Нарешті, Олені вдалося в темряві нащупати замок та відкрити двері в зимовий дощ. Приходилось тримати дві двері обома ногами та руками аби іі старенька собачка не застрягла в якій-небудь з них.
Зранку до ночі дощ. Зима, скільки ще нам прийдеться гуляти серед калюж!!! - не стримавши себе, голосно вигукнула Оленка в порожній чорний та мокрий простір.
Я вже більше ніж двадцять днів зірок не бачила -тихо додала і засмутилась би та це вже було...
Вони з собакою розійшлися за різними інтересами.
-Молодий чоловік, а давайте познайомимося!
Зупинився мовчить – вже не погано.
-Чом би й ні?- спокійно ледь повівши плечами відповів незнайомець.
- Ну скажіть, будь-ласка, за що нам така сурова у лапках зима?
Він підвів очі до неба схопив пару крапель.(до речі, він також був без парасольки).
- То все американці, вони позапускалли тарілок, ще чогось - понаділали дірок, суються до Галактики, хоча у власній родині ладу ніяк не знайдуть.
Нічого собі! Здається мені щастить. Це вперше, щоб так одразу і така цікава розмова на ніч.
- До речі, ви не поспішаєте?, хоча ...
- Ще хвилин 5 тому - так, зараз вже ні. І ця зима мені починає подобатись.
- Ще дві хвилини і я почну питати, чи випадковою була наша зустріч.
- Ні, я замовив цей дощ.
- Тут я мала б спитати Вашу професію, та у нас не кіношні балачки, отже , повернемось до зимових дощів. Чи не завинили ми перед небом, що на нашій широті у Лютому ці „сірючі будні”?
- Завинили, авжеж, але мені чомусь здається, що вже завтра буде сніг, багато снігу потім мороз і, нарешті, ми побачимо Сонце!
- Чому це? – Олена посміхнулась, адже він так чітко відчував всі її думки.
- Ми приблизно років двадцять п’ять як завинили перед Сонцем тим, що всі ці роки воно світить, а ми й досі не знаходили один одного. Воно розсердилось та скинуло на нас ці нескінчені дощі, змусило шукати в темряві, але ми обійшли всі шляхи, лишився тільки цей ми йшли розплескуючи калюжі і впізнали кроки один одного ,і ти...
- Досить, залиш казку на майбутнє! До того ж я вже не бачу своєї собаки...
Олена пішла шукати її понад домом, з сусіднього під’їзду вийшов хлопець. „Чому б не почати, не познайомитись, але ж ти щойно все це вигадала? Тільки слово, ну давай давай. Ні, навіть обернутись не вистачить сил. А от і моя собака, товпчиться під другим під’їздом. Хлопець(вже невигаданий) сів у червону машину незнайомої моделі, та довго не хотів їхати – трохи налаштовує... та ні, просто у нього life(. А он на балконі четвертий поверх, непоганий ремонтік, хтось новенький, та ще й не палить, мабуть вже. Ой вже дивиться, продовжуємо в тому ж дусі. Закину голову, а чого б ні, поверх аж четвертий, нехай думає що очей від нього не відірвати. Червоний ще не поїхав, ой пішов з балкону, от зараз вийде до мене , а я скажу:”Думала реклама скінчилась, та ви пійшли додивлятись фільм ;)
Червоний вімкнув світло та моя собака побачила мене і стала наближатись – це мене завжди турбує, адже вона обирає момент саме коли машиина їде, дивилась на неї і не разгледіла в лобовуху його, розгледіла в тонованих стеклах таки слухавку біля вуха. Підмігнула(автор запитує у людей знаючих, як це слово таки буде українською) в його дзеркальце - вже можна, адже він їде.
Повернувся четвертоповерховий, тільки вже не сильно висовувався. Мог би й вийти, а то тільки голову мочить. Собака пішла й мені пора. Йшла до дому, я біля дверей її нема – таки на смітник!
Джесі, - нехай почує цій балконник мій прекрасний голос.
Джесі – ні, вона не чує, чи просто, як всі старі, не хоче чути. Прийшлось додати басу та свісту,так, не по-жіночому – проте зберегла свого питомця від багнюки.
До дому, якщо вистачить духу, запишу всю цю Болотну завірюху.
19.02.2009
За місяць моєї собаки не стало...
