Глава 10

«Рухайся швидко, наче привид,

і будь спокійним, як невинність»

Брюс Лі

Отже стоматкабінет «Qdent». Про маршрут поцікавився у свого кільця-комунікатора. Ігор сам дивуючись своїм впевненим рухам, знайшов JPS приймач та сформував запит на найближчий піший шлях до вулиці Петропавлівської 77, натиснув «Рухаємся».

«Зверніть наліво», пролунав приємний жіночій голос, щойно Ігор вибіг з інтернет-кафе. «Розрахунковий час до пункту призначення 2 години, 22 хвилини» почув Ігор коли через хвилину добігав до наступного перехрестя. «Наліво».

Ігор нісся вулицями, оминаючи рідких пішоходів…

 Під час бою з супротивником, повчав Сео Мьюнг, дій спонтанно, ритм може дати супротивнику перевагу. Інша справа коли тобі треба здобути перемогу над собою, над своїми вадами і слабинами. Лише діючи спокійно і ритмічно ти зможеш пізнати своє Я. І Ігор вчився відчувати ритм. Слухаючи шепіт листя, рух води, повітря, дихання, він навчився розчинятись, зникати, становитись нічим і ніким. Якщо ж треба було швидко подолати велику відстань, він завдавав собі ритм віршами, які виринали чи з пам’яті, чи з безкінечності всесвіту…

У світі замало води, щоб змити гріхи з твого тіла.

Щоб стерти весь біль із світила твоєї скляної душі

У світі замало вітрів, щоб забрати повітря і силу.

Щоб знести всі ті сльози і зливи. Та сказати, які всі чужі.

У світі замало вогню, щоб спалити в кохання крила.

Щоб розтерти у порох всі схили, із отих, хто кидав ножі.

У світі замало людей, щоб здаватись і лізти в могилу.

Щоб любити когось на півсили. І писати у стіл вірші [1]

…Коли взявся за білу пластикову ручку вхідної двері стоматологічного кабінет почув «Ви на місці. Витрачений час 1 година 02 хвилини».

В приймальні його зустріла дівчина, яка скоріше була рекламою закладу, з зубами перлинами, ніж адміністратором.

-      Доброго дня! Ви записані?

Ігор швидко глянув на неї, та спросив наче скоромовкою:

-      Нейченко Надія?

-      Вибачте, у лікаря зараз пацієнт…

В цей момент в протилежній від Ігоря стіні відчинились двері і звідти вийшов чоловік, а за ним лікарка в блакитній формі-піжамі.

-      Ви до мене? – запитала лікарка і глянувши на Ігоря, протягла – Ааа, це ви. Проходьте в мене є хвилин десять.

Коли вони увійшли до стоматологічного кабінету, лікар запропонувала Ігорю присісти в крісло для пацієнтів, бо нічого більш підходящого не було, сама ж обперлась на підвіконня, закурила. Ігор ліктем зачепив якісь кнопки, через що спинка крісла відкинулась назад, а підставка для ніг піднялась.

-      Так ви Маргарита чи все ж таки Надія – запитав Ігор

-      Розумієте – жінка зробила крок, щоб допомогти хлопцю підняти спинку, але помітивши як він невимушено напівлежить, облишила задумане – мої батьки ніколи не поступались одне одному. Батько хотів назвати мене Маргарита, а мати Надія. Як компромісний компроміс в свідоцтві про народження з’явилось подвійне ім’я Маргарита-Надія.

Маргарита – Надія вправним рухом жовто-блакитного нігтя відправила недопалок у відчинене вікно і продовжила:

-      Я так розумію, ви сюди не зуби лікувати прийшли?

-      Мені потрібен ваш чоловік. Косенко Степан Семенович.

-      Ви чудово знаєте де його знайти, так Ігор? Ігор Ольберман.

-      То ви мене знаєте?

-      Вперше, коли я вас помітила, то звернула увагу на піжаму з лікарні мого чоловіка. Потім я пригадала, що Стьопа мені розповідав як опікується сином самого Ольбермана, і про вашу дивну мутацію?

-      Мутацію?

- Темна шкіра і блакитні очі поєднуються в результаті природної мутації. Таке поєднання називають ще синдромом Ваарденбурга. А тут ще й знайома піжама. Ну от, коли здогадалась вирішила допомогти. Ви напевно подумали, що я заплатила за вашу сцену з переодяганням? – Маргарита-Надія дзвінко розсміялась і продовжила – Для мене це був бонусний бонус!

-      Все ж таки мені потрібен Степан Семенович. В лікарні його нема, і не було сьогодні.

-      Справді? Дивно. В нього сьогодні зустріч з комісією з міністерства здоров’я, він поїхав раніше. Зараз зателефоную – вона зробила рух лівою долонею – абонент поза межею. Дивно.

Маргарита-Надія зробила ще кілька дзвінків, і від зростаючого напруження її голос забренів:

-      Машина стоїть на стоянці, на роботі його нема і не було – вона знову запалила, швидко зробила дві глибокі затяжки – з ним щось трапилось.

Ігор зрозумів, що він не знає номера Оксани, тож треба швидко повертатись в її квартиру і дізнатись додаткову інформацію, що допоможе знайти Степана Семеновича. Він стрімко встав і вже на виході почув:

-      Ігор, куди ви?

-      Шукати вашого чоловіка.

-     А, я? Я не зможу прости сидіти і чекати. Я з вами! – Ігор хотів заперечити, але Маргарита – Надія не дала йому це зробити – до того ж у мене машина. Так швидше. Я переодягнусь і за хвилину рушаєм.

Жінка виявилась вправним водієм і вже через п’ятнадцять хвилин вони були біля Оксаниної багатоповерхівки. По дорозі вона дізналась у лікарняній приймальні номер телефона Оксани, але той був за межами доступу, як і телефон її чоловіка.

В квартирі Оксани не було. Всі речі були на своїх місцях, двері замкнені, тож схоже що дівчина самостійно вийшла з дому. Але чому не відповідав телефон? Чому не залишила записки? І де тепер шукати її і головного лікаря?

-      Що там? – запитала Маргарита-Надія, коли на виході з квартири Ігор нахилився до вхідного килимка.

Ігор показав брелок для ключів з відламаним вушком та надписом ДК «Едем». Маргарита-Надія швиденько набрала запит у пошуковій строчці кільця-комунікатора, прогорнула великим пальцем на візуальній колонці, сторінку вниз :

-      Так-так, здається це Дачний кооператив «Едем», в шістдесяти кілометрах за містом. Поїхали!

До місця призначення вони приїхали вже за годину, але автоматична система розпізнавання, облаштована на шлагбаумі, не знайшла в реєстрі допуску авто Надії-Маргарити, тому довелось натиснути червону кнопку з надписом «Виклик охорони». Зі сторожки, розташованої справа від дороги неспішно вийшов невеличкий чоловік в формі, з великим животом та масляним рідким волоссям.

-      Ви до кого? – запитав він обпершись на шлагбаум

-      Відчиняй – крикнув Ігор у відчинене вікно. У охоронця аж округлились очі, від такої неповаги.

Маргарита-Надія з водійського міста зачинила віконце Ігоря.

-      Сиди й чекай. Я сама все владнаю.

Вона вийшла з машини поправила спідницю, і грайливою ходою підійшла до охоронця. Про що вони розмовляли Ігор не чув, але бачив як жінка натужно сміялась, а в кінці розмови щось вводила на кільці-комунікаторі. Потім охоронець досить кинув в бік Ігоря недоброзичливий погляд і демонстративно медленно пішов до своєї сторожки.

-      Твоя неповага до маленьких людей з великими амбіціями обійшлася мені в кілька сотень, і кілька хвилин принизливих умовлянь. І все одно машину не пропустив. Індик! Але є добрі новини. Кілька годин тому мешканці будинку номер п’ятнадцять привезли з собою дівчину. За описом схожа на Оксану. Тому план такий, залишаєм машину тут, йдемо-біжімо в той клятий п’ятнадцятий будинок. Охоронець, сказав, що з його вікна пішоходів не видно. Індик! Айда!

-      Ні. Я йду сам. Там небезпечно. – Маргарита-Надія хотіла заперечити, та Ігор продовжив – Ймовірно нам доведеться швидко тікати, треба щоб автомобіль був вже заведений, і ми могли рушити миттєво.

[1] Вірш «Жити повністю» збірник «4.5.0», автор Юлія Богута

Читати попередню главу

Читати наступну главу