Моя подорож в Емірати (ч.2)

04. 10. 2014. ЗОЛОТО, ЗОЛОТО, ЗОЛОТО

            Це золото уже миготіло в очах. Справа в тому, що доні вирішили подарувати мені золотий ланцюжок - на пам’ять. Нам не поталанило з транспортом, бо цього дня Дубаї відмічали якесь місцеве свято, тож таксі піймати було нереально,  а громадським транспортом тут не їздять (окрім метро, звісно). За весь час я один раз побачила автобус, але  зупинку він благополучно минув. З великими труднощами ми все ж дібралися до величезного базару золотих речей. Не знаю, що було написано на наших українських обличчях, але нас точно за своїх не приймали і ламаною російською пропонували хутро і  золото, золото, золото… Скільки золота, як тут, я не бачила ніде. Від нього вже нудило. І якби не моя природна впертість, а також здатність будь-яку роботу доводити до логічного кінця, я б уже давно відмовилася від таких виснажливих поневірянь. Нарешті ми побачили те, що не тільки мені сподобалося, а, як не дивно, усім нам трьом. Ми рідко бували одностайними, а тут  втома таки далася взнаки!

О, як ми затято торгувалися! На це було варто подивитися!

            - Мамо, у тебе мудра доня! – констатувала Яна після тривалих перемовин старшої з трьома продавцями.

            - А то! – хмикнула я. -  Чия ж  школа! Жаль, що я в англійській – як свиня в апельсинах – нічогісінько не петраю! А то б ми їм такий бінарний квас-джаз показали!

            Як ви вже зрозуміли, ланцюжок ми придбали. На радощах ми вирішили це зафіксувати - форткалися то з неграми на газоні, то я, Яна і ланцюжок; далі -   я, Яна, Ярослава і ланцюжок; просто я і ланцюжок… Аж стомилися.

            Іще  встигли скупатися в  Перській затоці, повернутися назад, відвідати з десяток магазинчиків, повечеряти в маленькому затишному ресторанчику…

            Наш перший день перебування в АОЕ був таким насиченим, що спати полягали відразу. Та заснути я ще довгенько не могла. Я лежала й думала: скільки ж за сьогодні мої бідні українські ніженьки подолали арабських кілометрів? Не знаю, але дуже вже вони стомилися. Також міркувала,  чому в Еміратах так мало гладких людей. І дійшла висновку, що  вони багато п’ють  води й  долають десятки кілометрів на день. От у кого треба повчитися здоровому способу життя! Крім того, жителі міста щоденно вживають морепродукти, гриби, салати й свіжовичавлені соки… Смакота, скажу я вам, оті соки-фреш… Хочеш – тобі полуничний із бананом та м’ятою, хочеш – малиновий чи полуничний... Будь-які твої фантазії чи забаганки за твої гроші! І скрізь: «Будь ласка, мадам!»,  «Чи вам сподобалося?», «Чи мем вдоволені?» О, який бальзам, який фіміам для не попсованої українським  сервісом душі!

            Тут, в Дубаї,  ми з Яненям відчули себе богемою, що вдень спить, а вночі шукає собі пригод… ну,  знаєте, на що… Ви запитаєте, певно: «А що, було  й таке?» Було, хіба ж із моїми дівчатами не потрапиш у   яку-небудь халепу?

04.10.2014. БОГЕМА

            Оскільки не спалося усім нам, то більшістю  голосів було ухвалено  рішення піти до крутезного житлового району «Марина» - скупатися, «щоб путівка не згоріла».  Купатися поночі в Україні? Легко, бо це вдома.  В Еміратах же  заходити в воду після заходу сонця заборонено після того, як «божевільні індуси та філіппінці» почали частенько тонути, не вміючи добре плавати. Оскільки у нас в сім’ї демократія, то мені прийшлося мовчки погодитися. Штраф би все одно платила Ярославка… А в поліцейському відділку ми ще не були.

            Одну частину дороги ми здолали в таксі,  а другу довго теліпалися пішки. Я уже почала сумніватися,  у правильності обраного курсу, бубніла під носа, що під старість діти мене уграють раніше, ніж треба,  і пропаду я в чужій країні ні за цапову душу, що ніякою «Мариною» тут і не пахне, а добряче смердить якимось курятником. Доні тільки підсміювалися з того, що «пані мамі і Дубаї пахнуть курятником». Аж ось, нарешті,  показалася вода, і ми помчали до затоки. Як на березі, так і в самій воді й справді не було жодної душі, тому це мене добряче збентежило. Ще більше насторожило, коли з-за рогу випірнув  молодий філіппінець із рюкзачком на спині. До цього він ішов за нами, тримаючи відстань, але,  мені здалося, я чула його дихання. Потім він зник із поля зору. І ось знову прямував до нас уже із зграйкою таких же невеличких представників своєї раси. Молодики щось жваво обговорювали, озиралися вусебіч і час від часу кидали на нас недвозначні погляди. Мені стало моторошно, Яні також. Ярославка ще бадьорилася,  але  тут спрацювала та ж  демократія, тому ми дали ходу й подолали назад шлях значно швидше, ніж  до цього.

            Богема пару випустила, як і адреналін теж, тому залишок цієї ночі уже спала як убита.

(далі буде)