Березень / квітень
- 17.05.25, 09:22
Календарна весна почалася зі снігу. Ну а як їй ще починатися, коли все летить в одне місце?..
[ Читати і дивитись далі ]
Важливі замітки
Останні статті
- Все як у тумані
27.01.2026, 00:23 - Листопад / грудень
20.01.2026, 00:43 - 2016
15.01.2026, 00:14
Свіжі фотографії
Птахам з невидимого острова
- 07.05.25, 08:43
Зазвичай я не пишу некрологи чи щось подібне, але цього разу все ж не можу обійти увагою втрату, яка пройшла майже непомітною на тлі вже рутинних масових втрат, які ми маємо щодня.
У моєму дитинстві було не так щоби багато саме дитячих книжок, ще менше – саме українською, які мені подобались більше. Не дивно, що зачитував я їх десятки разів. З-поміж інших однією з моїх улюблених була «Панна квітів», збірка з шести казок 1990 року видавництва, авторства Валерія Шевчука.
Хоча такі деталі мене як дитину мало цікавили, куди менше за самі твори. Вони були несхожі на стандартні народні казки, надто химерні, часом трохи моторошні. Уже пізніше я збагнув, що справа була не тільки в змісті, як у стилі їх написання. То була українська мова, в яку неможливо не закохатися, настільки смачна й квітуча, сповнена чудних слів та оборотів. У переважно совковому середовищі Кривого Рогу початку 90-х, та книжка стала однією з найбільш вагомих речей, що формували мою свідомість.
Ми всі звикли, що автори книг, які стоять на наших полицях, жили колись давно й померли задовго до нашого народження. У цьому плані я, певно, здивувався, коли взнав, що той Валерій Шевчук досі собі живий і продовжує писати. Не можу сказати, коли я точно про це дізнався. У шкільній програмі його не було, не було і в шкільній бібліотеці (зате скільки другорядної рускої хтоні ми мали прочитати за ті роки, шоб шо?). Одну з його книжок нам задавали на літнє читання, яке ніколи ніхто не перевіряв, та й знайти її було нереально.
Тому з Шевчуком – дорослим письменником я познайомився набагато пізніше, коли отримав змогу купувати його книжки в паперовому варіанті (спасибі тобі, Книгарня «Є») чи стягувати з інтернету ті, яких так і не зміг знайти, щоб купити.
Я не можу назвати себе зразковим його читачем, багато досі не прочитав, але то більше щоб розтягнути задоволення. Деякі книжки відверто не зайшли, надто вже філософські та специфічні. Але були й такі, що залишили в мені свій слід назавжди. І звісно, всі вони – це та сама чудова мова, заради якої я дочитував до кінця навіть ті твори, які за авторства інших письменників покинув би на пів шляху.
Десь у паралельному вимірі, хоча насправді не так і далеко, письменник Шевчук продовжував жити й творити, наскільки йому могла дозволити старість в купі з діабетом. Іноді мені хотілося якось з ним сконтактувати, хоча б символічним листом-подякою, але все залишалося на рівні думок. Він не користувався інтернетом і, здається, не надто радів незнайомцям у реальному житті, то я й вагався, а якщо йому нафіг не потрібен той лист?
На початку 2024 року доля підкинула мені знак у вигляді фейсбук-акаунта старшої доньки письменника. Він тоді саме серйозно хворів, і я таки зважився написати та попросити передати йому свого листа. У відповідь вона мені переслала аудіозапис подяки Валерія Олександровича, якому, здається, було таки приємно, що його пам'ятають. Так у мене з'явився шматочок його голосу, який чомусь виявився саме таким, як я уявляв.
У листі зокрема я бажав йому дожити до дня нашої перемоги, хоча сам відверто не вірив, що це можливо. Шевчук оклигав від тієї хвороби, брав трохи участь у київських літературних заходах минулого року, але ж і справа тут не в ньому, а в тому, наскільки той день далекий до нас усіх.
Вранці 6 травня письменник відправився на зустріч зі своїми старими знайомими, шістдесятниками, які уже майже всі там.
Хоча в часи, коли ми щодня втрачаємо молодь та дітей, відхід 85-річного дядька не мав би виглядати великою трагедією, мені здається, ми втратили набагато більше, ніж просто одну людину. А що мало хто сьогодні може усвідомити глибину цього горя, для нас тільки гірше.
P.S. «Панна квітів» загубилася десь під час моїх численних переїздів. Зрештою, я знайшов її у форматі pdf, так щоб саме з тими малюнками, які пам'ятаю з дитинства. Варто було б купити і паперовий примірник, хоча б уживаний з olx, поки є така можливість, якби я мав хоч мінімальну впевненість, що у мене є майбутнє, у якому можна дозволити собі таку розкіш, як паперові книжки.
Замовкли й загусли в цьому вечорі. Молоко в їхніх чашках перетворилось у білий лід, перетворились у лід і вони самі. Часом зривались і глухо падали в тиші яблука і замерзали там, між мокрої трави. Ішли в тому сутінку два їжаки, торкнулися холодними рильцями яблук, але були пересичені. Цвіркуни зібрали духовий оркестр на лопушиному листку, й раптом заграла їхня перша скрипка. Мелодію підхопив цілий оркестр, і в темряві задзвеніло фортепіано. "Перший концерт для фортепіано з оркестром", — подумав старий і згадав той час, коли й гадки не мав, що таке може вчуватися. Усміхнувся своїй мовчазній дружині і зчудувався ще з одного мимовільного відкриття: люди можуть цілий вік прожити побіч одне одного, цілий вік дивитимуться вони одне на одне і ділитимуть хліб, але й гадки не матимуть, яка дивовижна й несподівана музика звучить часом у їхніх серцях.
Татарів. Вечір прощання
- 01.05.25, 18:25
Завдяки торішній вилазці у Буковель я мимохідь також побачив Татарів. Це досить велике (1,5 тис. населення) високогірне село між Микуличином і Ворохтою. Тут же знаходиться найближчий до Буковеля залізничний вокзал.
[ Читати і дивитись далі ]
Ранок одинокої смереки
- 10.04.25, 18:10
Добре облазивши свого часу Буковель, я так і не знайшов там хорошої видової точки, де можна зустріти світанок (окрім вікон верхніх поверхів деяких готелів, якщо пощастить). Моє прискіпливе віртуальне вивчення карт у пошуках такої точки привело мене аж в Поляницю, на безіменний пагорб за 2 кілометри від центру Буковеля. На карті це місце позначене просто як «одинока смерека».
[ Читати і дивитись далі ]
Довга Поляниця і короткий водоспад
- 27.03.25, 18:08
Поляниця або ж Паляниця – село у Карпатах на висоті 850-930 метрів над рівнем моря, яке стало знаменитим завдяки тому, що саме йому пощастило (чи не пощастило) отримати найвідоміший гірськолижний курорт України. Але ж Буковель – це тільки невелика високогірна частинка села, а саме воно традиційно розкидане на багато кілометрів понад потічками між горами. Сьогодні прогуляємось по самому селу, спускаючись від Буковеля вниз, а також заглянемо на найближчий водоспад.
[ Читати і дивитись далі ]
Січень / лютий
- 17.03.25, 18:10
Коли перший день нового року виглядає як справжня казка, гріх хоч трохи не понадіятись на щось хороше. Для мене новорічна казка – це не сніг та гірлянди, а сонячна тепла погода і прогулянки. Ненавиджу холод.
[ Читати і дивитись далі ]
Пам'яті моєї мертвої ейфорії
- 06.03.25, 18:27
Колись, через багато років, полковник Ауреліано Буендіа, стоячи біля стіни перед загоном, що мав розстріляти його, згадає той давній вечір, коли батько взяв його з собою подивитися на лід.
[ Читати і дивитись далі ]
Коли все скінчиться
- 24.02.25, 04:40
Коли все скінчиться (якщо воно коли-небудь таки скінчиться), найперше я нап'юсь. Мені навіть не треба наперед пояснювати собі самому, як саме визначити цей момент, бо то буде геть очевидно (як і не треба буде задумуватись про те, що насправді це триматиме вічно).
Це як провести жирну риску після чогось вагомого і перед тим, як рухатись далі. Вжертись так, щоб запам'яталося якнайдовше і в найгіршому сенсі – приблизно так само, як я мекнув на турбазі по закінченні п'ятого курсу, єдиний раз так сильно, що майже нічого не пам'ятаю, крім того, що ледь не відбив собі селезінку, а потім вночі біг турбазівськими стежками ригати в сортир, і не добіг.
А потім настане новий день, і стане очевидно, що попереду тільки найважче. Тоді в мене не буде приводів відкладати складні й неприємні рішення, списуючи їх на війну та невизначеність. Тоді стане точно ясно, що це вже не повернення до того, як було колись, хоча хіба є сумніви вже зараз?
Коли все скінчиться, я марно пробуватиму повернутись у життя подорожей і вражень замість життя людей і обов'язків, аж поки не обпечусь боляче об нову реальність. Це буде не та безпечна й пофігістична Україна, де якщо комусь і не подобалось, що я фотографую чи куди йду, того спокійно й без наслідків можна було послати нахуй.
Я далі житиму в призмі міст і точок на карті, але то буде карта не приємних планів та очікувань, а реквієм до минулого й нездійсненого. Ось Ізюм і Часів Яр, які я не встиг побачити, до того як їх спаплюжили, ось Бердянськ і Приморськ, які наче неушкоджені, на перший погляд, але спаплюжені присутністю мерзенних вилупків та їх ганчірок. А он Маріуполь і Бахмут, які відвідати таки встиг, через що їхні душі навідують мене у нескінченних кошмарах.
Можливо, я знову побачу море і гори, хай то будуть навіть найпрекрасніші лазурні моря, та який сенс, якщо в них мені буде маритись мутний мілкий Азов, хай які височезні засніжені вершини, якщо крізь них прозирають гори Криму, такі далекі, наче то не я змарнував скільки нагод до них дійти.
Коли все скінчиться для мене остаточно, можливо, мене на кілька хвилин пустять в рай, де я зустріну їх усіх. Колегу-художника Женю, з яким майже ніколи не спілкувався, а тепер чомусь згадую часто. Тих, кого взагалі не знав, а тепер пізнаю на імена і в лице – кого знайомі справжні й віртуальні проводжали у соцмережах, чиїсь батьки, брати й сини з сухих новинних зведень та нескінченних листків з петиціями на трамвайних зупинках.
Тоді ж стане ясно, що вони не знають нічого, що тут коїться, відколи пішли. Вони розпитуватимуть мене, що там і як відбувалося після їх загибелі, й у тому раю то буде гірше пекла, бо треба якось обдурити їх, що їхні жертви були не марними, а я не знаю як. Правда, не знаю.
Добре, що про це можна поки не думати, поки все не скінчиться. І за десятками й тисячами днів позаду й попереду все більше остраху, що це дійсно назавжди.
Гора Буковель і Гуцул Ленд
- 21.02.25, 18:34
Сьогодні покажу пару відносно популярних місць у Буковелі, до яких, однак, я сам добрався лише у минулому квітні.
1. Гора Буковель має всього 1127 метрів висоти. Як можна здогадатися, саме від неї й походить назва усього курорту. Вона була б не така цікава сама по собі, якби не краєвиди, котрі тут шикарні. Зокрема на Чорногірський хребет із нерозлучною парою Говерла – Петрос.
[ Читати і дивитись далі ]
Один хороший день
- 03.02.25, 18:09
Бувають такі дні, що різко виділяються з-поміж інших у гарному сенсі. Мова і про враження зі спогадами, що залишаться в пам'яті, і, у моєму випадку, – про вдалі фотографії. Іноді, щоб отримати їх, достатньо опинитися в потрібному місці в потрібний час, можна навіть не десь у подорожі, а поруч із домом.
1. Такому дню не гріх присвятити окрему замітку. Тим більше, що йому подібних, на жаль, все менше і менше серед сірих стресових буднів.
[ Читати і дивитись далі ]
