Профіль

Snuky

Snuky

Україна, Дніпро

Рейтинг в розділі:

Останні статті

Ти та

  • 09.09.13, 15:31

Ти та, чий дотик серце змушує стрибати

Ти та, чий погляд заворожує мене

Ти та, яку поближче хочу я пізнати

Ти та, чарівність котрої ніколи не мине


Ти та,  для котрої я хочу стати краще

Ти та, з якою мені так легко на душі

Ти та, що не спротивиться нізащо

Коли про допомогу попросиш ти її


Ти та, котра приносить у світ фарби

Ти та, що людям надає їх сенс життя

Ти та, яка народжує навколо себе барви

У сірості й буденності буття


Ти та, яких не має більш на світі

Ти та єдина, та одна 

Під ніжками якої розцвітають квіти

І під якими стелиться трава


Ти та, яка потроху повертає мені музу

Ти та, яка натхнення народжує в мені

Ти та, для котрої я не буду лузер

А буду лицарем на білому коні


Ти та, яка мене весь час безпечить

І спати не дає мені вночі

Ти та, яка дива на світі вершить

Яка знаходить від людських сердець ключі


Ти та, що ніжно так сміється

І посмішка якої мов зорі на весні

І голос твій він, мов струмочок, ллється,

А очі-то дві зірки на землі


Ти та, з якою хочу поряд бути

Ти та, яку я хочу бачити щодня

Ти та, яка на подвиг здатна мене надихнути

Яка приносить радість у моє життя


Твоє волося-то колосиста нива

Яку гойда вітер турботи і тепла

Ти та, яка найбільш за всих красива

Найбільше неймовірна й неземна


Ти янгол той, який до нас спутився

Ти Божий подарунок на землі

Ти та, якою, мов водою, хочеться напиться

Ти та, яка приходить навіть увісні

Віра

  • 21.11.12, 23:47
Де взяти сили, Боже?
І як найбільше віри віднайти?
Чи може хто чим допоможе? 
Чи мушу сам її знайти?

Так, я іще не безнадійний
По своєму я вірю в Тебе, 
Цього так мало, я це розумію.
Та більше вижати не можу з себе.

Колись я жив, колись світився,
Палав в яскравому вогні.
Я мріяв, прагнув, не журився
І легко було на душі.

Тепер, зневірений, молюся,
Сиджу й жаліюся собі
Який я бідний і нещасний,
Яким я був колись, тоді.

Я знаю, що треба робити, 
Як знову віру віднайти.
Та поки я на це не маю сили
Я жалюгідний сам собі.

Я відчуваю в собі сили,
Я мушу більше щось зробить
Аніж просто здійснити мрії
Й свою кохану полонить.

Цього замало, це егоїстично,
Для Бога й для людей я мушу жить.
Колись готовий буду і публічно
Про це я зможу заявить.


                                                                          2011

Светочке

  • 15.08.12, 22:17

 

                                                                В День 8-го марта

 

Моя чудесная, дивная Светуля

Тебя бы на край света я украл.

Твой взгляд меня пронзает, словно пуля,

И я, сражённый им, упал!

 

Мне очень дорого твоё внимание

И голос твой, столь ласковый и нежный.

Мне дороги с тобой столь редкие свидания

И шаг под ручку, лёгкий и неспешный.

 

Мне нравиться когда ты искренне смеёшься

И нравиться улыбка на твоём лице.

Мне нравиться когда, прощаясь, обернёшься

И ручкой помахаешь мне в конце.

 

У тебя такие игривые глаза,

Ты так мила и так волшебна.

Тебя увидев у меня радуется душа

Ты так светла и так прелестна.

 

И с этим праздником тебя я поздравляю

Желаю любимой и счастливой быть.

Ты знаешь, я по тебе скучаю

И о тебе не смею позабыть!

Ну как?

  • 03.03.12, 09:36

Скажи мне, Боже, да

Иль может скажешь нет

Поведай-ка мне, Господи

На мой вопрос ответ!

Смогу ли я найти её?

Смогу ли я любить? 

Ну как, скажи, без этого

Я дальше смогу жить?

Ну как же я смогу, не видя,

Её прекрасных, дивных глаз

Смогу сказать что в жизни я

Был счастлив хоть бы раз?

Ну как не зная её ласки, 

Её улыбки, нежности, тепла

Я мир смогу увидеть в красках,

Гореть в любовном пламени огня?

Ну как смогу встречать рассвет

Коль она рядом не сидит?

Кого смогу обнять, взять за руку

Когда она грустит?

Кого смогу поцеловать

Я лунной ночью, под сияньем звёзд?

Кого домой мне провожать,

Пребывая в мире наших грёз?

С кем просто смогу счастлив быть?

С кем небожителем я стану?

С кем жизнь свою смогу прожить?

Её я ждать не перестану!!!

Кусочек счастия

  • 24.06.11, 09:15
Знаете, существует такая притча:
"Бог сотворил человека из глины и у него остался маленкий кусочек. И спросил Бог у человека:
- Что ты хочешь чтобы я тебе слепил из этого кусочка?
- Слепи мне счастие!
И тогда Бог молча положил этот кусочек человеку в руки!"
Бесспорно, очень красивая и правдивая легенда, действительно очень многое в наших руках, всё зависит только от нас и мы можем много чего добиться: создать карьеру, преобрести недвижимость, машины, яхты, самолёты, всё что угодно, быть уважаемым человеком с репутацией добродушного дядьки с чистым серцем, делающим много добрых дел, который бескорыстно помогает людям просто чтобы дарить им радость!
Но каждый вечер, возвращаясь в большой красивый ухоженый, но всегда холодный и пустой дом, он не будет ощущать гармонии и удовлетворения, тепла и уюта, комфорта и радости. Подняв глаза на лестницу на второй этаж, он не увиди бегающих по ней и смеящихся детей, взглянув на постель, он не увидт нежного радостного, ещё заспаного лица жены, не увидит как она, слегка подтяниваясь, найдёт его взглядом в комнате и, обрадуясь его появлению, сказочно улыбнётся и подарит ему поцелуй, ласково проведя нежной рукой по слегка небритой щеке.
И вот, каждый вечер, закутаный в махровый халат, сидя на кресле-качалке возле камина и держа бокал коньяка в руке, он подымаеться к себе в кабинет, берёт ключик и открывает сейф, в котором лежит тот самый кусочек глины. Взяв его в руки, человек покрутил этот кусочек, помял
его в руках и положил обратно в сейф. Затем стоя и глядя прямо на него, тихо и грустно скажет: "Всю свою жизнь я пытась слепить из тебя счастие, но у меня так ничего и не получаеться. Я смог добиться всего, но не получил ничего. Каждый день я отщипую от тебя кусочек и дарю его многим людям и ты не уменьшаешься, но тебя всё равно слишком мало чтобы сделать счастливым всего одного человека.
Действительно, очень много зависит от нас, мы можем быть сильными, гордыми, успешными и даже радостными, но мы никогда не сможем быть счастливыми ибо это кусочек нескончаемый, но всё слишком мал чтобы подарить нам счастие!
Я считаю что у этой притчи было продолжение и выглядело оно примерно так:
"(... и тогда Бог молча положил этот кусочек человеку в руки). Затем Он взял другой кусочек глины, и слепил из него женьщину, и вновь остался небольшой кусочек глины. И взял Бог мужчину и женьщину рядом и сказал им:" У каждого из вас есть свой кусочек счастия, он бесконечен но всё же слишком мал чтобы сделать вас счастливыми. Попробуйте объеденить ваши кусочки и тогда у вас хватит глины чтобы слепить из него огромное счастие."
И поняли тогда мужчина и женьщина, что они никто друг без друга, что эти крохотные кусочки глины, которые можно поместить на ладошке, вместе превращаються в огромный неделимый шар, который, как магнит, притягивает их к себе и уже никогда не отпускает.
Я считаю, что где-то на протяжении веков это продолжение потерялось в письменом варианте, но всё же осталось у некоторых людей в сердцах. Я надеюсь, что моё продолжение этой притчи побудит вас к поиску недостающего кусочка глины для вашего счастия, посколько действительно очень многое зависит лишь от нас, но только не это. Счастие - вот что действительно не зависит от нас одних, а его приносит лишь любовь! Ищите крылья своей любьви, которые унесут вас в страну счастия. Одна любовь у вас уже есть - это любовь к Богу, ждите и молитесь и верьте и Он пошлёт вам крылья вашей любви и откроет двери страны счастия под названием рай. Я верю в это и вы верьте ибо это истина.

Козацька слава

  • 01.12.10, 13:23

- Наша слава не вмре, не загине,

Наша слава піде край землі.

Наша слава підніме з могили,

Всіх, хто впав у прийдешні бої.

Наша слава лунатиме вічно,

Наша слава є приклад для вас.

Тож борітеся денно і нічно,

Пам’ятаючи щиро про нас.

Наша слава не вмре, не поляже,

Наша слава піде крізь віки.

І усім, всьому світу розкаже

Все, що трапилось у тойдешні роки.

А десь там далеко-далеко

Козацька могила братерська лежить.

Прилинь ти до неї, сердего,

Бо без цього не можна прожить.

Наша слава – це є вічно-безсмертне,

Наша слава у серці живе.

- Ми шануємо вас і посмертно

Подаруєм все те, що святе.

Ви герої, ви є дійсно герої,

І ми схилемо чуба до вас.

Схилемо там, де є козацькая воля,

Там, де трупи козацькі лежать.

09.10.05

„Плюси та мінуси Ангельської педагогіки”

  • 01.12.10, 13:14

З цим твором у мене свій рахунок. О, так! По-перше назва – „Дикий Ангел”. Перший раз почувши цю назву я нарешті зрадів. Ось чому: протягом року ми читали багато різних творів, і хоч які б вони цікаві та захоплюючі не були, вони все одно про щось земне – про землю, про нещастя, про страждання, про розлуку і т.д. Так, ці твори неперевершені у силі слова, у своїй правді, у дійсностях та реаліях. Проте великий їх об`єм хоч-не-хоч, а зменшує їхню силу адже не встигаєш гаразд зрозуміти та відчути усе, як треба вже читати інший. А інколи так хочеться політати десь у країні мрій разом із захоплюючим твором лета слова та душі. Бо надто важко бути завжди у важких земних проблемах і тому мені інколи хочеться відірватися від землі і полетіти у далекий та захоплюючий світ світ легкості та прозорості з таким твором як „Озерний вітер” Юрка Покальчука. І щоб ви мені не казали та я нізащо в житті не назву цей твір казковим. Адже в ньому є те досконале передання життя природи та природного кохання, яке властиве лише справжньому майстру пера та слова.

І тому мені промайнула надія, що я поглину той світ і нарешті відпочину від дискусій та порівнянь, і зможу поглинути цей твір не розумом, а серцем, і саме тому я буду ділитися не роздумами а переживаннями та враженнями. Я втопив себе в надії, що зможу прочитати виняткову спробу автора розповісти про життя диких, вільних та недоторканих ангелів, про їхню чисту любов на фоні пречудових нарядів едему. (Я знаю, що ви зараз подумали – пафос, але то нехай, мені все одно). Тож яке було моє розчарування коли я взяв до рук стопку листків А4 і на першій сторінці побачив звичайну заготівку для п`єси. (До речі, таке ж розчарування стосовно назви посіло мене у творі М. Хвильового „Я(романтика)”).

Отож далі. По-друге – проблематика. Цю проблему я вже десь зустрічав. Трохи схожа на Шевченкову „Наймичку”. (Маю на увазі відлучення Павлика з дому (головна)). Але є ще якийсь твір, такий же за проблематикою, але я ніяк не можу згадати який це твір. Однак одне можу сказати непевне – це проблема сутички моралі із життям, але ще ускладнена проблемою вибору, адже немає нагальної потреби відлучати Павлика з дому, як це було в „Наймичці” або від матері як це було в „Катерині”. І це ставить під сумнів вчинок батька, але тільки хвилину, адже щоб навчитись жити самостійно треба перш за все бути самостійним. Як тільки діти одружуються – вони неодмінно мають переїхати. А Павлика ніхто не тягнув за роги одружуватись, чи не так? Адже спочатку знайшов би роботу, звів хату, заробив грошей. Одним словом має зробити усе, щоб справити гарне весілля та незалежно утримувати сім`ю. Якщо захотів дорослого життя, то будь чоловіком, щоб ти зміг протистояти йому, адже воно не в тім`я бите, а де жити – треба було раніше думати. Так, це жорстко, але інакше до життя не підготуєш. І те, що він з дітей збирав гроші - це теж нормально, адже хай звикають до праці бо на той час і для дітей життя накладало свої залізні грати, що тримають тебе мов звіра, і через які не вирватися у світ цілком щасливого дитинства. Таке жорстке виховання трактується життям та натурою самого Платона Микитовича, яка досить детально описана у творі. Таке виховання було єдиним шляхом для творення сильних людей, людей дужих та працьовитих, чесних та загартованих. Такі люди наче гора, їх нічого не зруше, нічого не похитне, і я думаю, що якраз з такого виховання виходять герої праці та життя як герой роману „Волинь” Уласа Самоука Матвій Довбенко. І я ще раз хочу підкреслити, що життя диктує свої правила, і ми не в праві Ангела у чомусь звинувачувати, бо не він був жорсткий, а буття. Тож його педагогіка цілком правильна.

Я переконаний, що цей випадок із Павликом був для них двох гарним навчанням. Адже кожен зробив для себе висновок. Павлик зрозумів батькову науку і, що найголовніше – довів, що може бути самостійним , а батько зрозумів, що за допомогою своєї праці вони вже вийшли з того часу, коли не можна потримати дітей зайвих кілька місяців, бо перебиратися все одно треба, і що, зрештою, він також батько, який любить свого сина і хвилюється за нього. І подолавши всі життєві негаразди сім`я Платона Микитовича нарешті стала однією щасливою родиною, і більше він вже тут не потрібний, тож він може нарешті іти відпочивати чи не в вперше в житті.

Юлi

  • 01.12.10, 13:08

Так, це був той самий день. Ми якраз поверталися з „Гірняка”. Всім було весело. Усі співали пісні, реготалися. А я згадав Юлю. Мені стало надзвичайно сумно, а під серцем щось кольнуло. Я поставив лікоть на гуму, що тримає скло, і долонею підпер підборіддя. Я дивився в вікно і довго та мовчки думав. Спостерігав за дорогою та деревами, кущами та травою, землею та обрієм. Але я пригадував. Пригадував ті щасливі часи кохання та безтурботного дитинства. І мені страшенно захотілося все те повернути. Я зморгнув і почав собі мовчки щось казати. І слова ці пішли від самого серця, з найпотаємніших куточків моєї душі. З`явившись, вони були трохи не досить розбірливими, але з часом вони ставали дедалі гучнішими та чіткішими. І, зрештою, я їх виразно почув. Вони повторювалися знов і знов, як прокручується плівка касети на магнітофоні. І слова ті були щирого здивування, нерозуміння як, чому ж так може бути? Чому ми з нею не могли бути разом? І тільки зараз, 26.08.05, 9:19, я зрозумів. Тому що існує дві категорії людей, які створені один для одного. Це ті, яким судилося бути разом, і яким не судилося. Ми, нажаль, потрапили до другої категорії. Особливо таких багато в книжках, та є, однак, і насправді. Хоча деякі й справді пишуться з життя.

Тож я попрохав ручку у Ірини Анатоліївни, але у неї не було, тоді мені дала Влада. Я побіг до Анатолія Миколайовича і запитав паперу і він мені трохи дав. Тож я пішов на своє місце, сів і почав писати. Трясло, було шалено незручно, протикував ручкою папірець, але я писав. І так народився цей вірш, хоч невеликий, але щирий. Та перш, ніж його читати, ви повинні прочитати „Любов”, і тільки тоді ви все зрозумієте. Він мені надзвичайно дорогий та близький.

Юлі

Чому не вийшло в нас нічого?

Чому тебе більше нема?

Чому гуляючи з тобою

У мене серце завмира?

Чому немає тебе більше?

Чому раптово так втікла?

Хоч поцілуй мене міцніше

Щоб знов любов до нас прийшла.

Ну де ж ти, де ти забарилась?

Прийди до мене ще, прийди.

Чи може ти уже втомилась

До свого милого іти?

Та знай, що тебе теж шукаю я.

Що тебе також прагну я знайти.

Тож не кидай мене у полум`ї життя,

Шукай мене і знайдеш мене ти.

Боже, які щасливі ми з тобою могли бути

В об`єднані двох наших сердець.

А замість цього – муки та розлуки.

І, мабуть, не знайдем ми золотих кілець.

Та треба вірити, що це ще не кінець,

Що ще побачимось ми із тобою.

Що, зрештою, ми знайдем свій вінець

І вічно будем молодим із молодою!

31.05.05

Херсонской деве

  • 01.12.10, 12:58

Общаясь с девчонкой вконтакте,

Не думал, что понравиться мне.

Но тёплое слово её так приятно

Что я расцветаю как мак по весне.

Едва лишь увидев отметку «On-line»

Начинаю сходить я с ума.

О, Боже, ведь мне так приятно

Прочитать: «О, привет! Как дела?»

Гуляли мы с ней под луною,

Сидели в шикарном кафе.

Всё это казалось мечтою!

Удастся ль воплотить это мне?

И вот я её представляю:

Смеётся, играют глаза.

Ведь ей позвонил этот парень

Ну тот, ну который с Днепра.

Подружкам не терпеться: «Кто там?»

Ты можешь ответить: «Да так, ерунда!»

А можешь, смутившись, краснея,

Сказать: «Тот парень, ну, тот, из Днепра!»

С тобой так приятно общаться,

Расстоянье, это всё не беда!

Будь красива, прекрасна, чудесна

И не забудь про того, что с Днепра!

Образи матерiв

  • 01.12.10, 12:52

Мати! Образ! Мати, мати - це образ (релігійний). Так, він не стоїть у кутку, проте ти завжди молишся на нього і йому, ти разом з ним радієш і плачеш, смієшся та журишся, хворієш та одужуєш, ти переживаєш із ним. Ти з матірью одне серце, одне тіло, одне ціле, одна душа. Що з нею, те й з тобою. Ви наче сіамські близнюки, що зв`язані ланцюгом любові та довіри. Це твій найкращий друг. Буває, прийдеш до неї, мов до священника, на сповідь чи на прощю, виллєш своє серденько за лиху годину і за добру хвилину, виспіваєш усю душу, мов соловейко, спитаєш поради, заплачеш, мов мала дитина, у неї на грудях, побалакаєш трохи та й заснеш! А вона тобі колискову заспіває, приголубить, поплаче від щастя, казку розкаже, позакручує тобі волосся, погладить по голівці, поцілує та й теж засне. Так, ти будеш спати, але ці слова, ці емоції, краплі дрібних сліз, прийдуть до тебе у вигляді білого голуба, що полетить у далеку далечінь до Бога, а ти будеш бігти за ними своїми маленькими босими ніжками, добіжиш до золотих воріт і знайдеш за ними щастя.

Потім прокинешся, розповіси усе матері, пообідаєте, пограєтесь та до роботи.

До тієї самої роботи, що до неї беруться і бідний і багатий, і добрий і злий, і малий і дорослий, бо треба ж хліб їсти. За неї бралися і Оришка і Христя, і Явдоха і Мотря. Це головні образи матерів. Так, була ще генеральша, перша дружина Хруща із дітьми, може хто ще був, та хіба їх усіх запам `ятаєш? Та й слово до них якось не горнется.

На мою думку, ці чотири людини можна поділити на дві групи: веселі й жартівливі та сумні і засмучені горем. Хочеться назвати й причини чому я їх так поділив. Навіть не так. Сприймання горя – критерій визначення, поділу на групи.

У кожної з них було своє горе. Наприклад, Христя. Доля цієї дівчини сумна й невесела. З самого малку вона була сиротою, їй довелося наймитувати для того, щоб вижити. Щоб робота не здавалась занадто важкою, вона весело співала, сміялась. Дружина Грицька змирилася з горем. Наймитування зробило її трудящою, чесною людиною. Жартівливість не заважала Христі філософствувати, плакати над важкою долею. Якби ми могли заглянути в майбутнє, то побачили б добрих, чесних, чутливих, співчутливих, веселих дітей. Отже, вона сміливо переборола своє горе.

Сирітство Христі залишило шрам у її душі. Та як це бути сиротою при живих батьках? Мабуть, це не можливо уявити. Таке нещастя припало Явдосі. Ніхто, ніхто не турбувався за долю маленької дівчини. Робити вона була ще маленька, а їсти ж треба? От і почала вона брати усе, що погано лежить. То там щось візьме, то там що-небудь дзизне. Потім принесе додому, а батьки і нагодують, і напоють, і по голівці погладять, і горілки наллють. А чому ж вона потім не стала працювати, спитаєте ви? Е-е-е-е! Та нащо ж гнути свою спину, коли можна зайти “у гості”, порозмовляти з кимось, один раз “стрільнути” рукою, та й бувай здоровий? Їй і так непогано жилося. Нужда навчила Явдоху такого способу життя. Пізніше у Явдохи з`явилася дочка. Її звали Галя. Мені здається, що дружина Максима ставилася до коханої Чіпки трохи байдуже, бо й сама не мала за плечима материнської турботи. Хоча Явдоха любила свою дочку, піклувалася про неї та доглядала її, вміла вислухати переживаня та емоції Галі. Горе прийшло до неї один раз, та що робити коли воно супроводжує тебе усе життя?

Так усе життя Мотрі і Оришки було суцільною недолею. Розпочала дочка (мати Чіпки) у страшних злиднях. Мабуть, і батько рано помер. Потім працювала важко, щоб прогодувати сім`ю. На своє горе, вийшла заміж за вже жонатого Хруща. За це люди осудили її, прогнали від себе, цуралися неї. За це і Чіпці дісталося. Не було їй і коли за сином ходити, бо тяжко робилося. Не могла вона з ним і душевно побалакати, адже якщо не буде чим годувати, то й ні з ким буде сердешно порозмовляти. Одного разу тільки Мотря мала щастя – коли Чіпка одружився на Галі і не прийшла до них ще Явдоха. Та що ця хвилина радощів порівняно з життям, повним нещасть? Це як піщинка цукру у пустелі солі, гірка сльоза матеріу морі крові вбитого сина. І Оришка натерпілася лиха. Було воно і злидні, і нещастя Мотрі, і нещастя Чіпки, і людські докори та неповага.

Все, все відобразилося на здоров`ї їх обоїх.

Це мені нагадує образ української матері. Завжди у клопотах, біля худоби і дітей. У важкій праці та постійних злиднях проходить життя нашої покріпаченої, якщо не паном, то життям, матері.

Мотря виглядає як справжня мучениця. Недоля значно скоротила її вік, примусила злягти раніше.

Отже, Мотря є справжнім прототипом української матері, сумна доля якої змушує моє серце здригатись.

Сторінки:
1
2
3
попередня
наступна