Як насправді жили в СРСР? Фотографії Валерія Решетняка

Валерій Решетняк вів подвійне життя. Офіційно працював інженером у Києві, а у вільний час фотографував справжнє життя звичайних людей в СРСР. «Ніхто з моїх колег по роботі не знав, чим я займаюся. Це була своєрідна форма дисидентства», розповідає Решетняк. Він розумів, що його фото ніде не надрукують і не виставлять: «Я наївно думав, що колись завдяки моїм фотографіям люди аналізуватимуть своє життя. Помилявся». Вперше його світлини опублікували лише наприкінці 80-х років під час Перебудови. Тоді ж він разом з іншими фотографами-документалістами заснував об'єднання «Погляд». Його фото виставлялися у Києві, Москві, Данії та США. Після розпаду СРСР перейшов у комерційну зйомку, викладав фотографію. Валерій Решетняк розповів Радіо Свобода історію своїх знімків.

1982–1988. Сумська область. Сільський вчитель після уроків повертається додому. Цією дорогою ходив до школи і я. Освітлення не було. Щоб не залишити кирзових чоботів у цій багнюці, ми світили ліхтариком. Але не завжди були батарейки. Тоді ми підпалювали сірника і ховали його до рукава, щоб вітер на задув так підсвічували. Ця дорога не змінилася досі. Робити її ні для кого в селі залишилося дуже мало людей.

1977–1987 роки. Ліворуч елітний пасажирський транспорт. У таких санях міг їздити голова колгоспу або місцеві «князі» з КПРС. Селянину їх давали лише у найкритичніший момент. Наприклад, відвезти хворого в лікарню. Зимою не було іншого транспорту, крім саней більшість доріг не чистили. Праворуч на фото стоїть жінка з каністрами на старих санках. Вона «приїхала» в магазин купити керосин для гасової лампи.

1987–1991 роки. Донбас. Коли ми зайшли до цього величезного заводу, я побачив лише сіру землю, купу арматури та безкінечні труби. І раптом звідкись виринула постать: у сірому ватнику та кирзових чоботях. Я одразу подумав, що там працюють раби.

1983–1986 роки. Дітей постійно готували до війни це була основа радянського ідеологічного виховання. Звичайних іграшок було дуже мало, але на військову тематику купа. Якщо придивитися, окрім автомата ліворуч, можна побачити ще й іграшковий БТР.

1987 рік. Триптих. «Хліб усьому голова», говорили в Радянському Союзі. Усі люди на фотографії, очевидно, пережили голод 1932–33 років. Про це тоді говорили лише в тісному колі. Мій батько та колега по роботі розповідали, як їх ледь не з’їв місцевий канібал.

1987 рік. Триптих. Це звичайний віз, на якому возили бог знає що: на нього кинули брезент і звалили хліб. Щоправда тоді ніхто з цього трагедії не робив.

1987 рік. Триптих. У середині 60-х селяни майже перестали пекти хліб. А у цьому селі ліквідували ще й місцеву пекарню. Тож хліб завозили з району. Вантажівка привозила його у магазин, до якого була дорога із твердим покриттям. Потім хліб перевантажували на віз із кіньми або зимою на сані, аби розвезти в інші магазини, розкидані по селу. Автомобіль не міг проїхати тими «дорогами».

1987–1992 роки. На фото батько з двома синами та дружиною. У жінок в селі доля тяжча, ніж у чоловіків. Все господарство та побут на їхніх плечах.

1977–1982 роки. Останні жителі ліквідованого села в Білорусі. Не бажаючи підтримувати інфраструктуру для маленьких сіл, радянська влада переселяла їхніх мешканців. Ця сім'я не захотіла покидати «неперспективне» село. Люди на фото хотіли померти там, де народилися. Глава сім'ї без правої ноги. У нього не було протезу шкутильгав на милицях.

Зрідка до нього приїжджали гості. Наприклад, друг дитинства, який давно жив в іншому селі. Він привіз портвейн дешевий радянський шмурдяк, який дуже добре давав в голову.