Земля темної казки

Насправді в факті такої подорожі немає нічого страшного чи екстремального, як могло би здатися на перший погляд. У типовому баченні середньостатистичного українця Іран – це щось страшне між Іраком та Афганістаном, де ядерні бомби, релігійні фанатики і жінки, закутані в чорне по самі вуха. Як це буває, якісь відголоски істини у забобонах присутні, але вцілому на мандрівників чекає зовсім інша країна – цілком безпечна, населена вкрай привітними людьми й одна з найбагатших у світі на збережені культурні пам’ятки.

За моїм суб’єктивним враженням, у нинішньому світі це така собі Білорусь Середньої Азії, з жорсткою вертикаллю авторитарної влади, але з милими людьми й культурними та естетичними з виду містами «на землі». Тільки тут ті ж самі особливості помножені на азіатський менталітет, закони шаріату й таке інше, та і рік у людей лише 1400, а не 2021, на секундочку. Тому чорнухи вистачає, але про неї можна і не підозрювати, перебуваючи зовсім поруч. Неочікуваний плюс для туристів від фактичного поліцейського режиму – в Ірані практично немає дрібної злочинності і подорожі в ньому набагато безпечніші, ніж по Україні.

Зате потрапляння в абсолютно альтернативну реальність гарантовано. Про 1400 рік я не пожартував, а так воно і є насправді, у персів своє літочислення, яке ведеться з моменту переселення пророка Мухаммеда із Мекки в Медіну. Рік починається на весняне рівнодення і складається з 12 місяців по 29-31 дню. Високосних років 8 із 33, порядок яких складніше запам’ятати, зате похибка менша, ніж у Григоріанському календарі. Навіть годинниковий пояс тут унікальний, і відрізняється від нашого не на годину чи дві, а на півтори.

Найбільшу частину населення країни складають не араби, як може хтось думав, а перси (і якщо назвати їх арабами, можна здорово образити), також значна кількість азербайджанців, курдів, туркменів і т. д. На державному рівні єдиною офіційною мовою є перська, вона ж фарсі. До неї більше схожі мова дарі і таджицька, ніж арабська, але алфавіт від того для нас ближчим не стає, виглядаючи такою ж незрозумілою в’яззю, що пишеться справа наліво. На фото нижче цитата з Корана, зеленим арабською, чорним на фарсі (якщо я не переплутав досі, звісно).

Більше того, цифри у них теж свої, хоча їх запам’ятати реально, на відміну від алфавіту. У числах цифри пишуться як у нас, зліва направо.

Переважну більшість населення Ірану складають очікувано мусульмани, а конкретно шиїти. Для мене, як стороннього спостерігача, головна особливість цього відгалуження ісламу в тому, що воно дозволяє зображення людей і тварин, що не могло не відобразитися позитивно у фантастичній персидській спадщині.

Найдавнішою з нині живих релігій країни є зороастризм – вчення пророка Заратустри, що своїми коріннями уходить в 7-6 століття до нашої ери. Для свого часу це було досить прогресивне вірування, хоч і зі своїми причудами. Священний вогонь зороастрійських храмів не повинен був гаснути ніколи, і ворогам було легше перебити жерців та вірян, що намагались до останнього його захистити. Іншою священною стихією є земля, яку не можна оскверняти мертвою плоттю, як і вогонь. Тому для своїх мерців ці люди вибрали досить незвичний спосіб поховання – залишали їх на вежах мовчання, де плоть об’їдали стерв’ятники.

Зороастризм в сучасному Ірані сповідують цілком легально. Як наголошували під час подорожі наші провідники, по-перше, вони – перси, а вже по-друге – мусульмани. Тому для держави важливо підтримувати і цю релігію, як свідчення древності та величності їх нації. Офіційно зороастрійців в країні лише кілька десятків тисяч, але неофіційно туди переходить чимало молоді, в знак незгоди з нинішнім теократичним режимом.

Лише у 20 столітті на території Персії сталась незліченна кількість перетрубацій та переворотів. За деяких обставин, частина її могла навіть увійти в СРСР, коли на півночі країни були проголошені одразу дві соціалістичні республіки, ворожі одна до одної (хоча «соціалізму» в них було ще менше, ніж у справжньому совку), та не склалось. У 1935 році країна перейменувалась в Іран, що означає Країна аріїв. Іранські «арійці» на момент початку Другої Світової зайняли вичікувальну позицію, щоб у зручний для себе момент приєднатись до «арійців» німецьких, але їх на випередження окупували спільними зусиллями СРСР та Велика Британія.

Повоєнний Іран під керівництвом шаха Мохаммеда Реза Пехлеві був цілком світською та проамериканською державою. Найпопулярніше уявлення про нього – це фотографії тих років, які підривають мозок на контрасті з реальністю 21 століття (звідси):

І навіть таке (звідси):

У шахській державі активно будувались дороги і розвивалась промисловість, країна рухалась цілком проєвропейським шляхом розвитку, але це була лише вершина айсбергу. Значна частина населення залишалась глибоко патріархальною, релігійною, безграмотною, а головне – бідною. І на хвилі зростання народного невдоволення в країні сталася революція, котра призвела до появи ісламської республіки, що живе й понині.

В І. Р. Ірані є вибірні парламент і президент (нинішній – уже восьмий), але фактично жодних важливих рішень не приймається без згоди КСІРу (корпусу стражів ісламської революції) та верховного аятоли. Першим аятолою був Рухолла Хомейні, один з очільників революційного руху, після його смерті це місце зайняв Алі Хаменеї, що тримає посаду майже 32 роки. Два аятоли, мертвий та живий, дивитимуться на вас з сотень плакатів по всьому Ірану, мені чомусь виразами облич стійко нагадуючи пару Ленін – Сталін.

Новостворена республіка була однаково агресивно налаштована проти СРСР і США, і просто «проти всіх», чим скористався Ірак Саддама Хусейна, оголосивши війну з метою відхопити собі багату на нафту провінцію Хузестан. Бійня тривала вісім років і забрала не менше 20 тисяч життів, а кордони так і залишились на своїх місцях. Паралельно післяреволюційна ситуація в самому Ірані була не ахти, традиційна бідність нікуди не поділася, а радикальні настрої посилились – то був час, коли дійсно, наприклад, могли забити жінку камінням за те, що вийшла на вулицю без хіджабу.

Тим не менш, ісламісти вцілому змогли зберегли позитивне із курсу шахської держави. Нинішній Іран – розвинена технологічна країна з чудовими дорогами і цілком пристойним рівнем життя, хоча над цим усім і висить темна печатка шаріату.

З моменту закінчення війни з Хусейном на території Ірану більше не було бойових дій, але країна активно бере участь у них опосередковано в Іраку й Сирії, знаходячись у постійному протистоянні з Ізраїлем та США. І якщо порівняно з Україною періоду «зеленої» стагнації Іран може виглядати вигідно, то з такими суперниками йому непросто. Щоб не ходити далеко за прикладами, можна згадати диверсійний вибух на ядерному об’єкті 12 квітня (за день після нашого вильоту) чи вбивство провідного фізика Фахризаде в кінці 2020 року, явно не без участі Ізраїлю. У всіх випадках аятоли погрожували неминучою жорстокою помстою, але далі погроз діло по суті не пішло.

Куди більше відчувався дух великої війни після ліквідації силами США генерала Сулеймані у Багдаді 3 січня 2020 року. У відповідь Іран відстрілявся по американських військових базах в Іраку, хоч і попередив про це завчасно, так що там уже нікого не було. Наступної відповіді Америки, на щастя, не відбулося, хоча КСІР явно її очікував, що аж здуру збив цивільний літак. Історія зі знищеним Боїнгом МАУ для мене особисто лишається головним приводом негативу до іранської влади, але аж ніяк не до простих мешканців, що при нагоді тактовно й не без сорому згадували про sorrowful, terrible mistake.

Самі по собі рядові мешканці країни насправді є однією з головних причин, чому в неї варто поїхати. Зовсім іншої ментальності загалом, вони особливо контрастно виглядають на тлі сурових стражів ісламу десь у високих кабінетах і недосяжних бункерах. Іранці страшенно неспішні, безпосередні як діти, гостинні (коли нас просто так на вулиці пригощали цукерками чи фініками – це норма), ввічливі до крайності, аби тільки вас не образити. У посткарантинному світі ми були чи не першою іноземною групою (в паралелі ще з двома групами українців від інших організаторів), а світліша зовнішність гарантувала постійну увагу. Перси досить пристойно володіють англійською (хто пише в інтернеті інше, трохи звиздить), тому багато хто не втрачав жодного шансу привітатись, задати пару питань про справи, випросити спільне фото чи передати найкращі побажання батькам.

Дрескод шаріату неочікувано розповсюджується і на чоловіків (шорти під забороною), ну а жінкам треба прикривати волосся, руки й ноги. Хоча в чорні чадри закутані ходять переважно жінки старшого віку, молодші віддають перевагу яскравим кольорам, а хустка на волоссі часто є суто для формальності (хоча необхідність її носити – все одно повна дічь). Загалом становище їх набагато краще, ніж в деяких сусідніх країнах, жінки можуть вільно отримувати вищу освіту, водити авто (та хоч літаки), займати керівні посади й гуляти, де їм заманеться. Тупо фотографувати їх небажано, хіба що крадькома, а іноді можна й просто попросити, і вам не відмовлять.

В Ірані заборонені Ютуб, Телеграм, Фейсбук та купа інших звичних для нас ресурсів, хоч це і легко обходиться через ВПН. Зате цілком легально працює Інстаграм, і я не здивуюся, якщо наступна революція відбудеться під впливом цієї соцмережі, що показує життя по іншу сторону залізної завіси у трохи кращому світлі, ніж воно є насправді. Зараз у країні все тихо і спокійно, але ця тиша досягається шляхом всеосяжного контролю і жорсткого придушення будь-яких протестів, на тлі чого навіть Лукашенко виглядає плюшевим тарганчиком. Приховане невдоволення частини населення існуючим режимом і фанатична відданість йому іншою частиною, зовнішні вороги, які скористаються будь-якою слабиною, – це все робить майбутнє Ірану досить туманним і є ще однією причиною, чому я поспішав туди, поки все спокійно. У будь-якому випадку сподіваюся, що у цих чудових людей буде все добре.

І що так само, всупереч катаклізмам і потрясінням, далі стоятимуть чарівні рукотворні дива їх предків. У вирі царств і халіфатів, палацових переворотів, кривавих війн, повстань і масових страт, народжувалась неповторна персидська спадщина, яскрава казка з невидимим клеймом темних часів, яку не сплутати ні з чим іншим.

І це дійсно фантастика, що робить Іран одним із найкрутіших місць для подорожей в сучасному світі, навіть без урахування закритих кордонів у більшість популярних країн. Я навіть не можу сказати, на які оздоблення залипав би довше, мозаїчні, як на фото вище, чи дзеркальні. Хоча для різних місць вони в певній мірі типові, для мене точно не встигли приїстися.

Із декількох відвіданих міст найбільше симпатій у групі викликав Ісфахан – одна з колишніх столиць Персії, інтелігентний та зелений оазис з однією з найбільших площ світу.

Але й іншим було чим здивувати. Сильно запам’ятався Язд, розпластаний просто посеред пустелі, що завойовує симпатію не конкретними пам’ятками, а загальним шаленим колоритом.

І однозначний антипод всього хорошого, що є в Ірані, – Тегеран. Перенаселена загазована столиця, де повітря об’єктивно має запах бензину, а смог видний неозброєним оком навіть на незначних відстанях, і просто одне з найпотворніших міст, що я бачив у своєму житті. Після такого Кам’янське чи Маріуполь виглядатимуть курортами для лікування дихальних шляхів, а Київ – так просто сонна європейська провінція без шуму й заторів.

Принагідно в Тегерані найбільше дошкуляв один з головних мінусів Ірану – правила дорожнього руху, точніше, їх повна відсутність. Блискавичній реакції персів за кермом можна позаздрити, але ж бля, так не можна. Жодного натяку на рядність у русі, жодної поваги до пішоходів (коли ви йдете по переходу, на вас так само їхатимуть на повній швидкості). І як вишенька на торті, мотоциклісти, яких тисячі просто всюди, на тротуарах, на зустрічних смугах, і з неодмінним гучним торохтінням. Уже скільки днів після повернення, я досі здригаюся від звуку мотоциклів на вулицях, інстинктивно бажаючи взяти десь дрючка і з усієї сили переїбати навздогін по хребту.

Але не містами єдиними. Заїхали в пару етнічних сіл, що вражають колоритом справжнього середньовіччя. Та між собою вони не схожі, одне – вмираючий музей зі стариками, інше – хіпстерський оазис, де можна побачити таку дивину, як іранська дівчина з непокритим волоссям. На фото перше із них, Абьяне:

Також цілком неочікуваним для багатьох стане факт, яка в Ірані різноманітна природа, коли він у всіх асоціюється з пустелею. Хоча їх дійсно багато, і переважно вони являють собою понурі сірі рівнини. Але й класичні дюни також можна знайти. Ми побували на дюнах Варзане, і хоча це типу повна попса, виглядає все одно фантастично. І не без пригод, бо пустелю закрили на карантин. Так, Карл, у них немає Степанова та Ляшка, але якісь їблани все одно умудрилися закрити на карантин пустелю!

А поруч з розпеченими до +30 містами й суцільними пісками здіймаються одвічні благородні гори, досі вкриті снігом. Найвища з них – сплячий вулкан Демавенд, що має трохи більше 5600 метрів над рівнем моря.

Одних тільки водоспадів вдалось побачити декілька штук. А ще є незвіданий для мене північний Іран ближче до Каспійського моря, вологий і лісистий, острови Перської затоки… Взагалі природні локації варті того, щоб колись прилетіти сюди ще раз.

Наостанок, для найбільш стійких розкажу про особливості подорожі в цю країну в умовах нової шизоїдної епохи. Іран відкрився для України досить давно, для в’їзду достатньо негативного ПЛР тесту не давнішого за 96 годин (ніби дрібничка, але в останній момент може все перекреслити). Ну і просто постійно треба моніторити ситуацію, на початку року вони забанили в’їзд з Великої Британії, а для деяких країн ЄС зробили обов’язковий 2-тижневий карантин, а що буде далі, ніхто не знає.

Також потрібно відкрити візу. Раніше її давали просто по прибуттю в аеропорту, зараз із відомих причин це прикрили, як і видачу туристичних віз в принципі. Але через посольство у Києві можна замовити звичайну в’їзну (Entry), яка видається всім і є цілком легальним пропуском в країну. Віза представляє собою роздруківку на листку А4, жодних поміток у паспорті не робиться. Коштує 55 євро.

У самому Ірані карантин +/- адекватний, хоч і не без ідіотизму. Маски потрібно носити у приміщеннях, а в червоних зонах – ще й на вулицях (хоча багато хто з місцевих носить без необхідності поза червоними зонами і навпаки не носить, де це обов’язково). Зонування майже як у нас, на чотири рівні, тільки найбільш безпечний синій, а не зелений. Під кінець подорожі всі міста, де ми були і мали бути, отримали червоний колір. Удача, що від цього постраждала програма лише в Тегерані, де дивитись толком немає чого, зіпсували нам тільки закупи подарунків додому. Крім загальних обмежень типу роботи кафе на винос, закрили також парки, наприклад, про пустелю я уже згадував. Вірус, звісно, страшний, але найбільші перепони подорожам робить не він, а той факт, що люди – тупі дебіли.

Окремим маленьким пеклом є грошові операції. Іранський ріал – чи не найдешевша валюта світу. За офіційним курсом, який можна нагуглити, на початок подорожі за 1 гривню можна отримати 1500 ріалів, але по фактичному – близько 8500. За 4 євро можна стати мільйонером, а за 100 доларів отримати ніфігову пачку макулатури. Крім того, часто ціни вказуються в туманах (просто треба відкинути один нулик від ціни в ріалах), а рік назад влада зайнялась нарешті деномінацією, відкинувши чотири нулі, і нову валюту також назвала туманами, щоб остаточно всіх зламати. На фото – те, що отримав за 100 доларів:

Таким чином, одна і та ж річ у різних вимірах може коштувати 50 000, 5 000 і 5, а платиться все одними і тими ж папірцями. Я ніби непогано рахую усно, але вони мене зламали. На додачу, ціни на все в Ірані дуже низькі, що також дезорієнтує (хоч це і вигідно, як не крути). На фото дві верхні купюри мають однакову цінність – це 500 000 ріалів і 50 нових туманів. Найменша монетка в 500 реалів – приблизно 6 наших копійок на момент подорожі.

Монетки вже не в ходу, але їх можна виміняти в касирів на паперові гроші, що я й зробив, і не тільки я. Обмінювати валюту краще одразу в аеропорту, обмінників чи хоча б просто бариг у містах мало. Також варто одразу купити сім-карту з інтернетом (на 15 Гбайт, обійшлась десь в 100 гривень) – роумінг від Київстару й Lifecell дико дорогий, а у Водафона взагалі відсутній.

Не можу не сказати наостанок про їжу й напої. Жрачка в місцевих кафе переважно однотипна і часто посередня на смак, в основному це кебаб чи якесь інше м’ясо з овочами, на додачу з майже безмежним запасом хлібу, котрий тут дуже смачний, і кінською порцією рису. В Ірані я вперше в житті спробував на смак верблюда, який дуже погано жувався (підозрюю, з вини кухаря, а не самого верблюда).

Чого точно не можна знайти в місцевих кафе і магазинах, це алкоголю – він повністю під забороною. На заміну є безалкогольне пиво, на смак як дивний лимонад. Пиво зі смаком пива мені пощастило знайти лише в заключний день.

Кава серед іранців не надто популярна, але пристойна, і знайти її цілком реально за бажання. Що там точно на висоті, це горіхи (особливо фісташки), солодощі (пахлава й місцеві пряники сохан), а кавун і полуниця в квітні – то взагалі кайф.

Наостанок можу тільки сказати, що й близько не зміг передати усе що хотів, але текст і так вийшов дуже об’ємним, тому особливо вдячний усім, хто осилив його до кінця. Тепер залишається тільки повернутися назад у світ пандемії, еволюції власного вигорання на роботі й очікування та примарних надій на наступну відпустку. Але з чітким усвідомленням щастя й подяки всім вищим силам за те, що всупереч усьому ця подорож відбулася – то була справжня ейфорія. А закінчити цю кострубату оповідку я хотів би піснею, яка в певний момент часу допомогла мені не опустити руки, коли здавалося, що нічого іншого вже й не залишається.