Скінчилося літо,-прийшла зима…
Я став шукати тебе-нема,
Лиш вітер кидає листям у вікно,
А серце стукоче,-тобі все одно…

В душі тривога,- очі мовчать,
Гвоздики кохання,-під снігом лежать,
На листі багрянім застигла печаль,
як жаль мені Вас,як жаль…

Знайду я гвоздики серед снігів,
Візьму у долоні,-диханням зігрію.
Розтануть сніжинки,-оживуть пелюстки,
Коли доторкнуться рука до руки...

В очах твоїх радість з’явиться знов,
В душі після зими-заграє любов,
Снігом весною розтане печаль,
Червоні гвоздики як жаль Вас,як жаль….

Той клавесин і плакав, і плекав чужу печаль. Свічки горіли кволо. Старий співак співав, як пелікан, проціджуючи музику крізь воло. Він був старий і плакав не про нас. Той голос був як з іншої акустики. Але губив під люстрами романс прекрасних слів одквітлі вже пелюстки. На голови, де, наче солов'ї, своє гніздо щодня звивають будні, упав романс, як він любив її і говорив слова їй незабутні. Він цей вокал підносив, як бокал. У нього був метелик на маніжці. Якісь красуні, всупереч вікам, до нього йшли по місячній доріжці. А потім зникла музика. Антракт. Усі мужчини говорили прозою. Жінки мовчали. Все було не так. Їм не хотілось пива і морозива. Старий співав без гриму і гримас. Були слова палкими й несучасними. О, заспівайте дівчині романс! Жінки втомились бути не прекрасними.

Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам'яті вустами.

Спинюся я і довго буду слухать, як бродить серпень по землі моїй. Ще над Дніпром клубочиться задуха, і пахне степом сизий деревій. Та верби похилилися додолу, червоні ружі зблідли на виду, бо вже погналось перекотиполе за літом - по гарячому сліду.

Осінній день, осінній день, осінній! О синій день, о синій день, о синій! Осанна осені, о сум! Осанна. Невже це осінь, осінь, о! — та сама. Останні айстри горілиць зайшлися болем. Ген килим, витканий із птиць, летить над полем. Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій. І плаче коник серед трав — нема мелодій...

Повій, вітре, на Вкраїну, Де покинув я дівчину, Де покинув чорні очі… Повій, вітре, з полуночі.

Між ярами там долина, Там біленькая хатина, В тій хатині голубонька, Голубонька-дівчинонька.

Повій, вітре, до схід сонця, До схід сонця, край віконця. Край віконця постіль біла, Постіль біла, дівча миле.

Зупинися нишком-тишком Над рум'яним білим личком, Над тим личком зупинися, Чи спить мила — подивися.

Як спить мила, не збудилась — Нагадай їй, з ким любилась, З ким любилась і кохалась І кохати присягалась…

Як заб'ється їй серденько, Як дівча зітхне тяженько, Як заплачуть чорні очі, Вертай, вітре, к полуночі.

А як мене позабула, Як нелюба пригорнула — Ти розвійся край долині, Не вертайся з України…

Вітер віє, вітер віє; Серце тужить, серце мліє… Вітер віє, не вертає, Серце з жалю замирає.

Ти не моя, дівчино дорогая! І не мені краса твоя; Віщує думонька смутная, Що ти, дівчино, не моя!

Ти не моя! За личко гарне Справляє хтось колодія… Мої ж літа проходять марне, Бо ти, дівчино, не моя!..

Ти не моя!.. І брови чорні Милує інший, а не я, І інший хтось тебе пригорне, А ти, дівчино, не моя!..

Ти не моя, голубка сива!.. Щаслива доленька твоя, Моя же доля нещаслива, Бо ти, дівчино, не моя!..

Ти не моя! Но що ж я маю? Чим похвалюсь тобі і я? Хіба лиш тим, що тя кохаю; Но ти, дівчино, не моя!..

Ніколи не думав ,що в класика -гумориста така прекрасна лірика!

Мене забудь, моя дівчино! Спокійно жий, щаслива будь, Цвіти хоть рожой, хоть калиной, — Мене забудь, мене забудь!..

Мене забудь — і тяжким смутком Не розбивай біленьку грудь: Шукай собі коханка хутко, Мене забудь, мене забудь!..

Мене забудь, мене не треба! Та якби я коли-небудь Тебе забув… — о боже з неба, Мене забудь, мене забудь!..

Злющий осінній вітер,
Завивав в обіймах плюща,
Зриваючи листя сердито,
Зі старого чіпкого куща.

      Ти дивилась покірно і тихо,
      У заплакане ,мокре вікно,
      Де хитався,боровся із вітром,
      На плющеві останній листок.

І воском стікала надія,
По тонесенькій свічці життя,
Картин твоїх -недописана мрія,
Манила тебе в небуття.
 
     Та не здався листочок у віконці,
     Художник старий на стіні,
     Найкращу картину й останню,
     Написав у своєму житті.

Малюнок із жовтої фарби,
Життя -тендітний росток,
В тобі народилась надія,
Коли впав останній листок.

Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузі безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.