Юлi

Так, це був той самий день. Ми якраз поверталися з „Гірняка”. Всім було весело. Усі співали пісні, реготалися. А я згадав Юлю. Мені стало надзвичайно сумно, а під серцем щось кольнуло. Я поставив лікоть на гуму, що тримає скло, і долонею підпер підборіддя. Я дивився в вікно і довго та мовчки думав. Спостерігав за дорогою та деревами, кущами та травою, землею та обрієм. Але я пригадував. Пригадував ті щасливі часи кохання та безтурботного дитинства. І мені страшенно захотілося все те повернути. Я зморгнув і почав собі мовчки щось казати. І слова ці пішли від самого серця, з найпотаємніших куточків моєї душі. З`явившись, вони були трохи не досить розбірливими, але з часом вони ставали дедалі гучнішими та чіткішими. І, зрештою, я їх виразно почув. Вони повторювалися знов і знов, як прокручується плівка касети на магнітофоні. І слова ті були щирого здивування, нерозуміння як, чому ж так може бути? Чому ми з нею не могли бути разом? І тільки зараз, 26.08.05, 9:19, я зрозумів. Тому що існує дві категорії людей, які створені один для одного. Це ті, яким судилося бути разом, і яким не судилося. Ми, нажаль, потрапили до другої категорії. Особливо таких багато в книжках, та є, однак, і насправді. Хоча деякі й справді пишуться з життя.

Тож я попрохав ручку у Ірини Анатоліївни, але у неї не було, тоді мені дала Влада. Я побіг до Анатолія Миколайовича і запитав паперу і він мені трохи дав. Тож я пішов на своє місце, сів і почав писати. Трясло, було шалено незручно, протикував ручкою папірець, але я писав. І так народився цей вірш, хоч невеликий, але щирий. Та перш, ніж його читати, ви повинні прочитати „Любов”, і тільки тоді ви все зрозумієте. Він мені надзвичайно дорогий та близький.