***

1916 рік. Село Буцики Гусятинського району. В родині три доньки і народжується четвертий син. Сім’я, як запишуть через 25 років в матеріалах кримінальної справи — «средних крестьян». 7 років школи. Далі — рік роботи в адвокатській канцелярії м. Гримайлів (містечко поряд з Буциками). Участь у «Просвіті» та в хоровому і театральному гуртках при сільському клубі. Отак — у маленькому селі Буцики з двомастами жителями в 30-тих роках 20-того століття були Просвіта та гуртки. Їх зі Львова підтримували партії Соціальні демократи та Соціальні радикали. Зокрема надсилали в село газети та книжки. Принаймні, таку інформацію Пилипишин надає слідчим. 

В 1934-му Петро їде до Львова. Я підозрюю, що на чиєсь запрошення. Бо місяць працює вантажником у магазині. А потім зразу — у видавництві «Українська рекляма». Яке випускає часопис «Дажбог» та «Юні друзі». А друкуються в них Богдан-Ігор Антонич, Богдан Кравців, Богдан Лепкий. В першому номері «Дажбога» редактори пояснюють свою мету — «об’єднати при журналі поетів молодої ґенерації, націоналістів» та «інформувати про все, що є в літературі, в театрі й у кіні інтересного, по змозі як найбільш інтересно» (Слово до читачів. – 1932. – Ч. 1). І це вдається. Часопис з видавництвом гуртують активну патріотичну молодь. 

Чим конкретно займався мій родич в «Українській реклямі», невідомо. На допиті він каже, що збирав адреси, за якими доставляли рекламу, газети та журнали видавництва. Та чи так це було? Я сумніваюся, бо на інших допитах він називає прізвище головного редактора (Іван Шавель) та авторів. Для чого така інформація простому збирачу адрес? Через пів року Петро звільняється з «Української реклями», на його місце приїжджає працювати двоюрідний брат — Іван Вороновський (1940-го його теж арештовують за участь в ОУН). Я припускаю, що так була налагоджена робота націоналістичних рухів. Молоді активісти з провінції приїжджали до Львова, їх навчали й далі вони виконували різні завдання — залучали нових учасників, розповсюджували інформацію і тощо.

Після видавництва Петро йде на роботу до організації «Українська культура». Там працює майже рік. Чим саме займається, теж невідомо. А далі починає грати в пересувному театрі імені Котляревського. Віддає на нього всі гроші, отримані від продажу землі, що йому в спадок лишив батько. Гастролює по Галичині та Польщі. Ось фрагмент з допиту, де йдеться власне про останні дні роботи театру.  

«— Скажите, каким образом вы попали на территорию Германии?

— В 1939 році я разом з групою артистів театру в’їхав в Коломию для постановки п’єси «Маруся Богуславка» (драма Нечуя-Левицького), «На полі крові» (драма Лесі Українки), але постановку ми не зробили, нас застала війна, з-поміж артистів частину мобілізували, а частина виїхала на територію колишньої Польщі. Їхали ми по території Румунії, де нас і затримали. З поїзда нікуди не випускали, через ніч ми в’їхали в Заліщики, звідти я поїхав на Тернопіль, а далі — на Скалат. То була осінь 1939-го року. На території Німеччини я не був. (переклад з російської)». 

Власне, з приходом на Галичину Червоної армії театр припиняє своє існування. Але Петро повертається додому не одразу. В одному з допитів слідчий запитує його про арешт польською поліцією. І він розказує - затримали за участь в акції, присвяченій пам’яті загиблих українських націоналістів в 1918-1920-му роках при обороні Львова від поляків. За це в польській в’язниці він сидить два тижні. І вже після цього вертається в Буцики.  

З кінця осені 1939-го до травня 1941 працює вчителем початкової школи в сусідньому селі Рудки.

Арештують його 24 травня 1941 року. Кінець весни. Мабуть, цвітуть яблуні, буяє зелень. А разом з нею буянить Червона армія. Арешти відбуваються по всіх селах. Затримують вчителів, священників, інтелігенцію. В документах напишуть, що при обшуку в Пилипишина вилучено блокнот з записами та малюнком тризуба.

Постанова на арешт від 19 травня 1941-го року. Разом з нею витяги з допитів двох затриманих із зізнаннями — в ОУН їх вербував Петро Пилипишин і на його вимогу вони збирали інформацію про розміщення військ та адреси радянських чиновників. Тобто Петра беруть за доносом.  

Перший допит Пилипишину влаштовують в день арешту. Він заперечує свою причетність до ОУН. Наступного дня - знову допит. Фактично ті самі питання і ті самі відповіді : про ОУН чув, читав в газетах, ніколи учасником не був. І ось допит за 26 травня 1941-го. Два дні після арешту. Відповіді вже інші. Мова - абсолютно канцелярська.  

— … на следствии 24 мая 1941 года я скрыл от следствия свою принадлежность к ОУН. А теперь решил открыто заявить следствию, что я являюсь членом ОУН, куда вступил в 1934-ом году в городе Львове.  

Ніби-то в 1934-му в громадській читальні Львова він познайомився з людиною, яка розказала йому про ідею Самостійної України і що ОУН за неї бореться. І запропонувала вступити в організацію. Після того вони зустрічалися в Личаківському парку і знайомилися з 10 оунівськими заповідями. Ще було двоє інших чоловіків. Прізвищ один одного вони не знали. Такі були правила. Далі, мовляв, вони отримали доручення вербувати нових членів. 

На цьому ж допиті є розповідь Петра про складання присяги з клятвою, записаною рукою слідчого. 

«Я — Буря, син українського народу підтверджую, що цілком добровільно вступаю в члени ОУН. Життя і боротьба — це мої обов’язки в знак Ордену. В цьому мені Боже допоможи».

Знаходжу в матеріалах справи свідчення, що присягу приймав товариш «Зозуля». «Зозуля» був лише трохи старшим і неосвіченим — але за правилами організації Пилипишин мав йому повністю підкоритися. Одразу після присяги дістав доручення — збирати інформацію, де живуть радянські партійці. І до наступної зустрічі мав вивчити напам’ять 10 заповідей і 12 оунівських правил. 

Тут же на листку рукою Пилипишина, дуже нерівним і поганим почерком, написано цих 10 заповідей ОУН. В кінці стоїть дата — 26.05.941. Тобто написано під час допиту. Або змусили писати з пам’яті, або диктували. Мабуть, щоб мати речовий доказ до справи.

Далі Петро називає прізвища людей, котрих вербував і розказує про обставини, за яких це сталося. Зливає усіх. Прізвища і самЕ зізнання в протоколі допиту підкреслено червоним… А сам допит, судячи з офіційних документів, закінчують 26 хвилин на другу ночі…. 

Нині вже покійна прабабця Лікерка стверджувала, що через кілька днів після арешту, Петра перевезли до Чортківської тюрми. Однак, я сумніваюся, що це так. Бо на кінець червня через наступ німців НКВедисти розстріляли понад 800 арештантів тієї в’язниці. А 2-го липня 954 чортківських в’язні пішки пішли на Умань. 187 не прибули — їх застрелили по дорозі або ж вони померли від виснаження. Решту знищили в Умані. Всіх. Тобто, якби Петро Пилипишин був на той момент у Чортківській тюрмі, в нього не було б шансів дістатися до Росії.

А в його справі записано - етапований з Тернопільської області в Златоустівську тюрму у зв’язку з воєнними діями. Цікаво те, що сам Петро в Челябінську область доїхав. А його справа з допитами і з визнанням вини загубилась по дорозі. В руки тамтешніх слідчих вона не потрапила. Тому вони відкривають справу з нуля. І з початку починають допитувати.  

Пилипишин всю вину відкидає. В ОУН не був. Про організацію знає лише з газет. Коли згадують арештованого двоюрідного брата, каже, що з ним про українських націоналістів ніколи не говорив. Слідчі запитують ще й про односельця Володимира Фішку, так сталося, що Пилипишин зустрівся з ним в Магнітогорській тюрмі і навіть сидів в одній камері, але Петро каже - до в’язниці вони були ледве знайомі. В результаті в обвинувальному висновку запишуть: 

1. речових доказів по справі немає;
2. свідків по справі немає;
3. первинна слідча справа не поступила. 

Попри це 12 грудня 1941-го винесуть вирок — 8 років у виправному трудовому таборі. За буржуазну антирадянську діяльність. 

Все відбудеться дуже швидко.

Обвинувачення пред’являть 2 грудня 1941 року, попереднє слідство завершать 3-тього грудня і 12 — обвинувальний висновок. В ньому підкреслять — слідкувати за Пилипишиним треба і далі, бо у в’язниці він може зв’язуватися з контрреволюціонерами.

Мою увагу привертає такий собі меморандум, де загальна інформація про в’язня. Там окрім біографічних даних є питання до слідчого: «Можна ли вербовать заключенного и для какой работы?» Відповідь однозначна: «Вербовать нельзя. На следствии вел себя неискренне». 

27 квітня в НКВС Челябінської області з тюрми, де Петро Пилипишин просидів більше року, відправлять довідку з грифом «Секретно». Довідку про смерть. Лікарі напишуть, що в’язень помер 28 лютого 1941-го року від авітамінозного ентероколіту. Тобто довідка видана лише через два місяці після смерті…

Я не знаю, як його похоронили. Свідки, котрі вижили в таборах, розповідають — не церемонились ні з живими, ні з мертвими. Викопували велику яму і зсипали туди 20-25 тіл. Голих чи в лахміттях. А в тюрмах щодня гинули десятки людей. Бувало, що хоронили в одиночній могилі. Під номером, без імені та прізвища. Але таке траплялося нечасто.

***

У фільмах завжди інакше. Герої ніколи не здають своїх побратимів на допитах, виходять живими з в’язниці, або помирають при втечі чи героїчною смертю. У житті не всі витримують знущання слідчих. І, як мій родич, часто конають геть негероїчно. «Авітамінозний ентереколіт» — кишкове інфекційне захворювання через погане харчування, яке супроводжується частими рідкими виділеннями. Смерть — страшна і неприємна. Якщо у 27 років вона може бути нестрашною. 

Старша на 8 років за свого брата Петра моя прабабця Лікерка 1-го грудня 1991-го на референдумі проголосувала за незалежність України. І ще 9 років прожила під синьо-жовтим прапором та тризубом, малюнок якого знайшли в блокноті її брата. Своїм довгим життям моя прабабця ніби підтвердила той факт, що смерть її брата Петра в розквіті сил була недаремною.