Злющий осінній вітер,
Завивав в обіймах плюща,
Зриваючи листя сердито,
Зі старого чіпкого куща.

      Ти дивилась покірно і тихо,
      У заплакане ,мокре вікно,
      Де хитався,боровся із вітром,
      На плющеві останній листок.

І воском стікала надія,
По тонесенькій свічці життя,
Твоїх картин -недописана мрія,
Манила тебе в небуття.
 
     Та не здався листочок у віконці,
     Художник старий на стіні,
     Найкращу картину й останню,
     Написав у своєму житті.

Малюнок із жовтої фарби,
Життя -тендітний росток,
В тобі народилась надія,
Коли впав останній листок.

І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела. Такої дивної отрути Я ще ніколи не пила Такої чистої печалі, Такої спраглої жаги, Такого зойку у мовчанні, Такого сяйва навкруги. Такої зоряної тиші. Такого безміру в добі!.. Це, може, навіть і не пісня, А квіти, кинуті тобі, А квіти, кинуті тобі... І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела. Такої дивної отрути Я ще ніколи не пила, Я ще ніколи не пила...

 
В дні, прожиті печально і просто,
Все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
Я чекала тебе з доріг.

Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
Я сказала комусь: – Люблю.

Хтось підносив мене до неба,
Я вдихала його, голубе...
І не мріяла вже про тебе,
Щоби цим не образить тебе.

А буває – спинюсь на місці,
Простягаю руки без слів,
Ніби жду чудесної вісті
З невідомих нікому країв...

Є для серця така покута –
Забувати скоріше зло,
Аніж те, що мусило бути
І чого в житті не було.

Передмова:
І неповторність кожної хвилини
шукає шлях від болю до перлини...


Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.


Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола...
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!

Я не скажу і в пам'яті - коханий.
І все-таки, згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
На роздоріжжі долі обнялись.

 

Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином, і не присни, для чого я живу. Даруй мені над шляхом тополиним важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях, не розміняй на спотички доріг, бо кості перевернуться в гробницях гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене, і від любові тьмарився їм світ. І їх жінки хапали за стремена, та що поробиш,— тільки до воріт.

А там, а там… Жорстокий клекіт бою і дзвін мечів до третьої весни… Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни.

***

Двори стоять у хуртовині айстр. Яка рожева й синя хуртовина! Але чому я думаю про Вас? Я Вас давно забути вже повинна. Це так природно — відстані і час. Я вже забула. Не моя провина,— то музика нагадує про Вас, то раптом ця осіння хуртовина. Це так природно — музика і час, і Ваша скрізь присутність невловима. Двори стоять у хуртовині айстр. Яка сумна й красива хуртовина!

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст, що жив, любив і не набрався скверни. ненависті, прокльону, каяття. Народе мій. до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

То дай мені дійти і не зотліти

Дійти і не зотліти ,дай мені Дозволь мені,мій вечоровий світе, Упасти зерням в рідній стороні.

Спади мені дощем на груди,
Пустелю-душу ороси –
Я стану жить. Я мріять буду
Як мріють ранками ліси,

Коли салютами-громами
Гуркоче небо навесні.
Ти тільки спокою ні грама
Не дай воскреслому мені.

Якщо ж ти хмара, а без грому,
Якщо ти буря без води –
Пливи у далеч невідому,
А душу збоку обійди…

Срібні прикраси королева-зима,

Загубила у жовтому листі,

В невідомі краї полетіла вона,

А в траві лиш уламки намиста.



Павутиння зморщок забула вуаль,

У розбитих калюжних лекалах,.

Та побачила старість свою близьку вона,

В блискучих озерних дзеркалах.



А може колись налякали її,

Двох закоханих сяючі очі,

Що спалили дотла у палкому вогні,

У коханні довгії ночі.