Миронівка/Пустовіти. Все заради вітряка

2. Почалося все з Миронівки, де і вискочив з поїзду. Це такий собі локальний залізничний вузол і, як часто буває, без необхідності пересадки навряд би я його колись побачив. Вокзал повоєнний і явно типового проекту, але інших схожих чомусь не пригадаю.

3. Зате шпиль декомунізували як потрібно.

4. Звідси до млина кілометрів одинадцять, що нанизують на себе в тому числі всю Миронівку. Автобус я так і не знайшов, тому почалапав пішки (хоча він таки існує, бо вже на підході в село виїхав мені назустріч). Зате подивився місто. Михайлівська церква:

5. Утеплили і пофарбували хрущовку, й одразу наскільки краще виглядає. Ніби десь у Словаччині чи Польщі.

6. Пам’яток архітектури у місті немає взагалі, хоча я дав би таку почесну роль, наприклад, вокзалу чи школі мистецтв на кадрі нижче. Перед нею стоїть Мирон Зелений – козак, навколо хутору якого на початку 17 ст. і виникло поселення, пізніше назване його іменем. Містом Миронівка стала лише в 1968 році, зараз тут 12 тис. мешканців.

7. Маленька сучасна церква за школою мистецтв.

8. Хто то присів, я забув глянути.

9. Побачити інших туристів у такому місті було несподівано.

10.

11. Через Миронівку протікає річка Росава, на якій утворили штучне озеро з дитячим містечком, видно, ще радянських часів.

12. Із-за втручання людини у єство річки вода застоюється і вже в червні схожа на гівно зелене, а не воду.

13. Веселі малюнки мертвого дитячого містечка.

14. Інсталяція соціального напрямку вийшла надто депресивною, як на мене.

15. У дитячому парку трохи веселіше.

16.

17. Між Миронівкою та Пустовітами лежить село Росава, нині нічим непримітне. Була тут стара дерев’яна церква, та згоріла ще в 1995 році. Тому дорога виявилась геть нецікавою, лише на підході до мети її окрасили собою цілі поля маків обабіч:

18.

19. Деякі стали альбіносами чи то від спеки, чи просто вже відцвітали.

20. У маках потопала і пустовітівська церква, це вже центр села.

21. А там виходимо в поле і ось нарешті він:

Був сто років назад у Пустовітах такий собі селянин Кузьма Дрига, що поїхав у Голландію на заробітки. Повернувшись і набравшись досвіду, почав будувати вітряк схожий на ті, що бачив на чужині. Хоча зовнішня оболонка відповідна саме голландським млинам, їх креслень він не мав, звісно, і проектував усе сам, можливо, з іншими місцевими майстрами. Це коли вам розказуватимуть про темних тупих селюків-українців, можна про це згадати.

22. Будівництво завершили в 1902 році. Всього Кузьма мав три млини, із яких до наших днів дожив лише один найбільший. Сам він помер у 1926, а його родину розкуркулили.

23. У 2017 коштом очільників місцевого агропідприємства і не без підтримки селян вітряк реставрували (що характеризує з хорошого боку і Пустовіти сучасні, на відміну від багатьох інших сіл, що втрачають пам’ятки ось прямо зараз). Інша його конструктивна особливість – вершина може крутитися, так що лопаті самі поверталися до вітру. Зараз їх спеціально зробили нерухомими, та млин працює від електродвигуна. Начинка вся автентична, але без попереднього узгодження з невідомо ким потрапити всередину нереально.

24. Тож залишалося роздивлятися його ззовні, буквально з усіх сторін: простір дозволяє. Та і що там ще робити.

25. Насправді в Пустовітах є також водяний млин, про який я не знав на той момент, і електричний млин місцевого умільця Андрія Гуленка (він також мав лопаті, але господар їх демонтував, тому ззовні там немає чого дивитися, та й точна адреса мені невідома). Така колекція для одного села без перебільшення є унікальною.

26.

27. Ще один ракурс вже зі зворотної дороги:

28. Біля вітряка є іржава водонапірна вежа, що сама собою проситься як оглядова точка. Я пробував залізти, але сходи здалися надто ненадійними. Хоча хлопець, що приїхав пізніше, все ж забрався нагору.

29. Пізніше і його, й інших зустрічних мандрівників я ще раз побачив уже в київській електричці, що зупиняється і в Пустовітах. Що і не дивно, адже всі дороги ведуть у столицю.