Згадай же,дівчино той вечір чудовий,
Там,де ми кохались колись,
Ти пісню співала,під звуки бандури,
А я тобі в очі дививсь...

Ти пісню скінчила,і очі закрила,
На груди схилилась мені,
У вечір чудовий ти душу забрала,
У мене забрала зовсім.

Не правда ,козаче,-ти з мене смієшся!
Ще ймати твоя наріка,
І люди сміються із нас із тобою,
Я мушу тебе покидать.

Розбилась сулія,-пропала надія,
Заплакали очі мої,
Любив я дівчину,та й та ізмінила,
І серце забилось в груддях...

Тепер ти далеко,і з другим жартуєш,
За мене забула зовсім,
А я сиротина ,сиджу і сумую,
Не сплю і нічого не їм.

Вернися ,дівчино,мій ,квіте .рожевий!
Вернися ,-порадуй мене,
Хай руки обнімуть і очі заплачуть,
І серце заб'ється моє!

Прости,Україно!Прости ,матір мила,
За рани тяжкі,що вчинили тобі,
Бо більше ніколи,не буде добра нам,
На зболеній болем священній землі!

Ой,перша та рана,-земля наша рідна!
Віками ділилась добром з усіма,
За що ж така доля ,за що ж така кривда?-
В лабетах Чорнобиля-твоя весна!

А рана та друга ,-згвалтована мова!
Одна із прекрасних в слов'янськім роду
О ,древній народе,та деж твоя гордість?
Ти честь свою губиш,у всіх на виду!

А рана та третя,-то нашії діти!
Не макові квіти ,а маків дурман!
Нема вже нічого св'ятого на світі!
Ми вірем у гроші,все інше-обман!

Прости,Україно!Прости ,матір мила!
За рани тяжкі ,що вчинили тобі!
Бо більше ніколи ,не буде добра нам,
На зболеній горем священій землі!

Не розхитуй на хвилі життєвій човна,-не хитай!
Не хитай!Не хитай!
Не розпитуй весну,чи спізнилась вона,-не питай!
Не питай!Не питай!
Через радощі й болі леліють літа,-журавлі!
Журавлі!Журавлі!
Де тополі у полі у сутічній мліють імлі!
Імлі!Імлі!
Де на жорнах одвіку мололись і мука й мука!
Мука!Мука!
І на щастя підкови кувала дідівська рука!
Рука!Рука!
Де і татове слово і мамина пісня-печать!
Печать!Печать!
Як в пору колискову і досі до тебе-звучать!
Звучать!Звучать!
Там коріння твоє,там ти вічно у щасті й журбі!
Журбі!Журбі!
Не картай свої весни,їм стільки ж років як тобі!
Як тобі!Як тобі!
Не розхитуй на хвилі життєвій човна-не хитай!
Не хитай!Не хитай!
Не розпитуй весну, чи спізнилась вона-не питай!
Не питай!Не питай!

Коли зустрінеться іще така душа?
Розхристана, -ні випити,ні вилляти…
За все болить,ще мить,ще мить і вилетить,
Бо не холодна ,не витка .як у вужа.

Коли зустрінеться іще така душа?
Літами вибита ,викручена ,вим’ята,
ЇЇ хотіли, і не раз, у мене вийняти,
Та ні копійочки за нею ,ні гроша…

Коли зустрінеться іще така душа ,
Візьму її і всю на люди –виведу,
Відкриту навстіж у розгорнутому вигляді ,
Вона ніколи і нікому –не чужа.

Може я на самому краю вже стою,
Жовте листя торкнулось долонь,
І взяло мою душу в полон,
У раю,де ще літом і яблука-просто так!
Чую я ,о,наївна ,свята-простота!

Це торкаються неба чолом,
І лягають на серце теплом,
Не втаю-у червоному золоті яблука!

Може я на краю вже стою-без коня!
Попелище,сокира й літа,
Полину гіркота і стерня!
Де літа шелестіли під зорями-суєта!
Чую я –ти ніде не ходив –навмання!

Бо вступала весна в стремена,
І питала щороку ,щодня!
Чом стоїть твоя нива незорана!!!

Запитаю себе на краю-де мій шлях?
Заблукав,занімів чи закляк,
В кучугурах снігів і заклять!
Як любові луна не повернена-таїна!
Чую я лиш подумав ,яка таїна!

Не холоне вода в джерелі,
І зимою у чорній ріллі,
Не втаю-визріває життя поміж зернами!

Недумано,негадано..

Ви знаєте, як ніжно пестить вітер?
Ви відчували лагідні обійми?
О, як голубить! – Буйно і нестримно
Вуста цілує, радісно сміється,
Волосся гладить, рвучко доторкнеться
Тугих грудей, і раптом осміліє,
Цілунками гарячими укриє,
На вухо щось таємне прошепоче,
І зазирне закохано вам в очі,
І леготом погідним приголубить,
І знову, й знову зацілує губи.
Ви знаєте, як ніжно пестить вітер? –
Прихилить небо, розпорошить квіти,
Пелюстками тендітними укриє,
І подихом закоханим зігріє.
І хочеться збудити в серці мрії,
І хочеться сміятись і радіти,
І хочеться на крилах ввись летіти,
Слова признання ніжно шепотіти,
І хочеться так жити і любити!..
Ви знаєте, як ніжно пестить вітер

Травою ніжною я огорну твій легкий крок,
Росою чистою впаду в прим"ятий слід.
Світанок - це рапсодія для двох,
Хмільними чарами повитий білий світ.

Заграє перший промінь у саду,
Замерехтить в рясній росі світання.
Світанок - я туманом припаду
В обійми милого, у трепетне чекання.

В його долоні покладу чоло
І зашаріюсь, як мала дитина.
Світанок - о незміряне тепло,
Цілунками голубить нас невинно!

І я сльозою щастя затремчу,
Маленький страх душі омию.
Світанок сонцесяйную свічу
Дарує нам, як трепетну надію.

Я помолюсь: хай оминає нас жура,
Вогонь кохання грає в кожнім слові.
Світанок - вічна музика добра.
Світанок - це Елегія Любові.

Не розхитуй на хвилі життєвій човна,-не хитай!
Не хитай!Не хитай!
Не розпитуй весну,чи спізнилась вона,-не питай!
Не питай!Не питай!
Через радощі й болі леліють літа,-журавлі!
Журавлі!Журавлі!
Де тополі у полі у сутічній мліють імлі!
Імлі!Імлі!
Де на жорнах одвіку мололись і мука й мука!
Мука!Мука!
І на щастя підкови кувала дідівська рука!
Рука!Рука!
Де і татове слово і мамина пісня-печать!
Печать!Печать!
Як в пору колискову і досі до тебе-звучать!
Звучать!Звучать!
Там коріння твоє,там ти вічно у щасті й журбі!
Журбі!Журбі!
Не картай свої весни,їм стільки ж років як тобі!
Як тобі!Як тобі!
Не розхитуй на хвилі життєвій човна-не хитай!
Не хитай!Не хитай!
Не розпитуй весну, чи спізнилась вона-не питай!
Не питай!Не питай!

КАЛИНА

Не загайся, калино, цвісти при вікні. Не чекай на тепло, на завії не сердься. Горобиної ночі у сні-напівсні Пригорни мене, сестро, до тихого серця.

Продаємо тебе, клянемося тобі, Білі руки ламаєм до всохлої гілки… Виростай не для слави, зітхань і журби, А буйній щовесни для синів і сопілки.

Перебуду з тобою лихий вітролом, Не обмовлюсь про кпини, про болі і муки. Не вагайся, калино, цвісти під вікном, Невигойні до нас простягаючи руки.

Будуть сльози лукаві і дотепи злі. А як виберуть правду, мов очі безвинні, Кобзарем отемнілим піду по землі, І за руку додому вестиме калина.

І ту пісню, яка залишилась мені, І той біль, що ніяк між людей не обтерся, В поруділим степах на своїй чужині Боронитиму, поки є голосу й серця.

Хай гудуть над землею вітри німоти, Хай виламують все до останньої гілки Горобиної ночі вогнем самоти Я випалював душу, неначе сопілку.

***