Щоб закрити тему осінньо-зимового сезону хоча би в масштабах Вінниці (із решти місць то в мене досі повно матеріалу, так що «ялинку винесу» десь навесні), пробіжусь швиденько по тому, що наклацав за ці місяці. Вийшло багато, тому поділю на дві частини, перша з яких присвячена кінцю 2020. Це буде уже звичний для мене литдибр без прив’язок до конкретних місць чи районів.

1. Почну здалеку, із пізньої осені, яка порадувала чималою кількістю благодатних днів, що дозволили зайвий раз погуляти у лісі чи парку.

До мого першого приїзду в Туреччину мені здавалося, що Каппадокія – якесь вкрай попсове місце, де побували практично всі люди, що мають обидві ноги, відповідно, нічого нового про неї розказати я не зможу. Але поверхневе опитування показало, що в Туреччині всі переважно квасяться в готельчиках біля моря, тому все ж накидати сюди трохи фоток є сенс.

1. Взагалі під словом Каппадокія мається на увазі досить масштабна історична область, але туристично цікавий відносно невеликий район на півдорозі між містами Кайсері та Аксарай.

В останній день літа, що символічно припав на неділю, поїхав розвідати пару палаців у селах Барського району, бо давно вже маячили у мене в планах. Ну і заодно подивитись-пошукати, що там ще може бути цікавого.

1.

Ні, не злипнеться, – думав я, ступаючи на воду третього рожевого озера за 52 дні. По-перше, воно все ж заморське, на відміну від перших двох. По-друге, кожне із них неймовірне по-своєму й чимось відмінне та унікальне від усіх інших, тому не приїдається, і завжди знаходяться якісь нові ідеї для фото. Ну, принаймні мені солончаки за 2020-й рік набриднути так і не встигли.

1. Озеро Туз, дослівно «Солоне», знаходиться в центральній Туреччині. За площею воно друге в країні (більший тільки Ван), при цьому його глибина не перевищує 2 метри. Тобто знайти місце де втопитись при бажанні можна, але складно. На сотні метрів від берега води не більше ніж по щиколотку, а під осінь воно взагалі відчутно пересихає, оголюючи цілі соляні поля. Залежно від сезону площа водної поверхні коливається в межах 1600-2500 кв. кілометрів.

Із 1860 року Микола Пирогов осів у садибі Вишня, тодішньому передмісті Вінниці. На території його володінь у найближчі роки з’явилися житловий дім, аптека, господарські приміщення, сад. До кінця життя видатний лікар-хірург виїжджав зі своєї маєтності лише тричі, а так займався тут господарством, проте лікарської практики також не полишав.

1. Нині на території колишньої садиби діє меморіальний музей, відкритий у 1947 році.

Та це легко виправити. Хоча мова не про район навіть, а вулицю, довжелезну, тому на неї нанизано багато всякого-різного. Носить вона ім’я Миколи Пирогова, видатного вченого і лікаря, життя якого тісно пов’язано з Вінницею. Можна було б навіть назвати замітку у шаблонно-совковому стилі на кшталт «вулиця імені видатного земляка», щоб точно ніхто під кат не пішов. А так, можливо, шанси є.

1. Не рахуючи всяких окружних і шосейних доріг, це друга за довжиною вулиця Вінниці (лінійкою на карті я наміряв 6,4 км проти 6,9 км вул. Гонти – але та проходить переважно через всякі промзони, тому не надто цікава). Витікає вона із площі Гагаріна та на перші 500 метрів розгортається в бульвар, із цілком логічним пам’ятником Пирогову на його початку.

На карті України є чимало промовистих назв, котрі завдяки певним історичним подіям зробились усім відомими й говорять самі за себе. Варто тільки почути слово, і не треба ніяких Вікіпедій чи Гуглів, щоби згадати, з чим воно асоціюється. Одну із таких назв я побачив на карті на околицях Ніжина, коли розглядав різні місця, куди недалеко від нього можна з’їздити. Це було слово Крути.

1.

На контрасті з багатомільйонним гамірним Стамбулом наступною точкою нашого маршруту стало тихе малолюдне містечко Шафранболу, що на півночі країни у провінції Карабюк. Його історичний центр занесений до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО завдяки чудово збереженим фахверковим османським будинкам.

1.

Закінчення розповіді про колоритне місто Конотоп на Сумщині. І знову ні слова про якихось там відьом, а суто про сучасність міста, сьогодні – з «металевим» відтінком: про залізницю, трамваї та гіперболоїдну вежу.

1.

Якщо довго-довго їхати залізницею по Чернігівщині, можна приїхати в Конотоп:) Що я і зробив одного разу, привідкривши для себе завісу таємничості цього міста. Хоча воно друге за розміром на Сумщині (81 тис. чоловік), та й елементарно маса людей зупинялась на місцевому вокзалі проїздом, а все одно це така собі темна конячка, про яку широким масам відомо небагато. Попутно конячка є одним із неофіційних символів міста, ну ви зрозуміли чому.

1. За чотири проведені тут години Конотоп встиг мені рішуче сподобатися своїм провінційним, застиглим у часі затишком, а також розмаїттям колориту. Розповідь про нього розділю на дві частини.