Із 1860 року Микола Пирогов осів у садибі Вишня, тодішньому передмісті Вінниці. На території його володінь у найближчі роки з’явилися житловий дім, аптека, господарські приміщення, сад. До кінця життя видатний лікар-хірург виїжджав зі своєї маєтності лише тричі, а так займався тут господарством, проте лікарської практики також не полишав.

1. Нині на території колишньої садиби діє меморіальний музей, відкритий у 1947 році.

Та це легко виправити. Хоча мова не про район навіть, а вулицю, довжелезну, тому на неї нанизано багато всякого-різного. Носить вона ім’я Миколи Пирогова, видатного вченого і лікаря, життя якого тісно пов’язано з Вінницею. Можна було б навіть назвати замітку у шаблонно-совковому стилі на кшталт «вулиця імені видатного земляка», щоб точно ніхто під кат не пішов. А так, можливо, шанси є.

1. Не рахуючи всяких окружних і шосейних доріг, це друга за довжиною вулиця Вінниці (лінійкою на карті я наміряв 6,4 км проти 6,9 км вул. Гонти – але та проходить переважно через всякі промзони, тому не надто цікава). Витікає вона із площі Гагаріна та на перші 500 метрів розгортається в бульвар, із цілком логічним пам’ятником Пирогову на його початку.

На карті України є чимало промовистих назв, котрі завдяки певним історичним подіям зробились усім відомими й говорять самі за себе. Варто тільки почути слово, і не треба ніяких Вікіпедій чи Гуглів, щоби згадати, з чим воно асоціюється. Одну із таких назв я побачив на карті на околицях Ніжина, коли розглядав різні місця, куди недалеко від нього можна з’їздити. Це було слово Крути.

1.

На контрасті з багатомільйонним гамірним Стамбулом наступною точкою нашого маршруту стало тихе малолюдне містечко Шафранболу, що на півночі країни у провінції Карабюк. Його історичний центр занесений до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО завдяки чудово збереженим фахверковим османським будинкам.

1.

Закінчення розповіді про колоритне місто Конотоп на Сумщині. І знову ні слова про якихось там відьом, а суто про сучасність міста, сьогодні – з «металевим» відтінком: про залізницю, трамваї та гіперболоїдну вежу.

1.

Якщо довго-довго їхати залізницею по Чернігівщині, можна приїхати в Конотоп:) Що я і зробив одного разу, привідкривши для себе завісу таємничості цього міста. Хоча воно друге за розміром на Сумщині (81 тис. чоловік), та й елементарно маса людей зупинялась на місцевому вокзалі проїздом, а все одно це така собі темна конячка, про яку широким масам відомо небагато. Попутно конячка є одним із неофіційних символів міста, ну ви зрозуміли чому.

1. За чотири проведені тут години Конотоп встиг мені рішуче сподобатися своїм провінційним, застиглим у часі затишком, а також розмаїттям колориту. Розповідь про нього розділю на дві частини.

Порівняно з багатьма містами Чернігівщини, Бобровиця має дуже вигідне транспортне положення – понад залізницею на півшляху між Ніжином та Києвом, що і спонукало мене сюди заїхати.

1. Заодно поповнив свою колекцію побачених міст «імені бобра», після Бібрки та Бобринця це вже третє. От у Бобруйськ не встиг, і тепер незрозуміло, коли туди можна буде потрапити.

За короткий проміжок часу Стамбул для багатьох українців зробився чи не найбільш досяжним та реальним місцем, куди можна було б вибратися за кордон у рік, коли кордони здебільшого закриті. Не став винятком і я, ступивши на землю турецького мегаполісу у перший день першої своєї відпустки у цій країні. Власне, це місто настільки неосяжне, що тільки в його межах, певно, можна мандрувати тижнями, щораз знаходячи щось нове… але ми провели там усього один день.

1. За день можна у загальних рисах побачити основне, встигнути полюбити це місто за його принади, зненавидіти за мінуси, а також прикинути, що можна подивитись тут наступного разу, якого, цілком можливо, ніколи не трапиться. Все-таки організм на 15 мільйонів мешканців – не мій формат. Місто на двох континентах, на берегах двох морів, один із основних центрів європейської та османської історії, сумарно це все навіть у голові не вкладається. Під катом якраз історії, цифр чи фактів майже не буде, просто фотографічна подорож по декількох випадкових місцях з принагідною згадкою про визначні пам’ятки, що трапились на моєму шляху.

У серпневій подорожі Чернігівщиною, розповідь про яку я почав із Прилук, основною метою та місцем базування був Ніжин, друге за величиною місто області (71 тис. чол.). Як і багато інших віддалених від обласних центрів міст, він просто змушений був зробитися самодостатнім. Тут затишно, є де поїсти, переночувати й погуляти, а за кількістю пам’яток то взагалі одна з передових точок усього Лівобережжя.

1. Знайомство з ним починається найчастіше від вокзалу, сучасний Ніжин – великий транспортний вузол, зокрема зручно пов’язаний регіональними поїздами із Києвом.

На подовжені вихідні до Дня Незалежності зробив вилазку на південну Чернігівщину, до того для мене абсолютно незвідану. Від Вінниці то недалеко, але без пересадки у Києві не обійтись. Заради такого діла навіть єдиний раз у цьому році дійшов до небаченого екстриму – проїхав у столичному метро. Нічого, ніби вижив.

1. А вже із закутку біля станції «Чернігівська», що логічно, розбігаються маршрутки у відповідну область, у тому числі в одне з найдавніших та найцікавіших її міст.