А я про зовсім не смішне зараз. Сорок днів по загиблим в ТЦ Амстор. На фото усміхнені, гарні , зовсім юні хлопці і дівчата.
Завжди дивувало, що коли подивитися на фото десь в випускному альбомі - всі гарні. Завжди списувала на силу макіяжу і бога фотошопу, ретельно підігнаних для цього альбому, але оце дивлюся на колаж з фото загиблих - а всі такі красиві.. і це прості , домашні часто, фото, буденні, ніхто не розраховував, що їх отак розглядатимуть. І через це тільки тяжче дивитися.
Я все ще дуже добре пам'ятаю той день - бо в "Амсторі" під час вибуху мав бути мій середній брат. Він буквально за десяток хвилин до влучання ракети приїхав рейсовою маршруткою з Полтави, і висадився на майданчику перед цим торговим центром, де в них офіційно стоянка. Він рідко приїжджає, взагалі то, і ми чекали на цей приїзд) Розклад рейсів такий, що йому треба ще годину і 20 хвилин чекати вже на маршрутку до нас, тому він завжди заходив в "Амстор" скоротити час, купити морозиво, чи замовити піцу в єдиному в місті "Сільпо", бо піца від "Маркетопту" на зупинці біля ринку, звідки їде вже до нас, йому, бачте, не така смачна, просто походити по магазинчиках , це був цікавий ТЦ з набором хороших магазинів.Одним словом - пів годинки і перечекати непомітно.
Але цього разу в мами десь щось пригоріло, і вона ще напередодні попередила брата, щоб як тільки приїде - відразу набрав, їй, бачте, треба купити зіп-пакети в певному магазині майже біля ринку, а тоді вже "хай йде по свої піци і морозиво". Ну, він майже дійшов якраз, метрів двадцять залишилося. Я якраз розповідала йому телефоном куди йти, бо це навпростець старими вуличками зигзагом, коли гримнуло так, що ми всі навіть пригнулися. На хвилинку до мого будинку від місця вибуху - кілометрів під тридцять якщо прямо. В брата ж на очах посипалися склянки з вікон, і те, що не на голову - теж випадковість - він відійшов до проїжджої частини і оглядався де вивіска потрібного магазину, а от я б на його місці впевнено б йшла під самими будинками, в тіньочку під самими вікнами, бо знаю куди.
Горіти почало швидко.. брат виходив вже вуличками, заповненими димом. Оці сім-десять хвилин і мамине зовсім нераціональне бажання тих пакетиків тільки тут і сьогодні - можливо врятувало його життя. Я б, мабуть, на його місці після двогодинної зовсім некомфортної при його зрості майже в 190 см поїздки в маленькій маршрутці на спеці - спочатку б сходила по морозиво, чи щось прохолодне попити, а тоді вже б дзвонила, але він не я , відповідальніший)), як сказав, що відразу набере - так і зробив. В мами з тиждень починали трусилися руки коли згадувала, а про ті пакети взагалі згадала тижнів за два, коли вони дійсно були потрібні.
Я двічі на тиждень проїжджаю мимо згарища. Раніше ніколи не уявляла розмірів "Амстору", в моїх очах це був плоский височенний фасад весь в склі і вивісках, з боків я його ніколи не бачила, через парк з одного боку і будівлі з іншого. А зараз це видовище вражає - згорілий каркас з товстого двутавру з рештками впалої покрівлі раптово надають йому тривимірності і видно його гігантські розміри - близько 10 000 квадратних метрів зі стелею метрів в шість висоти. Там все, що можна було прибрати і вимести - прибрано. Пересіяно навіть, в пошуках хоч якихось решток тих, хто згорів в епіцентрі вибуху і пожежі. Це саме ті гарні, усміхнені хлопці і дівчата, продавці-консультанти з "Комфі", єдиного в місті, ракета розірвалася просто всередині їхнього торгового залу. Щоразу коли проїжджаєш мимо отих товстелезних обгорілих і поржавілих колон - думаєш про це.
І про сміх та насмішки росіян в коментарях під відео в Ютубі. Звичайно, їх президент краще знає , що ТЦ не працював і там всюди як не база нацистів, так склад боєприпасів, куди нам то, місцевим... Будь вони прокляті.
, тому я стаю картинно в позу, наче купець в мультику, і звертаючись до них запитую:
, тому я стаю картинно в позу, наче купець в мультику, і звертаючись до них запитую:
