Блог visnyk

Вид:: короткий; повний

Замітки:

казка

18.07.25, 23:23

Можливо, то було вперше в житті, коли я потрапив у кафе, раз я запам'ятав той день як непересічну подію. Справжнє кафе під назвою «Казка», де ми з бабусею та дідусем культурно сиділи за столиком і їли морозиво. Кафе знаходилося у парку просто через дорогу від їх будинку, і про парк має бути сказано окремо, але про все по черзі.

Найпевніше, я б досі забув кафе «Казку», якби не події, що трапилися далі, зважаючи на специфіку часу, а конкретно ті самі дев'яності. Певний час потому «Казка» згоріла, до того ж ні в кого не викликало сумнівів, що зроблено було це навмисно, як і те, що ніхто за це покарання не понесе. Перейшли дорогу конкурентам чи просто не платили данину куди треба, хто б тоді розбирався?..

Така подія залишила очевидний травматичний слід у моїх спогадах. Світле й радісне кафе у теплих кольорах перетворилося на страхітливу пустку з чорними отворами замість вікон, безлюддям та запахом гарі навколо.

Я не можу точно згадати, коли то сталося, але по ідеї, досить близько до 1 березня 1995 року. Хоча ця дата мені нахер непотрібна, вона засіла в моєму мозку так само чітко, як і кіптява над пустими віконними прорізами «Казки». Того дня у під'їзді власного будинку застрелили російського журналіста Владислава Лістьєва.

Для людей молодших це ім'я мало про що говорить, тому будь-які пояснення не зайве почати з того, що в 1995 Україна жила цілком і повністю в парадигмі російського телебачення. Лістьєв був гендиректором телеканалу ОРТ, першим ведучим того самого «Поля чудес» і дуже популярного ток-шоу «Час пик». До речі, ідеї обох телепрограм були спижені в американців. Ніколи такого не було, і от знову.

Убивство відомого журналіста, яке так і залишилось нерозкритим, викликало немалий суспільний та медійний резонанс. На телебаченні його обговорювали тижнями, якщо не місяцями, а я був невільним глядачем. «Насолив комусь» – приблизно такий найкоротший вердикт можна було почути в ті дні.

Як і «насолили комусь» – стосовно кафе «Казка». Ці дві абсолютно непов'язані події ідеально склалися у моїй свідомості у єдину логічну для мене тодішнього версію.

Я наступний. Незабаром мене уб'ють.

Це було настільки кричуще очевидно, що не викликало жодних сумнівів. Намагання рідних мене заспокоїти тільки підсилювало побоювання, що все дуже погано. Я прислухався до підозрілих звуків вночі у темній квартирі, а знаходження у під'їзді (адже журналіста застрелили саме у власному під'їзді!) практично завжди означало панічну атаку, особливо, коли згори чи знизу я чув чужі кроки. Одного разу в переповненому тролейбусі я наступив на ногу якомусь мужику. Мужик нічого мені не сказав, але подивився злобно й уважно. Очевидно, що він мене запам'ятав. Очевидно, він мав за це мене убити.

Те сумарне жахіття переслідувало мене кілька місяців. Якщо ви не знаєте, як воно – бути дитиною з хворою багатою фантазією у 90-х, у мене є для вас відповідь. Хуйово.

У парку (де недовго проіснувало кафе «Казка») ми бували насправді настільки рідко, що він здавався мені дуже далеким місцем. Лише через багато років я усвідомив, що він знаходиться просто через дорогу від дому бабусі й дідуся і навіть видний через одне із вікон. Як іноді все залежить від контексту. Той факт, що я зумів завести житло у Вінниці через дорогу від парку, я вважаю одним із найкращих збігів у моєму житті. Факт, що я жив через дорогу від парку, але в 90-х у Кривому Розі – ну таке…

Парк переживав екзистенційну кризу подібно до тої, що трапилося з «Казкою», тільки більш розтягнену в часі. Похилені іржаві каруселі, коло яких годі було шукати дітей, роздовбаний танцмайданчик, вкритий битим склом і голками. Головними та найбільш масовими його гостями були наркомани.

Парк утворився на місці балки Малої Глеюватої, що впадає в річку Саксагань, тут же з неї було виведено послідовно два ставки, певно, для регуляції рівня води. Верхній ставок колись навіть був місцем відпочинку, і зараз би я сам не повірив, що бачив, як у ньому купаються люди, а інша частина засмагає на березі. Нижній ставок наглухо заріс очеретом ще в ті давні часи, що мені здавалося дивним і викликало різні конспірологічні фантазії.

Спочатку у верхньому ставку сталася якась зараза, що подохла вся риба – тупо спливла животами вгору до берега, що відвадило відпочивальників. Поступово він засмердівся й так само пересох. Нині в обох ставках, точніше, ямах на їх місці, не залишилося і згадки про воду. Крізь сухий очерет можна спокійно перейти стежками на інший берег. У верхньому встигли вирости кількаметрові дерева, що мали б нагадувати мені, який я насправді старий.

Я бачив ці ставки повними води й людними знов, у своїх снах, не раз. Ще школярем мріяв, що як стану мільйонером, обов'язково відновлю на них рекреаційну зону. Та якось не склалося.

Парк нині виглядає куди краще, ніж 30 років тому. Відновлені каруселі, стежки та клумби, на відремонтованому танцмайданчику зрідка бувають якісь концерти для дітей. Тепер тут куди більш ймовірно зустріти мамочок з колясками й бабусь з онуками, ніж наркоманів, хоча ті й не зникли остаточно. Взимку на перетині основних доріжок прикрашають скромну ялинку.

Ставки так і залишилися сухими ямами в найбільш занедбаній частині парку. Кафе «Казка» досі стоїть, точніше, бетонна коробка від нього – видно, збудували на совість. Вікна й двері наглухо закриті іржавими віконницями. Ні те, ні друге вже ніхто не відновить. Та й мільйонером я, очевидно, не стану.

Коментарі: 19

visnyk

Травень / червень

12.07.25, 02:40

Я б не здивувався, якби хтось зміг науково довести, що час прискорився, бо уходить він і правда якось занадто швидко. Особливо улюблені теплі та зелені місяці. Усе проходить швидко, окрім війни.

[ Читати і дивитись далі ]

Коментарі: 21

visnyk

демони

06.07.25, 02:48

Бувши з раннього дитинства хрещеним і завжди впевненим, що Бог є, я досить довго уникав необхідності потрапити в церкву. Оглядаючись назад, я міг би придумати багато виправдань, чому так, але навіщо, коли справжню причину я й так чудово знаю і пам'ятаю.

Просто я був упевнений, що як тільки переступлю її поріг, демони, що мене населяють, кинуться назовні. Буквально так само видовищно, як це показують у фільмах про екзорцизм. Під переляканими поглядами оточуючих я буду битися у конвульсіях на підлозі з піною на губах, видаючи страшні хрипи й крики, а з мене звідусіль звиватимуться димні струмені нечистої сили, випаровуючись з диким вереском під силою святого духу, що панує всередині храму.

Зрештою я таки погодився піти у церкву, але нічого подібного не сталося. Було важко стояти кілька годин і трохи нудно. І все. Я нічим не відрізнявся від інших парафіян.

Мені то було дивно. Я знав, що всередині мене живе щось лихе. Я знаю, що воно нікуди не поділося й досі. Це не про голоси в голові чи щось подібне. Просто то настільки невіддільна частина мене, така собі темна сторона, без якої мене не може існувати; жодна сила не відірве її й не випустить назовні.

У моїй внутрішній злобі й жорстокості не варто шукати логіки, бо жодної логіки в ній нема. Я міг визвіритися на людей чи тварин, на сильніших чи слабших за мене; на тих, кого люблю і кого ненавиджу, спонтанно або продумано.

Моє дитинство було тісно переплетене з приватним подвір’ям бабусі та дідуся та одомашненою живністю, що там мешкала – наскільки це могла дозволити моя алергія та кволе здоров'я загалом. То був мій рай і моє пекло. Через неможливість справитися з внутрішньою злобою. Через специфіку таких господарств у 90-х – ок, варто визнати, я не тільки від народження уйобок, адже коли всіх зайвих цуценят та кошенят топлять, а всіх «їстівних» тварин рано чи пізно пускають під ніж, це також накладає певний відбиток на свідомість.

Різати птахів при мені ніколи не соромились, і в тому процесі було щось звабливе. Методичність і точність кількох рухів, що випускали з жертви всю кров. Таїнство процесу, коли жива істота за пару хвилин перетворюється на сировину для майбутнього обіду.

Я сам досить рано напросився зарізати свою першу жертву, гуску, але не подужав: занадто слабко перетнув горло, так що кров не витікала, й вона ніяк не хотіла конати. «Замучив гуску» – короткий вердикт дідуся, котрий не витримав і зробив все як треба, потім дуже довго мене гнітив. Після того жодного разу я більше ніколи не намагався нікого різати, щоб не мучити.

У тому світі я дійсно любив більшість тварин навколо і не хотів мучити, але раз за разом завдавав їм страждань. Скинути з усієї сили кішку з ящика, де спали козенята, просто щоб показати свою старанність. Гратися з молодим півником так активно, що наступного дня він вмер, харкаючи сукровицею, бо я йому ненароком скрутив шию. Кидатися навмання ножем у загоні з тваринами і зрештою влучити просто в бік улюбленій козі. За останній випадок особливо соромно, що я так і не наважився зізнатися одразу. Рана була маленька й непомітна, але загноїлася, й бабусі з дідусем доставило чимало клопоту виходити ту козу.

Тварини, як і люди, мають досить яскраві й різні особистості. Як і люди, одні приваблюють, інші дратують. Особливо коли йдеться про життя і смерть. Мої вподобання рідко збігалися з практичним сенсом виживання тих чи інших тварин. Одну козу я ненавидів просто за те, що залишили жити її, а не її сестру. Я методично закидував її камінням, поки не став викликати у неї хтонічний жах просто своєю появою – моя здатність робити боляче на відстані перетворила її життя на постійний страх. Я ненавидів одну кішку просто за те, що через її існування топили всіх кошенят іншої – двох котів у господарстві було достатньо. В моєму запаленому мозку навіть з'явився план, як непомітно її позбутися. Восени зазвичай палили одне величезне вогнище з усього листя, хмизу й тому подібного органічного непотребу. Я мав вкинути її живцем в те вогнище, а на ранок розтоптати зітлілі кістки. На щастя, моя внутрішня чорнота компенсується моїм же внутрішнім боягузством – нічого подібного я не зробив, та й не зміг би зробити насправді.

Само собою, усе так само йшло шкереберть не тільки з тваринами, а і з людьми. За пів року до першого класу мене все ж змогли насильно впихнути в дитячий садок, щоб хоч трохи навчився ладнати з іншими дітьми. Чи варто говорити про те, що, звісно, й близько не навчився? Мене одразу ж зненавиділи як новачка майже всі. При відверто тупих та недалекоглядних вихователях, кожен день був битвою за виживання. Правда, тоді я мав досить великі габарити, як для свого віку, плюс достатньо недоумкуватої хоробрості, щоб битися наодинці проти натовпу і навіть добряче навалювати хоча б найменшим ворогам.

У тому постійному хаосі за мене одного разу заступилася дівчинка Ліна, окрім імені якої в мене залишився тільки один спогад – довге й чарівне чорне волосся. Вона й сама була неймовірно гарна, не тому, що заступилася, а об'єктивно. Двір Ліни знаходився на півдорозі з нашого дому до лугів, де дід пас кози, і ми часто тепло віталися, коли я проходив повз, а вона була на вулиці. За мірками дошкільного віку, то була, певно, любов. Любов, однак, недовга: в одній зі звичних групових бійок всіх проти всіх я добряче відтаскав Ліну за її чудове чорне волосся. Я правда не пам'ятаю, чому і навіщо. Наступного разу, коли я привітався до неї, проходячи повз її двір, вона мовчки показала язика, відвернулася й пішла геть.

Подальші спогади про неї в дитсадку у мене відсутні – чи вона взагалі перестала з часом ходити, чи просто уникала мене. Востаннє я побачив її випадково на вулиці вже в рік закінчення школи. Природно, вона мене не впізнала. Природно, вона виросла справжньою красунею. До сьогодні я так і не позбувся тієї звички виглядати її в її дворі, проходячи повз, хоча там багато років живуть інші люди, а Ліна вже мала б бути дорослою жінкою із власною родиною.

Потрапивши у школу, я одразу ж зненавидів одну з дівчат у паралельному класі. Напевно, навіть ви стикалися з таким, коли людина починає бісити з першого погляду, без жодної раціональної причини. У тому випадку в мене не було жодних інших думок, окрім однієї, найбільш очевидної: треба її вбити. Так, я вже знав, що то незаконно, але найрізноманітніші та найяскравіші плани вбивства у своїй голові старанно виношував.

Шкільне крило з першокласниками на перервах між уроками нагадує мавпячу клітку, де всі носяться чи б'ються. Одного дня в такому місиві вона виникла просто переді мною. Вона мене не бачила, мені здавалося, мене ніхто не бачить. Я простягнув руку і взяв її за шию. Ні, не намагався душити, просто доторкнувся і з жахом відсмикнув руку від однієї тільки думки, що міг зайти так далеко не у своїх фантазіях, а насправді. Я втік і довго та марно намагався відмити з руки вологий запах її поту, що ввижався мені скрізь. Мою ненависть зняло як рукою, і та дівчина повністю зникла з мого життя, хоч ми так і навчалися в сусідніх класах усі шкільні роки. Я навіть ніколи не знав її імені.

Мої рідні часто намагалися мене з кимось подружити задля соціалізації, але зазвичай від цього ставало тільки гірше. Одного разу мене звели з Женею, онуком бабусиної знайомої. Ми з Женею провели незабутнє літо, адже він виявився не меншим покидьком, ніж я сам.

Ми планували, а головне здійснювали чимало пакостей, як у його, так і в моєму дворі. Основною жертвою була рідна тітка Жені, груба дебела дівка з явними проблемами в розвитку. Ми використовували її недалекоглядність, щоб познущатися з неї достатньо відчутно, але не настільки, щоб нам за це прилетіло. Хоча не завжди, зокрема того разу, коли Женя тупо огріб її мітлою по спині. Щоб ви раптом не подумали про мене хоч щось хороше, я зайвий раз підкреслю, що завивання розумово відсталої негарної баби – то було для мене дійсно смішно.

Деякі речі, що ми робили, мені соромно згадувати навіть у такій відвертій сповіді. Як і взагалі соромно згадувати більшість того, що я накоїв і того, що досі живе в моїй голові. Усе перелічене вище – звісно ж, не повний список, а просто кілька прикладів, які першими спали на думку.

В одній із попередніх заміток я писав, що краще б мене ніколи не було. Читаючи те, ви могли б подумати, що то просто перебільшення через поганий настрій. А от ніхуя, блядь. Бо я себе добре знаю. Я лихий. Я завжди гірший, ніж ви можете про мене подумати.

Зважаючи на це все, мені самому дивно, що чим далі, тим більше я можу прикидатися нормальним. Мати нормальну сім'ю і справжню дорослу роботу, де дорослі люди цілком серйозно обговорюють важливі речі й переймаються за них. Так що іноді посеред якогось нудного важливого мітингу хочеться криком спитати, ви що, сліпі, невже ви не помічаєте, що я їбанутий?

Мої демони, чи просто темна частина мене так і продовжує жити всередині. На щастя, ніхто не в змозі читати думки, ніхто ніколи не осягне, що ж за чортова поєбота постійно робиться у моїй свідомості. Тим більше зважаючи на те, як добре з часів дитинства я навчився її ховати. Однак я ніколи не зможу позбутися страху, що одного разу втрачу контроль, і вся та чорнота, що так довго й старанно накопичується, знову вивалиться на тих, кого я по-справжньому люблю.

Коментарі: 36

visnyk

лавочка

21.06.25, 02:38

Від Міського озера, біля якого я таємно і марно намагався зустріти нутрій чи хоча б качок-мандаринок, ми неспішно побрели назад в сторону центру. То були якісь незнайомі для мене вулиці, які я бачив уперше. А проте, як виявилося, до центру йти залишалося усього нічого. Все-таки Франківськ – досить компактне місто. І єдине після Вінниці, яке я вважаю придатним для нормального життя в Україні, але то вже зовсім інша історія.

Того дня ми находили немало, тож втома і спека брали своє. Ми присіли на лавочці просто під одним із багатоповерхових будинків. Я роздивлявся такі самі багатоповерхові будинки навпроти, привабливі й сучасні. Вона почала розказувати про дивних старих збоченців, що незграбно пробували до неї залицятися, а я думав про те, як хочу її трахнути. Проте так і не зробив нічого, щоб хоч якось на це натякнути.

Через центр ми дійшли до маленького парку «на Валах», зовсім близько до її дому, де посиділи ще трохи, після чого нарешті розійшлися кожен у свій бік. Більше ми ніколи не бачилися.

Пізніше я намагався відтворити той шлях від озера і наживо, і на гугл панорамах, але завжди заплутувався у таких схожих, тому що незнайомих, вулицях. Я майже впевнений, що тоді ми зупинилися на вулиці Володимира Великого, на її непарній стороні з видом на парну. Проте я не бачу там жодного натяку на жодну лавочку. Хоча все ж панорамні знімки на гугл картах досить древні, 2015 року, а я там був у 2021.

Якщо тут раптом є місцеві, підкажіть, чи бува, не з'явилася з того часу на тій вулиці лавочка просто над тротуаром. Для мене це важливо.

Було колись.

Географія наших нечисленних зустрічей вийшла дивною – Київ, Гола Пристань, Івано-Франківськ. Ще й зважаючи на те, що походила вона з Донецької області. У певний проміжок часу я досить активно знайомився з дівчатами через інтернет (хоча конкретно з нею ми познайомились живцем у прикордонних до України єбенях Польщі). Попри те, що я завжди шукав когось недалеко від себе, значна частина їх при ближчому знайомстві виявлялася з Донеччини.

У вторгненні болотних виродків на схід України у 2015 був неявний плюс для західних регіонів – свіжа кров. Втікачі від руцкого міра виявилися людьми переважно розумними. «Розумний» – то, однак, не завжди щось хороше. Інша особа, з якою я таким чином перетнувся, була настільки зациклена на фігурі, що не тільки строго обмежувала себе у продуктах, але й вимірювала все, що їсть, з точністю до грама. Не людина, а пасажирський потяг.

Ми навіть зустрілися одного разу, навіть із її ініціативи. Наше побачення виявилося її спробою втягнути мене у якусь фінансову піраміду. Оскільки я не проявив зацікавленості, на тому все і скінчилося.

Напевно, якби я зараз досі мав необхідність знайомитися з кимось, я б так само розказував про хороших чи розумних людей з Нової Каховки чи Бердянська. Впевнений, вони і дійсно є тут, дуже близько, але я вже маю велике щастя – не мати необхідності ні з ким знайомитись.

А щодо тих, минулих, то можу потішити себе, що серед усього двоногого гівна навколо я таки маю здатність знаходити по-справжньому яскравих людей. Однак із приємним усвідомленням, що всі вони – розумні чи зарозумілі, з Донецька чи з Вінниці, хлопці чи дівчата – не мають більше для мене жодного значення, і нічого із їхніх життів мене більше не хвилює та не цікавить. Їх місце – на звалищі пам'яті, звідки їх можна зрідка діставати на п'яно ніби якісь музейні експонати.

І це просто чудово.

Коментарі: 15

visnyk

музично-робоче

17.06.25, 10:08

У благословенному грудні 2021, коли влаштувати веселу гучну вечірку було явищем буденним, на моїй роботі організували новорічний корпоратив, на який запросили виступити «Калуш». Той самий. Той виступ я благополучно пропустив, що для мене не було трагедією: репчик – то взагалі не моє.

Тим більше, що день корпоративу попадав на період моєї відпустки у Латинській Америці, що природно мала затьмарити навіть таку подію.

Зрештою, так і сталося. Здається, то був пік моєї можливої ейфорії, після чого практично все пішло шкереберть. Наш мозок у цьому плані – цікава штука: по суті у тій подорожі провалилася добра половина планів, і її цілком можна було назвати невдалою, але це пригадується туманно, а от все яскраве запам'яталося чудово.

Значну частину тих днів наша група провела в довгих переїздах, власне, більше у стоянні в заторах на тупих гватемальських дорогах із тупими гватемальськими водіями. Щоб розрадитись, ми грали в логічні ігри та слухали українську музику з плейлиста одного з учасників. Плейлист був шикарний. Завдяки йому я в цілому вперше дізнався про гурт «Grandma's Smuzi». А ще там було багато пісень «Калуша», і я відкрив для себе, що серед них чимало чудових. Я й досі слухаю їх, хоча й рідше. Не тому що набридли, а тому що вони чимдалі більше нагадують саме про ті дні, невдовзі після яких мій світ обвалився.

«Стефанія» та перемога на «Євробаченні» сталися на кілька місяців пізніше. Думаю, після цього «Калуш» до нас на корпоратив не поїхав би у будь-якому випадку через явно більші цінники. Та й справи у компанії десь із тих же пір стабільно не дуже. З 2022 року ми мали вже три хвилі масових звільнень, які я пережив, але оптимізму то чомусь не додає.

Я дійсно люблю свою роботу, не тільки за співвідношення праця/зарплата, а й багато інших ніштяків, із котрих деякі в Україні можуть претендувати ледь не на унікальність. Однак коли днями мені скинули апетитну вакансію з іншої компанії від мого природного небажання щось змінювати до «та як же мене тут все заїбало» пройшло хвилини три.

Щоправда, по вакансії мене відсіяли одразу ж, і не чому-небудь, а тому що я фізично знаходжуся в Україні. Ну охуїти тепер.

Добре, що не встиг набудувати у голові райдужних планів і нікому про це не розказував. Менше надій – менше розчарувань. Добре, що мої все ще нинішні колеги не знають, як би я бігав з радісними криками по квартирі, запиваючи ромом просто з горла, коли мені запропонували офер. У моїй уяві, звісно.

А новорічні корпоративи в нас досі є, тому що чому б і ні. Значно скромніші, але в грудні 2023 до нас запросили «Grandma's Smuzi». На розігріві виступала одноразова група, зібрана суто заради цього вечору, що складалася з трьох наших колег та їх друга. Повторити такий концерт нині було б важкувато, бо двоє з тих чотирьох уже в ЗСУ. Такі справи.

P. S. «Калуш» після «Євробачення» знають, певно, усі, а от «Grandma's Smuzi» – не факт, тому ось послухайте, доторкніться до прекрасного. До речі, вокаліст – турок та громадянин Туреччини, що не заважає йому знати українську куди краще, ніж багатьом вітчизняним дурікам з неправильною щелепою.

Коментарі: 13

visnyk

мільйон дохлих і скалічених гнид

12.06.25, 11:18

Побуду занудою, і нагадаю, що Генштаб враховує в цю цифру усіх уражених загарбників, а не тільки однозначно вбитих. Певно, деякі з них досі встигли відновитися від поранень і потрапити в цю статистику двічі.

На війні заведено завищувати втрати противника, але в цьому плані наш Генштаб виглядає адекватно. Осінтери нарахували вже 115 тис. підтверджених руснявих некрологів, зазвичай цю цифру множать на коефіцієнт 2 для уявлення про реальні втрати. У підсумку маємо 230 тис. – все одно колосальне число, яке до того ж не враховує загиблих із бантустанів Донбасу, котрих на росії взагалі не вважають за людей. У межах мільйона це означає співвідношення загиблих і поранених близько 1:3, що цілком правдоподібно.

Скалічені гниди не менш важливі за дохлих. Хтось із них житиме у вигляді самовара, даватиме навантаження на їхню економіку і зрештою здохне у муках у власній сцянині. Хтось має всі цілі кінцівки, але вгашений в голову і одного дня почне хуярити всіх зустрічних автоматною чергою у своєму Усть-Пиздюйську.

Нема серед них ні якутів, бурятів чи ще якоїсь мордви. Горе їм, вони здались колись імперії, що перетворила їх на рускіх та відправила на забій заради своїх інтересів. Нема серед них людей, яких можна жаліти, тільки окупанти, яких має бути знищено якнайбільше.

Цей мільйон не викликає радості, просто констатація круглої цифри. Дохніть у муках і горіть у пеклі, бляді. Безмежна журба за найкращих наших людей, що полягли на захисті України, очищаючи світ від цього біосміття.

Коментарі: 12

visnyk

втома

09.06.25, 01:43

Кіт обнюхує мої руки й ноги, як завжди прискіпливо, допитливо, досконально. Судячи з усього, ловить запахи, які йому не подобаються.

Він уловлює запах іншого кота, кота вуличного й чужого, що насправді так схожий на нього зовнішністю й характером, що ми вважаємо їх родичами, але для нього то не має значення, бо найперше то конкурент, чужинець.

Він уловлює запах диму, диму їдкого й насиченого, яким я весь просяк, спалюючи сьогодні частину своєї реальності, якої тим не менш залишилось все ще забагато.

Він відчуває запах втоми, втоми настільки млосної, що вона дійсно виходить з мене крізь шкіру й очі, крізь кінчики пальців і подих, молекулами й променями проникаючи у все навколо й заражаючи його своєю отрутою. Недарма кіт обзавівся алергією, видно, через сильний затяжний стрес, у якому доля моєї вини очевидна.

Це одна з речей, за які мені найбільш соромно. Я пам'ятаю багато вчинків, за які смертельно соромно, і вчинків, якими пишаюся, й ні ті, ні інші мені нікуди не подіти, бо відтоді як я один раз здійснив найбільшу помилку свого життя, все решта приречене було стати її непоправними наслідками. Цією помилкою було народитися. Якби ж я мав хоч крихти свідомості й розуміння ще до того, аби в тотальній темряві утроби знайти власну пуповину й нею вдушитися. Бо надалі, якби я зник у будь-який момент часу, усім навколо стало б тільки легше. Але я вже нікуди не зникну безслідно, занадто обвішаний тягарем власних боргів та втоми.

Кто шагает бодро в ряд? Это дружный наш отряд!

Кто идёт совсем один? Это я такой дебил!

Я не знаю, чому ця тупа кричалка народилася поміж всієї іншої їбанини, яка роїться у моїй голові, але чітко пам'ятаю, де, коли й чому. Як і чому вона не забулася, ставши свого роду міні-гімном моїх минулих років.

Народилася вона в момент, коли я під палючим липневим сонцем пішки долав семикілометровий відрізок між селами, які знаходяться наскільки посеред нічого, що навіть додавати їх назви зайве.

Певно, самотня постать, що швидко шугарила запиленим узбіччям доріг, де більше ніхто й ніколи б не пішов пішки, дійсно виглядала дебільно. Мої мандри глибинкою з відсутністю власного авто дуже залежали саме від подібних переходів, коли між точками А і Б автобус траплявся у кращому випадку в одну сторону, а автостоп був надто ненадійним.

Так само переважно це припадало на літо, з якого я завжди намагався витискати максимум, хоча б через найбільш передбачувану погоду та довжину світлового дня. Спеку сприймав нормально, а що комусь вона неприємна, від того мені тільки більш приємна. Звісно, так само як і інші, я від неї прів як свиня та втомлювався. Але ж наскільки то була інша втома, чудесна, адже я йшов на неї добровільно й усвідомлено. Втома часів війни принципово інша.

Спека часів війни принципово інша, у приміщеннях вона сприймається геть інакше, ніж на відкритому просторі, та і вік із зайвою вагою додають своє. Хоча саджаючи себе за сім замків, буквально й у переносному сенсі, я все одно не знаходжу спокою.

Якби хтось сказав мені, що я банально проклятий – завжди мати поспіх та зобов’язання, брак часу та сну, неспокій і втому – принаймні це було б найбільш раціональне й правдоподібне пояснення усьому, що зі мною коїться все свідоме життя.

Від берега до берега, від дверей до дверей, мої корені ніколи не торкнуться землі.

Коментарі: 30

visnyk

літературне

05.06.25, 23:28

Діло було взимку, в часи настільки бородаті, що ми ще й ковіду не знали, не кажучи про інше. Я сидів у піцерії поблизу ковельського вокзалу, очікуючи свій потяг, що мав відвезти мене додому. Коли вже розправився з їжею, звернув увагу на дядька, що ходив залою від одних відвідувачів до інших, а відтак зрештою до мене.

Виглядав він не бомжувато, проте досить занедбано. Я не сумнівався, що він проситиме грошей, так і сталося. Просив він, проте, не задарма, а намагався продати книжку – збірку віршів власного авторства.

“Жрать хочеться”, завершив він свою репліку зовсім не літературною фразою, уже помітивши, що я, як і всі інші, не надто зацікавився. Брати книжку мені й правда не хотілося, не люблю поезію й не читаю. Зрештою, я просто дав йому ту суму, що він просив (якщо не помиляюся, 50 гривень, що навіть на ті часи було смішними грішми), але від книжки відмовився. Залишив йому свій чай, котрий не встиг почати пити, та й пішов собі.

Вже в потязі я загуглив його, і то справді був автор тієї книжки – в інтернеті знайшлися навіть пару фото. Член якихось там всеукраїнських спілок журналістів та ліг письменників, що, як виявилося, на хліб не намажеш.

Зараз я знову спробував його відшукати по пам’яті, і, здається, знайшов. Поет помер того ж року. Але оскільки я не певен на 100%, що це саме він, то озвучувати його ім'я не буду.

Проте ця вся історія здається мені дуже символічною до стану нашої культури сьогодення, і то ще до повномасштабної війни. А чому я про це згадав саме сьогодні, сам не знаю. Можливо, поет послав мені сигнал зі свого виміру. Можливо, за той чай і 50 гривень я горітиму у пеклі на декілька хвилин менше, ніж заслужив в цілому.

P.S. Поки майже немає свіжих фото, писатиму про все підряд, що надумаю. Або не писатиму.

Коментарі: 31

visnyk

Туманності й невизначеності

28.05.25, 18:10

Закон парних випадків працює не тільки в медицині, а і в фотографуванні. Помітив, що коли субота в цьому плані вдала, то і в неділю фотокамеру краще взяти з собою. Так у в цілому бідному на цікаві кадри квітні видалися одні яскраві вихідні, які покажу окремо від решти.