Сонечко

Із кринички сонечко умивалося,
Рушничком-травичкою утиралося.
На всі боки яснеє обернулося,
Світу чисто-білому усміхнулося.

Із малим горобчиком привіталося,
До калини пишної пригорталося.
В піжмурки погралося із хлоп'ятами,
Бавилось з маленькими жабенятами.

Золоте лиш ввечері спохватилося,
За ліси та гори закотилося.
А на щічках хлопчика, у Василечка,
Залишило сонечко ластовиннячко.


Щоб не летіть на бал до сатани

«А что же вы не берёте его к себе, в свет?» — спросил Воланд.
 «Он не заслужил света, он заслужил покой», — ответил  Левий Матвей.

Колише небо місячну колиску
В безмежжі зорянім,  нічнім.
І начищають янголи до блиску
Бліді зірки у мреві золотім.

Пірнають  вниз стрімкі метеорити...
Пульсує й до сьогодні  шал в мені.
Та, тільки,  як прекрасна Маргарита,
Не продаю я душу сатані.

Мені, як Майстру, спокою не треба,
Бо прагну я до світла - не пітьми.
За допомогою іду до Неба,
Щоб не летіть на бал до сатани.



Осінь роздає автографи

На площі, у самОму центрі міста,
Малює осінь золотом картини.
Перехопило дух від того хисту:
Не звикла-бо творить наполовину.

Серед стандартів фарб і супокою-
Осінній вернісаж  як спалах дива.
І мліють люди від краси такої:
Художниця у згардах так красива!

Працює панна майже до знемоги,
ВизнАння осені натхнення додає.
Летять червінці панночці під ноги,
Вона ж автографи на пам'ять роздає.




Бродяга-вітер

Серед пишнот і блиску Ренесансу,
Шляхетності осіннього вбрання,
Як виклик - танцівник брейк-дансу,  
Бродяга вітер хуліганить навмання.

Лиш порух - і зникають злитки кленів,
Злітають згарди літніх горобин.
І осідають у його кишенях
Прості намиста, зірвані з калин.

А через хвилю полетять пожитки
(Хандра вселенська чи осінній сплин?).
З кишень посипляться скарби і злитки
На прядиво доріг, вузьких стежин.

І заіскриться світ лимонно-жовтим,
Багряним і бурштиново-черленим.
Який же пречудовий місяць жовтень
На фоні різнобарвних гобеленів!



Вагітна сонцем

Змагають одне одного знайомці -
Свята і будні... Так минають дні.
Народжується в лоні сонце
І визріває осінню в мені.

Пори цієї менше світла:
Дощі в роботу дружно запряглись.
Хай злегка сонечко поблікло -
Тай менш ймовірно стало обпектись.

Хтось скаже: "Світить, та не гріє!" -
Тепло дарує сонце й восени!
І тріпотить в душі надія:
Поволі зріє осінь у  мені!



Ти не плач, берізко...

Відбула сніги ти і міцні морози,
І січневу хугу, люту заметіль.
А весна вернулась - покотились сльози
На купоннолисту трав'яну постіль...

Ти не плач, берізко, не тужи, рідненька,
Ждати вже недовго - згинуть холоди.
Подарує серги квітень-місяченько
І покриє листям - це надасть снаги.

Зацвітуть кульбабки - зарояться бджоли,
І запахне медом сад, ліси й луги.
Ну чому ж ти плачеш, сестро білокора?
Витри свої очі - гарно ж навкруги!




Ти тільки мене дочекайся!

Так хочеться бути твоєю,
Сказати, як щиро люблю.
Я стану для тебе зорею,
Серпанком стежину встелю.

Щоб бачити, чути щоденно,
На пташку стрімку обернусь,
Щоб біди не гризли буденні,
Я Богу вночі помолюсь.



Без мене не зможеш заснути -
Очей моїх збудять ковші.
Щоб голос не зміг мій забути,
Сопілку зроблю із душі.


У гості мене дожидайся -
Зорею прилину згори!

Ти тільки мене дочекайся,
Ти тільки мене позови.





Із самотою тет-а-тет

Краплини по вікну блукають.
Сиджу, закутавшись, у плед.
Ковточками смакую каву
Із самотою тет-а-тет.

Я відчуваю твою близькість.
З тенет звільнившись супокою,
Моя душа - чуттів колиска -
Бажає зустрічі   з тобою.

Громи удалині гуркочуть,
Тривожать стомлену ріллю,
А дощ за вікнами шепоче:
"Люблю тебе... люблю... люблю..."




Від літа залишились хризантеми

Від літа залишились хризантеми -
Терпкі цілунки стиглих кольорів.
Вкривають землю задубілі клени
Черленим листям від стрімких вітрів.

Вітри шматують небеса на клапті,
Птахів женуть на південь табуном.
А за вікном палахкотять багаття...
Огудиною пахне... І вином...



Бо я жінка-атом

Колись ми не знали ні дня супокою,
За місце під сонцем боролись навік.
В затятім сімейнім невпиннім двобої
Шукав неземної земний чоловік.

А я так хотіла лише притулитись,
Відчути тремтіння, тепло твоїх рук.
З очей темно-сірих любові напитись,
Та очі сталеві окреслили круг.

Роки пролітали удаль журавлями,
І я уже в осінь, і ти до зими.
І я битим шляхом, і ти - манівцями...
Що ж вдвох наробили, де ділися МИ?

Як хочеться зараз вернутися в весни,
Та я розумію: любов невловима.
Й мене не поділиш, і крига не скресне,
Бо я жінка-атом, і вже неділима.
..