втома
- 09.06.25, 01:43
Кіт обнюхує мої руки й ноги, як завжди прискіпливо, допитливо, досконально. Судячи з усього, ловить запахи, які йому не подобаються.
Він уловлює запах іншого кота, кота вуличного й чужого, що насправді так схожий на нього зовнішністю й характером, що ми вважаємо їх родичами, але для нього то не має значення, бо найперше то конкурент, чужинець.
Він уловлює запах диму, диму їдкого й насиченого, яким я весь просяк, спалюючи сьогодні частину своєї реальності, якої тим не менш залишилось все ще забагато.
Він відчуває запах втоми, втоми настільки млосної, що вона дійсно виходить з мене крізь шкіру й очі, крізь кінчики пальців і подих, молекулами й променями проникаючи у все навколо й заражаючи його своєю отрутою. Недарма кіт обзавівся алергією, видно, через сильний затяжний стрес, у якому доля моєї вини очевидна.
Це одна з речей, за які мені найбільш соромно. Я пам'ятаю багато вчинків, за які смертельно соромно, і вчинків, якими пишаюся, й ні ті, ні інші мені нікуди не подіти, бо відтоді як я один раз здійснив найбільшу помилку свого життя, все решта приречене було стати її непоправними наслідками. Цією помилкою було народитися. Якби ж я мав хоч крихти свідомості й розуміння ще до того, аби в тотальній темряві утроби знайти власну пуповину й нею вдушитися. Бо надалі, якби я зник у будь-який момент часу, усім навколо стало б тільки легше. Але я вже нікуди не зникну безслідно, занадто обвішаний тягарем власних боргів та втоми.
Кто шагает бодро в ряд? Это дружный наш отряд!
Кто идёт совсем один? Это я такой дебил!
Я не знаю, чому ця тупа кричалка народилася поміж всієї іншої їбанини, яка роїться у моїй голові, але чітко пам'ятаю, де, коли й чому. Як і чому вона не забулася, ставши свого роду міні-гімном моїх минулих років.
Народилася вона в момент, коли я під палючим липневим сонцем пішки долав семикілометровий відрізок між селами, які знаходяться наскільки посеред нічого, що навіть додавати їх назви зайве.
Певно, самотня постать, що швидко шугарила запиленим узбіччям доріг, де більше ніхто й ніколи б не пішов пішки, дійсно виглядала дебільно. Мої мандри глибинкою з відсутністю власного авто дуже залежали саме від подібних переходів, коли між точками А і Б автобус траплявся у кращому випадку в одну сторону, а автостоп був надто ненадійним.
Так само переважно це припадало на літо, з якого я завжди намагався витискати максимум, хоча б через найбільш передбачувану погоду та довжину світлового дня. Спеку сприймав нормально, а що комусь вона неприємна, від того мені тільки більш приємна. Звісно, так само як і інші, я від неї прів як свиня та втомлювався. Але ж наскільки то була інша втома, чудесна, адже я йшов на неї добровільно й усвідомлено. Втома часів війни принципово інша.
Спека часів війни принципово інша, у приміщеннях вона сприймається геть інакше, ніж на відкритому просторі, та і вік із зайвою вагою додають своє. Хоча саджаючи себе за сім замків, буквально й у переносному сенсі, я все одно не знаходжу спокою.
Якби хтось сказав мені, що я банально проклятий – завжди мати поспіх та зобов’язання, брак часу та сну, неспокій і втому – принаймні це було б найбільш раціональне й правдоподібне пояснення усьому, що зі мною коїться все свідоме життя.
Від берега до берега, від дверей до дверей, мої корені ніколи не торкнуться землі.
7
Коментарі
The Martian
19.06.25, 06:30
Сурово...
Когда меня родители сильно за что то ругали, то я отвечал в ответ тогда: Я не просил меня рожать.
На днях где то попалось про японцев в возрасте. Журналист спросил: Что вы думаете о той войне и ядерных бомбах? Дед ответил: Мы её не вспоминаем. Просто приняли и отпустили...
Неужели и у нас такое возможно? С другой стороны - немцы теперь типа за нас... а я их не того... как и поляков. Как и россиян всех теперь.
Makcімаліст
29.06.25, 13:44
Як кажуть: "Спокій лише сниться".
Хоча чому у вас втома не зрозумів. Ось я втомився від переїзду фоток і великої поставки на роботі.
no_one
39.06.25, 15:41
Я не вважаю, що ви народилися марно.
Підтвердженням цьому є ваша присутність тут і чудові світлини, коментарі до них. Іншого я про вас не знаю, тому не можу нічого додати.
Та те,що бачу перед очима, вже говорить що народилися ви не марно!
Думаю, багато читачів ай.юа знаходять розраду на вашій сторінці. Так так саме це. Хвилини світла крізь темряву і безнадію.
Тому, не покидайте вашу справу.
І ще.....Ви вірно сказали - є чим пишатися і чому червоніти. Та ваше життя залишаться з вами назавжди. Просто пам'ятайте, робіть висновки і рухайтесь далі.
Маю надію, що кращі ваші роботи я ще побачу попереду!
no_one
49.06.25, 15:48
Після втоми приходить друге дихання! Дочекайтеся.
visnyk
59.06.25, 21:51Відповідь на 1 від The Martian
при правильній обробці зі сторони ЗМІ насєлєніє перевзується дуже швидко. сподіваюся, до цього не дійде.
visnyk
69.06.25, 21:54Відповідь на 2 від Makcімаліст
від дитини, хоч це і приємна втома, але достатньо важка. від роботи, яка радує їбаниною при старій зарплаті. від війни і, як наслідок, кожному виходу на вулицю як в останній раз, а виходжу я часто. а ще я ув'язався в... не знаю як назвати, усьому свій час, колись це може зробити моє життя кращим, але зараз вимагає банально більше грошей, ніж у мене є.
я сумую за часом, коли фотки і блоги були проблемою. пофігу взагалі, що з ними буде.
visnyk
79.06.25, 21:56Відповідь на 3 від no_one
спасибі за теплі слова. фото будуть так само раз на два місяці, якщо нічого не зміниться, до того я все тут засру своїм ниттям.
The Martian
89.06.25, 21:57Відповідь на 5 від visnyk
да и неизвестно когда это наступит и кто кого начнёт зачищать
Nech sa paci
910.06.25, 00:50
Із позитиву — дякую за пісню, цю я ще не чув. Повторюся — дитина дає новий сенс життя, хоч і відповідальності / страхів також. Принаймні я так це собі уявляю й бачу по оточенню.
Щодо війни і всього іншого. Якби не позиція моїх батьків (вони чомусь хочуть, щоб я був живий і не сильно хворий), я б дивився на все простіше.
Whiskey*
1010.06.25, 09:21
А я завжди дивилися лише Ваші фотки і вважала таким собі філософом, досягнувшим нірвани, чи життєвого спокою
Як глибоко Ви пишете, можу сказати лише одне, це все дуже відзеркалюється з власними емоціями....
А може дійсно війна.
У кожної людини ще мільйони власних скелетів.
Мені завжди дуже боляче особисто, що груз свого дурного існування закладаю у дитину. І ці паростки, на жаль проростають. Хоча дитину нам дали чисту, ангела, а ми ..
Тому всі батьки повинні бути супер героями, нічого не вдієш... У моральному плані хоча б.
Але виходить хріновасто.