Профіль

RichLux

RichLux

Україна, Київ

Рейтинг в розділі:

Під куполом. Глава 17



В п’ятому корпусі нервово-патологічної клініки все було як завжди. Пацієнти поводились тихо, в коридорі було чутно тільки шепотіння люмінесцентних ламп, і лише в ординаторській лунали тихенькі жіночі голоси:

- Оксано, розказуй, ну!

- Ой, Іро я ж тобі майже все розказала. І про викрадення, і про полон, звільнення, про життя в домі Ольберманів…

- Та я не про те, про Ігоря розкажи – як завжди Ірина перебила подругу

- Та шо я про нього розкажу? – задумливо наче сама собі промовила Оксана - то він на тренуваннях, то я на чергуванні.

- Та годі – Ірина змахнула руками, мов крильцями – він у тебе ніч провів? Провів!

- Та це не те що ти…

- В полоні, в підвалі разом зависали? Зависали! – Ірина не звернула уваги на заперечення Оксани – ти в його домі жила? Жила! Тож який він? Який той темношкірий пацієнт, що лишив тебе спокою, по життю? Чи може краще він би й далі сопів собі в комі, а ти облизувалась та жила мріями?

- Ну ладно. Слухай, тільки мовчки.

Ірина провела долонею вздовж рота, наче закривши застібку-змійку, а Оксана звела очі в стелю розмірковуючи, і потім протягнула:

- Який він? – перепитала сама себе, і видихнула – такий як пасажир, що помилково зійшов не на тій станції, і тепер намагається зрозуміти як йому бути далі. От так і Ігор намагається зрозуміти хто він в цьому житті, куди йому рухатись далі, знайти себе, розумієш?

Ірина ствердно закивала і запитала:

- Ну а у вас щось намічається? Ти йому сподобалась? А?

- Ой Ірочко, здається він мене взагалі не помічає, за весь час з десяток слів тільки і сказав до мене.

- Це тому що він втратив мову від твоєї краси!

Дівчата засміялись та було відчутно, що сміх вимушений.

Коли ввечері за столом зібрались Ольбермани і Сео Мьюнг, Оксана повідомила, що їй телефонував Андрій Васильович і повідомив, що небезпека минула, і можна повертатись додому.

- Тож, завтра я з’їду з вашого привітного дому, до себе.

Було помітно, що новина засмутила чоловіків, Альберни сказав:

- Залишайся, Олеся – він ніяк не міг запам’ятати її ім’я, називав її то Олесею, то Оленою і навіть Світланою, втім смуток в голосі бринів щиро - з тобою наш дім, наче живий, затишний.

А Сео Мьюнг подивився на Ігоря, і у звичній небагатослівній манері, промовив:

- Поїде.

- Залишайся – хрипким голосом попросив Ігор, і відкашлявшись промовив – Я хочу, щоб ти залишилась в домі, і… і в моєму житті

- Це я зараз почула те, що почула? – Оксана спробувала віджартуватись, та блиск в зволожених очах видав її хвилювання – Дивись, бо тут є свідки, потім не відмовишся

- Виходь за мене!

У нависшій тиші, Оксана перетравлювала почуте, Альберни завмер з недонесеною до рота виделкою. Першим зорієнтувавсь Сео Мьюнг, він підійшов до старшого Ольбермана, поклав долоню тому на плече, і вказав підборіддям на сходинки до другого поверху.

Коли молоді люди залишились наодинці, і пауза почала затягуватись, Оксана порушила тишу:

- Я думала, що кінця днів своїх не буду ліфтом користуватись.

- Не зрозумів?

Оксана розповіла про свій зарок не користуватись ліфтом до весілля, і продовжила:

- А після знайомства з тобою, я б не змогла жити ні з ким іншим, тож так би і шліфувала сходинки.

- Я так розумію, ти згодна? – посміхнувся Ігор, а Оксана подумала, що занадто рідко він посміхається.

- Посміхайся частіше, тобі личить.


Читати попередню главу

Читати наступну главу

Під куполом. Глава 16



«Я не майстер.

Я учень-майстер»

Брюс Лі

 

На відміну від Оксани, Ігоря не здивувало те, як їх зустрів Альберни. Батько ніколи не був емоційною людиною. У всякому разі з іншими. У батька завжди були якісь захоплення. То він брав участь в експедиціях, то занурювався у дослідження, або ж як зараз, поринав у винаходи. Та чим би він не займався, він робив це з повною віддачою, забуваючи про все навкруги.

Емоції він також витрачав лише на свої захоплення. Зливсь та засмучувався коли щось не виходило. Міг днями не їсти і навіть не спати до отримання результату. Майже ніколи не розповідав чим займається в теперішній момент. Та коли з’являлись результати роботи, то він міг розповідати про це безупинно, знову ж таки забувши про їжу та сон. І те, що Альберни відразу після сигналу відбою перервав розповідь на півслові і відправився спати було дивно, та вже наступного дня хлопець знайшов пояснення цій дивині.

Сео Мьюнг взяв шефство на його батьком. Цей кореєць, Ігор дізнався, що Сео Мьюнг кореєць і майстер Хопкідо – корейського бойового мистецтва, від батька, бо Сео Мьюнг дуже мало говорив, а про себе взагалі мовчав, так от цей кореєць прискіпливо ставився до Альберни, до того що та як їсть, скільки спить, як відпочиває, та чи достатньо рухається. Проводив з ним оздоровчі вправи, дихальні практики. Та при всьому цьому Сео Мьюнг називав Альберни вчителем, сенсеєм.

Сео Мьюнг облаштував в садку додьянг – тренувальний зал, в якому проводив заняття зі своєю небагаточисленною групою – Оксаною, Альберни та Ігорем. Та якщо Оксану і Альберні кореєць  прилучав до мудрості старовинного мистецтва тільки зранку, обмежуючись вправами на розтяжку, дихання та медитаціями, то з Ігорем займався ще й ввечері.

Сео Мьюнг зосередився на пак суль – техніці ударів головою. Ігор зрозумів, що це пов’язано, з тим, що кореєць бачив в підвалі, коли Ігор зв’язаний по руках і ногах лежав як безпомічна лялька. Та на відміну від зайнять у скелястих джунглях, у Ігоря майже нічого не виходило до ладу. Удар мав бути точним, бо носом чи підборіддям неможливо нанести нищівний удар. Сео Мьюнг показував на собі, на Ігорі, на малюнках точки по яким треба бити, щоб супротивник закляк, чи втратив свідомість, але Ігор ніяк не міг нащупати їх.

- Вибачте, вчителю – сказав Ігор – але в мене нічого не виходить. Мабуть я нездара.

Та Сео Мьюнг похитав головою, і в своїй небагатослівній манері постукавши себе по скроні, потім в груди, пояснив:

- Оксана!

Дійсно, всі думки хлопця так чи інакше стосувались Оксани. Там, в будиночку вигнутим дахом, Ігор повністю був поглинений наукою сенсея, він був в стані «тут і зараз», та чи було то все на справді? Він спросив про це Сео Мьюнг, той махнув рукою, запрошуючи Ігоря йти за собою.

В маленькій кімнаті на другому поверсі, з білими стінами стояв дерев’яний тапчан та комп’ютерний блок від якого тягнулось павутиння проводів до присосок та шапочки із широких матерчатих смуг. Сео Мьюнг звично ліг на тапчан, приєднав присоски до тіла, одягнув шапочку, закрив очі і промовив:

- Медитація.

Пізніше батько більш докладно пояснив, що підсвідомості Сео Мьюнга за допомогою медитації, та Ігоря за допомогою препарату «Claustoff», зустрічались у віртуальному графічному світі, змодельованому по дитячим спогадам корейця.

- Тобто це все була мара? Міраж? – запитав Ігор.

- Ні – Альберни покачав головою – це така ж реальність, як і те що ми с тобою зараз розмовляємо. Наша підсвідомість все сприймає буквально. Тож якби ти там впав зі скелі ти б помер в лікарняній палаті.

В батька був здоровий рум’янець на щоках, він посміхався та випромінював енергію, Ігорю стало цікаво дізнатись більше про Сео Мьюнга:

- Де ти знайшов його?

Батько почав свою розповідь ще з часів, коли він працював в Ізраїльському інституті ім.Вейцмана. Тоді, під час експедиції на Скіфські кургани, він вперше і побачив Сео Мьюнга. В Дніпропетровській області біля Краснокутського кургану, дивляться і бачать, що група людей сидить в позі чи то лотоса чи ще якійсь і медитують. Старшим у них і був Сео Мьюнг. У нього вже тоді була своя школа в Дніпрі, а в степу вони наповнювались енергією природи. Курган корейця не цікавив, і Ольберман вирішив, що чоловік інтуїтивно вибрав місце накопичення енергії, без будь-яких наукових вишукувань. Познайомились і вечорами подовгу спілкувались. Це було схоже на діалог між атеїстом і священником. Ольберман до будь якого питання підходив з точки зору науки, а Сео Мьюнг оперував духовними принципами. Дивно, що діалоги майже ніколи не переростали в суперечку. Дві розумні людини висловлювали свої думки доповнюючи світогляд одне одного.

- Уявляю собі той діалог, коли він одним-двома словами доносить до тебе всю філософію світобудови – хмикнув Ігор.

- Тоді він ще був більш багатослівний. Мабуть, зараз він вже досяг свого певного рівня і зрозумів ціну слова. А мені поталанило зустріти його раніше, коли він ще був молодим майстром, я маю на увазі в плані просвітлення, бо виглядав він точно так як і зараз, і розмовляючи часто формулював те, що потім стало для нього таким собі фундаментом, чи якщо хочеш каноном, його особистості.

- І все ж таки де його знайшов, зараз?

- Коли стався той вибух, що ти мало не загинув – Ігор не почув ні нотки смути в батьковому тоні, голос був рівний та безбарвний, як завжди – я і згадав про нього. Я згадав, його розповіді, що хапкідо – це бойове мистецтво перекладається як, шлях концентрації життєвої енергії, і його завдання досягнути гармонії між тілом і підсвідомістю через тренування тіла. В твоєму ж випадку треба було тренувати  дух, щоб врятувати тіло. Здавалось би все з ніг на голову, але Сео Мьюнг не бачив тут ніяких протиріч.

- І він, тоді я так розумію час йшов на години, все відразу кинув і примчав? – іронічно запитав Ігор

- Уяви, да! Але тільки після того, як зрозумів, що я саме той Ольберман, який закрив Україну куполом. Його це так пройняло, що погодився і на переїзд, і на роль піддослідного кролика. Більш того через час став називати мене сенсеєм, та турбуватись моїм здоров’ям, самопочуттям.

- Тут-то все зрозуміло. Для нього ти й справді гуру.

Побачивши здивовано вигнути батькові брови, Ігор пригадав, що кожен день засинав і просинався дивлячись на бамбукове панно з принципами бойового мистецтва Хапкідо:

«Все навкруги є енергія»

- Ти, батьку знайшов невичерпне джерело природньої енергії;

«Для справжнього бійця існує тільки самооборона»

- Твій винахід, вже по своїй суті не може бути використаний для нападу, тільки для самооборони.

«Прагни благополуччя своїй країни»

- Не про патенти, не про комісійні, чи якісь інші винагороди ти ніколи не згадуєш. Знаю, що і за купол ти не отримав хоч якоїсь матеріальної вигоди.

«Будь скромним, поважай порядок та мораль»

- Вибач, але з твоєю особливістю, я зараз про синдром Аспергера, ти не можеш себе поводить інакше. – тут Ігор глянув на батька, та той реагував наче мова йшла лише про колір його сорочки, і хлопець продовжив сміливіше - А там де інші бачать хаос, в твоїх справах, для тебе все розташоване на єдино можливому місці. 

«Роби все якнайкраще»

- Не спати, не їсти, а жити тільки заради своєї справи – таке в тебе кредо – Ігор зробив паузу і продовжив – навіть коли це шкодить близьким. Просто ти не вмієш інакше жити ніж по цим принципам, ти став на Сео Мьюнга орієнтиром.

Альберни Ольберман довго дивився на хлопця, а потім на подив хлопнув Ігоря по плечу, та змінив тему:

- Краще скажи скільки ти ще будеш над дівчиною знущатись? Ти що не бачиш, що дівчина ходить, як в воду опущена? Треба ж совість мати, в решті решт!

Це було вперше, щоб батько хвилювавсь за когось, зазвичай він навіть не помітив би, що в його домі живе рота солдат, не те що одна людина. Та Ігор, як риба пробував слова на смак не тільки через здивування. Він розумів, що в стосунках з Оксаною треба дійти якоїсь визначеності. Розумів і лякався зробити перший крок. Із заціпеніння вивів телефонний дзвінок. На зв’язку Андрій Васильович:

- Ігор, доброго дня! Нам треба зустрітись. Давайте завтра о другій, влаштовує?

 Іще одне прохання, я вишлю вам тест, будь ласка, дайте відповіді і скиньте мені 

зворотним і-мейлом, сьогодні до вечора. Не дивуйтесь, це ні до чого не зобов’язує. 

Добре? От і добре. Чекаю.





Під куполом. Глава 15.


Оксана проводжала очима вогники мікроавтобуса і не могла повірити, що з початку пробудження Ігоря пройшло менше ніж дві доби. Пригод, страхів та сподівань за ці години було значно більше ніж за всі її двадцять сім років. Вона відчула таку втому, що якби їй якимось дивом хтось дав улюблену подушку в руки, то лягла б спати прямо там де й стояла, на тротуарі. Але, нажаль, подушка й надалі залишалась в її квартирі, тож доводилось черпати сили з самої глибини свого фізичного й емоційного стану.

- Сідайте, Оксанко, я вас зараз мигом-швидко додому довезу – Маргарита помітила стан дівчини й та їй вдячно посміхнулась.

- Думаю не сьогодні – протягнув Степан Семенович, і відчувши батіг погляду Оксани, швидко пояснив – ми не знаєм скільки ще таких Іванів та Гєн довідались про твою адресу, Оксано. Тож, поки що тобі додому не можна. Вибач, та ніяк.

Оксана знесилено впала на заднє сидіння. З одного боку Сео Мьюнг, який так і не виходив з машини, Ігор сів з іншого. Маргарита натиснула кнопку стартера обладнану зчитувачем відбитків пальця. Степан Семенович напівобернувшись до Ігоря запитав:

- Отже, молодий чоловіче, пам’ять до вас повернулась. Повністю, чи частково?

- Все. Аж до моменту вибуху міни. Краще б не пам’ятати як твоїх друзів розриває на шматки.

Степан Семенович похитав головою: «розумію, співчуваю…»

- Ми зараз підвеземо вас до дому. Хочу попередити, що Альберни Ольберман, звісно геній, але його ніяк не назвеш соціальною особистістю…

- Я ж сказав, що все пам’ятаю. Так в мене батько, ммм, особливий. Всі генії, мабуть, люди трохи дивні.

- Так, звісно, але це я хотів розказати Оксанці – вона ж зустрінеться з ним вперше.

- Дуже мило з вашого боку, хоч розповісти куди мене везуть – Оксана хотіла додати в голос докірливості, але вийшло байдуже.

- У Альберни Ольбермана хвороба Аспергера – лікар вирішив розворушити дівчину – Оксано, скажи нам, що ти пам’ятаєш з інституту про цю хворобу?

Оксана збрижила чоло:

- Ну, це порушення психіки, що ускладнює соціальне спілкування, стереотипність та повторюваність в поведінці, відсутність чи значна обмеженість емпатії – це здається, все що я пам’ятаю. Психологія – не мій коник.

Все правильно. Та крім того, ці люди просто схиблені, в кращому сенсі, на своїй справі. Якби ви бачили як Альберни працював над ідеєю купола. Він, коли почув про заклик прикрити небо просто загорівся цією ідеєю. Рашисти бомблять, всі перелякані сидять в метро, людям тісно, а наш геній просить надати йому додаткові квадратні метри, щоб він міг на підлозі розкласти мапу України, свої схеми, малюнки. Розрахунки проводив просто на стінах та колонах. Та коли люди дізнавались, чим він займається, то від помічників відбою не було.

Оксана слухала про роботу над проектом, що врятував Україну і пригадувала, як вона, тоді ще студентка пересиджувала бомбардування в інститутському бомбосховищі. Страх сковував м’язи, пережовував нерви, плекав чорні думки. Тільки дуже хоробра людина могла в часи жаху і невизначеності зберігати ясну голову і відданість справі.

Тим часом автомобіль під’їхав до приватного двоповерхового буднику і Маргарита сказала:

- Їхали-приїхали. Якщо, що то це не я, це навігатор.

Ворота роз’їхались автоматично, і стало зрозуміло, навігатор не помилився. Степан Семенович повернувся та сказав, вибачаючись:

- Ми з Маргаритою поїдемо додому. Вже пізно, завтра робота. Ще треба придумати як пояснити мій сьогоднішній прогул.

- Та й з’єднання сім’ї справа сімейна – хмикнула Маргарита в підтримку своєму чоловікові.

Оксана, хотіла щось сказати їдке про те, що нічого спільного в родині Ольберманів в неї нема, та не зуміла швидко придумати влучних слів. А вже наступної миті розчинились задні дверці автомобіля, Ігор і Сео Мьюнг вийшли, дівчині не залишалось нічого як теж вибратись з машини.

Сео Мьюнг в своєму чорному кімоно просто розчинився в нічному повітрі, хоч двір непогано освітлювався, а значний шмат світла через відчинені ворота провалювався на вулицю. Ігор простився з Маргаритою та Степаном Семеновичем і сказав дівчині:

- Ходімо. Познайомлю з батьком.

Оксана подумала, що за інших обставин, сказане носило б інший, більш романтичний характер. Та те що сьогодні знайомство з батьком, це лише знайомство з батьком її навіть потішило, бо сил на емоції вже не було і хотілось аби швидше закінчився цей десь. Спати – ось єдине бажання. Ну, ще душ.

Те що вона побачила в домі навіть розігнало її сонливість. Бардак це був би комплімент, для внутрішньої обстановки. Весь перший поверх, був суцільною залою, в якій висіло, валялось, стояло та двигалось щось. На величезному столі купами та поодинці стояли пробірки, мірні ємності, скляне колісча, трубки, та інші речі. Бурлила якась рідина, переливаючись через край, по трубкам перетікало, перепливало, переміщалось, йшла пара з різноманітних ємностей з’єднуючись під стелою в фантастичну різнокольорову хмару, щільну як опара.

По кімнаті розташовувались прибори, інструменти, монітори, станки, прилади. Щось було електричне, щось механічне. І все це працювало, видавало звуки, від тонкого пищання до рівномірного гулу. Та все ж в кімнаті було досить тихо і коли заскреготіло крісло розвертаючи чоловіка в чорному фартуху та окулярах, то Оксана з Ігорем повернулись на звук. 

- О! Ігор, як ви вчасно – Оксана впізнала Альберни Ольбермана – скоріше візьми он ту пробірку з рідиною, що кипить, і обережно, дуже обережно, додай туди двадцять мілілітрів он тієї нафтової суміші. І поквапся, бо я не можу зараз відійти від мікроскопу, тут саме почавсь процес розпаду, це треба бачити! Це дивовижно…

Звісно, Оксана не мала на оці якоїсь чіткої картини зустрічі батька з сином, що дивом одужав, після кількарічної розлуки.  Але, те що Альберни вів себе так, наче син просто виходив на кілька хвилин в іншу кімнату, було занадто. Більш того в його голосі відчувались ноти невдоволення на повільність Ігоря.

- А ви, дівчино – це вже Альберни звертався до Оксани – увімкніть центрифугу, встановіть швидкість на сімдесят два відсотки.

- Чого ще бажаєте, господарю? – захарапудилась Оксана, та її ніхто уже не чув.

Ігор змішував інгредієнти, Альберни щось захоплено писав в блокноті, дівчина гмикнула та підійшла до прибору, що зовні нагадував мультиварку. Оксана швидко зорієнтувалась та натиснула зелену кнопку, потім виставила необхідну швидкість, Ігор підніс темно-коричневу суміш в пробірці. Вони обережно установили її та запустили центрифугу.

- Рівно через сімдесят секунд дістаньте і несіть сюди. Ви станете свідками зародження винаходу, який сильно вплине на сам принцип паливного паритету в світі.

Альберни буквально вирвав з рук Ігоря пробірку з сумішшю, та вилив її просто на стіл. Потім піпеткою додав краплю чогось схожого на ртуть. Рідина ніяк не відреагувала на добавку, та коли Альберни зробив круговий оберт металевим стилусом над калюжкою, а потім повів ним в сторону, то брудна суміш немов намагнічена поплила тоненьким струмком за в тому ж напрямку.

- Ти фокусником, в цирку вирішив підробляти? – спитав Ігор.

- Синку, ти як завжди, поверхневий, поспішаєш. Винахід цієї рідини, назву я ще не придумав, дозволить качати нафту із свердловини– Альберни вдихнув, щоб продовжити

- Може вам не сказали, та цим вже займаються кілька сотень років – вставила шпильку Оксана

- …незалежно від її наявності – закінчив Альберни

- Це як? – одночасно спросили Ігор та Оксана

Було видно, що Альберни задоволений ефектом від своїх слів. Після недовгої паузи продовжив:

- В Ханти-Мансийську, Баку, чи Арабських Еміратах, чи будь де ще, додаєм мою рідину без назви – він кивнув на піпетку -  а в свердловину, скажімо в Охтирці вмонтовуємо ось такі магніти зі спеціального сплаву – як чарівною паличкою замахав стилусом – і вся нафта з далекого родовища перетікає в потрібну нам точку земного шару!

Оксана і Ігор хвилину мовчки осягали глобальність задуму. Першою отямилась Оксана:

- Неймовірно! Це… це ж просто… - мама допомогла підібрати слово - офігенно!

Альберни був дуже задоволений такою реакцією, і посміхаючись повів розповідь, про свій винахід:

- Звісно, це поки лише експериментальний екземпляр, та я впевнений - його перервав різкий звук, схожий на гудіння локомотива – вибачте молоді люди, та в мене режим о-пів на дванадцяту мушу лягати спати. Ходімо нагору, я покажу ваші кімнати.

Другий поверх розташуванням кімнат був схожий на будиночок для відпочинку. Коридор в який вели сходи з одного та іншого боку. Зліва та справа були ванні кімнати, вздовж жилі кімнати. Оксані дісталась крайня зліва. Вийшло так, що ванна кімната біля її нового тимчасового помешкання була в її особистому користування, що дуже тішило.

В кімнаті було велике вікно, невеличкий обідній столик, стільці, крісло та косметичне трюмо з круглим дзеркалом. Та все це Оксана побачила лише вранці, а звечора стомлена встигла лише помітити де ліжко. 

Під куполом. Глава 14


«Кохання – це як дружба охоплена полум’ям»

Брюс Лі

 

Ігор вивів Гєну з подвір’я зі спутаними за спиною руками, притримуючи їх дещо вище, ніж це було необхідно. В такому положенні Гєна крім незручності, мав відчувати гостру біль в плечах, скрегіт в шийних суглобах і, що найголовніше, свою безпорадність і навіть приниження. Ігор згадав, з яким сумом глянула на нього Оксана, коли він лежав мов сповите дитя на підлозі, і підштовхнув Гєну копняком.

Машина стояла біля воріт, і Ігор здивовано запитав у Маргарити:

- Як ви проїхала мимо охоронця?

- Твій друг – вона кивнула на Сео Мьюнга – хоч і небагатослівний, зате вміє переконувати. І робить це, мушу визнати, швидко.

Автомобіль Маргарити був компактний позашляховик виробництва Українського концерну «Богдан Авто» марки «Слобода», модель на п’ять чоловік «Степовик», тож Ігор замешкався на мить.

- Відкрий багажник – звернувся він до Маргарити, з видом людини, що прийняла рішення.

Штовхнув Гєну, той покірно вмостився, і Ігор стяг йому до купи ноги.

Одного місця в машині, все одно не вистачало, тож Оксана примостилась на колінах у Ігоря, за водієм, біля них Іван, стиснутий Сео Мьюнгом. Степан Семенович сидячи на передньому пасажирському сидінні спочатку намагався докоряти дружині в її легковажній поведінці, але після її досить грубого відкоша: «не відволікай мене від дороги», припинив спроби.

Після того, як Маргарита відбрила претензії свого чоловіка в салоні «Степовика» повисла тиша. Та Ігор не відчував ніяковості, як буває в повній тишині замкнутого простору переповненого людьми. Він вдихав. Вдихав і відчував як кружить голову аромат Оксаниного волосся. Це був заборонено-тьмяний запах, близький і далекий, бажаний і лякаючий.

«Виявлено пришвидшене серцебиття, та аритмія. Рекомендується звернутись до лікаря» - влаштований медичний модуль в кільце-комунікатор, видав повідомлення, яке вирвало Ігоря із невагомості та вліпило в шкіряне сидіння.

Тим часом вони вже в’їзжали в місто і Маргарита запитала:

- А куди, ми власне їдемо? Соромливо стидаюсь запитати? – запитала Маргарита, а Ігор сахнувся від несподіванки і неболяче, проте гулко стукнувся об Оксанину потилицю.

- Здається, я знаю – взяла на себе відповідальність Оксана, бо інших таке логічне питання ввергло в ступор.

Та коли в її сторону здивовано націлились чотири пари очей, одна з них в потилицю інша через приціл дзеркала заднього вигляду та насторожено скосились зіниці  Івана, дівчина сказала на єдиному видоху:

- Андрій Васильович, він з органів, наче СБУ, приходив в день Ігоревого пробудження. Особливо в мене викликав довіру. В мене є його номер. Зараз, хвилинку.

Наступної миті вона вже спілкувалась з невидимим співрозмовником: «Доброго дня, це…, а, впізнали! Треба зустрітись. Так, Ігор зі мною. Ми веземо двох чоловіків, що хотіли шантажем витребувати документацію по «Парасольці». Так, живі. Куди під’їхати? Зрозуміла. Ми на перламутровій Слобод.».

- На в’їзді в місто вони нас будуть чекати. Чорний мікроавтобус. Здається «Троян». Хтось знає як він виглядає?

- Я бачив його на сайті «Богдан Авто», коли обирав машину для Маргарити – озвався Степан Семенович – виглядає як і інші мікроавтобуси, але його справжня цінність, броньований метал, куленепробивне скло та приховані гармати-кулемети і стали причиною ототожнювати цей автомобіль з троянським конем. Рекламний слоган звучить: «Сила та скромність».

Коли вони в’їхали в місто, Степан Семенович помітив «Троян» та показав на нього Маргариті. Щойно «Слобода» зупинилась за мікроавтобусом, як з його дверцят вискочили чотири чоловіки в чорній формі, шоломах та з автоматами, за ними швидко вийшов Андрій Васильович.

Ігор звернув увагу на автомати. Це була новітня, на момент коли він підірвався на міні най новітня, розробка УкрОборонПрому. Їх, співробітників Служби Надзвичайних Ситуацій, тоді просто ознайомили з цією зброєю. «ГК-1К», або ж Гнів Перуна зі швидкістю пострілів близько однієї тисячі за хвилину мав телескопічний ствол, зі спеціального сплаву, інтелектуальну систему наведення, та що найцікавіше, це налаштування траєкторії польоту кулі, тобто кулі могли змінювати направлення після пострілу.

Озброєні чоловіки взяли машину Маргарити в кільце і звично затребували:

- Швидко з машини! Руки, щоб було видно.

Першим вийшов Степан Семенович, він розгублено сперся на капот, потім вийшла Маргарита намагаючись виглядати невимушено притулилась до водійської дверці та запалила. Майже одночасно з нею вийшла Оксана і швидко пішла до Андрія Васильовича, який завбачливе притримав автоматника, щоб той не накинувся на дівчину.

Ігор бачив, як Оксана гнівно кричить щось прямо в лице Андрію Васильовичу, той навіть руки перед себе виставив наче захищаючись. Ігор поглянув на Сео Мьюнга, який залишався спокійним, ба навіть, відстороненим наче його взагалі не стосується все навкруги.

Тим часом до машини підійшла Оксана з Андрієм Васильовичем.

- Один в багажнику – показала дівчина рукою і два автоматника підбігли туди – один на задньому сидінні. Посередині. – Ще двоє підійшли до задніх дверей.

Тільки тоді Ігор вийшов з машини, і витяг за собою Івана, якого швидко вмокнули мордою в пилюку і притиснули коліном.

-      Відшчиніть багашшник – звернувся до Маргарити Андрій Васильович.

Тільки тут Ігор помітив, що зліва все лице Андрія Васильовича це помаранчево-брудносиня гематома. А Маргарита тим часом навіть не ворухнулась.

- По-перше – відповіла Маргарита, поволі видихаючи дим – я не почула будь-ласка, по-друге, ви вже ж таки, хочете бачить мої руки – вона задумливо пробіглась поглядом по нігтям – чи хочете щоб я багажник відкрила-відчинила?

Андрій Васильович майже посміхнувся, та відразу ж збрижився від болю

- По-пехше вибаште моїх хлопців за глубість – відчув що звучить невірно, спробував виправитись – хрлубість – зрозумів, що звук «гр» йому непідвладний, махнув рукою – по-длуге, будь-ласка, відшчиніть багашшник.

І поки жінка неспішно вмощувалась на водійському сидінні та «шукала» відповідну кнопку, Андрій Васильович звернувсь вже до Ігоря:

 

- Два шуба, порушення шлуху, облишчя як згнивший чорнослив. Ми сце з вами, поговоримо – погрозив він пальцем, але в голосі не відчувались погрози, а скоріше здивування.

- Я затриманий? – на питання Ігоря Андрій Васильович похитав головою

- Не маю права відтягувати зустліч батька й сина – правий кутик губ дещо
 змістивсь вверх, мабуть, подумав Ігор, це посмішка.



Далі буде...

Під куполом. Глава 13.


Оксана слухала Альберни Ольбермана і не могла зрозуміти, чому він настільки спокійно розповідає всі секрети. Вона скосила погляд на Ігоря та здивувалась бо вперше побачила усмішку на обличчі хлопця. Кинула погляд на Степана Семеновича і в того грала на губах посмішка.

Бреше! Як же натхненно він бреше. Оксана по-новому, майже з захватом поглянула на екран. Та наступної миті зображення великого екрана зменшилось та змістилось в лівий нижній куток екрана. На основному ж екрані з’явилось зображення двору, та замиготів внизу червоний індикатор перетину периметру, хоч на екрані не було видно жодного руху.

- Гєна, здається в нас гості. Перевір двір – Гєна став підніматись східцями – обережно там, не подобається мені все це.

Всі в кімнаті уважно дивились на екран. Гєна тим часом, вийшов на ганок і роздивлявся. На дворі вже похмурніло, і камери перейшли в режим нічного бачення, через що зображення набуло зеленувато-сірого відтінку. Гєна дістав з карману більярдний шар підкинув, впіймав. Підкинув. Промайнула якась тінь, і Гєна осів на підлогу мов лялька-мотанка.

Тим часом на екрані вже транслювалась кімната, в якій чоловік з ніг до голови одягнений в чорний одяг, швидко та плавно, немов танцюючи переміщався кімнатою.

Іван дістав ніж та прислонив його до щоки Оксани гостряком до лівого ока.

- Гей, ніндзя грьобаний – крикнув Іван – залиш свої жарти та злазь до нас, а не то я зараз підрихтую писок тут одній кралі.

На моніторі було видно, що чоловік в кімнаті нерішуче завмер біля відчинених підвальних дверей. 

- А ти тільки з дівчатами такий герой? – Ігор звернувся до Івана – Мене боїшся? Я, навіть зв’язаний тебе лякаю? Ти взагалі без свого увальня, Гєни, чи як там його, ні нащо не здатен? Я зрозумів, ха! Він Гєна, а ти чебурашка! От скажи, чебурашка жіночого роду? Ну звісно! Так от хто в вашій парі кого ммм танцює. Чепушило, ти а не чебурашка…

- Стули  пельку – Іван для більшої переконливості навів на Ігоря ніж.

В цю ж мить він пискляво загорланив та випустив ніж з руки, бо в долоню влетів більярдний шар, ламаючи пальці. Оксана поглядом проводжала шар, що котився по підлозі змінюючи шістку на дев’ятку, знову і знову. Вона не помітила як чоловік в чорному кімоно стрибнув у підвал та одним рухом відключив Івана. Коли вона повернула голову, чорний чоловік вже зв’язував руки Івана, знайденими у нього ж в кармані пластиковими стяжками, потім він підняв з полу ніж і звільнив Оксану і Степана Семеновича.

- Соромно. Не очікував. – промовив чоловік знімаючи з голови балаклаву – не від тебе.

- Сенсей Сео Мьюнг? – Ігор навіть закрив на мить очі, перевіряючи чи не зникне видіння

- Здивований? – Сео Мьюнг єдиним рухом розрізав всі Ігореві кайдани.

- Але ж… я думав, що ви лиш в моїй уяві. Я не розумію.

- Не думай. – філософські замітив Сео Мьюнг, і додав – Відчувай

Тим часом Степан Семенович відновлюючи кровоток в ногах запитав:

- А звідки, ви шановний Сео Мьюнг дізнались де нас шукати?

- Маргарита - чудова жінка.

- Моя дружина? А до чого тут вона?

- Вона мене привезла сюди – сказав Ігор

- А як вона дізналась де мене шукати? Взагалі, яке відношення до всього цього – Степан Семенович невизначено розвів руками – має Маргарита?

- Не хвилюйтесь так, Степан Семенович – Ігор спробував заспокоїти лікаря – це я винен, що втягнув її в цю історію, але вона хотіла лиш допомогти вам. І як бачимо врятувала нас. Але давайте зараз відкладемо розмови, бо там на ганку вже почав ворушитись Гєна. А мені він більш до вподоби коли без тями, або коли я спакую його – Ігор дістав з Іванового карману стяжки.

Оксана відчула себе як в дитинстві коли дорослі грали в дурня, а вона з цікавістю спостерігала за кольоровими картинками, які ляскали по столу, і не могла втямити загальної картини. Вона хотіла  витребувати пояснень, але зважувала перше слово на слух і не знаходила вдалого.

Ігор тим часом вибіг з підвалу, Сео Мьюнг став приводити Івана до тями ляскаючи по обличчю. Оксана зрозуміла, що сидить з відкритим ротом, і запитала Степана Семеновича, щоб бодай щось сказати:

- Як ви себе почуваєте? Тиск в нормі?

- Оксанко, на диво почуваю себе на двадцять років молодшим. Навіть апетит розігрався, давно я не був такий голодний – лікар посміхнувся.

- То, я так розумію, що листа вже немає потреби відправляти? – про те, що в кімнаті, хай і віртуально присутній ще один чоловік всі якось забули.

Інтонацію Альберни Ольбермана пронизувала така дитяча образа, що Степан Семенович розсміявся, Оксана посміхнулась


Під куполом. Глава 12


 "Не існує нічого, за виключенням тут і зараз"

Брюс Лі


Сео Мьюнг сьогодні був особливо непередбачуваним, він нападав та наносив удари, з якими Ігор ще не стикався. Сенсей бив учня руками, ногами, палицею, та ще чимось, що Ігор не встигав опізнати. Щось хльостке та швидке. Кожен удар приходився в одну й туж точку – над правим вухом. Вчитель нізвідки матеріалізувався перед Ігорем і в туж мить, хлопець відчував удар в голову справа. Це повторювалось з кожним ударом серця. Ігор запідозрив, що це черговий урок і спробував сповільнити серцебиття, поринувши в себе. Вдалось не зразу, та все ж вдалось. І коли серце стало працювати в повільнішому темпі, Ігор зрозумів, що це не насправді, що це йому ввижається під час медитації.

Але медитація має бути падінням в пустоту, в ніщо. Треба зосередитись, на диханні, чи на тих же ударах серця. Вдих – видих, тук-тук, вдих… хлопець поринув в неосяжне і темне. Розпилився на весь космос і вбрав весь космос в себе…

Ігор виявив себе, отямившись, зв’язаним на підлозі. Свідомість повернулась. Зв’язали його вміючи. Руки просунуті між ногами, права спереду, ліва ззаду, долоні стягнуті між собою, як і ступні. В такій позі не те що битись, чи ходити, а навіть лежати незручно. В голові над правим ухом пульсує та відчутно набрякає гематома. Ігор зрозумів, що це він приложивсь, скоріш за все об металеву спинку стільчика, на якому сиділа Оксана.

Але не це хвилювало хлопця. Біль та незручності були тимчасовими і зрозумілими. В голові щось сформувалось, що не мало чіткого визначення. Якийсь ефемерний згусток, який тримавсь купи наче в мильній бульбашці. І здавалось досить найменшого поруху вітерця, щоб бульбашка лопнула тоді, щось дуже важливе вилиється назовні.

«О, Степане, вітаю. Сподіваюсь ти з добрими новинами? Знайшли Ігоря?»

Саме ці слова, а точніше голос, тембр, інтонація рознесли вщент ту мильну бульбашку, і весь її вміст, а містила вона в собі спогади про минуле хлопця, заповнили єство Ігоря. Він вмить пригадав все від самих ранніх своїх літ і до смерті.

Так він вважав до цього моменту. Йому здавалось що він уже бачив свою смерть, коли шаленим вибухом розривало трьох чоловік перед ним на найменші шматки. Але, як виявилось, він родився в сорочці. Він залишився в живих. Звісно лікарям довелось добре попрацювати, щоб зберегти йому життя та здоров’я та їм це вдалось добре.

Крім того Ігор зрозумів, що всі його спогади про сенсея Сео Мьюнг, про його життя в джунглях, все те чим він жив останні кілька років виявились лиш маренням. Сновидіннями людини в комі, видіннями на межі життя і смерті.

Ігор упізнав голос свого батька і повернув голову, на звук.

- Ооо, бачу прокинувся наш супергерой – це говорив лисий чоловік невеликого зросту – Лікарю, дозвольте.

Він досить зухвало зняв кільце з пальця Степана Семеновича, та повернув його так, щоб на моніторі в правому нижньому кутку, там де в маленькому квадраті транслюється зворотне зображення, стало видно скрюченого Ігоря, і продовжив:

- Отже, Альберни Ольберман, як бачите, ваш син та найкращий друг – в зворотнім зображені з’явився Степан Семенович – та дівчина, яку ви не знаєте – в кутку вже Оксана – але повірте мені на слово, через яку ваш син ризикував життям, всі дуже сподіваються на вашу розсудливість.

Альберни Ольберман виглядав здивованим. Не зляканим, не розгубленим, а так, як має виглядати людина, що чогось не розуміє. Ігор навіть усміхнувсь, так це його батько! Приємно не просто згадати, а саме впізнати рідну людину.

- Не розумію, молодий чоловіче. Спробуйте висловиться чіткіше. Чому вони зв’язані, і що вам потрібно від мене?

- Зразу до справи? – лисий всміхнувся – Добре. Зв’язані, щоб не відволікати нас. А розмовляти ми будем про Парасольку. Про ваш, мушу визнати, геніальний винахід.

- О, про це я можу розмовляти годинами – Альберни відкинувся на спинку крісла – І для цього зовсім не обов’язково когось зв’язувати. До речі, це один з моїх найулюбленіших винаходів. Що ж саме вас цікавить? І я, здається, досі не почув вашого імені.

- Називайте мене Іван. А цікавить мене все. Все, що стосується проекту Парасолька. Я, щойно скинув вам свій І-мейл. Для економії часу просто відправте мені всю документацію туди. Прошу, не зволікайте.

- Нарешті я зрозумів, навіщо ви зв’язали цих людей. Хочете гарантій. Ну добре. Ця документація досить об’ємна, думаю доцільно було б її архівувати. Це займе певний час.

- Ольберман, не грайтесь зі мною – Іван глянув на Гєну, той сховав більярдний шар в карман піджака і просто поклав свою п’ятірню Оксані на потилицю, від чого дівчина зойкнула.

- Цей час не буде втраченим – швидко сказав Ольберман – в документації технічні характеристики, хіміко-фізічні властивості цього слою, розміри та пропорції, але левова частка інформації існує лише в моїй голові.

- Щож – сказав Іван, - думаю півгодини часу в нас є. Із задоволенням послухаю, тим більш, якщо це має практичну користь

- Гадаю, треба розпочати з самої ідеї. Вперше такий задум в мене з’явився, коли я почув заклик «закрийте небо». Звісно, що в даному контексті, закрийте, образний вираз, а я замислився над його буквальною реалізацією. Якщо з фізичною, скажімо так складовою мені було все зрозуміло з самого початку, я взяв за матеріальну складову негативно заряджені фотони, то з пошуком джерела енергії довелось складно.

Видно було, що Альберни Ольберман сів на свого улюбленого коника, і був ладен розповідати про свою улюблену справу годинами і будь-кому. Ігор пригадав, що у батька свого часу діагностували початкову стадію синдрому Аспергера. Люди з таким порушенням, а радше особливістю психічного розвитку дуже погано орієнтуються в соціальній взаємодії, тобто їм не зрозуміла поведінка інших людей. Зате вони здатні повністю віддатись улюбленій справі, буквально розчинитись в своїй роботі.

- Розумієте – тим часом продовжував Альберни – енергії для постійного функціонування того, що люди називають Парасолька, а в документації фігурує назва, захисна ектоплазма, треба стільки, що її просто неможливо виробити на території однієї України, навіть якщо для цього використати всі доступні ресурси.

- Давайте пропустим лірику – нетерпляче кинув Іван, і Альберни у відповідь буркнув.

- Скіфські поховання.

Коли Іван від здивування розкрив рота, Ольберман задоволений викликаною реакцією продовжив:

- Про кургани, які скіфи будували для своїх померлих царів, ви мабуть чули. Це загальновідомо. І про те, що ці кургани в більшості своїх розташовані саме в Україні теж всі знають. А от про те, чому обирали саме ці міста інформації майже нема. Під час екологічних досліджень скіфських курганів України Ізраїльського інституту екології, де я працював ми з’ясували, що кургани розташовані в так званих місцях сили, тобто там фіксувалось джерело енергії невідомого походження. Тоді, нажаль, через економічну недоцільність дослідження було згорнуто.

- Тобто як? – Іван недовірливо перебив Альберни – джерело енергії і економічно недоцільно?

- Ви, як і майже всі молоді люди неуважні і поспішаєте з висновками. Я ж кажу дослідження в Україні проводив Ізраїльський інститут, який ніс затрати, а зиск мала інша держава, Україна, бо на її території розташовувались кургани.

- Ну зрозуміло. Вирішили притримати козирі для майбутнього.

- Можливо. Так от, коли я зацікавився енергією для захисної ектоплазми, то згадав про той проект. Довелось спорядити експедицію і їхати так би мовити в поле. На диво однодумців серед екологів, археологів і дослідників виявилось вдосталь. Скіфські поховання це вам не Єгипетські піраміди, їхні таємниці ще розгадувати і розгадувати.

- Мушу нагадати про час. Переходьте вже суті питання – Іван уже не міг приховувати, що поспішає

- Час, егеж… ну якщо коротко то наша планета це живий організм, з енергетичним ядром всередині. Навколо цього згустку енергії сформовані різноманітні нашарування. Отже в центрі внутрішнє ядро, навколо нього зовнішнє ядро, потім мантія, і вже потім земна кора. Так от земна кора має різну товщину, а місцями навіть тріщини, тоді виникають вулкани, гейзери. Але якщо кора тонше, то вона пропускає, але фільтрує енергію внутрішнього ядра і ми отримуємо кристалічну енергію. Не знаю як, та скіфи навчились находить таки місця і облаштовували там свої поховання. Мені залишилось лиш винайти інструменти приборкання такої енергії. Та це вже технічно-механічна частина питання – яка повністю розкрита в документації, яку я скину вам вже – Альберни примружився роздивляючись щось на моніторі – вже через дві хвилини.






Під куполом. Глава 11


Степан Семенович та Оксана одночасно повернули голову в напрямку кроків. Хрустальов, а спускався саме він, поспіхом звернувся до Оксани:

-      Пересядь ось сюди – він рухом показав їй на металевий стілець прикручений до підлоги.

Оксана розгублено подивилась на Степана Семеновича, потім на Хрустальова, який вже не міг приховувати свій поспіх.

-      Чи мені позвати Гєну, щоб він допоміг? - Оксана сіла на металевий стілець і Хрустальов одним рухом зв’язав за спиною її руки пластиковою кабельною стяжкою. Потім такими стяжками прив’язав ноги дівчини до ніжок стільця. – Ви, лікар залишайтесь на місці, я лиш зафіксую вам ноги.

Хрустальов звів та стягнув стяжкою до купи ступні Степана Семеновича.

-      Ось так. – Прокоментував та продовжив, мов розмовляв сам до себе – Сигнал з пункту пропуску пролунав п’ять хвилин тому. З його темпом тут буде через хвилин десять. – Прислонився щокою до вуха Оксани – Через три сходинки помітить дівчину, ще через п’ять буде поряд, на все про все дві три секунди…

Його розмірковування перервала Оксана:

-      Чому ти впевнений, що Ігор відразу кинеться рятувати мене? Здається ти тут прорахувався, хм – Оксана придала обличчю насмішкуватого вигляду, а Степан Семенович вирішив підтримати дівчину

-      Я бачу, молодий чоловіче, ви непогано підготувались до зустрічі Ігоря. Але його дії прорахувати непросто, я б сказав взагалі неможливо…

-      Тихо, цить – сказав Хрустальов і ввімкнув монітор на стіні. На екрані Ігор, в акробатичному стрибку, долав ворота подвір’я – Почалось – сказав Хрустальов і перепригуючи через три сходинки вискочив з підвалу.

А на екрані тим часом Ігор уже був біля ганку. Заглянув в одне вікно, в інше. Притуливсь до дверей – послухав, взявся за ручку. Відкрив двері. На моніторі вже транслювалась запис іншої камери. Ігор перекатом увірвавсь до кімнати. Роздививсь стоячи на одному коліні. Підскочив до сходинок на верх, прислухавсь. Навшпиньках пішов кімнатою, вздовж стін. Помітив двері в підвал, відчинив.

 Оксана перевела погляд з екрану на східці та загорлала:

-      Ігор біжи, це пастка! – Але хлопець замість того, щоб втікати одним стрибком зіскочив до дівчини та спробував розв’язати її руки.

Це виявилось непросто, і дівчина скрізь стиснуті зуби гучно втягнула повітря від болю. Ігор роззирнувсь в пошуку чогось, чим можна розрізати пластикові стяжки. В цю мить брязнувши залізом, закрились двері. Десь вгорі почувся шурхіт повітря. Віки стали важкими, хвилювання зникли, дівчина занурилась в тягучу темряву…

Крізь бетонну тишу пробились спочатку незрозумілі звуки, які поступово складались в слова.

-      Ч…с, не … ак, лий на голову

Металевий присмак в роті танув. Оксана здогадалась, що це наслідки дії севофлурана – інгаляційного наркозу, що ймовірно, був розпилений в повітрі. Дівчина повільно відкрила очі. Ігор лежав біля стіни сповитий подвійними стяжками на руках і ногах. Він спокійно спостерігав за діями Хрустальова та його помічника Гєни. Ті ж саме намагались привести до тями Степана Семеновича. Перша пляшка води, що вони вилили йому на голову не справила бажаної дії. Лікар дуже повільно виходив з-під дії наркозу, тому друга вилита на голову пляшка розщепила йому повіки, але свідомість повернулась лиш частково.

-      Хто ви? Що? Де я? – поки лікар нерозбірливо задавав свої питання, Хрустальов знайшов та вийняв одне кільце з поміж трьох, які були зняти з непритомних бранців, та простягнув його Степану Семеновичу.

-      Степан Семенович, ми розблокували зв’язок. Ви, як то кажуть, маєте право на один дзвінок. Щоб вам легше було зробити вибір з багатьох ваших контактів, я підкажу кому. Набирайте Альберни Ольбермана.

Степан Семенович обвів безпомічним поглядом прикуту Оксану, зв’язаного Ігоря, Хрустальова, що нетерпляче мусолив в долоні комунікатори, зупинився на Гєні. Приречено нап’ялив на палець кільце та набрав номер Ольбермана.

-      Поки ви, емм, відпочивали, я під’єднав ваш комунікатор до монітора – Хрустальов кивнув на екран, що висів на стіні - тож ми будемо бачити вашого співрозмовника.

Тим часом на моніторі з’явилось обличчя чоловіка з глибокими зморшками, та темними кучерями густо оздобленими сідиною. Чоловік сліпувато мружив очі вдивляюсь, хто телефонує, потім сказав:

-      О, Степане, вітаю. Сподіваюсь ти з добрими новинами? Знайшли Ігоря?


Читати попередню главу

Читати наступну главу

Глава 10

«Рухайся швидко, наче привид,

і будь спокійним, як невинність»

Брюс Лі

 

Отже стоматкабінет «Qdent». Про маршрут поцікавився у свого кільця-комунікатора. Ігор сам дивуючись своїм впевненим рухам, знайшов JPS приймач та сформував запит на найближчий піший шлях до вулиці Петропавлівської 77, натиснув «Рухаємся».

«Зверніть наліво», пролунав приємний жіночій голос, щойно Ігор вибіг з інтернет-кафе. «Розрахунковий час до пункту призначення 2 години, 22 хвилини» почув Ігор коли через хвилину добігав до наступного перехрестя. «Наліво».

Ігор нісся вулицями, оминаючи рідких пішоходів…

 Під час бою з супротивником, повчав Сео Мьюнг, дій спонтанно, ритм може дати супротивнику перевагу. Інша справа коли тобі треба здобути перемогу над собою, над своїми вадами і слабинами. Лише діючи спокійно і ритмічно ти зможеш пізнати своє Я. І Ігор вчився відчувати ритм. Слухаючи шепіт листя, рух води, повітря, дихання, він навчився розчинятись, зникати, становитись нічим і ніким. Якщо ж треба було швидко подолати велику відстань, він завдавав собі ритм віршами, які виринали чи з пам’яті, чи з безкінечності всесвіту…

У світі замало води, щоб змити гріхи з твого тіла.

Щоб стерти весь біль із світила твоєї скляної душі

У світі замало вітрів, щоб забрати повітря і силу.

Щоб знести всі ті сльози і зливи. Та сказати, які всі чужі.

У світі замало вогню, щоб спалити в кохання крила.

Щоб розтерти у порох всі схили, із отих, хто кидав ножі.

У світі замало людей, щоб здаватись і лізти в могилу.

Щоб любити когось на півсили. І писати у стіл вірші [1]

 

…Коли взявся за білу пластикову ручку вхідної двері стоматологічного кабінет почув «Ви на місці. Витрачений час 1 година 02 хвилини».

В приймальні його зустріла дівчина, яка скоріше була рекламою закладу, з зубами перлинами, ніж адміністратором.

-      Доброго дня! Ви записані?

Ігор швидко глянув на неї, та спросив наче скоромовкою:

-      Нейченко Надія?

-      Вибачте, у лікаря зараз пацієнт…

В цей момент в протилежній від Ігоря стіні відчинились двері і звідти вийшов чоловік, а за ним лікарка в блакитній формі-піжамі.

-      Ви до мене? – запитала лікарка і глянувши на Ігоря, протягла – Ааа, це ви. Проходьте в мене є хвилин десять.

Коли вони увійшли до стоматологічного кабінету, лікар запропонувала Ігорю присісти в крісло для пацієнтів, бо нічого більш підходящого не було, сама ж обперлась на підвіконня, закурила. Ігор ліктем зачепив якісь кнопки, через що спинка крісла відкинулась назад, а підставка для ніг піднялась.

-      Так ви Маргарита чи все ж таки Надія – запитав Ігор

-      Розумієте – жінка зробила крок, щоб допомогти хлопцю підняти спинку, але помітивши як він невимушено напівлежить, облишила задумане – мої батьки ніколи не поступались одне одному. Батько хотів назвати мене Маргарита, а мати Надія. Як компромісний компроміс в свідоцтві про народження з’явилось подвійне ім’я Маргарита-Надія.

Маргарита – Надія вправним рухом жовто-блакитного нігтя відправила недопалок у відчинене вікно і продовжила:

-      Я так розумію, ви сюди не зуби лікувати прийшли?

-      Мені потрібен ваш чоловік. Косенко Степан Семенович.

-      Ви чудово знаєте де його знайти, так Ігор? Ігор Ольберман.

-      То ви мене знаєте?

-      Вперше, коли я вас помітила, то звернула увагу на піжаму з лікарні мого чоловіка. Потім я пригадала, що Стьопа мені розповідав як опікується сином самого Ольбермана, і про вашу дивну мутацію?

-      Мутацію?

- Темна шкіра і блакитні очі поєднуються в результаті природної мутації. Таке поєднання називають ще синдромом Ваарденбурга. А тут ще й знайома піжама. Ну от, коли здогадалась вирішила допомогти. Ви напевно подумали, що я заплатила за вашу сцену з переодяганням? – Маргарита-Надія дзвінко розсміялась і продовжила – Для мене це був бонусний бонус!

-      Все ж таки мені потрібен Степан Семенович. В лікарні його нема, і не було сьогодні.

-      Справді? Дивно. В нього сьогодні зустріч з комісією з міністерства здоров’я, він поїхав раніше. Зараз зателефоную – вона зробила рух лівою долонею – абонент поза межею. Дивно.

Маргарита-Надія зробила ще кілька дзвінків, і від зростаючого напруження її голос забренів:

-      Машина стоїть на стоянці, на роботі його нема і не було – вона знову запалила, швидко зробила дві глибокі затяжки – з ним щось трапилось.

Ігор зрозумів, що він не знає номера Оксани, тож треба швидко повертатись в її квартиру і дізнатись додаткову інформацію, що допоможе знайти Степана Семеновича. Він стрімко встав і вже на виході почув:

-      Ігор, куди ви?

-      Шукати вашого чоловіка.

-     А, я? Я не зможу прости сидіти і чекати. Я з вами! – Ігор хотів заперечити, але Маргарита – Надія не дала йому це зробити – до того ж у мене машина. Так швидше. Я переодягнусь і за хвилину рушаєм.

Жінка виявилась вправним водієм і вже через п’ятнадцять хвилин вони були біля Оксаниної багатоповерхівки. По дорозі вона дізналась у лікарняній приймальні номер телефона Оксани, але той був за межами доступу, як і телефон її чоловіка.

В квартирі Оксани не було. Всі речі були на своїх місцях, двері замкнені, тож схоже що дівчина самостійно вийшла з дому. Але чому не відповідав телефон? Чому не залишила записки? І де тепер шукати її і головного лікаря?

-      Що там? – запитала Маргарита-Надія, коли на виході з квартири Ігор нахилився до вхідного килимка.

Ігор показав брелок для ключів з відламаним вушком та надписом ДК «Едем». Маргарита-Надія швиденько набрала запит у пошуковій строчці кільця-комунікатора, прогорнула великим пальцем на візуальній колонці, сторінку вниз :

-      Так-так, здається це Дачний кооператив «Едем», в шістдесяти кілометрах за містом. Поїхали!

До місця призначення вони приїхали вже за годину, але автоматична система розпізнавання, облаштована на шлагбаумі, не знайшла в реєстрі допуску авто Надії-Маргарити, тому довелось натиснути червону кнопку з надписом «Виклик охорони». Зі сторожки, розташованої справа від дороги неспішно вийшов невеличкий чоловік в формі, з великим животом та масляним рідким волоссям.

-      Ви до кого? – запитав він обпершись на шлагбаум

-      Відчиняй – крикнув Ігор у відчинене вікно. У охоронця аж округлились очі, від такої неповаги.

Маргарита-Надія з водійського міста зачинила віконце Ігоря.

-      Сиди й чекай. Я сама все владнаю.

Вона вийшла з машини поправила спідницю, і грайливою ходою підійшла до охоронця. Про що вони розмовляли Ігор не чув, але бачив як жінка натужно сміялась, а в кінці розмови щось вводила на кільці-комунікаторі. Потім охоронець досить кинув в бік Ігоря недоброзичливий погляд і демонстративно медленно пішов до своєї сторожки.

-      Твоя неповага до маленьких людей з великими амбіціями обійшлася мені в кілька сотень, і кілька хвилин принизливих умовлянь. І все одно машину не пропустив. Індик! Але є добрі новини. Кілька годин тому мешканці будинку номер п’ятнадцять привезли з собою дівчину. За описом схожа на Оксану. Тому план такий, залишаєм машину тут, йдемо-біжімо в той клятий п’ятнадцятий будинок. Охоронець, сказав, що з його вікна пішоходів не видно. Індик! Айда!

-      Ні. Я йду сам. Там небезпечно. – Маргарита-Надія хотіла заперечити, та Ігор продовжив – Ймовірно нам доведеться швидко тікати, треба щоб автомобіль був вже заведений, і ми могли рушити миттєво.

 

[1] Вірш «Жити повністю» збірник «4.5.0», автор Юлія Богута


Читати попередню главу

Читати наступну главу

Під куполом. Глава 9



-      Ігор? – запитала Оксана, а про себе подумала, що після «одужання» цього хлопця, ритм її життя значно прискорився

-      Не зовсім. Я мав на увазі його батька - Альберни Ольбермана. Ти ж звісно чула про цього генія, що врятував нашу країну від колишньої росії, нинішньої московії.

-      Тож це правда, що Ігор син того самого Ольбермана, що винайшов «Парасольку»? – Оксана так округлила очі, що Степан Семенович посміхнувся.

-      Так, Оксано, правда. А ці люди хочуть мати вплив на Альберни через сина. Проте, як ти певно помітила схопити Ігоря дуже непросто. Тому ти тут. Вони підготували пастку, а ти, вибач за прямоту, приманка. – головний лікар розвів руки, наче мовлячи, нічого не поробиш

Дівчина задумливо помовчала та мовила:

-      Чому всі так впевнені, що Ігор ринеться рятувати мене?

-      Гадаєш, ні?

-      Я… я не знаю. Він такий, наче робот. Здається він взагалі нічого не відчуває. Якийсь, заморожений наче.

-      Це наслідки лікування. Адже чотири роки в комі, а точніше в стані роздільної реальності не можуть минути безслідно.

-  Роздільної реальності? – дівчина проговорила ці два слова по складах – щось я не пригадую такого визначення. Що це значить?

-      Ну-у-у, це не так просто пояснити…

Оксана не дала йому завершить, спалахнула:

-      Мені здається, що після всього, ось такого – вона зробила руками рух, наче намагалась обійняти великий глобус – що зі мною трапилось, я маю право на відвертість!

-      Оксанко, дівчинко, я відвертий з тобою. Гаразд, я зараз розповім все що знаю, ти тільки скажи, що він сам тобі про себе розповів?

-      Нічого! Сказав що повністю втратив пам’ять.

-   Погано, йому б треба здати аналізи, по спостерігатись, адже його лікування було тестовим, він перший кому ввели Claustoff.

Оксана знову починала злитись, лікар помітив це і поспішно сказав:

-      Гаразд-гаразд. Отже по порядку. В нашу лікарню Ігор потрапив через те, що підірвавсь на міні. Він працював в ДСНС (Державна служба з надзвичайних ситуацій) сапером. І йому «пощастило» зіштовхнутись з новою для того часу імпульсною міною. Вона вибухає коли ще до неї метра три. Про такі міни тоді ще нічого не було відомо. Бригада Ігоря працювала над розмінуванням якоїсь будівлі. Крім того, що міна спрацьовує без безпосереднього контакту, в неї є ще одна особливість. Її вибух – це направлений викид енергії – імпульс, який проходить через тіло людини і перемелює всі внутрішні органи на фарш. Вибач за порівняння. Ігорю пощастило, що був повністю в саперних обладунках, і йшов третім. Перші двоє загинули на місці. Ігоря привезли до нашої клініки ледь живого. Всі його внутрішні органи – печінка, легені навіть серце були деформовані відмовлялись працювати. Він помирав.

Оксана, як і інші в клініці не знали нічого про смуглого пацієнта. Він був наче місцевою таємничою знаменитістю, тому зараз слухала з великою зацікавленістю.

-      Ми зателефонували його батькові. Альберни Ольберман попросив ввести його в стан клінічної коми, тим самим уповільнивши відмирання органів. Наступного дня з ранку він вмовляв мене застосувати Claustoff. Взагалі я проти препаратів, що не схвалені Міністерством здоров’я і ніколи б не погодився на такий експеримент, якби не… ну по-перше як відмовиш Ольберману? По-друге жити Ігорю залишалось кілька годин.

-      Та що ж це за Claustoff? Звідки він? Чому ніхто про нього не знає?

-      Цей препарат – це ще один винахід геніального Ольбермана. Щодо його складу, та хімічного составу то окрема розмова, а от щодо дії – це реальний прорив в медицині.

Степан Семенович взяв паузу і навіть звів очі догори, підбираючи слова.

-      Що таке людина? Зрозуміло що тіло, внутрішній якийсь світ, свідомість, підсвідомість. Душа, в решті решт, якщо вірити в Бога. Ми звикли, що Я- лікар голосом виділив слово-літеру – це наче тіло плюс свідомість. Але всі процеси в тілі відбуваються підсвідомо. Кров біжить по венам, клітини обновлюються, тіло старіє – незалежно від наших бажань чи переконань. За ці процеси в нашому тілі відповідає підсвідомість. А наш мозок – це такий провідник між підсвідомістю і тілом.

Оксана згадала слова професора з її інституту.

-      Здається, я зрозуміла. Цей препарат впливає на частину мозку, що відповідає за прийом інформації - клауструм. Типу, він роз’єднав підсвідомість і тіло Ігоря

-      А ти молодець – головний лікар посміхнувся – саме так. В його палаті, ти напевно бачила ще й комп’ютерний блок? – Оксана ствердно кивнула – Ну от поки ми, лікарі, по мікронам відновлювали тіло хлопця, його внутрішнє Я, або підсвідомість жило окремим життям. Яким саме я не знаю. Альберни Ольберман, звісно геній, але не оратор. Він пояснив, щось, про гуру, про корейські старовинні знання, про силу тілу й духу і при цьому постійно показував руками в бік комп’ютера. Тоді я вирішив відкласти це питання на потім. І от це саме, потім, так і не настало, то одне, то інше і все не на часі…

Лікар замовк на півслові, бо зверху почулось противне скрипіння дверних петель, а потім і кроки сходами.

Під куполом. Глава 8



«Вивчай кожного, з ким контактуєш»

Брюс Лі

 

Ігор сів за ближчий ноутбук. Відкрив браузер та ввів в пошукову строку головний лікар нервово-патологічної клініки Степан Семенович. Хлопець здивувавсь сам собі. Звідки він вміє користуватись комп’ютером, знає про інтернет, та розуміє про можливість пошуку необхідної інформації, якщо вперше стикається з подібним? Чи не вперше?

Тим часом на моніторі з’явилось досить багато посилань по введеному запиту. Ігор розумів, що домашню адресу, він навряд чи знайде. Проте через її знайомих, близьких чи інші зв’язки цілком ймовірно знайти й саму людину, якщо вона звісно, не переховується.

Косенко Степан Семенович виявився досить відомим чоловіком. Вперше, про нього згадувалось, ще за часів Євромайдана 2014 року. Косенко Степан на той час 24 річний студент Київського медичного університету брав активну участь з перших днів студентського протистояння.

Після закінчення у 2016 році університету, проходив інтернатуру в тій клініці, яку згодом очолив. Під час бойових дій на сході країни їздив надавати допомогу раненим бійцям.

В 2021му році одружився з лікарем – стоматологом Надією Нейченко, яка є власницею стоматологічного кабінету «Qdent», на вулиці Петроправлівській 77.

Ігор зрозумів, маршрут своїх подальших пошуків, тому подальшу інформацію про Косенка Степана Семеновича читав вже похапцем.

З початком першої російсько-української війни 2022 року, став лікарем батальйону «Кракен». Після війни в 2024 році, знов працює лікарем нейрохірургом в рідній клініці.

Коли розпочалась друга російсько-українська війна 2027 року, Степан Семенович знов на фронті, знов надає допомогу бійцям.

В 2029 році його призначають головним лікарем, а місяць тому – 14 травня 2031 року був нагороджений «Орденом Святого Пантелеймона»

Наступним запитом, який Ігор ввів в пошукову строку став професор Ольберман. Хлопець не знав ні імені, ні в якій сфері працює цей професор. Тому коли в першій строчці пошукова система запропонувала йому посилання на Вікіпедію, навіть здивувався. Він знав (хоча звідки не пам’ятав), що найбільш стисла до достовірна інформація саме на цьому ресурсі, тому відкрив і занурився в читання. Інформація виявилась більш ніж стисла.

Альберни Ольберман (1956, Канада) – український та ізраїльський вчений, винахідник, доктор медичних наук, професор екології. Навчався та викладав в Науково-дослідному інституті ім.Вейцмана (Ізраїль), співробітник Інституту генетичної та регенеративної медицини, дослідник геолого-геофізичних технологій Центру гірничої геології та геоекології.

Інформація про сімейний стан відсутня. За неперевіреною інформацією одружений на громадянці Ефіопії.

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького І ступеня, лауреат Нобелівської премії миру за винахід та впровадження просторово-енергетичного куполу «Парасолька»

Останні слова монітор підсвічував синім, тож Ігор клікнув по ним та перейшов за посиланням на іншу сторінку Вікіпедії.

Просторово-енергетичний купол «Парасолька» - невидима людському оку сфера над Україною, що не пропускає потенційно загрозливі об’єкти та предмети. Цей винахід геніального вченого  Альберни Ольбермана, з початку свого функціонування в 2029 зупинив російсько-українську війну та зберіг територіальну цілісність України.

Ігорю став зрозумілий план подальших дій, він дізнався достатньо інформації, про потрібних йому людей. Спочатку треба завітати в стоматкабінет «Qdent», і за допомогою дружини Степана Семеновича знайти його самого. Потім, після бесіди, вже вирішувати, як та про що розмовляти з Альберни Ольберманом.

Добре, що вдалось бодай щось дізнатись про своїх незнайомих рятівниках. Завжди краще розуміти, чи хоча б, припускати дії того з ким зводить життя. В джунглях, в хатинці під дахом із закругленими ребрами, одного ранку Сео Мьюнг, якось сказав з хитрим прищуром:

-      М’ясо молодого оленяти, дуже корисне.

       Ігор знав, що звіри приходять на водопій до струмка, що біг у підніжжі гори, на якій вони жили. Тож, вирішив зловити тварину. Але не дивлячись на тонесенькі та здавалось незграбні ніжки, оленя бігало швидше і стрибало через камені та завалені стовбурі вправніше за людину. Тож після невдалого п’ятого ранішнього полювання Ігор змінив тактику. Маючи уявлення як буде втікати оленя, Ігор розташувався за поваленим стовбуром, на шляху відходу тварини. З іншого, на підвищенні підпер гілкою валун. Коли на водопій прийшло оленя Ігор поцілив камінчиком в гілку, вибивши опору з-під валуна, і той з шумом понісся донизу. Далі хлопцю залишалось лиш прийняти в обійми сполохане оленя.