Сьогодні чекала маршрутку на абсолютно пустій маленькій зупинці, сіла, і так раптом якось час перестав існувати - падав повільно і гарно лапатий білосніжний сніг, якась така спокійна краса, і очі не помічають брудний мокрий асфальт, чорну розкислу землю там, де влітку зеленіє трава і голі, такі ж чорні дерева, і навіть машини, що проїжджали за кілька метрів якось пропадали за отим снігом. Наче крім тебе і заметілі нічого більше не існує. 

  В моєму житті велику роль грає оце вміння раптово зупинитися і відчути красу моменту. Це насолода і відпочинок. І навіть не вдома, де природа така, що від тебе навіть зусиль особливих не треба.Люблю посеред "бігу" в справах в місті, коли ніби хвилина в хвилину ледве встигаєш - присісти десь в парку на лавці, і відчути - або красу весни, або прохолоду тіні влітку, або власну відособленість в гамірному потоці людей навколо восени. П'ять хвилин - і все якось сприймаєш інакше.

   От і тут так - сніг перейшов, і я раптом побачила, що буквально за десяток метрів від мене ось це:

  Індустріальні барви зимового міста як вони є.

  Чомусь покращився настрій, засміялася навіть, і якраз підіспіла моя маршрутка і в цьому настрої я поїхала в справах далі.