Дебільно-порнограхвічна поема
ГЛАВА І
Серед степів, де Дике Поле
Тече ріка, тече поволі,
Водою пестить береги.
Нема нікого навкруги,
Хіба що байбаки блукають
Та їжачки когось гукають
Своїми криками. А так
Тече ріка, тече кой-як
Тече в далеке Чорне море.
Вночі над нею сяють зорі,
Вдень тихо хмари пропливають
І вітер листя хилитає
Верб, що на березі схилились,
Немов назавжди зажурились
І плачуть. Де не кинеш оком
Усюди тиша, всюди спокій.
Лежить Василіч трохі п’яний
І згадує про ті роки,
Коли з горілкою у джбані
Ось тут бухали козаки.
Неначе скиглення звірів
Лунав над степом їхній спів.
Колись фортеця тут стояла
І Україну захищала
Від турків та од москалів.
“Так то були часи славетні
Москаль тоді не панував
Бо наші козаки шляхетні
Всім били пику хто бажав
Загарбать рідну Україну,
А особливо москалям,
Які тікали без упину
Світ-за-очі, ка всєм чєртям.
Та час пройшов, спливли роки,
Повиздихали козаки
Усі, і жодного немає.
Москаль радіє й прославляє
Свого величного царя.
А над Вкраїною зоря
Встає і лад, і спокій.
Мабуть так буде довгі роки,
А може й ні. Мені до того
Немає діла ніякого.
Була б горілка, сала шмат.
Що нам москаль? Що нам царат?
Нехай вони собі як знають
Чи скаженіють, чи конають,
Чи дірки свердлять в головах,
Чи промовляють злі слова,
Чи чимчикують з голим задом
По Красній Площі на параді,
Чи брешуть наче злі собаки,
Нам це вже все давно до сраки.”
Про це Василіч міркував
Коли у бур’янах лежав,
Задерши свої ноги вгору,
Із недопалком у зубах.
Він, трохи схожий на потвору,
Розумний наче Фейєрбах.
Копає кляту цю фортецю
Вже третій рік, та все дарма.
Знаходе’ глечики, скелети,
Якесь лайно, чиїсь штіблети
А золота ніде нема .
“Де ж вони золото сховали
Ці наші пращури дурні?
Чи може все попропивали,
Чи щось залишили мені?
Коли б ми це напевно знали
То ми б мабуть скоріш копались
У цім смердючому лайні,
Тоді б ми стиснули лопату
Неначе дівоньку кирпату,
Попестили б її бодай…
А так ти риєш землю кляту
Неначе йолоп той завзято.
І бозна де кінець і край.”
“Кінець твій у трусах дебіле,
Візьми його, як маєш сили
Й приходь скоріше у кущі.”—
Одне дівча йому сказало,
Воно неподалік лежало,
І очі, ніби дві свічі,
Поміж гілок полум'яніли.
В Василіча знайшлися сили.
Й спіткаючись через дрючки
Він почвалав в чагарники.
Ішов недовго – дві хвилини.
Прийшов, а там лежить Мівіна
І посміхається вона,
А в роті всякого лайна
Повно-повнісінько, і тихо
Вона шепоче: ”Милий мій
Василічу, моє ж ти лихо,
Моя єдиная утіха,
Іди до мене і зігрій
Моє гниле убоге тіло,
Мої кістки. Я так хотіла
Тебе усі оці роки.
Відтоді як мене убили
Якісь галімі мудаки.
Чотири сотні довгих літ
Чекала я на твій прихід.
Лежала у землі, згнивала
Уся краса моя пропала,
Усе поїли черв’яки.
Мої вуста палкі червоні,
Мої сідниці, мій живіт,
Моя потилиця і скроні,
Моєї шкіри оксамит,
Моїх грудей м’які півкулі
І пальці із яких я дулі
Усім крутила. Все згнило
Немов ніколи не було
Моєї вроди, лиш кістки
Залишилися на віки.
Тобі спасибі, милий друже
За те що ти був не байдужим
До долі мертвої дівчини.
Мене ти викопав із глини
На божий світ. Тебе кохаю
За це Василічу, і я
Без тебе другий раз сконаю,
Баз тебе я не хочу Раю,
Мій діамант, любов моя.
Впади скоріш в мої обійми
Не стій неначе стовбур стійма.
Тобі віддам мою любов
Усю до краплі, і хоч кров
Моя давно землею стала
Тебе я палко покохала
За звабливу твою красу.
В своїх долонях принесу
Тобі я щастя ночви повні,
Зсередини мене і зовні
Кохай наскільки буде сили.
Століттями в своїй могилі
Лиш поцілунки черв’яків
Та пестощі сліпих кротів
Моє дівоче тіло знало,
Але нарешті розрубала
Твоя лопата ці кайдани.
Іди до мене мій жаданий!”
Василіч слухав все це діло,
Стояв, мов йолоп, остовпіло
І думав: “Певно це вона
Гарячка Біла. Все хана
Мені прийшла, я зовсім спився
І алкоголем отруївся
Мій мозок, і мені кінець
Прийшов напевно. Все, пиздець!”
Василіч так перелякався
Що ледве геть не обісрався,
Захилитався і упав,
І ненароком обійняв
Хребет тендітної Мівіни.
Вона ж цілунками своїми
Покрила все його чоло,
І до Василіча дійшло,
Що все насправді, це не мара
Що саме тут і саме зара’
Їбеться він із кістяком,
Гнилим смердючим мертвяком.
Його занудило, і ось,
На череп полилося щось
Смердюче. То була блювота,
Немов із джерела із рота
Вона текла, і в ній було
Всіляке різнеє бухло:
Вино, коньяк, горілка, пиво,
Наливка , спирт і самогон,
І вся оця вонюча злива
Мівіні вдарила в бубон .
Вона від цього оп’яніла
І заходилася щосили
І далі хлопця ґвалтувать.
Василіч тільки встиг:” О блядь!”
Промовити. Його свідомість
Кудись втекла, але натомість,
Василіч припинив блювати,
І голова його кудлата
Упала лобом на ключицю .
Мівіна ж ніби та вовчиця
Ревіла, вила і стогнала
Від насолоди що тримала
В обіймах чоловіче тіло.
Їй вже давно цього кортіло…
ГЛАВА ІІ
За обрій сонечко сідало,
Хтось в таборі збирався спать,
Хтось нишком жер в наметі сало,
Хтось вів в кущі когось їбать,
Хтось під гітару біля ватри
Наспівував якісь пісні,
Хтось думав: ”Варто, чи не варто?”,
Хтось смажив шинку на вогні,
Макс Миколайович в палатці
Сховався тихо від усіх,
І шив ретельно свої капці,
Десь там дзвенів дівочий сміх.
Наталка чухала гомілку
Із зосередженим лицем,
Хрон дув щодуху у сопілку,
Хтось бавився своїм яйцем…
Каплун по табору тинявся
І думав: “Де ж Василіч, де?
Я цього дурня обшукався,
Коли цей йолоп вже прийде?
Чекають нас горілка й пиво,
Олена й Віка а він зник.
Не ввічливо це і зрадливо
Ховатися від наших пик.
Ну що ж, коли його немає
Нехай його сам біс шукає!
Мені набридло, я піду...
Хіба нікого не знайду
З ким можна випити горілки?
Гей, Хроне, кидай ти сопілку
До біса геть, ходім зі мною,
Там попід валом ми з тобою
Нап’ємось наче свині вдвох.
Василічу ж суддя є Бог.
Коли від нас він відцурався,
Кудись світ-за-очі попхався,
То ми й без нього непогано
Відтягнемось. Бери сметану,
Горілку, пиво і дівок.”
Сказавши це Каплун замовк,
Хрон же підскочив наче в сраку
Йому встромили залізяку,
Швиденько все що треба взяв,
Дівчат гарненьких погукав,
І вчотирьох вони до валу
Пішли та пісню заспівали:
ПІСНЯ КАПЛУНА
Гей, у верби загойдалась гілка,
А у нас з тобою є горілка.
Є горілка, не скінчилось сало.
Вип’єм все, нехай нам буде мало.
Впала з даху льодова бурулька,
А у нас є ще тютюн і люлька.
Є в нас люлька, а вогонь не згасне.
А це значить ,що життя прекрасне.
Гей, тече, тече ріка глибока,
На городі конопля висока.
Гей висока мов Карпатські гори.
Не спіткає нас ніяке горе.
Гей, на лузі, там цапи пасуться.
А дівчата весело сміються.
Зуби їх блищать немов перлини,
А цапи їбуть їх до загину.
Гей, у верби обломилась гілка,
Ще уся не випита горілка.
Є горілка, є і завжди буде.
Вип’ємо! Нехай усіх занудить.
ГЛАВА ІІІ
(порнографічна)
Недовго пісенька лунала,
Бо всі замовкли як прийшли
До древньої фортеці валу,
Там все своє добро розклали
Та їсти-пити почали.
Тоді вже повністю стемніло
І, запаливши каганець,
Вони вели розмову милу
Про те, що бути педофілом
Не кожен може молодець.
Василіча ще раз згадали
Не злим, але дурним слівцем.
Дівчата гучно реготали
Коли немов мечем із сталі
Каплун махав своїм кінцем...
А потім він узяв Олену
Поклав свій єнг їй на плече,
І мовив голосом скаженим:
“Тепер мені ти наречена.
Тепер нікуди не втечеш!
А спробуєш, погана шлюхо,
Знайду усюди, так і знай.
І битиму тебе по вуху
Оцим кінцем, і вб’ю як муху.
Зроблю із жопи коровай.”
“Це як? – Олена здивувалась, -
Не роблять короваї з срак.”
Та в ту ж хвилину обламалась,
Бо в дупу їй уже щось пхалось.
То був нетесаний держак.
Вона від цього не зраділа
Сказала: “Тю, оце так-так!
Ти стільки випив, що і сила
Тебе залишила, дебіла,
Що замість хуя ти держак
Встромляєш в бідну мою сраку,
Ще й неотесаний такий.
Куди ж ти преш його, собако.
Я ще не встигла стати рака.
Він і не йде бо не гладкий.”
“Каплуне, щось ти гониш біса.
Ну хто ж дівчину держаком
Їбе у сраку. Ти б ще списа
Туди встромив, такий гульвісо.” –
Сказала Віка і дрючком
Так відчайдушно замахнулась
(Хотіла влучити в яйце)
Що і сама перекрутнулась.
“Во бля’!” – не гучно матюкнулась,
І впала у лайно лицем.
Держак у сраці розходився.
Як маслом змащений пішов.
Каплун сміявся, веселився,
І так і сяк собі крутився,
І думав: ”Бля’, оце так Show.”
І так він бавився годину
Аж поки не набридло все.
Тоді він відпустив дівчину,
Держак кудись у ліс закинув.
Почухав лівеє яйце,
І, все міркуючи про долю
До табору пошкутильгав.
А Хрон, упавши під тополю,
Заснув і захропів поволі,
Й хропінням ховрашків лякав.
А Віка пикою в лайні
Пролежала всю ніч, падлюка.
І бубоніла уві сні
Слова, лайливі та дурні,
І обблювала свої руки.
ГЛАВА ІV
Лиш тільки почало світати
Розплющив очі наш герой.
Весь світ здавався кривуватим.
“От тричі клятий геморой!” –
Сказав, не знаючи для чого,
Ще раз під дерево зблював,
Хитаючись, підвівсь на ноги
І в табір хутко почвалав,
Та не помітив, що Мівіна
Всю ніч лежала поруч з ним.
І спала нібито дружина,
Що спить з чоловіком своїм.
Василіч дівчину залишив
Лежать самотню під кущем,
А сам, прийшовши в табір, нишком
Схотів набити брух борщем.
Дістав улюбленую ложку,
Півлітру, що сховав колись.
І нумо хряцати потрошку,
Ще й трішечки опохмеливсь.
Нутро горілка розігріла
І Всесвіт веселішим став.
Мізки напружив і насилу
Василіч все ж таки згадав
Вчорашній вечір і Мівіну,
І як її він без упину
Вночі завзято покохав.
“О Боже мій, - подумав він, -
Василічу, ти сучий син,
Яких, напевно, більш немає.
Хіба живих не вистачає
Тобі, поганий гольтіпако?
Порвати б твою жирну сраку
На сто шматків і розкидати
По всіх усюдах, що б зібрати
Ти їх ніколи не зумів.
А ще у рот тобі напхати
Слизьких смердючих хробаків,
Вужів, гадюк, лайно жидів
А також іншої гидоти,
Щоб знав, невігласе, сволото,
Як трахати вночі мерців!”
Облаявши себе ось так
Василіч взявся за держак
Товстий іржавої лопати,
І почухрав попрацювати.
Іде… Лопата на плечі,
У животі щось деренчить.
Плететься стежка поміж трав.
Ось соловейко заспівав,
І підхопили його спів
Ще сто пташиних голосів.
Усюди купками гівно
Коров’яче лежить смердюче.
Якесь дівчатко біля кручі
Блукає і плете вінок.
По небу, тихо мов примари,
Повільно пропливають хмари.
А поміж хмарами снує
Товстого сонця жовта куля,
І променясті свої дулі
Василічу в лице сує…
Прийшов, лопату в ґрунт встромив,
Цигарку сунув між зубів,
І, дим пускаючи із рота,
Так, ніби був він ідіотом,
На лоба очі закотив.
Постояв десь одну хвилину,
Згадав іще раз про Мівіну.
І ледве знову не зблював.
Та врешті працю розпочав,
Напруживши м'язи на спині.
Неначе десять тракторів
Копав він величезний рів.
В якійсь незрозумілій позі
Вгризався в землю мов бульдозер
Всією кількістю зубів.
Мов лопаті гелікоптера
Лопата малювала сферу
В його мозолястих руках,
І він, мов боягуз-ховрах,
Зарився в землю з головою,
Бо був дурний і з перепою.
ГЛАВА V
В той час коли Василіч жваво
Вгризався в шар землі в’язкий
Мівіна гола і кульгава
Лежала й чухала кістки.
Вона так і не зрозуміла
Куди її коханець зник,
І в черепі її засіла
Єдина думка, - “Він утік.”
Сказати, що вона страждала
Знов у самотності своїй.
Цього здається буде мало,
Щоб визначити стан подій.
Мівіну ніби розчавило,
Ковбасило жорстоко так,
Що наче звір вона ревіла
І скиглила мов вовкулак,
Кістками билась об дерева,
Зубами скреготіла страх,
Й безумство кольором рожевим
Палало у її очах.
“Усі вони цапи бридкі
Злі і не щирі мартопляси,
Ці дауни чоловіки.
Лиш спокусять і геть do lasu!
А потім тільки і шукай
Неначе вошу у чуприні.
А дівчина... сиди страждай,
Рядниной соплі утирай,
І жди народження дитини.”
Такі думки у голові
Мівіни в’яло сновигали.
Вона лежала в кропиві
І хмари в небі споглядала.
А хмари байдуже пливли
Кудись північним вітром гнані,
Задовольнити ї’ бажання
Ніяким чином не могли.
В своїй задумливій печалі,
Не розігнать яку ніяк,
Мівіна пісню заспівала,
Кістками, грюкаючи в такт.
І понад степом неозорим
Чарівні звуки потекли,
І до країв вони були
Наповнені дівочим горем.
ПІСНЯ МІВІНИ
Знов моя журба
Стрілася зі мною.
Доторкається
Знов до моїх вій.
Кришталевою
Чистою сльозою
Витече очей
Колір голубий.
І зіллється він
Із безмежним небом,
Тим, яке мені
Ти колись приніс.
І тепер мене
Назавжди від тебе
Віддаляє
Стежка моїх сліз.
Випите вино,
Зваблива отрута.
Присмак на вустах
Поцілунок твій.
Спогадів моїх
Почорнілий жмуток
Залишився
У душі німій.
І навіщо це
Неозоре небо,
Лиш моя журба
Шкутильгає скрізь.
І тепер мене
Назавжди від тебе
Віддаляє
Стежка моїх сліз.
Проте оцю трагічну пісню
Василіч так і не почув,
Бо він у цю годину, звісно,
В своїй глибокій ямі був,
І за роботою забув
Про бідолашную Мівіну.
Вона ж, кістлява мов драбина,
Рішила так: “Тепер мені
Немає сенсу в світі жити,
Нема тепер кого любити,
Нема чого співать пісні.
Отож найкраще вмерти знову
І заспокоїтись навік
Коли коханий чоловік
Мене покинув як корову.
А я на себе накладу
Тонкі тендітні рученята.
Ніж плекати оцю біду,
Хай краще буде самострата.
У затишній сирій землі
Забуду я своє кохання,
Свої даремні сподівання,
Василічеві вчинки злі.
А він насрав на мою честь.
Його падлюку проклинаю,
Бо через нього я вмираю
Удруге. Хай же відсіче
Йому кінець його зрадливий,
Нехай в його горлянку пиво
Не литиметься більш ніяк,
Щоб пам’ятав про мій кістяк
Усе життя, аж до загину!
І більше жодної дівчини
Щоб не спаплюжив він ось так.”
Мівіна у кущах знайшла
Труси Василіча червоні.
Із них зробила, як змогла,
Вірьовку, і свої долоні
З’єднала у молитві та
Сказала: ”Боже мій єдиний,
Пробач мені дурній дівчині
За те що вирішила так.”
І, наче мавпа худорлява,
На дерево залізла жваво
І, тихо зойкнувши, вона
Повісилася…
ГЛАВА VI
Десь поза валом, при дорозі,
Де шавлії кущі рясні
Сидів Василіч у тривозі,
Коверзував думки сумні.
Він все гадав: “Де відкопати
Клейноди славних козаків?
Бо, обламавши три лопати,
Я ще нічого не відрив.
Сьогодні цілий день у ямі
Копаюся я до нестями.
Земля у вухах, в носі та
У сраці, ніби у крота.
Мені копання це набридло
Я, ніби найостаннє бидло,
І дні, і ночі у землі,
Мене ґвалтують трупи злі…
Археологія – робота
Тільки для superідіота .
Я ж, сподіваюсь, не такий.
Я не дебіл, лишень дурний.
Тому ще трохи покопаю,
Як пощастить – щось відшукаю;
Як ні – покину все к чортам
Й піду до табору, а там;
Якщо Каплун із другом Хроном
Не налигались самогону,
Ми забухаємо утрьох.
А зара’ знову у свій льох
Полізу і продовжу рити,
Як і раніш несамовито.”
Подумав так і плигнув в рів.
Ледь собі яйця не відбив,
Бо приземлився він невдало
На домовину, що стирчала
Кутом із вогкої землі.
“Їбець-Пиздець товстій бджолі!” –
Василіч закричав від болю
Так гучно, що на всьому полі
Затріпотіли будяки,
А він узявши в дві руки
Своє хазяйство жалісливо
Заплакав і яєчко ліве
Рукою ніжно пестив, м’яв
І мов ужалений волав:
“Бодай труну цю тричі кляту
Чорти б до Пекла понесли!
Хай повилазять оченята
У лібдуна , що ї’ теслив!
Нехай йому лихий прасунок!
Нехай залізе єнг у шлунок
Тому хто тут її покла…”
Василіч раптом замовчав,
Бо остаточно збився з плигу
Коли побачив, що як дзиґа
На божу землю із труни
Якийсь мертвяк з лицем страшним
Вискочив. В нього між ногами
Висіла шабля, черв’яками
Увесь покійник вкритий був.
Так, ніби лизеня глитнув,
Василіч на траві усівся.
Мертвяк на нього покосився,
Роззявив рота й звідтіля
Гнила посипалась земля
Разом із хриплими словами,
Які не міг Василіч втямить.
“Язъ, урче, Гобхі єсть меганий,
Єдного Йокхі робій кляний.
Язъ буw залеманий давноh
І уквинтарений w лайноh.
Се саме тукъ, у сій теморі
Кушніw’буw лонгії темпори,
Але тепера Язъ отноw
Корокаю, якъ здорвъ немоw.
Зречи мені оh, мій меллоне,
Чи очиw ти мою вiхвону ?
Мівіна – се єсть ном’я ї’.
Зречи де шещити її ?”
Василіч хлопець був кмітливий,
Дарма що трішечки дурний.
І хоч кістяк той був жахливий
Ввімкнув Василіч мозок свій.
Хвилину так поміркувавши,
Потилицю поколупавши,
Сенс слів Василіч зрозумів,
Бо прочитав книжок немало,
В дитинстві їв багато сала
І мав чоло на п’ять перстів.
“Оце так вскочив у халепу
Мов голим задом в кропиву.
Навіщо ж я, такий дурепа,
Відрив цього мерця вдову?
Навіщо я їй віддавався?
Чому я вчасно не утік?
Навіщо з нею сполучався?
Собі огидно й людям сміх.
Якщо про це мертвяк узнає
Мій єнг напевне відрубає,
Бо перелюбство то є гріх.
І як я потім буду жити
Не маючи свого кінця?
Що ж доведеться обдурити
Цього смердючого мерця.”
І після цього міркування
Василіч перед трупом встав.
І з найщирішого вітання
Свою промову розпочав:
“Дьозґоть, оh Гобхе сонцесяйний,
Язъ glad to see you, як завжди.
Today ти маєш вигляд fine’ий.
Come on, меллоне мій, сюди.
Се язъ відрив тебе з могили,
Бо єстем археолог я.
Таку роботу маю, really.
Василіч єсть моє ном’я.
А ось about твого question’а -
Не знаю де твоя віхвона,
Її не очив я ніде.
Як речеш звати ї’? Мівіна?
Вона, напевно, в домовині
Кушить і на husband’а жде…”
“Що ти верзеш, дурний собако? –
Суворо Гобхі відповів
(Василіч всерся з переляку), -
Ти що блекоти переїв?
Стоїш, прядеш мені очима…
Кого ти хочеш обдурить
Своїми марнями бридкими?
Я знаю все! А отже цить!
Ну а за кучму сю велику
Отримаєш такий ралець
По перше – вдарю тобі в пику,
По друге – відсіку кінець.”
Сказав і затопив у рило,
Василіча перекрутило,
Він вилаявся “Fuckin’ клятий!”
І нумо звідтіля тікати…
А Гобхі вигукнув услід:
“Тікай, майбутній інвалід.
Тебе усюди відшукаю
І хуй твій легко відрубаю,
А потім з’їм мов ковбасу,
А в сраку впхну тобі косу.
І буду там її крутити
І своє серце веселити.
ГЛАВА VII
Над табором збирались хмари,
Свинцеві хмари дощові.
Каплун, тримаючи гітару,
Сидів сідницями в траві,
Сильнішав вітер, десь гриміло,
В наметі метушився Хрон,
А Каплуна нудьга заїла,
Бо закінчився самогон.
Він сумно поглядав у небо
І думав: “Якось все не так
Коли є випити потреба
А ти сидиш, свистиш в кулак.
Повижерто усе, немає
Ані горілки, ні вина
І серце в грудях завмирає,
І голова якась дурна.
Хоча б чим-небудь обдовбатись
Замученій душі кортить.
Чи мухоморів наковтатись?
Чи клей “Момент” в кульок налить?
Чи конопельки насушити
Коли скінчилося бухло?
Ой тяжко-важко в світі жити
Мені тверезому як скло.”
Каплун зітхнув, розкривши рота,
Ударив пальцем по струні,
І заволав високу ноту
Як соловей що у польоті
Підсмажив яйця на вогні .
ПІСНЯ КАПЛУНА
(другая)
Ой, по небу чорному
Хмара зла біжить,
Небо гірко плаче,
Дощиком мрячить.
Небо гірко плаче,
Землю полива’,
Щоб висока виросла
Конопля-трава.
Конопелька виросте –
Розкумарка буде.
Нехай начуваються
Тоді злії люде.
Нехай скаженіють
Прокляті собаки,
А мені то буде
Все давно до сраки.
Буду я ходити
Босий по садочку,
Буду я блювати
Собі на сорочку.
Буду я блювати
Ні про що не дбати.
Лийся, лийся дощику,
Єдиний мій брате…
І дощ пішов… Важкі краплини
Каплуну вдарили у спину.
В макітру влучило штук п’ять.
Він став потроху намокать,
І вже збирався у намет
Ховатися, та в цей момент
Угледів, що якийсь придурок
Летів крізь ліс неначе турок
З лицем кривим від переляку.
То був Василіч-висікака.
Він біг щосили навпростець
Й кричав: “Рятуйте мій кінець!
Небіжчик з шаблею кривою
Женеться через ліс за мною.
Благаю вас допоможіть!
Мене він хоче оскопити,
Невинну кров мою пролити.
Онно, за мною він біжить.”
Каплун на все це подивився
Й подумав: “Він вже накурився.
Добрячий певно в нього план.
Потрібно і собі дістати,
Щоб так по лісу пострибати.
Трава хороша, не бур’ян.”
Та до кінця довести думку
Про коноплю Каплун не встиг.
Василіч, бовтаючи шлунком,
До нього врешті-решт добіг
І закричав: “Каплуне брате,
Мене де-небудь заховай
Не дай покійнику зрубати
Мій хуй. Благаю виручай!”
“Василічу, верзеш ти мару, -
Каплун йому відповідав, -
Ти озирнися, дурню старий,
Ніхто тебе не доганяв.
Ти імовірно обкурився,
А з друзями не поділився.
Зробив ганебний вчинок ти!
А отже лізь собі в кишеню,
Насип й мені травички жменю,
І годі вже дурниць нести.
Василіч на слова такії
Ударив Каплуна по шиї,
Заматюкавшись щиро так,
Що я того писать не стану,
Бо ваші вуха геть зів’януть.
Не дозволя’ цього мій смак.
Але це дуже посприяло
Засвоєнню матеріалу.
Каплун утямив що і як,
Бо що втлумачить неможливо
Розумним словом нелайливим
Через матюк засвоїть всяк.
“Василічу, сюди послухай, -
Каплун подумавши сказав, -
Ти у лайні по самі вуха,
А нам таких не треба справ.
Потрібно Макса розшукати
Він знає все і може дати
Пораду дуже слушну нам,
Як мертвяка цього забити,
Твій хуй з тобою залишити.
Довіримось його мізкам.”
ГЛАВА VIII
Макс Миколайович в наметі
Сидів і пиво попивав,
Стирчала в роті сигарета
А мозок думку міркував.
Своєю лівою рукою
Крутив він вуса над губою
І розганяв зелених мух,
Які хотіли в рот залізти
І там що-небудь попоїсти.
Хлющ же на дворі ще не вщух.
Аж раптом всунулася пика
Уся волога від дощу.
Вона носата і велика
Належала Василічу.
Ї’ трохі витріщені очі
Стирчали нижче карих брів.
Макс запитав: “Чого ти хочеш?”
Йому Василіч розповів
Свою історію жахливу
Про мертвяка, який у зливу
Блукає десь неподалік,
Тримаючи в руці шаблюку,
Злий мов задроченая сука,
І хоче розпочати лік
Яєць Василіча великих,
І єнг зрубать зі страшним криком.
Також Василіч розказав
Про бідолашную Мівіну,
Яку вночі він покохав
А потім байдуже покинув.
Що через неї зара’ він
Без єнга може залишитись,
А в нього хуй лише один
І з ним так важко розлучитись
Василіч довго ще базікав
Й подробиці розповідав.
Почервоніла його пика
Так ніби-то він раком став.
Тоді й Каплун в намет заперся,
Принісши самогону дзбан,
В якому плавав кендюх з перцем
І консервований тарган.
Тієї самогонкі літр
Запас недоторканий був,
Який Каплун минулим літом
Тихесенько, щоб не почув
Ніхто, сховав десь поза валом
На крайній випадок. І ось
Тепер нагода слушна стала,
І Каплунові довелось
Побігти схованку шукати.
Він знав – у наш скажений вік
Без самогону міркувати
Не може справжній чоловік.
Коли своє оповідання
Василіч врешті-решт скінчив,
Макс від значного здивування
На півхвилини остовпів.
На лоба викотивши очі,
Висолопивши язика,
Застиг він, ніби донесхочу
Гівна наївся з-під бика.
Але, коли прийшов до тями,
Сказав: “Каплуне, наливай
Це зрозуміти без ста грамів
Геть неможливо, хоч стрибай.”
Каплун по склянках поспіхливо
Розлив НЗ своє жахливе,
Смердюче ніби двісті срак.
Усіх від нього воротило
Та випить кожному кортіло
Вже байдуже яке на смак.
Через якихось півгодини
Все випили, лише на днині
Тарган нез’їдений лежав.
Ніхто його не скуштував,
Бо всіх добряче занудило
Від самогону, і насилу
Усі тримались на ногах.
Макс вимовив: “Вгамуй свій страх,
Василічу, мій любий друже,
Ти знаєш як тебе я дуже
Кохаю і готовий я
Тебе у пуп розцілувати,
За тебе свій живіт віддати!
Гик! Ось тобі рука моя.
Казав тобі я, мартоплясе,
Що еротичні викрутаси
Тобі добра не принесуть.
Але тепер не в тому суть,
Бо бачу спосіб я єдиний
Твій єнг спасти від гільйотини.
Коротше, думаю я так –
Мівіна, в жопу їй кулак,
Мабуть якась нечиста сила.
Бодай бджола її вкусила
У язика! Тому вона,
Коли залишилась одна,
Вже після ночі із тобою,
Була роздавлена журбою,
І, зрозуміло, дуже зла.
Напевно що тебе, козла,
Вона прокльоном обложила
І цим від смерті розбудила
Свого дурного чоловіка.
Нехай йому розірве пику!
І отже мусиш ти тепер,
Як справжній чесний піонер
Мівіну за дружину взяти…”
Василіч розпочав блювати
Прямісінько на Каплуна,
І простогнав: “Вона ж страшна!
Бридке мов смерть кнуряче рило,
Усе обліплене лайном,
Для мене буде більше милим
Ніж із смердючим мертвяком
Кожної ночі секс робити.
Ні! Ліпше смерть свою зустріти
В бою за цілісність кінця,
Щоб більш не бачити лиця
Цієї мертвої повії...
Прощайте, друзі молодії,
І поховайте як помру.
А потім кожен по відру
Горілки випийте міцної
Заупокій душі дурної.
А зараз я візьму лопату
І буду битися завзято
За Славу власного Хуя.
У битві цій загину я,
Але не дам себе женити
На цій дурепі недобитій!”
Сказавши це, Василіч взяв
Велику совкову лопату,
Й до виходу попрямував
На битву з Гобхі м’язуватим.
Ще раз із Максом попрощався,
З Каплуном в рота цілувався,
Шмаркався, сльози витирав.
Усі його випроводжали,
Услід хустинками махали,
Коли у ліс він почвалав.
