Мертва весна
- 05.03.22, 22:21
24 лютого я, як і багато хто, прокинувся не від будильника, а тому що мій будинок струснуло. І перша думка була – хоч би це виявився просто землетрус. Але відверто на не надіявся, а перший погляд на новини лише підтвердив найгірші здогадки. Вулицею під вікнами тягнувся нескінченний затор машин у напрямку центру, так і не знаю куди вони сунули, бо всі кордони в іншу сторону. Під під’їзом лунав дивний звук, схожий на нелюдський плач, що в такій обстановці здавався досить зловісним – а то виявився всього лиш кіт, що зарання відчув наступ весни. Проте за календарем вона так і не прийшла, і справа не тільки в паскудній погоді. Місяці, дні тижня й дати перестали існувати для нас, поступившися новому літочисленню, якому зараз минає десятий день.
Десь так я думав починати свій воєнний щоденник, але написати щось спромігся лише зараз. Як і в багатьох інших, мій настрій сильно й безпричинно змінюється від істеричної ейфорії до повного відчаю, і хотілось би записати хоч щось, поки він відносно нейтральний (здавалось би, до чого тут значна кількість руснявих літаків та вертушок, збитих лише за сьогодні). Хоча записки глибоко цивільного тилового щура під час війни навряд являтимуть для когось цінність, тому не виключаю, що перша буде і останньою.
«Синдром провини уцілілого», чи як там його – дійсно сильна штука, як і відчуття власної нікчемності. Навіть своєю рідкісною за групою кров’ю я не можу поділитися через минулі хвороби, що означають пожиттєвий бан на донорство. У волонтерській групі лише спостерігаю, як люди за короткий час налагодили поставки з Європи критично важливих штук, що уже рятують життя на передовій. Мій внесок туди – лише фінансовий, це все ті ж спроби підкупити свою совість, поки є за що. Власне, на цьому все.
Але варто сказати і про хороше, тобто не про мене. Наприклад, про ЗСУ, які їбашать так, що ніхто й подумати не міг (правда ж, із перших повідомлень у перший день могло здатися, що кінець близько?). Про волонтерів, що знову оперативно затикають усі діри, тільки масштаби їх діяльності на порядок більші, ніж у тому ж 2014. Про залізничників, що з ризиком для власного життя евакуюють людей із небезпечних точок. І обов’язково – про звичайних людей, що просто забезпечують життєдіяльність міст – навіть у тилу під час воєнного стану дуже цінно, що в супермаркетах всі продукти на місці, вчасно вивозиться сміття, а в квартирах тепло. А президент, якого я не обирав і за кожної можливості намагався пнути хоча би злим словом – та нормальний у нас президент, як виявилось. І чому я до нього додовбувався?
Українці виявились вцілому настільки охуєнними, що я навіть уявити не міг. Не без проколів, прикростей і втрат, але. Для мене необхідність сидіти днями вдома давно майже рівна тюрмі, але в такі часи і це перетворилося на найбільше благо. Особливо якщо порівнювати з тими, хто вимушений ночувати в підвалах чи тікати світ за очі. Особливо якщо враховувати, наскільки безпринципна цинічна мразота на нас напала.
Не маючи змоги захопити більшість намічених цілей, вони почали цілеспрямовано їх знищувати. Горять міста, у багатьох із яких я був буквально недавно, і сама думка, що на їх землю ступає нога окупанта, пробуджує неймовірну ненависть. Дуже болить Охтирка, з якою пов’язані рідні спогади з дитинства. Дуже болить Маріуполь, велике місто розміром з Рівне та Луцьк разом узяті, колоритне й українське, нині воно в оточенні, а його населення – реальні заручники, відрізані від елементарних благ цивілізації. На півдні за ці дні просрано найбільше, і хотілось би вірити, що це не цілеспрямований злив, а просто тому що при всіх резервах ЗСУ не поки що не вистачає на потоки смердючої сарани, що вперто лізе на нас з усіх сторін, не рахуючись із жодними втратами.
Доводити щось тій стороні я намагався хіба перший день від сили, далі махнув рукою. Адекватні люди там є, але без яскраво вираженого лідера вони не змінили б нічого, навіть якби дуже хотіли (ну хіба що на останній штурм ікеї спромоглися). Тим більше, вони залякані, хоча то й таке собі виправдання. Бо в той же час для інших нормально зупиняти танки голими руками й виходити на масові мітинги проти загарбників у окупованих містах. Люди Старобільська і Новопскова, Херсона і Мелітополя, Енергодара й Бердянська викликають моє щире захоплення, але й страх за їх життя, бо моральних руснявих виродків нічого не зупинить у можливості стріляти в беззбройних.
Ну а тим, хто так нічого й не зрозумів, пояснювати щось запізно. Лише констатація факту, наскільки вони мерзенні. Однаково, що ті, хто свідомо за «спецоперацію», що ті, хто внєпалітики, і особливо ті, хто прийшов цілеспрямовано нас убивати. Ними керує всього лиш один бункерний виродок, але це не звільняє їх від відповідальності. Я навіть не підозрював, що ненависть може бути ще більшою ніж раніше, і навіть не можу уявити, до яких розмірів вона дійшла за ці дні в людей, міста яких під бомбардуванням. Ніколи б не думав, що з таким задоволенням розглядатиму фото ворожих трупів і щиро бажати смерті всім, хто перетнув наш кордон, але ще до них не доєднався. «Ти ж хотів землі цієї – тож тепер змішайся з нею».
Попереду непрості дні, які затягнуться незрозуміло скільки, і це, певно, найгірше, адже життя тим часом минає. Зате нарешті всі маски зірвані і тока неповернення пройдена. Якщо почуєте щось про братські народи, «укронацисти стріляють самі по своїх», гдєвибилівосемьлєт – просто бийте у напрямку звуку. На тижні у рядах диванних військ мав нещастя читати і ворогів, де вони на повному серйозі обговорюють, які міста можна просто стерти ковровими бомбардуваннями і як саме зачищатимуть нацистів (і мене, якщо доберуться… хоча здається, після такого початку більше 90% населення України стало «нацистами» за їх критеріями). Це лише додає усвідомлення того, що відступати нікуди, і гнійна пухлина руського міра має бути видалена хоча би за наші кордони. Не народ, а тупо гній. Не країна, а новий ІДІЛ, гігантська пухлина на 1/6 суші, і їм все мало.
Також із хорошого, як не згадати, що ми повністю перемогли ковід. А хто би міг подумати ще два тижні назад, що два карантинні роки насправді були не поганими, а просто чудовими?..
У мене так і залишились неопублікованими близько 20 заміток за минулий рік. Хоча вони вже готові, їх поява зараз була би блюзнірством. Безтурботні фото з мандрівок кількох іноземців, на яких я підписаний в інсті, тепер виглядають як сюрреалізм. Аеропорти і вулкани, джунглі і затишні європейські містечка – мозок відмовляється вірити, що це все існувало насправді. Безумовоно, за першої нагоди я все викладу, але не можу сказати коли з’явиться така можливість. Чи будуть вони на той момент хоч трохи актуальні, і чи буду на той момент я.
Щоб не закінчувати цей текст на сумній ноті, хай у його кінці буде хороша музика. Пісня, що вийшла буквально в останні мирні дні, тому незаслужено обділена увагою. Здається, з такою можна спробувати побороти нав’язливий відчай і пройти через темні часи.
