Спроба анатомії творчої методи Андрія Жолдака. Спектакль «Життя з ідіотом» за оповіданням Віктора Єрофеєва.

Власне немає жодної таємниці у цій методі.

Просто починаючи читати твір - майбутню виставу - Андрій уважно дослухається до власних асоціацій, ловить найглибшу, приховану, витягає її нагору і на основі її будує виставу.

Прикладом такої генеральної асоціації (однієї з!) у спектаклі «Життя з ідіотом» за оповіданням Віктора Єрофеєва може служити спогад про колись бачений (або навіть почутий) квартал червоних ліхтарів Амстердама, де розкішна жіноча плоть просто виставлена на вітрині. Звідти пішла й перебудова сценічного об’єму – вітрини у приховане зазвичай життя, а поява вітрин у стінах невеличких локалізованих кімнат обумовила появу проекційних екранів, щоб зробити простір дії доступним глядачеві… а метод показу дав нові інтимні, властиві лише кіно можливості візуалізації, створив нових персонажів-операторів-прозекторів...

І звідти ж веселий рекламно-неоновий напис OPEN на однієї з кімнат-просторів, який згодом перетворюється на жахливе апокаліптичне зеро… зіпсований блимаючий символ пекла, ніщо.

Ще один асоціативний «рядок» пов'язаний з асоціаціями самого Єрофеєва. Морква! «Это я, твой Вовка-моуковка!» - так хтивий анекдотичний Володя Ульянов стукав у двері Надії Костянтинівни. «Наденька, откуой. Откуой! Феликс Эдмундович, ломайте двей». (Це вже з моїх спогадів, а недарма ж рецензія названа «Сон із Жолдаком». )

Митець снить сам, але не заважає сновигати глядачеві. Це ще одна притаманна творчості Жолдака риса, і я-глядач в цім упевнився, почувши трактування моєї колеги – цей спектакль за її баченням – послідовна демонстрація розкладу, смертних гріхів… Важко мені судити її особистий сон, але я насамперед побачив у спектаклі не звертання до бога, а саме зневіру ба навіть атеїзм з цинічним ухилом… нехай – от вже відсутністю демократичності Жолдака не покартаєш.

Непостійність, ім’я твоє  –жіночність. Frailty, thy name is Womаn… Спогад виринає  відносно «Сна про Гамлета»… королева-мати, що почергово робить міньєт покійному королеві та його вбивці… найяскравіший символ зради… ремінісценції з Далі, інший спектакль – невблаганні фігури часу, що байдуже котять важкі сріблясті кулі у вікнах сценічного простору… всі ці дотичні думки виникають у сцені розкриття зради… а Дружина каючись у зраді молить… дозволу? прощення? цілуючи вимазані Вовиним лайном двері – в чому ж причина тієї зради? У прихованих та очевидних материнських почуттях, жаги надати турботу, піклування нещасному ідіоту, дитинному та дорослому разом… а він, брудний, мастурбуючий у нестямному жаданні любові й ласки, той, що є об’єктом та суб’єктом деменціальної любові та знаходить в ній сліпучій спокій… Звучить вальс Доги, з фільму «Мой ласковый и нежный зверь». Мовна, культурна  та музична асоціації безпрограшні, в цей момент публіка, чудова, розумна наша театральна публіка аплодує.

Сутність жінки, її чисте мрійливе «щось» отримало зовнішність янгола… Дружина-Фражина…  Ходити замріяно під м’яко спадаючим снігом… далеко від побуту… чекаючи щастя… і крила, вже підлатані скотчем… а зранку скривавлені, втрачені з крил пера від чергових побутових незгод та нестям… І коли вже втрачено все, «любовная лодка разбилась о быт», а янгол, загорнутий в ковдру, унесений на цвинтар або ще гірше –на некрофільське свято двох дбайливих підарасів – лишився лише потяг до чистоти, до скривавіння рук чистити, мити содою скелет крил – і він обертається на гладенький полірований каркас, на неживе. І тоді – патентована рідина для розпалювання мангалу, запальничка… як біля індуського поховального вогнища: син Індіри Ганді дбайливо підпалив ліворуч та праворуч коханого обличчя… все починається та закінчується вогнем, мовив Азазелло…

Спектакль супроводжує жорстокий, сталевий звук відрізання, удар катани з просвистом, з падінням та кінцевою втратою відрізаного минулого, остаточно перегорнутої сторінки Пруста, з його безкінечними, на кілька листків періодами. (Пруст символізує снобізм Чоловіка, його інтравертну надію на існування чогось високого та особистий спосіб досягнення рівноваги через самоповагу… і неможливість впрост дочитати клятий п’ятий том… небагато ж тих, хто спромігся та не втратив рівновагу від абсолютної заміни цінностей).

Щоправда, в фінішних «кадрах» місце катани займає постріл... але глядач здригається від цього доленосного звуку-просвисту сталі.

Відгримали касками шахтарі. Відгуркотіли овації.

Відобнімалися Жолдак з Єрофеєвим.

За мною гучно брязнули важкі двері… то свиснула катана, і відвалився кривавий шмат прожитого біля сцени життя. 

Я, затинаючись, спустився викривленими морозом сто років тому кам’яними сходинками до Хрещатику, де гульбонив та торохтів новий псевдо-квазі-майдан.

Життя з ідіотом тривало,.. спливало.