Білими пелюшками снігу сповита земля.
Небесною лампадкою спалахнула перша зірка.
Святий вечір!
Богородиця, юна та гожа, ніби квітка, сповила Святе Дитя й поклала до ясел.
Народився не десь далеко в сиву давнину,
а тут, сьогодні, в кожному серці, що відкрилося Божій Правді.
Переживания - это самое важное. Только ради переживаний и стоит жить.
И ради того, чтобы потом можно было о них кому то рассказать.
Я.Вишневский "Одиночество в сети"
На цей новий рік мені подарували парфуми. І сьогодні я пів години сиділа не відводячи носика від них. Я намагалась згадати. І згадала. Цей запах наздогнав мене з дитинства. В мене була така дитяча туалетна вода. Тільки зараз цей аромат схований у маленькій прозорій видовженій пляшечці з оранжевою кришечкою. А тоді він був у такій самій маленькій, прозорій, але круглій пляшечці з рожевою кришкою із намальованими зірочками. Я любила цей запах.
Зараз, згдавши його, моє серце забилось швидше і життя стало трошки яскравішим. Бо це так дивно знайти щось важливе для тебе. Знайти те що давно загубив. Я майже не пам'ятаю дитинство. Тепер я згадала ще одну важливу деталь, яку, сподіваюсь, вже ніколи не загублю.
От такі от маленькі дива трапляються зі мною. Дрібничка? Може. Але важлива
10-го грудня ходила в театр на спектакль "Верона"
Була вражена. Пів ночі плакала, не могла заспокоїтись через море думок, що прийшли до мене. Через кілька днів дещо написала. Віднесла це в інститут. Тепер вирішила викласти тут. Це дещо більше ніж якась там "творча робота". Це душа що проривалась у літерах. Це душа що сказала "Пиши" і я написала. Не буду розповідати сюжет, він не має значення в даному випадку.
Верона.
Вона вразила мене, змусила сміятись і плакати, плакати і сміятись. Я довго не могла знайти слів. Я забула слова. Напевно тому що вони не такі вже й важливі. Вона подарувала мені це. Це напевно найважливіше що тільки може зрозуміти людина за своє життя. Зрозуміти те як дарма я втрачаю час і що в моєму житті є тільки одне насправді цінне. Те чого я ніколи і ні на що не проміняю. Те що я готова боронити від усього. Те що неможливо зруйнувати бо одного дня відчувши це, ти ніколи не втратиш.
[ Читати далі ]
Капля за каплей струится серебряный свет.
Метка за меткой внизу растворяется тьма.
Стая за стаей проносятся станции лет...
Это зима, моя девочка, это зима.
Старая сказка про город на сером песке,
Вечная повесть о жизни, где смерти назло
Сердце заходится криком в беззвучной тоске...
Нам повезло, моя девочка, нам повезло.
Звёздочка ясной удачи нам светит в ночи,
В гнёздышке - белая ласточка. Мир невесом...
В ласковом небе растаял огарок свечи.
Это не сон, моя девочка, это не сон.
Всё будет так, как захочешь - ты только поверь!
Счастье возможно, и каждый, кто ищет, найдёт!
Бьётся и мечется сердце, как раненый зверь...
Это пройдёт, моя девочка, это пройдёт.
Всё, что нам нужно - всего лишь немножко тепла,
Звёздное небо и радуга в ярких цветах...
Чувствуешь - птица удачи раскрыла крыла!
Пусть будет так, моя девочка, пусть будет так!
Пусть золотая пурга нас по свету несёт,
С места срывая, лишая покоя и сна!
Ангел-хранитель в пути и, конечно, спасёт...
Скоро весна, моя девочка, скоро весна...
САПИРО ВИКТОР
Сьогодні осінь закохалась 
у небо і цілий день з палкою ганяла хмари, що б ті не закривали неймовірно блакитні очі її коханого. Сьогодні осінь протирала сонечко, що б світло душі небесної гріло наше місто. Сьогодні осінь усміхалась, вона бігала і стрибала, як маленька дитина, ніби вперше, ніби востаннє. Так прекрасно...
Вона холодним вітром блукала по вулицях, розмітаючи бруд, і піднімаючи листя вгору, ніби намагаючись торкнутись неба. В цієї красуні не виходило, та вона не полишала спроб. Вона цілий день співала дзиньканням трамваїв, крильцями горобців, мявкотінням котів, і небо чуло це. Осінь малювала, зриваючи зайве з дерев вона оголяла їхні душі, що б її коханий бачив всю ту красу, що ховається під одягом.
А небо усміхалось у відповідь і пригортало осінь до себе, все намагаючись її спинити. Йому нічого цього не було потрібно, йому не були потрібні докази. Небо просто любило і просто хотіло бути поряд.
Перечитувала одну тему на форумі де люди розміщують цитати видатних людей. Дуже сподобався діалог
Користувач МеценаТ: Мир жалок лишь для жалкого человека, мир пуст лишь для пустого человека.
Л. Фейербах
Анри Барбюс. Нежность
25 сентября 1893 г.
Мой дорогой, маленький мой Луи! Итак, все кончено. Мы больше никогда не
увидимся. Помни это так же твердо, как и я. Ты не хотел разлуки, ты
согласился бы на все, лишь бы нам быть вместе. Но мы должны расстаться,
чтобы ты мог начать новую жизнь. Нелегко было сопротивляться и тебе и самой
себе, и нам обоим вместе... Но я не жалею, что сделала это, хотя ты так
плакал, зарывшись в подушки нашей постели. Два раза ты подымал голову,
смотрел на меня жалобным, молящим взглядом... Какое у тебя было пылающее и
несчастное лицо! Вечером, в темноте, когда я уже не могла видеть твоих слез,
я чувствовала их, они жгли мне руки.
Сейчас мы оба жестоко страдаем. Мне все это кажется тяжелым сном. В
первые дни просто нельзя будет поверить; и еще несколько месяцев нам будет
больно, а затем придет исцеление.
И только тогда я вновь стану тебе писать, ведь мы решили, что я буду
писать тебе время от времени. Но мы также твердо решили, что моего адреса ты
никогда не узнаешь и мои письма будут единственной связующей нитью, но она
не даст нашей разлуке стать окончательным разрывом.
Целую тебя в последний раз, целую нежно, нежно, совсем безгрешным,
тихим поцелуем --ведь нас разделяет такое большое расстояние!..
[ Читати далі ]
Хотел котенок по незнанью
Участия больших людей.
Но, не готовы к состраданью,
Творцы домов, машин, идей.
У каждого из них работа,
Обилье жизненных проблем.
О том, что замерзает кто-то,
Им думать некогда, совсем.
Дорога к чувствам перекрыта,
Во исполнение мечты.
Страдаем мы от дефицита
Обыкновенной доброты
Василий Алоев
