Усе життя ти працював,
Книжки читав та заробляв.
Усе життя провів в коробці,
Замурував себе у ній.
Ти думав, що іще от трошки,
І все, почнеш на повну жить.
Ти думав, що наступить завтра
Та принесе з собою світло…
І врешті завтра наступило.
А ти вже спиш-холодний, мертвий…
Коли почалася злива, я сів на підвіконня і подивився на пустинну вулицю. Все було спокійно. Я любив дивитися на дощ… як краплинки пролітають повз, та з шумом розбиваються об залізо з іншого боку вікна. Я любив цей звук, цю мелодію дощу.
На вулиці я помітив хлопця, який тримав у руках скрипку.
Він прийшов разом з дощем. Скрипаль стояв посеред вулиці, у стіні зливи його було важко розгледіти.
Він елегантним рухом підняв смичок і заграв.
Мені здалося що час завмер, і світу не існує.
Музика скрипаля була фантастично прекрасною, незрівнянною, живою…
Я ніколи нічого подібного не чув. Нічого подібного не існувало…
Навіть шум дощу поступився місцем чарівним звукам скрипки.
Важко описати музику, а його музику описати просто неможливо, це все одно що описувати почуття кохання, настільки дивного та незбагненного, настільки різноманітного, настільки свого…
Я відчував цю музику душею, вона окутала мене відчуттям спокою та захищеності… але водночас у ній відчувалась і якась туга, що звичайно передалося і мені.
Я почав задумуватися над своїм життям. Дивно. Час іде а я все на тому самому місці.
За 2 роки нічого кардинально не змінилося. Щось заважає мені іти далі, дихати на повні груди, брати від життя все.
Я помічаю як обмежую себе у бажаннях, планах…мріях…
Я розумію, що втрачаю щось, втрачаю відчуття моменту, втрачаю моменти…
Таке враження, що я прив’язаний до стовпа, і не можу звільнитися.
Я боюся. Невпевненість мене починає знищувати. Я боюся зробити помилку.
І в один момент я зрозумів… я відчув як руйнується якийсь бар’єр всередині мене. Я відкрився самому собі. Скрипаль грав дощу, а його музика подіяла і на мене.
Я подивився на нього і він здався мені примарою.
Я заплющив очі, притулив голову до скла, звуки скрипки повільно стихали.
Краплі дощу, ударами, аплодували скрипалю…
Студент з Валєри не фонтан,
Хоч пароньок і не баран.
Проблемка у Валєри є: «хвости»,
Весною в армію іти.
Ідея ця йому ніяка,
Який з Валєрчика вояка?
А от мамуля тільки рада,
Зробити з Валіка солдата.
І батько начебто не проти,
Обути хлопця у чоботи.
За це не проти дядько, тітка
І навіть їхняя сусідка!
Бабуся торбу впакувала,
І дід, ще той радянський партизан,
В валізу шматок сала вклав.
Мораль тут як та зла сатира-
Виною всім однокімнатная квартира!!!
Я помер! Я зрозумів це, ще до того, як свинець застряг у моєму серці. Життя не пронеслося перед очима, не було ніякого світла в кінці тунелю…нічого…
Просто у якийсь момент я зрозумів, що дивлюся на себе зі сторони.
Я дивився на своє тіло, все у крові. Дивився на дівчину, що нахилилася надомною та благала щоб я відкрив очі…бачив як поступово сходяться люди…десь далеко вила сирена…
Чомусь мені захотілося піти…піти звідси, подалі від свого тіла…втекти…
Я побіг.
Я біг по якійсь людній вулиці, але ніхто не звертав на мене уваги…ніхто мене не бачив…
Я біг…вітер куйовдив моє волосся, але я не відчував ні холоду, ні тепла. Я не відчував дотику вітру.
Я біг не думаючи куди прямую, для чого…де хочу опинитися. Я не знав скільки часу пройшло після моєї смерті…
Я зупинився. Переді мною була вулиця. Вулиця з мого дитинства. А ось і мій дім…машина батька…
Щось тягнуло мене сюди…просило прийти.
Я зайшов у дім…дивне відчуття…відчуття спогадів…
Я пройшов до кухні. Там були мої батьки.
Вони сиділи обійнявши один одного . Мама схилила голову на плече батька і плакала…а він…а він гладив її волосся і говорив якісь заспокійливі слова…Хоч у самого в очах була неймовірна туга та відчай.
Скільки вони так сидять? Годину, дві…більше?
Я підійшов до них, присів поруч і сказав: «Все добре мамо. Все добре тату…ви зможете це перебороти. Вибачте мене…»
Я вийшов з дому, подивився у небо. Дивно. Усе змінилося. Зникли сусідські будинки. За моєю спиною зник дім. Залишилась тільки дорога…
Я помітив, що змінилася кольорова гамма навколо мене. Все стало жовтуватого кольору, як при заході сонця на Сан Сет Біч.
Я знову йшов по дорозі . Я йшов і бачив якісь метаморфози…видіння..
Я побачив хлопця який кидав м’яч у кільце, на вигляд йому було років 10. Це був я. До нього\мене підійшли якісь хлопці, почали чіплятися., один вдарив, інші вирішили йому допомогти…
Цей спогад змінився іншим: Я сидів у машині з батьком, він вчив мене водити. Перший раз- перший стовп.
Інший спогад: Я десь у 16 років. В руках гітара, біля ніг капелюх наповнений грошима…мій перший заробіток…
Це все були спогади з мого життя, найрізноманітніші. Все, що мені запам’яталося.
Ці спогади тягнулися вздовж усієї дороги…дороги мого життя…їх було тисячі.
До чого все це, я не знав…
Раптом все зникло, і я один залишився по серед якогось поля. Знову зміна, і я у якомусь місті.
Небо затягнуло темними хмарами, все навкруги стало сірим. Почалася злива.
Я відчував дотик краплинок, що падали на моє тіло. Точніше я відчував їх тіні. Ледь помітне явище, яке не має нічого спільного із справжніми відчуттями.
Я знову кудись йшов. Я бачив людей. Вони кудись поспішали, чимось займалися, про щось переживали…жили…
Але іноді….мені зустрічалися такі ж як я…душі, що загубилися…вони ходили по цьому світі, шукаючи з нього виходу…іноді вони помічали мене, але дивилися байдуже.
Хто Я? Ким став?
Я привид? Тінь чи просто ілюзія?
Що я маю робити, куди йти? Де я? Навіщо я тут…?
Дивно, те саме я запитував і тоді, коли у моїх легенях було повітря…
Два роки тому, купив я собі квартиру
. Гроші на неї заробив трохи брудним ділом. Поганив репутацію одній людині. То яйцем у нього кину, то зміню пару слів у його промовах. Наприклад: різні географ. Назви, деякі терміни…було навіть проник у радіорубку і об*явив його іншим ім.*ям
. Ось так. Весела робота. Але це зовсім інша історія.
Так от,накопив грошенят-купив квартиру.
Квартира класна - три кімнати, євро ремонт. Не соромно показати людям. Майже кожного вечора збирав у себе друзів, пили пиво, курили травку, веселилися.
Так пройшло 2 місяці. Потім мені ці гулянки набридли, стало нудно
. Перестав кликати народ. Проводив вечори на самоті. Але став помічати, що повертаючись додому з роботи ніхто мене не зустрічає, у квартирі пусто, вечори проходять в тупу перед телевізором чи Інтернетом.
Поділився цією проблемою з програмою «спитай у Путіна». І той порадив мені завести хатню тваринку. Ідея мені сподобалася, і я почав думати.
Усе життя мріяв про пса. Знав, що коли випаде нагода його завести, то це буде ретрівер на ім.*я Рон. Собаки круті та дурнуваті, особливо, коли ще зовсім цуценята. Вони лащаться до тебе, граються, сплять поруч. Віддані створіння. Але гавчик не варіант. У мене на нього немає часу. Ніхто не буде його вигулювати, годувати. Здохне тварюка.
Може завести папугу? Папуги яскраві. І глядіти їх не потрібно. Зранку насипав йому корму, налив води. Раз на день прибрав клітку. Ідеально… Хоча…вони ж наче говорять…уявляю, навчиться цей Кеша усіляких матюків., Прийде до мене якась дівчина, подивитися колекцію літачків, і одразу до папуги, уті -путі йому, а він її на три букви…так не піде…
Заводити щура теж не варіант - він бридкий.
Морські свині і ховрахи – товсті та не прикольні.
Черепашки…нудні… і я боюся, що колись мені стане ліньки йти купувати пельмені , я просто зварю черепашачий суп)
Змії, павуки - ніколи…
Думав так ще декілька хвилин, і тут до мене дійшло, що я пропустив класний варіант-КІТ.
100% мені потрібен кіт.
Ця тварюка живе сама по собі. В квартирі йому не нудно, привчу до унітаза. Хавки насиплю на цілий день. Супер, це воно!
В переході купив цього білого, пухнастого дурника. Назвав Каспером.
Коли я приніс його у квартиру, тому було 3 місяці.
Цей пафосний клубок хутра, пройшовся трохи по квартирі, подивився на мене, і м’якнув щось на кшталт «Чувак, тепер я тут заправляю». Ну-ну подумав я, а як же =)
Квартира йому сподобалась. Каспер облазив її декілька разів. Усе нюхав і намагався подерти мій шкіряний диван.
Пацан у себе на хаті.
Я його одразу полюбив. Ну а як інакше. Ми разом казилися, грали у різні ігри, ганялися один за одним. Було весело. Кіт афігенський.
На наступний день , я зрозумів , що він підступний гад.
Цей придуркуватий привид, напудив мені у капці. Я б може поржав з цього, якби помітив це, до того як одягнув їх.
Зняв тапочки. Вигадав кілька нових матюків. Записав їх. Помився. Знайшов кота, потицяв його у «діло».
Тоді я зрозумів, що треба Каспера привчати до туалету.
Це були важкі 3 дні.
Я йому пояснював українською, потім російською-не дійшло. Переклав на англійську - знов не так. Показав на собі. Ніякого результату. І тільки коли я опустив руки, сказав йому, що він тупий, Каспер демонстративно усівся на унітаз…ну а далі то вже історія.
Треба визнати, що мій улюблениць не був паінькою. Такого розбишаки світ не бачив.
Коли він був малим, то і робив маленький безлад…перекине якусь вазочку, пошматує туалетний папір….
Але ж воно росте! Із маніпусінького кошенятка виріс здоровенний котяра.
Я вже не дивуюся, коли приходжу додому і бачу усі свої шмотки розкиданими по квартирі. Уже забув, що таке скляні речі на полицях, він усе змітає . Також він любитель зірвати штори, подряпати меблі, пообдирати шпалери.
Звик до хаосу у нашій квартирі. Звик до мого проблемного звіра. Як не крути а коти рулять!!!!!!!!!!!!! 
Присвячується дружбі.
Я пам’ятаю як вперше побачив тебе. Ти, посеред уроку зайшла у наш клас, і дала якусь записку вчителю з історії. Поки він читав, ти посміхнулася та помахала нам.
У тобі було щось дивне. Ти не була такою, як усі, хто мене оточував. Ти була яскравою плямою поміж сірих людей. У твоїх синіх очах я одразу помітив легкість та безтурботність, таку яка буває лише у дітей.
Дочитавши записку, вчитель щось пробурмотів собі під носа і представив тебе новою ученицею.
Я пам’ятаю твій голос. Він був свіжим та приємним, як джерельна вода яку п’єш, а напитися не можеш, хочеться ще, так і тебе хотілося слухати.
Ти сказала, що тебе звуть Леслі і що ти приїхала разом з батьками з Германії.
Потім ти підсіла до мене. Протягуючи руку усміхнулась і привіталась. Я потис її і також привітався.
У той момент я ще не знав, що моє життя вже змінилося.
Мені було цікаво з тобою, ти була чимось новим у моєму житті. Ми постійно проводили час разом, гуляли після школи, говорили...
Я почав закохуватися у тебе. Але не як у дівчину, а як у друга. Ми і справді стали друзями.
Ти завжди була веселою, життєрадісною. Тебе ніщо не стримувало, не існувало ніяких бар’єрів, завжди вільна дорога і бажання бігти вперед.
Зовсім іншим був я. Трохи замкнутий, зі своїми дурнуватими комплексами, я був твоєю протилежністю.
Але разом з тобою я змінювався, ти мене змінювала. Ти була потрібна мені.
Я пам’ятаю, як ти вперше зайшла до мене додому. Я дуже соромився своєї оселі.
У мене була велика сім*я. Через це у домі завжди був гармидир. Щось ламалося, щось бруднилося...так було завжди. Але тобі було все одно. Все одно, чи жив я у палаці, чи в дешевому будинку. Або їжджу я на машині чи на тролейбусі.
Ти приймала мене не за статками, а за тим, який я був у середені.
Ти завжди з радістю говорила з моєю родиною, бавилася з набридливими сестрами...
У 16 років мені довелося піти з дому. Мене там не розуміли. І звичайно я прийшов до тебе. Твоя сімя з радістю мене прийняла.
Я любив твоїх батьків. Вони не були схожі на моїх...не жили минулим, їх не турбувало майбутнє... намагалися робити сьогодення незабутнім та веселим. Що сказати, вони були письменниками.
У якийсь момент ти стала для мене єдиною дорогою людиною. Ти єдина, хто мене справді любив. Єдина, хто у мене справді вірив.
Ти одна була зі мною у ту хвилину коли усі інші покинули. Єдина хто повірив у мене. Ти дала мені сили іти до кінця і перемогти.
Я пам’ятаю, як перед концертом ти сказала мені: «Послухай, єдине, що важливо це ти і твоя музика. Не думай про людей, не намагайся грати щоб сподобатися їм. Грай заради гри. Вперед!»
І в мене вийшло. Без тебе я б не зміг.
Ти завжди підтримувала мене. Завжди була поруч. І я також намагався робити все щоб ти була щасливою.
Я пам’ятаю як ти прийшла до мене серед ночі, вся у сльозах. Нічого не кажучи ми лежали у ліжку. Я обійняв тебе, а ти плакала усю ніч.
Тільки коли твої сили закінчилися, ти сказала мені: «Дякую, що не питаєш». І ми далі мовчки лежали.
Мені і не потрібно було щось казати. Я занадто добре тебе знав, я все розумів.
Я знав з ким ти зустрічалася і знав до чого це може призвести. Я тебе попереджав, але ти була засліплена коханням. Через це у нас і сталася перша, і єдина сварка.
Але друзі ніколи не говорять: «А я ж казав!»
З кожним роком ми дорослішали і наша дружба ставала все міцнішою і міцнішою. Ми не уявляли життя один без одного.
Я пам’ятаю, як ти полюбляла «знущатися» надімною. Ти писала смішні вірші про мене, дуже часто вигадувала їх на ходу. Пам’ятаю як у ночі, подзвонила мені і почала читати. Я робив вигляд, що ображаюся, але насправді і сам сміявся з них. Ти завжди була веселою.
Я любив наші вечори. Коли ми сиділи у мене в кімнаті. Я награвав якусь мелодію на гітарі, а ти щось писала, або малювала. Дуже часто це були асоціації, що викликала у тебе музика.
Я і досі зберігаю ці малюнки та вірші. Але не переглядаю їх, тому що боляче…згадувати.
Я не знаю чи прийду ще колись до твоєї могили…Я хочу поїхати. Поїхати звідси, кудись далеко. У інше місто…у іншу країну…
Без тебе я не зможу тут залишитись…
Чому завжди йдуть ті, хто заслуговує на життя, а якась сволота , що п’яною сідає за кермо виживає? Чому?
Ти казала, що світ прекрасний. Без тебе він, аж ніяк не прекрасний. Він пустий.
У мене більше нічого немає… Ти єдина була чимось справжнім у цьому світі. Я завжди буду пам’ятати тебе…
Я давно помітив, що найкращим проведенням вільного часу є поїздки у державному транспорті.
Якщо зранку вам вдалося потрапити у тролейбус, то знайте, що ви вже щасливчик. У наших тролейбусах вас ніколи не образять. Тут усі як одна щаслива родина.
Якщо хтось штовхнув вас, або наступив на ногу, то він обов’язково перепросить.
А якщо ви помітили, що у вас зникли гаманець або телефон, не поспішайте панікувати, просто хтось з ваших нових друзів позичив їх на якийсь час.
Зачасту стосунки у цій родині настільки тісні, що можна з заплющеними очима вгадати хто треться біля вас, чоловік чи жінка.
Взимку будьте вдячні сусідові, що дихав усю дорогу вам у вухо. Знайте, він робив усе щоб ви їх не відморозили у нашому суворому кліматі.
Найбільше задоволення і користі ви отримаєте, у наших тролейбусах якщо постоїте годинки 1.5 в заторі.
Забудьте про вашу роботу ,чи інші нагальні справи, ви тут надовго. Але це не погано. Поїздивши так певний час, ви зможете отримати непогану освіту, і навіть згодом написати докторську роботу з тем: "Життя в СРСР", "Пенсійні проблеми сучасності з поглядом у минуле" і "Гречка по 18, а колись була по 6".
А якщо ви випадково сіли на вільне місце то з вірогідністю у 99.9% ви почуєте лекцію з культури сучасної молоді з припущенням вашої майбутньої долі у канаві.
Будьте обережні з кондукторами! Це люди зовсім інші за поглядами та звичаями. Намагайтеся вести розмову з ними спокійно, не підвищуйте голосу. Якщо у вас немає квиточка, то запевніть кондуктора, що ви користуєтеся проїзним, і спробуйте перевести розмову на іншу тему. Є безпрограшні варіанти, наприклад: почніть сильно критикувати владу і згадайте про низьку заробітню платню. Цим ви виграєте трохи часу.
Але якщо вас все ж випхали з "траліка" , то не засмучуйтесь. Завтра буде те саме, нічого ви не втратили. Вдихніть по глибше чистого повітря автостради та вирушайте на роботу пішки, скоріше буде!
Не знаю як у вас, а в Києві погода паршива. Снігом і не пахне. 
