Гейське
- 09.04.21, 19:00
та психологинею Ольгою Михальовою ми намагаємося зрозуміти, яким є життя закритих ЛГБТ-людей, чому вони мовчать і не наважуються зробити камінг-аут?









Сценарій для радіосеріалу створив письменник Мирослав Лаюк. Голосами історій стали зірки театру й кіно: Євген Нищук, Дмитро Рибалевський, Римма Зюбіна, Ольга Сумська, Марина Кошкіна, Таня Гаврилюк та інші актори.
Прослухати усі 30 радіоісторій можна тут.

«Нещодавно я написав роман «Залізна вода», пов’язаний з Лесею Українкою. Під час роботи над текстом були сотні моментів, про які хотілося сказати, але які не підходили роману. Тому ідея сценаріїв стала можливістю довиговоритися. Леся справді, попри широку дослідженість, часто потрапляє до масового сприйняття через шаблонні контексти. Частина з цих шаблонів дійсно правдива, однак, крім них, є ще море інших способів розуміння, які особливо важливі і не актуалізовані сьогодні. Про це я і говорив», – зазначив в ексклюзивному коментарі Читомо Мирослав Лаюк.

Водночас продюсерка проєкту Олена Гусейнова в ексклюзивному коментарі Читомо висловила переконання, що саме суспільний мовник може запустити механізм, коли класикиня національної літератури перетворюється на суперзірку.

«Починаючи роботу над радіосеріалом про Лесю Українку, я думала про Джейн Остін. Ось жінка-письменниця початку 19 століття, з міста Вінчестер в південній Англії, прожила 41 рік, написала 6 романів і стала поп-іконою. Як? І я вирішила, що в усьому винне БіБіСі. 24 вересня 1995 року на екрани вийшов перший епізод серіалу за романом Джейн Остін «Гордість та Упередження». Думаю це і є точна дата початку світової остіноманії. Коли Джейн Остін стала не тільки письменницею, про яку пишуть дисертації або чиї зображення друкують на блокнотах та футболках, а і письменницею, яку читають і перечитують. Починаючи роботу я думала про Сью Бьортвісл – про її студентську любов до Джейн Остін, про її бажання говорити зрозумілою глядачу 90-х мовою і при цьому не втратити жодного остінівського слова. Я розуміла, що документальний радіосеріал і костюмована телевізійна драма мають різні потужності і можливості для впливу. Розуміла, що не варто шукати способів, повторити ефект кадру з фільму, де містер Дарсі, якого грає Колін Ферт, виходить з озера у білій мокрій сорочці. Однак я переконана, що саме суспільний мовник може запустити механізм, коли класикиня національної літератури перетворюється на суперзірку. Коли її тексти читають та перечитують», – сказала Гусейнова.
На думку редакторки спецпроєкту Марини Муляр, цей документальний серіал робить важливі перші кроки в напрямку олюднення класичних персон – Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Котляревського.
За словами Муляр, сценарист Мирослав Лаюк опрацював багато документів, пов’язаних з Лесею Українкою, щоб «з його розповіді доволі рельєфно виступила пані Лариса Косач-Квітка, іронічна, жорстка, поривчаста і стримана».
«А ще в радіосеріалі побіжно зачеплені теми, які давно мали зайняти гідне місце в нашій, поки дещо порожнюватій ідентичності: тема українських шляхетських інтелектуальних кіл, наукових і мистецьких, тема старих українських родин, що не втратили ані своїх гербів, ані своєї пам’яті аж до початку двадцятого століття», – додала редакторка.
Також актори, які працювали над радіосеріалом, поділилися з Читомо своїми думками про Лесю Українку.
«Леся Українка для мене – це приклад, взірець, натхнення. Це неймовірне поєднання тендітної краси та незламної сили. Настільки незламної сили, що ніщо не може спинити її на своєму шляху, на шляху до втілення своєї мети та мрії. Водночас, краса, тендітність, тонка чуттєвість душі поета неодмінно супроводжують цю силу, що робить її справді цілющою. Словом, для мене ЛУ саме така – уособлення прекрасної , цілющою, незламної Сили Духу, що є для мене натхненням та прикладом», – сказала акторка, учасниця фрік-кабаре Dakh Daughters Тетяна Гаврилюк, яка стала в серіалі голосом оповідачки.

Водночас актор Дмитро Рибалевський, який також став голосом оповідача, зізнався, що у юності взагалі не розумів, хто така Леся Українка. Змінюватися ситауація почала під час навчання в універистеті і згодом – у ході роботи над виставою «На полі крові» у Театрі імені Івана Франка, де Дмитро зіграв Прочанина.

«Я щасливий, що Українка для мене досі постає все ж таки не розкритою книжкою, яку я продовжую читати й буду намагатися продовжувати її розкривати надалі, бо інтерес до неї вже ніколи не пропаде», – підкреслив актор, наголосивши, що «Леся визначає людяність на найвищому щаблі існування людини».
Актриса Марина Кошкіна (голос Лесі Українки у радіоісторіях), яка також грає ЛУ в серіалі «Плеяда», переконана, що «Українка – в першу чергу жінка, яка вміла любити, яка вміла писати, говорити через слово, і говорити так сильно, що ти читаєш, тебе це просто не може не чіпляти».
«Я на її текстах росту й вірю – що старшою буду, то краще розумітиму їх, тому що вони дійсно надскладні для мене», – зауважила актриса.

Актриса Ольга Сумська, голос якої в серіалі також став голосом Лесі Українки, розповіла, що під час роботи над проєктом «дуже непросто було з тими моментами в листах, де мова Лесі Українки на сучасне вухо звучить «зросіщено»: всі ці «проштудировала» стостовно «Капіталу» або «розумовий виднокруг», який треба розширювати. Але «вигострю, виточу зброю іскристу» – вчитуєшся уважніше і воно лягає на душу».

Нагадаємо, у мережу безкоштовно виклали повне зібрання творів Лесі Українки у 14-ти томах.
chytomo.com/30-radioistorij-pro-lesiu-ukrainku-dostupni-dlia-slukhannia
«І тут я розумію, що з мене виганяють диявола». Театр екзорцизму за годину від Києва
Практики екзорцизму або вичиток, тобто вигнання з людини бісів, повсюдно існують в Україні — від сільських церков до великих монастирів. Часто люди самі хочуть, щоби їх зцілили від одержимості, а священники відповідають на цей запит. З іншого боку, з вас можуть почати виганяти біса в найнесподіваніший момент — тоді, коли ви будете найбільш вразливі. Журналістка Світлана Ославська досліджує цю тему — вона вже побувала в монаха, який нібито зцілює хвороби, а тепер розповідає про «лікування одержимості» в одній православній громаді під Києвом.
У селі Катюжанка за 55 км від Києва люди лежать під хрестами. Простягаються на дерев’яних лавах, а важкий кам’яний хрест кладуть їм на груди. Кому тяжко тримати на грудях (він має десь 30 см у довжину і 8 — у товщину), пробує відсунути хреста нижче. Трохи згодом підходить священник і сідає людині на живіт.
«А ви візьміть у батюшки благословення і вас теж під хрест положать», — радить мені Галина, сухенька жінка років 65. Вона сама так лежала щойно — здавалося, що хрест важить, як пів її тіла.
А перед тим між нею і священником відбувався такий діалог:
«Не мешай мне!» — батюшка.
«У-у-у, у-у-у», — Галина невиразно стогне.
«Скоко тебе лет уже? Две тысячи есть?.. Рожки у тебя есть?»
«Какие рожки, у меня их давно нет!»
«А крылья есть?»
«Нет ничего!»
«А хвостяра?»
«И бороды уже нет вот такой — ничего у меня нет. Только тело маленькое, тощее, холодное, черное, спаленное твоим огнем вот этим!» — тепер голос Галини різкіший за той, яким вона зверталася до мене, і якийсь неприродний — ніби вона і батюшка розігрують сценку в аматорському театрі.
Коли нам пізніше вдається поговорити, дізнаюся, що Галина їздить сюди з Боярки вже сім років. Каже, що довгий час біс у ній не проявляв себе й лише кілька місяців тому заговорив. Тепер він слабкий, безпечний для оточення, бо отець «запрєт йому дав».
«Брати запрєт» — це так у Катюжанці називають і обітницю не курити чи не пити впродовж певного періоду. Запрєт беруть у священника Олександра Бонара. Так він допомагає людям долати залежності. Це основна спеціалізація церкви в Катюжанці, а другорядна — лікування безпліддя та зцілення від інших хвороб. А ще вигнання бісів: у розумінні церкви це теж хвороба — одержимість. Таких, як Галина, тут називають «болящими».
Говорити голосамиПісля історії про монаха-цілителя мені написала Софія [на її прохання ми змінили ім’я]. У кількох реченнях розповіла, як десять років тому, 30-річною, потрапила до Катюжанки. У неї були проблеми в особистому житті, нерви, і як наслідок — проблеми зі здоров’ям, які не вдавалося вилікувати традиційнішими методами. Хтось порадив з’їздити до отця Олександра. На той момент вірянка, Софія до поради прислухалася. А в Катюжанці її раптом почали «лікувати» від одержимості дияволом.
«В мене була гостра депресія — в якийсь момент було так зле, що я ледве ходила. Але я не мала поняття про терапію й намагалася сама вигребти».
У Катюжанці вона побачила сільську хату, на ній гучномовець, а перед хатою — натовп. Виявилося, це залежні від алкоголю, наркотиків і паління приїздять до отця Олександра з усієї України. Софія не очікувала такого, але стала в натовпі слухати проповідь. Отець говорив людям: такі-сякі прокляті, дияволу продалися. І що мають узяти запрєт, на скільки зможуть витримати. Якщо порушать обітницю — закурять раніше терміну — то «носитимуть на плечах розіп’ятого Христа».
Після проповіді Софія стала в чергу до батюшки.
«І раптом мене висмикують із натовпу, ведуть за олтар і кладуть на мене великий церковний хрест. Я не до кінця розумію, що відбувається, аж тут приходить батюшка. «Виходь!», — каже, але звертається не до мене. І я розумію, що з мене виганяють диявола. При цьому він сидить у мене на животі, а в мене в животі завжди чути пульс. І тоді він каже: «О, бачиш, гад б’ється в животі».
Свій тодішній стан Софія описує так: колосальне нервове напруження, її світ сипався. Потрібна була якась опора, і нею могла стати віра. Коли Софії повідомили, що за один раз одержимість не вилікувати, вона довірилася й почала приїздити до Катюжанки у вихідні. Крім процедури з хрестом їй давали читати духовну літературу — про святих старців, монахів. Але в одній книжці Софія прочитала, що Сталін взагалі-то був непоганою людиною, але оточення мав кепське. Якось у Катюжанці вона сказала, що ходила до Михайлівського собору — церкви Київського патріархату. «Як ти могла! Та ти ж нехрещена!», — була реакція, після чого її перехрестили в патріархаті Московському. Присутність політики в церкві її вразила, і хоч не одразу, але стала одним із чинників, чому Софія не лишилася в Катюжанці надовго: пригадує, що було чотири поїздки.
Насторожували й деякі інші речі. Батюшка Олександр мав асистентку, яку всі називали матушкою. Ця жінка розповідала, що колись теж була одержима, але батюшка її зцілив. Під час одного із сеансів вона запитала Софію, чому та не «говорить голосами». «Бо я голосів не чую», — відповіла. На що та заперечила: «Ні-ні, треба говорити, треба виводити це назовні».
«А під час одного сеансу я відчула в собі дивний імпульс — що мені було б нескладно отак із батюшкою поговорити, ніби не від себе. Відчула, що народжується агресія. А потім думаю: стоп, це ж не мої думки».
Агресія в ній росла від безрадності, від нерозуміння, як у цій ситуації поводитися. Тому що ситуація нормальною не була. Софія додає, що їй вдалося зберегти позицію спостерігачки завдяки професійному досвіду: вона працює в театрі й пів життя на репетиціях просиділа. Каже, якби не це, якби не освіта, вона б легко могла остаточно повірити у свою одержимість і хтозна, чим би все закінчилося.
Більше тут zaborona.com/i-tut-ya-rozumiyu-scho-z-mene-viganyayut-diyavola-teatr-ekzorczizmu-za-godinu-vid-kiyeva/

