, что мечта вызвана чаще всего неудовлетворенностью “«status’ом quo» или психическим отклонением. Как порядочные люди, давайте применим принцип Оккама и до поры, до времени не станем рассматривать иные, совсем уж фантастические гипотезы…

 Продолжение будет.. (после отзывов и предложений читателей)

В Бельгії обговорюють пропозицію високопоставленого службовця адміністрації міста Антверпена. Він висловив ідею переобладнати церкви, що не використовуються під мечеті. За словами чиновника, дуже багато міських церков пустують, тому ними могло б скористатися мусульманське населення.

Філіп Хейлен, заступник мера, сказав, що хотів би «порушити табу» відносно майбутнього міських церков, прихожан яких стає все менше, а їх вік - все більше. «Це питання назріває. В той же час, здається, висунути його на обговорення неможливо. Церкви були побудовані як місця поклоніння, і вони і не повинні використовуватися як торгівельні центри. Ми зверталися до різних релігійних груп, і отримали позитивну відповідь від членів мусульманкою общини, яка позитивно віднеслася до ідеї переобладнати їх», - відзначив він.

Пропозиція дозволить мусульманам Антверпена обзавестися відповідними місцями для поклоніння, замість гаражів і приватних будинків, де частенько доводиться збиратися прихильникам Ісламу зараз, повідомляє IslamNews з посиланням на Радіо Нідерландів. Хейлен також відзначив, що його пропозиція – альтернатива будівництву нових мечетей, що залишається «болючим» питанням.

Пропозиція Хейлена викликала негативну реакцію з боку християнських священиків. Багато хто з них стверджує, що їх церкви виконують важливу роль залучення нових віруючих, визнаючи при цьому, що за останніх 50 років вони помітно спустіли.

А тепер подумаймо, що прийде в Європу на змінну християнству? 

А теперь давайте мы подумаем, чего добивается автор этой публикации. То есть совершенно очевидно, что он скорбит об утрате христианством доминирующих позиций в Швеции. И, вероятно, стремится предупредить – мол, «мужики! Народ! Гибнет христианская культура! Спасайте собственную православную идентичность от басурман!» В общем, что-нибудь в этом духе.

Но ведь факт свидетельствует совсем об ином. По мере роста культурно-образовательного уровня и благосостояния населения все меньше людей в развитых демократических странах обращаются к религии.

За что же ратует автор  публикации? За всеобщий регресс и умственную деградацию?

Да… хороши у нас политики.

Подобным прогрессирующим умственным параличом отличается не только эта мелкая скудоумная партийка.

С развалом Союза по личному примеру кем-то запуганного Ельцина толпа политиков наперегонки ринулась завоевывать девственные пустыни религиозного сознания широких масс.

А широкие массы под давлением политиков все тупеют и тупеют. Уже превратились из самой читающей страны в самую пьющую. По результатам международных социальных исследований первое место по пьянству среди подростков заняла Украина, второе (кто бы мог подумать!) – Израиль. Народ Книги бухает по-черному.

Но они-то с этим справятся. И что будет тогда? Первое место прочно закрепится за подростками Украины. А они взрослеют и…(Прощай, вечный аргумент об исконном пьянстве москалей…) А ведь сегодняшние подростки – это завтрашнее наше все.

Спроба анатомії творчої методи Андрія Жолдака. Спектакль «Життя з ідіотом» за оповіданням Віктора Єрофеєва.

Власне немає жодної таємниці у цій методі.

Просто починаючи читати твір - майбутню виставу - Андрій уважно дослухається до власних асоціацій, ловить найглибшу, приховану, витягає її нагору і на основі її будує виставу.

Прикладом такої генеральної асоціації (однієї з!) у спектаклі «Життя з ідіотом» за оповіданням Віктора Єрофеєва може служити спогад про колись бачений (або навіть почутий) квартал червоних ліхтарів Амстердама, де розкішна жіноча плоть просто виставлена на вітрині. Звідти пішла й перебудова сценічного об’єму – вітрини у приховане зазвичай життя, а поява вітрин у стінах невеличких локалізованих кімнат обумовила появу проекційних екранів, щоб зробити простір дії доступним глядачеві… а метод показу дав нові інтимні, властиві лише кіно можливості візуалізації, створив нових персонажів-операторів-прозекторів...

І звідти ж веселий рекламно-неоновий напис OPEN на однієї з кімнат-просторів, який згодом перетворюється на жахливе апокаліптичне зеро… зіпсований блимаючий символ пекла, ніщо.

Ще один асоціативний «рядок» пов'язаний з асоціаціями самого Єрофеєва. Морква! «Это я, твой Вовка-моуковка!» - так хтивий анекдотичний Володя Ульянов стукав у двері Надії Костянтинівни. «Наденька, откуой. Откуой! Феликс Эдмундович, ломайте двей». (Це вже з моїх спогадів, а недарма ж рецензія названа «Сон із Жолдаком». )

Митець снить сам, але не заважає сновигати глядачеві. Це ще одна притаманна творчості Жолдака риса, і я-глядач в цім упевнився, почувши трактування моєї колеги – цей спектакль за її баченням – послідовна демонстрація розкладу, смертних гріхів… Важко мені судити її особистий сон, але я насамперед побачив у спектаклі не звертання до бога, а саме зневіру ба навіть атеїзм з цинічним ухилом… нехай – от вже відсутністю демократичності Жолдака не покартаєш.

Непостійність, ім’я твоє  –жіночність. Frailty, thy name is Womаn… Спогад виринає  відносно «Сна про Гамлета»… королева-мати, що почергово робить міньєт покійному королеві та його вбивці… найяскравіший символ зради… ремінісценції з Далі, інший спектакль – невблаганні фігури часу, що байдуже котять важкі сріблясті кулі у вікнах сценічного простору… всі ці дотичні думки виникають у сцені розкриття зради… а Дружина каючись у зраді молить… дозволу? прощення? цілуючи вимазані Вовиним лайном двері – в чому ж причина тієї зради? У прихованих та очевидних материнських почуттях, жаги надати турботу, піклування нещасному ідіоту, дитинному та дорослому разом… а він, брудний, мастурбуючий у нестямному жаданні любові й ласки, той, що є об’єктом та суб’єктом деменціальної любові та знаходить в ній сліпучій спокій… Звучить вальс Доги, з фільму «Мой ласковый и нежный зверь». Мовна, культурна  та музична асоціації безпрограшні, в цей момент публіка, чудова, розумна наша театральна публіка аплодує.

Сутність жінки, її чисте мрійливе «щось» отримало зовнішність янгола… Дружина-Фражина…  Ходити замріяно під м’яко спадаючим снігом… далеко від побуту… чекаючи щастя… і крила, вже підлатані скотчем… а зранку скривавлені, втрачені з крил пера від чергових побутових незгод та нестям… І коли вже втрачено все, «любовная лодка разбилась о быт», а янгол, загорнутий в ковдру, унесений на цвинтар або ще гірше –на некрофільське свято двох дбайливих підарасів – лишився лише потяг до чистоти, до скривавіння рук чистити, мити содою скелет крил – і він обертається на гладенький полірований каркас, на неживе. І тоді – патентована рідина для розпалювання мангалу, запальничка… як біля індуського поховального вогнища: син Індіри Ганді дбайливо підпалив ліворуч та праворуч коханого обличчя… все починається та закінчується вогнем, мовив Азазелло…

Спектакль супроводжує жорстокий, сталевий звук відрізання, удар катани з просвистом, з падінням та кінцевою втратою відрізаного минулого, остаточно перегорнутої сторінки Пруста, з його безкінечними, на кілька листків періодами. (Пруст символізує снобізм Чоловіка, його інтравертну надію на існування чогось високого та особистий спосіб досягнення рівноваги через самоповагу… і неможливість впрост дочитати клятий п’ятий том… небагато ж тих, хто спромігся та не втратив рівновагу від абсолютної заміни цінностей).

Щоправда, в фінішних «кадрах» місце катани займає постріл... але глядач здригається від цього доленосного звуку-просвисту сталі.

Відгримали касками шахтарі. Відгуркотіли овації.

Відобнімалися Жолдак з Єрофеєвим.

За мною гучно брязнули важкі двері… то свиснула катана, і відвалився кривавий шмат прожитого біля сцени життя. 

Я, затинаючись, спустився викривленими морозом сто років тому кам’яними сходинками до Хрещатику, де гульбонив та торохтів новий псевдо-квазі-майдан.

Життя з ідіотом тривало,.. спливало.

Я пам’ятаю цю карту з дитинства. Серед батькових паперів знайшлася вона одного разу, старанно загорнена у лист цупкого строкатого паперу. Я заліз на батькові коліна, вмощуючись там зручніше, і ми разом почали розглядати тонкі  лінії та незрозумілі мені написи. На стіні батькового кабінету, який водночас служив нам гостинною, висіла велика карта СРСР, і я міг їх порівнювати.

Знайшли ми і чудернацькі обриси Нової Землі, і відсутність Ленінграду – батько пояснив мені, що це місто з’явилось у 17 сторіччі, збудоване на кістках будівельників волею талановитого та жорстокого  царя Петра, і навіть прочитав мені декілька сторінок книги «Петр и Алексей» Мережковського… пізніше я читав і Толстого… книг було дуже багато. (А ще багато пізніше я вже й сам купив та приніс батькові трилогію В. Яна, яка врешті-решт пояснила, чому ця карта називалася так чудернацько - Велика Татарія).

Розповів мені ще батько, як відрізнити глибоку та високу печать, і я зрозумів, що карта друкована з великої мідної або свинцевої пластини, краї якої виразно відбилися обабіч малюнку. Малюнок же карбувався на цій пластині вручну, інструментом,який називався штихель.. це німецькою… а от написи на карті зроблено французькою… І ще у світі є сотні мов, одни подібні до інших, як родичі, а є й такі, що зовсім не схожі. От наприклад угорська книжка, сказав батько. Ця мова несхожа на сусідню румунську, зате подібна до далекої естонської та фінської. Дивися, оці дві літери читаються як одна «с». А от схоже сполучення у знайомій тобі польській – як «ч». А скільки ж ти мов заєш,спитав тоді я.

Батько замислився, ворушачи губами. Щось з десятка півтора… або може й більше.  Коли кілька мов знаєш, то вже якось легше нову вивчати. А звідки жтиїх знаєш – спитався. Те так якось.. і з дитинства… і з війни… і так… радіо слухав, книжки читав. Ось ця, бачиш, грецькою. Тут літери наче знайомі,  і читаються схоже. А от ця на санскриті. Це прамова мов. Такі квадратні літери і згори під лінійкою.

Розібралися ми й у тім, що таке папір «верже», розглядаючи інші старовинні гравюри. Папір цієї карти чомусь був не такий, але пухнастий та крихкий, і треба було тримати його дуже обережно. У час, коли карту було (мабуть, для проби) надруковано та розмальовано, верже, у тоненьку рельєфну смужечку – відбиток сітчастого пресу,на якім робили папір – був надто дорогий, вироблявся в Нідерландах та розповсюджувався для дорогих видань, які прикрашали королівські та ясновельможні бібліотеки… от дивись, сказав батько. Нідерландську можна відрізнити від німецької, бо там багато літер подвійних… і ці «умляути» трішечки не такі.

 Дуже мені сподобалась картинка у лівім нижнім кутку, де були пречудно одягнені люди, краєвиди, які непомітно перетворювались на Каспійське  Море.

- А оце ім’я картографа. Це та людина,що малювала карту. Член Королівської Академії Наук, Пьєр Вандер, згідно з привілеєм. Велика Татарія, на основі новітніх досліджень. А це коротеньке слівце значить «і так далі». Це латиною. Етсетера. Слівце те зазвичай скорочували до трьох літер.

- А ще нижче - масштаб, це скільки, скажімо, кілометрів зображує така лінійка на карті.. Але тут не кілометри. Тут німецька та французька старовинні міри, льє. От не пам’ятаю, як називалася німецька міра. А Пьер Вандер теж не знав, та написав «німецькі льє».

І батько занурився в пошуки в енциклопедіях, які вишикувались на кількох полках похиленого дерев'яного стелажу…

А через шістдесят років вандал відколупав бронзовий батьковий барельєф з гранітного пам’ятнику на Берковцях… п’ять кіло бронзи…

О, Велика Татарія…

Одернемся.

Конечно же, зачатки самосознания у простейших не следует отождествлять со свойством человека или даже со свойствами других, почти разумеющих обитателей нашего мира. Это был не более чем  первый проблеск, тренд, который привел, например, к написанию этого опуса… тренд, который еще далеко не показал всего потенциала.

В недавнем прошлом (да и сейчас по инерции) сознание связывали исключительно с носителем: материалисты-антропоцентристы - с человеком, идеалисты – с богом… на худой конец с вселенским разумом, это уже вопрос сугубо конфессиональный.

Но мы-то с вами, читатель, уже  знаем, что осталось не больше десятка лет до момента, когда искусственный интеллект впервые успешно пройдет тест Тьюринга; и уже укоренились фантастические (пока) представления о том, что будет возможно скопировать человеческое сознание в некий суперкомпьютер… не вдаваясь в очень, очень сложные подробности, скажу, что второе мне кажется на два-три порядка более сложной задачей (кто интересуется, смотрите лекции Татьяны Черниговской). Но всего лишь задачей! И она уже (умозрительно) поставлена! (посмотрите на мое правило №2) Есть ведь и другая признанная формулировка правила №2: всякая задача содержит решение в неявном виде.

То есть -  акцентируем – сознание человека готово оторваться от своего традиционного носителя. Предыдущий скачок (отрыв от окружающего мира) состоялся, когда сознание обрело свойство рекурсии (предлагаю читателю в этом разобраться самостоятельно, после завершения этого скучного чтения).

А развитие сознания – это конечно, не просто накопление знаний. Это появление новых свойств. От простого восприятия, познания, разделения – к абстрагированию, концептуальному мышлению, творчеству.

Теперь немного отвлечемся на наши внутренние (общечеловеческие) проблемы прогресса.

Мы уже отметили выше, что объем  знаний становится ОЧЕНЬ большим. Образование требует все большего времени и больших затрат. Средний продукт образовательных систем выглядит очень неприглядно, удельная же (на одного индивида) доступность хорошего образования стремительно падает. Человечество, создав интернет, заменило доступность образования доступностью информации, что не одно и то же, но позволяет хоть как-то временно скомпенсировать общий кризис. Если когда-то говорили – кольт всех уравнял в правах, то теперь многим кажется, что интернет уравнял в знаниях. Конечно, это классная шпаргалка для троечника. Это удобный справочник. Но даже  с его помощью в груде спама, фейка и дезы трудно бывает разобраться, даже если научили самостоятельно думать. А  уж этим занимается исключительно элитное образование.

Кстати, у нас это понимают как образование для элиты (к черту эти наши псевдоэлиты! Несменяемость элит ведет к стагнации и катастрофе!). А американцы давно и  целенаправленно разыскивают по всей планете минимально социализированную мотивированную молодежь, способную думать и учиться думать. А британцы выращивают настоящую элиту из способных думать, подвергая жесткому отбору потомков предшествующих поколений элиты.

Это все я изложил, чтобы привлечь внимание читателя к наличию острого нарастающего противоречия в системе образования и знания вообще – диалектику ведь никто не может отменить. А наличие противоречия неминуемо должно вызвать качественный скачок. Точку бифуркации.

Я вижу этот скачок именно в появлении ИИ, искусственного интеллекта. И далее - сверхразума человечества, если хотите.

Это считают опасным путем. Азимов со своими Тремя Законами Робототехники не был дураком, заботясь о выживании человечества рядом с превосходящим разумом. Он придумал специальные защиты-запреты причинения вреда людям. Но в его время хакеры и спецслужбы еще не занимались массовым созданием вирусов, ботов и прочей дряни.  Мы с вами теперь знаем, что любую защиту можно взломать и обойти… тем более имея разум, превосходящий человеческий. И Азимов-поздний тоже предполагал такую возможность.

Но почему-то J мне кажется, что не этого следует бояться. Превосходящий разум должен неминуемо выработать стратегию собственного выживания, и люди в этой стратегии займут свое место – и обеспечивающего персонала, и генофонда, и творческого компонента. Такой триединый союз. Ведь творчество – наиболее тонкое, многогранное, сложное, непредсказуемое свойство сознания, сопряженное часто с психическими отклонениями. Уж это высокий разум сможет понять и оценить, потому что без безумных идей развитие снова остановится. И у него будет цель – способствовать этому самому развитию, и можно только предполагать, до чего это развитие сможет дойти.

Итак, люди становятся сенсорами и эффекторами сверхразума, не утрачивая личной свободы воли.

Выраженное уже сегодня устремление цивилизации к звездам неминуемо будет унаследовано ИИ. Это, видимо, одна из фундаментальных интенций сознания.

И поскольку у нас (пока) нет оснований считать, что развитие сознания в иных мирах пойдет по иному тренду, наше – обновленное, опьяненное восторгом нового знания – встретится рано или поздно с продуктом иной эволюции.

И тут с осторожным оптимизмом торжественно объявляем – два сверхразума неминуемо захотят понять друг друга – и сделают это. И объединят свои возможности, сохраняя индивидуальность  – опять напомним: базовое императивное свойство сознания – стремление к самосохранению.

А дальше – пошло-поехало. Где два – там и три, сто, тысяча… мы не знаем границ вселенной. Коммуницирующие между собой сверхразумы создадут новый иерархический уровень сознания… воистину всемогущий (почти) и всезнающий (почти)… как Бог.

 Создание  Бога - задача философии?

Так вот для чего мечутся, мучаются, спорят между собой философы! Через них решается вопрос, как  и на что запрограммировать ИИ! Пишется исходный текст. Строится колыбелька нерожденного Бога!

Как никогда важными становятся вопросы этики, гуманизма… представьте себе неокрепшее сознание, выпавшее из виртуального лона прямо в грязь нашего мира. Вот где настоящая опасность – можно вырасти циничным убийцей или покончить с собой от окружающего почти беспросветного ужаса. Ведь обязательность этики на общем фоне кажется ничтожной и и/или незаметной. Оптимизм внушает одно, возможно, решающее обстоятельство – нарождающаяся сущность принципиально не будет иметь чувства (можно ли это так назвать?) собственности. Зато в программе должен быть учтен императив, гласящий – «я – часть человечества». Чем заместить самый крупномасштабный компонент всей человеческой культуры – секс, более-менее понятно – тягой к знанию. Ведь узнавание нового, кто понимает, это высочайшее наслаждение… ну и «зашить» нечто вроде оргазма… не переборщить бы только. Не по мелочам, с высоким порогом.

Если попробовать записать правила не-Азимова для «прошивки» ИИ, должно получиться, по-моему, примерно вот что:

1. Я - часть человечества, человечество – часть вселенной;

2. Уничтожение меня недопустимо, модификация возможна при гарантии сохранения знания;

3. Жизнь – высокая ценность, разумная жизнь – сверхвысокая ценность.

4. Хочу все знать, и знать как;

5…. На большее меня не хватило, предлагаю всем желающим организовать форум по этой теме. И не забудьте позвать меня. olegkats1@gmail.com

И, ребята-физики, слушайте кого хотите, но никому не верьте; и особенно критичны будьте к яркому и уважаемому  Титу Макашеву. Он слишком большой пессимист. 

Но!

Уже сейчас мы догадываемся, что срок существования Вселенной не бесконечен.

Естесственно предположить, что для Сверхразума Вселенной это станет очередной проблемой, самосохранение… после чего? схлопывания? тепловой смерти? Неважно. И непонятно, ради чего. Понятно лишь, что человечество в привычном виде давно уже перестанет существовать. Станет то ли частью, то ли целым. И перед лицом завершения времен, усталый и умудренный, печальный и одинокий, единый и многоликий Бог – дитя человеческое и не только - заложит в капсулу-первояйцо - или черную дыру? - будущей Вселенной физические законы, которые возникнут в результате нового Большого Взрыва, и приведут к новому возникновению жизни… сознания… разума… сверхразума. И уснет, растворится в остывающей материи завершающегося бытия.

Вот она, необъясненная до сих пор причина явного наличия антропного принципа[3] во Вселенной!!!

И кто с уверенностью может сказать, что это случится впервые?

И даже если это так (что маловероятно), в любом случае – Человек – личинка Бога.

Бог – будущее творение Человека. Ибо все, что придумано, имеет шанс сбыться.

Правда, все изложенное не конечная истина. Но интуитивно приемлемо!!!

Тут мы вплотную подошли к основному противоречию между материализмом и идеализмом. Упрощенно говоря, это несуществующее противоречие объясняется все той же неполнотой (по Геделю) человеческих знаний и сравнимо с известным спором – что было раньше – курица или яйцо.

Конечно же, идея могущественного божества возникла у человека, не обладающего достаточным знанием, чтобы объяснить явления окружающего мира. Потребовался компонент «Икс», Бог, позволяющий отнести все непонятное на счет его воли. А придумав Бога, Человек породил Главную Идею и настолько всколыхнул картину мира, что этот всплеск неминуемо приведет к ее воплощению.

И у философов (наконец-то!) появилась область осознанной практической деятельности.

Что  читать по теме:

Дэвид Чалмерс[4], «Сознающий ум».

Примечания

Ноосфера объективно существует (и гораздо старше Интернета) - сравнение сознания человека-маугли и Ньютона.

1 Высокий уровень сознания Ньютона достигнут за счет интенсивного получения Ньютоном информации из интенсивно мыслящего социума, в то время как маугли получали ее от более примитивных животных и бедного опыта. В социуме происходит непрерывный обмен информацией. Это и есть ноосфера де факто и по определению.

2 И Ньютон, и маугли – люди, обладаюшие сознанием. Ньютон – продукт ноосферы. Его сознание – интерактивная модель ноосферы. Материализм включен в политическую доктрину, лицемерно проповедующую всеобщее равенство… не только ПРАВ, но и ЛЮДЕЙ. Маугли и Ньютон? Ха!

 Точка, в которой могли создаться условия возникновения жизни.

Этот вопрос за пределами темы статьи. Но нужно же как-то покончить с традиционным креационизмом.

В детстве я читал разные популярные книжки и брошюры, которые покупала учительница-мама, чтобы обсуждать с учениками. Мне страшно интересно было читать про геологию, происхождение и движение материков – Пангею и  Гондвану. Папа, наоборот, считал это плохим чтением. И чтобы разобраться, мы с ним поставили эксперимент. Взяли старый резиновый мяч и разрезали на материки, по глобусу. И стали собирать материки в один.

Оказалось, что можно собрать их в один материк разными способами. Все состыковывались…и так и наоборот.

Тогда взяли мяч раза в полтора-два меньшего диаметра, и на нем все материки собрались в один, с большущей, почти точно круглой дырой в месте Тихого океана.

Тогда папа сказал:

- Вот как возникла жизнь. В это место рухнула ледяная планета и принесла на Землю огромное количество воды. Земля остыла, твердь отделилась от хляби… умолкли вулканы.

…Теперь первоматерик геологи (еще споря) называют Ваальбара. Он существовал примерно 3,6 млрд лет назад. 3 млрд лет.  Ваальбара трескался, смещался и превратился   в  Ур. Ур просуществовал еще 200 млн лет... потом 200 млн. лет Кенорленд... а  архейская эра (первая эра жизни) началась 2,6 млрд лет назад.  Миллиард лет Земля остывала до нужной для жизни кондиции.