Макар…

Не знайти села,в якому  люди жили б,  без влучного прізвиська. В нашому селі ми, всі, діти,внуки і правнуки та й невістки і зяті’ Макарчикові’ . Всі зв”язані з іменем нашого батька,діда і прадіда Макара Олексійовича . Про  його дитинство та молоді роки, ми, сини на свій сором,  знаємо, а вірніше не знаємо зовсім нічого. Тільки із дуже скупих його розповідей дізналися, що його батько тобто наш дід, за війни, був старостою села. Батько один раз розказував, як то їм,- сім "ї сільського старости, було тяжко під час війни. Кожної ночі приходили за харчами то партизани /совецькі/,то партизанка /місцеві/, і кожному вділи,  якусь долю- інакше смерть когось із жителів села або когось з сім ї.

Ми,його нащадки,читаючи книжки про ту війну , дізнаємось,як розправлялися з неугодними старостами в той час. Виходить-розумний і мудрий був наш дід, якщо зумів провести село без втрат через роки війни, але  попав під  каток  НКВД  і був розтріляний після війни, а його рід перетворився у ворогів народу і від виселення його в Сибір врятувала епідемія тифу, що лютувала в той час в селі.

Після арешту діда  Олексія /по батькові не знаємо/  величезну   сім"ю на своєму горбу піднімала жилава баба-баба Дарка.

Наш батько, дід і прадід все своє свідоме життя пропрацював  трактористом, починаючи з 50-тих років минулого століття, коли західняків силоміць відправляли на донбаські шахти,пішов вчитися в МТС  /механо-тракторна станція/ на тракториста і так залишився в селі,де прожив всі свої 73-и роки. Всього було на його довгій дорозі життя;страшні злидні після розстрілу батька, доводилося  їсти висівки. Баба Дарка розповідала, що ходили, побиралися по родичах,щоб вижити-благо що родина чимала.

А хіба легка робота тракториста.Країна вставала з руїн після війни.День і ніч колгоспники працювали за трудодні на благо Вітчизни.А коли в селі добре було-ніколи,завжди селяни страждали на своїх землях.,завжди виживали хто, як міг. Старався, тулив копійку до копієчки,щоб при обміні грошей все втратити, так тяжко за кермом трактора зароблені кровні.

Добре пам ятаю його на тракторі ‘Універсал ‘із зубчастими залізними задніми величезними колесами. Як ми всією сім єю раділи, коли батько пересів на новенький ЮМЗ , навперебій бігли на тракторну бригаду, щоб хоч хвилинку посидіти у жовтій кабіні за кермом трактора.

Старався заробити. Рвався на  роботу  пов”язану з  отрутохімікатами,бо за неї дуже добре платили.Після десятого класу я йому допомагав.Витримав тиждень-приходив з поля,біг до річки купатися в Бухточці, падав і блював .Батько ж працював роками і в 50-т років став інвалідом,не витримала печінка. Промучився 23-и роки , і вісім років тому відійшов до вічного дому в потойбічний світ.

Царство йому небесне.Згадаймо,пом янімо добрими словами ,помолімося і поставмо свічку за упокій його душі...

Як видно, правоохоронні органи таки активізувалися, чи то через весну, чи то нова влада якось впливає, наразі ще невідомо. Але факт, що новий закон про  боротьбу з пияцтвом та курінням, дає міліції дуже широкі простори для їх діяльності. Львівська газета «Високий замок» пише таке:

«Колежанка, яка працює у  магазині, де продають алкоголь та цигарки, каже: «останнім часом збільшилася кількість клієнтів, які випивають пиво відразу в магазині і залишають пляшку напідлозі.Напевно, пивомани побоюються пити хмільний напій на вулиці, щоб їх не оштрафували».За продаж пива та алкогольних напоїв неповнолітнім підприємцю світить штраф – 6800 грн. 

  Два місяці  тому депутати Верховної Ради заборонили усім без винятку розпивати міцні і слабоалкогольні напої у громадських місцях – парках, скверах, на зупинках, у транспорті, на  лавочках... Порушників штрафуватимуть на суму від 17 до 85 грн. Якщо «пияка»  зловлять вдруге, сума штрафу збільшиться у 6-8 разів. Потрапите у відділок  втретє – вас можуть скерувати і на громадські роботи.

У парку ім. І. Франка у Львові двоє чоловіків пакують у мішки повно пляшок з-під пива. «Студенти пиво п’ють?», - запитую. «Вони як щось святкують у парку, то вигрібаємо купу пляшок – з-під коньяку, шампанського... Ви як їм зауваження зробите, то вони вас пошлють куди подалі», - каже чоловік… «А де нам пити пиво?..У деяких барах так  накурено, що сидіти неможливо. Та й пиво там коштує дорожче», - каже студент. «А якщо до вас підійде міліціонер і скаже платити штраф?»… «Домовитися можна завжди, навіть з міліціонером, - каже хлопець у чорній куртці. – Мого знайомого «мент» зловив з пивом на площі Ринок. Завів у браму і сказав йому дати 15 грн. Той мав 10. Міліціонер взяв».

Але не всі працівники міліції готові «пробачити» злочин за 10 гривень. Є й такі, що складають акти.

«Працівники міліції у Львові уже склали за такі порушення на любителів спиртного 967 адміністративних протоколів на суму 27 596 гривень, - пише газета «Експрес».– Згідно нового закону 50 відсотків території має бути вільною від куріння… А що робиться у розважальних  закладах, дискотеках – там хоч сокиру вішай… Приклад відвертого ігнорування  закону демонструють представники львівської міської та обласної рад. Вони досі курять у туалетах. Навіть встановили там попільнички».Але скоро і сюди добереться міліція.

Т

А льон цвіте синьо,синьо...../перероблено/

   При перших же акордах цієї ліричної  пісні починає трепетно щеміти серце і десь там з потаємних комірчин пам яті виринає синє,синє поле,на якому цвіте,милує око льон.А на тому полі мама Поля /Поліна Василівна / Молода, в білій хустинці і білій вишиваній льняній, літній,з короткими рукавами сорочці на цьому синьому полі під таким же спекотним синім,безхмарним,поліським небом.

Гарна культура ,але дуже вередлива ця рослина-льон,вимагає до себе копіткої ручної жіночої роботи від прополки,проривання до просушки та паклювання ,але дуже вигідна.Мама сама бігла і нас тягла  за собою,щоб якусь заробити копійку, бо саме на льону саме більше платили.До сих пір не можу зрозуміти чому льон скирдували возили і паклювали чомусь вночі. Коли приходила черга паклювати до нашого села,то ми могли сидіти в місті,на заводі, по  3-4 дні.Спали на тюках льону підготовленого до відправки на Ровенський льонокомбінат, по декілька годин,обідали і вечеряли куском  хліба із салом з цибулею.Поїли,запили водою і далі до роботи. Але,яке ж то щастя було в сім ї, коли по закінченню господарського року виплачували премію за льон.

 -'Бачите,як багато ми з вами заробили'-раділа мама. А ми,я, Вася і найменший Вітя горді були з  того,що приносимо таку '"велику" користь для сім"ї.

[09.04.2010 19:06]  Маша Міщенко “Волинська різанина” – виставка правди, напівправди та відвертої брехні

Інформація про відкриття у Києві виставки “Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА” широко рекламувався в пресі, навіть на УНІАНі висіло оголошення про її відкриття.

Було зрозуміло, що йдеться про Волинську трагедію, одну з найбільш драматичних сторінок українсько-польського конфлікту, але дещо різала вухо назва. Науковці та інтелігенція України та Польщі змогли примиритися на цій важкій історії, Україна та Польща спільно видали сім томів документів, у тому числі й щодо подій на Волині. Ці події називають трагедією, драмою, селянською війною, але не різаниною... Тому оця червоно-чорна реклама відштовхувала.

Я подзвонила Володимиру В’ятровичу, колишньому директору архіву СБУ часів президента Ющенка, який відкрив цей архів для громадян України та науковців світу і якого було звільнено з приходом до СБУ нового керівника Валерія Хорошковського, головному фахівцю у темі ОУН-УПА (нема в Україні людини, яка б увібрала більше, ніж він документо-годин на тему ОУН–УПА) і запропонувала йому подивитися разом цю виставку. Володимир В’ятрович сказав, що він вже її дивився, але згодився провести мені додаткову екскурсію...

– Володимире, то чому вас звільнили із СБУ? СБУ закрило архів від зайвих очей і тепер займатиметься не інформаційною безпекою, а чимось приємнішим, наприклад, безпекою газових потоків пана Фірташа? – запитала я натякаючи на стару справу, коли рік тому у якості заступника СБУ Валерій Хорошковський боронив РосУкрЕнергівський розмитнений газ, право власності на який нібито було переоформлене на уряд України.

– Це було прогнозоване звільнення, - дипломатично відповів В’ятрович. - Хоча шкода, найголовніше, що цікавить Росію: історія, її версія історії. Єдиний спосіб проти нав’язувань та провокацій було: відкрити архів. До речі, поки вас не було, до мене підійшли охоронці, попросили перевірити сумку.

На другому поверсі Українського дому нас знову зупинила охорона (як з’ясувалось пізніше, співробітник міліції), яка хотіла подивитися в сумку В’ятровича.

– Шукаємо пояс шахідки? – продемонструвала я свою сумку та посвідчення журналіста. – Чи коктейль Молотова?

Охоронець тяжко зітхнув та пропустив нас.

Ми зайшли в зал, де були розвішані експонати, стенди, із надписами жертв та фотографій. Вглибині залу постійно крутили документальний фільм, де розповідали про жорстоких українців.   

– Дуже цікава назва. Виставка називається “Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА”. Давайте розберемо назву, - запропонував В’ятрович. - “Волинська різня”, це термін який використовується польськими істориками та публіцистами до подій літа 1943 року, коли польсько-український конфлікт сягнув апогею, коли були масові випадки вбивства цивільного населення, як з польського так і з українського боку, і це тривало до літа 1943 року. Виставка ж реально стосується періоду 1941-1947 років.

Це - не єдина невідповідність заявленому буклетові. Крім того, тут пишуть про єврейські жертви ОУН-УПА у волинській різанині. Нагадаю, що волинська різня, це є липень 1943 року, тоді коли знищення єврейського населення німецькими окупаційними силами було завершено. І тому казати про нібито участь ОУН-УПА у знищенні євреїв було безпідставно. 

Ми підійшли до стендів, і Володимир В’ятрович звернув мою увагу на таке.

- Назва виставки “Волинська різня”. Натомість, ми бачимо стенди, які на чотири п’ятих представлені не Волинню. Це Галичина, Надсяння та інші землі. Подивіться, який територіальний принцип взято за основу виставки. Береться територіальна одиниця і по ній на стенді розміщається той чи інший матеріал. Але за основу взятий не той адміністративний поділ, який був у 1943 році, саме коли був конфлікт, і не 1945-47 роки, коли конфлікт продовжувався. Тобто це не радянський або німецький поділ. За основу взятий адміністративно-територіальний поділ Західної України до 1939 року. Тобто вони підкреслюють, що Львів - це Львівське воєводство, що Бібрка - це Бібрський повіт Львівського воєводства, нагадуючи, що це землі Польщі.

Цю виставку не представляють поляки, її представляє невелика маргінальна частина польського суспільства, яка не сприймається самими поляками. Це люди з так званого Кресов’яцького середовища, які вимагаються повернення територій України до Польщі. Тому мені дивно, що ця виставка відбувається за ініціативи народного депутата України Вадима Колєсніченка. Нардеп України з Криму привозить до Києва виставку організації, яка висловлює свої претензії до України. Це вже мало би бути підставою для вивчення СБУ.  

Я помітила, що до нашої розмови прислухаються. Молоді люди із фотоапаратами, трохи старші жінки та чоловіки слухали мого супутника уважно. Охоронці особливої зацікавленості не виявляли. Не виявляли і агресії. 

– Виставка містить правду, напівправду та відверту брехню, - розповідав Володимир В’ятрович. -  Правда полягає в тому, що був жорстокий польсько-український конфлікт. Правда полягає у тому, що справді жертвами конфлікту з обох боків було цивільне населення.

Правда полягає у тому, що більше постраждало польське населення, бо воно становило меншість на території Західної України. Напівправда, у тому, що постраждали лише поляки. Напівправда, у тому, що тут нема інформації про українців, які стали жертвою польсько-українського конфлікту, жертвами підпілля чи своїх сусідів поляків. Неправда у тому, що нібито метою конфлікту було поголовне винищення польського населення. А існуючі документи не підтверджують того, що комусь ставилося завдання від командування УПА про винищення поляків. Ніхто такого наказу не давав, таких документів нема, такого наказу не було.

Я розглядала фотографії. На них - герби міст Західної України часів Польщі. Цікаво, що як мінімум третину фотографій становлять саме такі: костелів та пам’ятників архітектури, які не мають безпосереднього відношення до періоду цієї війни.

– Зверніть увагу на ці таблиці, що містяться всередині стенду та слова, на стенді, що організатори мають документальне підтвердження кількості вбитих поляків, - продовжив Володимир. - Ким та чим підтверджені ці цифри та фото – незрозуміло. Далі, подивимося цікавий переклад з польської мови. (Ми стояли біля виставки Бібрського повіту). Польською написано: “лічба замордованих”: (тобто кількість замордованих всього у цьому містечку) - 959. З них “установльоні назви” (визначені імена та прізвища жертв - 420. У перекладі українською та російською, який подається нижче, разом загиблих, виходить 1750 людей (а не 959, як у польській версії), у тому числі 959 – кількість встановлених жертв (хоча у польській версії – 420). І таке поводження з цифрами і на наступних стендах, які демонструють кількість жертв у повітах. Це, як на мене, аморальне бажання організаторів позмагатися, у кого більше жертв. А тепер давайте подивимося фотографії біля стенду Львів, - ми пройшли далі. – Це фотографії подій у Львові влітку 1941 року, коли відбулися погроми єврейського населення. Чомусь ці жорстокі події вплетені у контекст українсько-польського конфлікту. Тут чомусь фотографії підписані, що це “глумління українських фашистів”. Такі фотографії є у Львові. Але на підставі чого зроблені висновки, що це українські націоналісти? Нема жодних підстав стверджувати, що це робили ОУН-УПА. Ще більш брутальним є використання фотографії з площі перед тюрмою. Ці  жертви, люди вбиті НКВС, і це були українці. І демонструвати вбитих українців, видаючи їх за поляків, постраждалих від конфлікту - це також аморально.

Повз нас пройшов нардеп від Партії Регіонів Владислав Забарський, одягнутий у все чорне. Чекала, що він захоче подискутувати з В’ятровичем, все ж таки він у минулому випускник Сімферопольського вищого військово-політичного училища, офіцер з правової роботи, зрештою, слідчий Генпрокуратури. Але він не захотів дискутувати, знайомився із експозицією.

– А ось ще один стенд – вбиті польські професори, - знову звернув мою увагу мій екскурсовод, - Протягом тривалого часу існував стереотип про те, що польські професори, нібито знищені німецькою владою після приходу у Львів, що до цього причетні, чи то Нахтігаль, чи то українські націоналісти, але польські науковці у дослідженнях вже давно спростували цей міф. Вони показали, що ані Нахтігаль, ані ОУН-УПА не причетні.

Тут до нас підійшов старенький вже пенсіонер із сумочкою.

– Хлопці, дівчата. Та що ж це робиться? Це, може, виставку Табачник робив? – спитав він.

– Ні – Колєсніченко. А ви прийшли виставку подивитися? – запитала я.

– Я пенсіонер - Валерій Павлович. У мене тато – українець, у армії Людовій воював. А мама – німкеня. Ну що вони тут таке показують? Ну все було, і вони вбивали, і ми вбивали. Та чого оце розпалювати? – запитував дід.

У цьому виставковому залі постійно крутиться кіно, де великим планом черепи, штабелями -  кістки загиблих, та історії про те, як українець зарубав своїх жінку та дитину, бо вони були поляки.

– Знаєте, у Вашингтоні ані в "музеї індіанців", ані в Історичному музеї немає жодних згадок про винищення корінного населення Америки - погодилась я.

Тут на великому екрані якась жінка казала, що росіяни теж проводили “деполонізацію”, вони вивозили поляків до Сибіру, і робили це більш м’яко, аніж українці у 1946 році.

– Та невже у Сибіру краще ніж вдома? – здивувався наш літній співрозмовник.

– Це також неточність. У 1946 році їх виселяли не українці, а радянська влада. Очевидно, що деяким росіянам цікаво закцентувати саме на українсько-польському конфлікті, ніж на тих жертвах, які понесли поляки від радянської влади. Від радянської влади поляки втратили мільйони своїх громадян. Це бажання приховати за чужими гріхами свої гріхи, значно більші.

Живіть так,як вам хочеться.


У житті людей успішних, «щасливчиків», простежуються декілька
тенденцій.Порада головна. Ці люди вперто будують свій успіх, попри
«зовнішні обставини», власні помилки і труднощі. Як фермер вирощує свій
урожай, так і ці люди плекають свій успіх. Вони не скаржаться, не
скиглять, не кидають розпочате на півдорозі, не чекають, коли успіх
впаде на них з неба. Вони самі будують шлях до свого щастя.

Звідси і перша порада: плануйте свій успіх. Наполегливо працюють, хоча
збоку це може бути малопомітно. Просто праця щасливчиків дещо інша, ніж у
«звичайної, нормальної людини». Вони віддають перевагу незвичним,
неперевіреним шляхам. І саме ці шляхи дають результати, недосяжні для
звичайної людини.Ось і друга порада: шукайте нестандартні шляхи
вирішення проблем.«Щасливчикам» притаманна ще одна специфічна риса —
ставлення до помилок. Вони заздалегідь знають, що можуть помилитися, та
все ж ризикують. Помилившись, аналізують результат і на основі цього вже
роблять наступний крок. Те, що інші вважають трагедією і невдачею, ці
люди використовують як життєвий урок: вчаться чомусь корисному. Адже, як
відомо, за одного битого двох небитих дають!Ось і третя порада:
ставтесь до помилок як до досвіду, а не як до трагедії або провалу.
Аналізуйте свої помилки, не повторюйте їх. І завжди шукайте в них
користь. Вона там є!Рішучість — ось що ще відрізняє улюбленців фортуни.
Дія. Можна багато знати і навіть уміти, але поки не почнеш діяти, нічого
не відбудеться. Можна все життя «накопичувати знання» і чекати
«відповідного моменту». Тільки для абсолютної більшості населення такий
момент не настає! Звичайно, безрозсудність і спонтанні дії теж не
приносять результату. Тут можна порадити: використовуйте принцип Парето
(20/80) — зібравши 20% інформації, треба починати діяти хоч би для того,
щоб перевірити істинність цих 20%. І, як правило, в цих 20% вже
закладене 80% вашого успіху, треба лише правильно цією інформацією
розпорядитися.Ось і четверта порада: дійте рішуче. Не відкладайте те, що
можна зробити зараз, на потім. Це «потім» не настає ніколи!Ставлення до
страхів теж різне у «щасливчика» і «звичайної людини». Пересічну людину
страх паралізує. А «щасливчик» йде назустріч своїм страхам і
з’ясовується, що більшість страхів надумані, навіяні вихованням і
громадською думкою, їх немає!Ось і п’ята порада: йдіть назустріч своїм
страхам! Саме там, де страшно, для вас відкриються найбільші
можливості!Тепер про відповідальність. Саме «улюбленці долі» не бояться
брати на себе відповідальність і… пожинати плоди. Завжди, за будь-яких
умов, режимів і політичних систем щастить більше тим, хто говорить: «Я
беру це на себе!» — і виконує!Ось і шоста порада: хочете бути
щасливчиками — беріть на себе відповідальність.Ці люди — диваки, «собі
на умі», їхнє життя визначається не думкою загалу, а внутрішнім
стрижнем, принципами, «думаннями», ритуалами… і, врешті-решт, служінням
Своїй Справі. Пріоритети цих людей — не комфорт (звичне життя), не гроші
навіть, а — «жити так, як хочеться». Так, це важко, дуже важко. Але в
труднощах загартовується характер, а заняття улюбленою справою дає
мотивацію, недоступну «звичайній людині». «Дурням таланить!» — зітхають
«правильні», тобто «недурні».Ось і сьома порада: живіть так, як
«хочеться», а не так, як «треба». Не витрачайте свої безцінні ресурси на
те, що вам не потрібно.«Мисливці за успіхом» завжди шукають нові
можливості на додачу до існуючих знань і умінь. Нові можливості
виникають завжди несподівано, треба тільки мати звичку шукати і помічати
їх до того, як вони стануть «загальним надбанням». «Щасливчики» схожі
на розвідників у ворожому стані — завжди напоготові. При цьому вони
бачать панораму, тому що «роздивляються усібіч, на всі боки», не
обмежуються тим «вузьким коридором», який бачить «пересічна
людина».Восьма і остання порада: шукайте нові можливості. А ще краще —
створюйте ці можливості самі. Вісімка для китайців — щасливе число,
число успіху. Можливо, ці вісім порад допоможуть вам впіймати вашого
птаха щастя.

ВОЛОВЕЦЬ В ДАТАХ.

 ВОЛОВЕЦЬ ПЕРЕХОДИВ ВІД ОДНОГО ВЛАСНИКА ДО ІНШОГО. За свою більше,як півтисячолітню історію Воловець з околицями переходив від одного власника до другого.      В 1433 р.він вперше згадується,як слов янське поселення,що було власністю феодалів Піреньї і Білкеїв.      На початку 17 ст.Воловець був включений в Мукачівську домінію і в 1628р.начальник гарнізону Мукачівського замку Янош Балиндя подарував поселення Олексі Шимону,який зобов язався заселити Воловецькі землі своїми кріпаками,в зв язку з тим,що пісні,бідні землі родили тільки овес,через,те були малозаселені.В 1649 р.в по- селені проживало декілька десятків сімей,які займались скотарством, в їхньому господарстві було 12 коней,100 корів і волів,244 овець, 58 свиней.Кріпаки віддавали феодалам дев ятину від злиденних врожаїв , десятину від скотарства  і відбували 2 дні барщини в тиждень.      В 1657р.польські війська відомстили Дердью Ракоці,за те,що він уклав союз з Богданом Хмельницьким-розорили і спустошили Воловець.      В 1728 р. Воловець відійшов до Мукачівсько-Чинадіівської домінії і став власністю графа Карла Шенборна.Згідно урбарію 1773р. село нараховувало 38 кріпаків І 10 желерів /безземельні/.      В 19ст. Воловець був відносно крупним верховинським селом. В 1760 р. в ньому проживало 600 чоловік,що жили в страшній бідності в малесеньких хижах по 10-15 чоловік.В основному це були наймити Шенборна.       В 1872 р.на околиці села італійські промисловці почали будувати залізничну дорогу,а в 1906 р.мадьярська фірма встановила парову лісопилку,на якій працювало 25 чоловік з 1280 людей,що проживали в селі.Основний загал жив в дерев яних хижах вкритих шинглями /широкими дранкою/,але й були 24 кам яних і один триповерховий будинки.Великий будинок був власністю багатія Грінберга.        Як на той час в селі проживали досить грамотні люди,третина, яких вміла читати і писати.          В квітні 1919р.Воловець був окупований військами буржуазної Чехії.Життя стало ще тяжчим.           В 1914р. на коротенький час російські війська заволоділи селом.Більше,як 200 мешканців пішли добровольцями з військом.           В 1919 р.коли у Венгрії переміг соціалістичний заколот,у Воловці теж проголосили Радянську владу,яка проіснувала трошки більше місяця.В квітні місяці цьогож року Воловець був вдруге окупований чехами.          В 1938р.у Воловці проживало 2350 жителів,продовжувала існувати початкова школа,в якій навчалося 120 дітей,яких навчали 7 вчителів.           В березні 1939р.у Воловець вкотре увійшли війська хортистсь- кої Венгрії.         У вересні 1939 р.жителі селища зустрічали червоноармійців Червоної Армії.         Під  час 2 Світової війни 9 жовтня 1944р бійці 351 срілецької дивізії  визволили село.      В 1946 р.почав діяти медпункт,а через рік лікарня на 40 ліжок, в якій працювали 12 лікарів.,а за два роки до цього поновила свою роботу початкова школа і на її базі відкрилася середня.В 1950р.21 вчитель навчали 320 учнів.       В 1958 р. почав працювати соко-винний завод.       В 1963р. на базі лісопереробного завду був створений Воловецький лісокомбінат.        Через десять років /1973р/ вступив в дію Воловецький завод 'Електрон.'     З 1991р. Воловець, як і вся Україна перейшов на слідуючу стадію розвитку.     

Наші, будущі керовники.(область,райони) 07.04.2010 (19:23)

  Воловец и Воловецкий район

 

Воловецкий район — самый маленький из всех районов области, но, не смотря на это, также и одно из самых красвых мест Закарпатья. Окруженный горными лесами, всегда гостеприимный, Воловец с каждым годом встречает все новых любителей прекрасного. Это и спортсмены (Воловеччина — излюбленное место пара и дельтапланеристов, велоориентировщиков), и просто путешественники, жаждущие хоть ненадолго окунуться в волшебный мир закарпатской природы... Совсем недавно весь район праздновал выдающуюся для жителей дату: Воловцу исполнилось 575 лет. Приуроченный к юбилею, тут прошел «Праздник коломыйки», который посетили и заграничные гости. Действительно, первое упоминание о Воловце встречается в письменных документах 1433 года, а вот археологические находки датируются... II тысячелетием до нашей эры! Происхождение названия поселка имеет две версии. Первая утверждает, что Воловец начали называть именно так из-за речки Воловчик; вторая же версия указывает на место, где зимовала большая рогатая скотина (волы) с полонии. Кроме того, как свидетельствует история, именно на территории Воловецкого района началось европейское расселение венгерского народа. В далеком IX веке племена венгров во главе с вождем Арпадом перешли Верецкий перевал и пришли в Европу. Вот уже долгие годы Верецкий перевал — священное место для любого патриота Венгрии; здесь каждый день можно увидеть автобусы с туристами. Большинство венгров считают священным долгом попасть к памятнику, установленному на перевале: для них это — символ зарождения нации. Монумент этот исполнен в виде каплицы и состоит из семи валунов, которые символизируют семь объединившихся для похода племен. Также памятник — это символические ворота между Востоком и Западом. Кроме того, на Верецком перевале установлен еще один памятник — погибшим защитникам Украины. Как утверждают старожилы, в 1939 году недалеко от места памятного знака были расстреляны воины-защитники Карпатской Украины. Точных исторических сведений про эти события нет, поэтому правду устанавливать придется историкам. А пока они разбираются в загадках прошлого, закарпатцы в знак благодарности и уважения приносят к памятнику венки... Верецкий перевал географически разделяет Львовскую и Закарпатскую области, с его высоты в 930 метров над уровнем моря открывается великолепная панорама горных хребтов. Отсюда можно увидеть горы Пикуй, Острую и Ровную, а также гору Темнатик, на вершине которой установлен православный крест. В солнечную погоду огромный крест величаво возвышается и, кажется, будто он подпирает небо. Но когда над горами собирается дождь, он исчезает в грозовых тучах. Наивысшая гора Воловецкого района — Стой (1681 м над уровнем моря). Ее вершина — почти горизонтальная площадка диаметром до ста метров, тут установлена железобетонная памятная стела. Здесь же находятся остатки стационарной радарной установки, действовавшей во времена «холодной войны». Сохранились в районе и памятки древней архитектуры, в частности, деревянные храмы в селах Гукливый и Быстрый. Уникальный Святодуховский храм с колокольней, возведенный в XVIII веке, — главная достопримечательность Гукливого. Здесь находится и старинная рукопись — документ, известный под названием «Гукливская летопись». Согласно с записью в «Гукливской летописи», иконы и внутренняя роспись сделаны немецким мастером в 1784 году. Эта роспись является одной из немногих, что сохранились до наших дней в деревянных храмах Закарпатья. На Воловеччине есть несколько необычных заповедников, в их числе и флористический «Пикуй», где охраняется много ценных редких растений. Памятник природы «Высокий Камень» славится тем, что его склоны — наивысший в Карпатах ареал дуба скального и сосны черной. Множество реликтовых растений, встречающихся в здешних горах, занесены в Красную книгу и охраняются законом. Во всей Украине известен форелевый рыбник «Оса» с форелевым инкубатором, который уже долгие годы «зарыбнивает» водные артерии Воловеччины; живет радужная форель и непосредственно в речках: они тут быстрые, хрустально-чистые и по-горному холодные. В районе разведаны 7 минеральных источников, самый известный из них — в урочище Занька; долгое время здесь работали купальни. Неимоверно богата Воловеччина дарами природы: тут растет сладкая горная малина и земляника, антрацитовая черника и ежевика, лесной орех, грибы... А еще местные жители производят по своим, только им известным тайным рецептам, специфический сыр — брынзу. Сыр этот делается из овечьего молока и, по преданию верховинцев, дает мужскую силу. Конечно, брынзу сегодня можно купить и в магазине, но, поверьте, она никогда не сравнится с той, сделанной умелыми руками воловецких хозяев. Красота верховин, целительный горный воздух, непокоримое торжество природы привлекает в район любопытных туристов. Для них в Воловце открыт лечебно-оздоровительный комплекс «Плай». В Жданиево принимает гостей «Форель». Тут на базе комплекса функционирует горнолыжная трасса длинной в 800 метров и открыт пункт проката туристического снаряжения. На высоте 700 метров, возле подножья хребта Боржавские Полонины на опушке елового леса, расположилась турбаза «ДУМКА». Зимой тут работает подъемник в 400 ме­тров, круглогодично организовываются пешие прогулки и автобусные экскурсии. Вот уже больше десяти лет на Воловеччину - в пансионат «Смеричка» — на лечение прибывают жители регионов, пострадавших от радиации после чернобыльской беды. В Беласовице открыт комплекс «Пикуй», где можно и на лыжах покататься (подъемник — 400 метров), и на экскурсию по горам отправиться, и просто отдохнуть от городской суеты. Воловецкий район удивителен и красив, сказочен и привлекателен: приехав сюда однажды, не хочется уезжать. Туристы из больших городов говорят, что закарпатцы живут в раю, и неудивительно. Поднимаешся на Великий Верх, на Стой, и понимаешь: сказка уже здесь, она реальна. Сказка — это вот эти таинственные горы, сверкающе-чистые речки... воздух, которым невозможно надышаться.., небо, на которое нельзя наглядеться.., черника, после которой оставляются следы на руках .., стройно-зеленые ели, дарящие покой и необъяснимую трепетную радость... Поэтому, если вы устали от постоянного гама и суматохи города, приезжайте на Воловеччину и познакомьтесь с настоящей, живущей здесь сказкой!

 

  Воловец и Воловецкий район

 

Воловецкий район — самый маленький из всех районов области, но, не смотря на это, также и одно из самых красвых мест Закарпатья. Окруженный горными лесами, всегда гостеприимный, Воловец с каждым годом встречает все новых любителей прекрасного. Это и спортсмены (Воловеччина — излюбленное место пара и дельтапланеристов, велоориентировщиков), и просто путешественники, жаждущие хоть ненадолго окунуться в волшебный мир закарпатской природы... Совсем недавно весь район праздновал выдающуюся для жителей дату: Воловцу исполнилось 575 лет. Приуроченный к юбилею, тут прошел «Праздник коломыйки», который посетили и заграничные гости. Действительно, первое упоминание о Воловце встречается в письменных документах 1433 года, а вот археологические находки датируются... II тысячелетием до нашей эры! Происхождение названия поселка имеет две версии. Первая утверждает, что Воловец начали называть именно так из-за речки Воловчик; вторая же версия указывает на место, где зимовала большая рогатая скотина (волы) с полонии. Кроме того, как свидетельствует история, именно на территории Воловецкого района началось европейское расселение венгерского народа. В далеком IX веке племена венгров во главе с вождем Арпадом перешли Верецкий перевал и пришли в Европу. Вот уже долгие годы Верецкий перевал — священное место для любого патриота Венгрии; здесь каждый день можно увидеть автобусы с туристами. Большинство венгров считают священным долгом попасть к памятнику, установленному на перевале: для них это — символ зарождения нации. Монумент этот исполнен в виде каплицы и состоит из семи валунов, которые символизируют семь объединившихся для похода племен. Также памятник — это символические ворота между Востоком и Западом. Кроме того, на Верецком перевале установлен еще один памятник — погибшим защитникам Украины. Как утверждают старожилы, в 1939 году недалеко от места памятного знака были расстреляны воины-защитники Карпатской Украины. Точных исторических сведений про эти события нет, поэтому правду устанавливать придется историкам. А пока они разбираются в загадках прошлого, закарпатцы в знак благодарности и уважения приносят к памятнику венки... Верецкий перевал географически разделяет Львовскую и Закарпатскую области, с его высоты в 930 метров над уровнем моря открывается великолепная панорама горных хребтов. Отсюда можно увидеть горы Пикуй, Острую и Ровную, а также гору Темнатик, на вершине которой установлен православный крест. В солнечную погоду огромный крест величаво возвышается и, кажется, будто он подпирает небо. Но когда над горами собирается дождь, он исчезает в грозовых тучах. Наивысшая гора Воловецкого района — Стой (1681 м над уровнем моря). Ее вершина — почти горизонтальная площадка диаметром до ста метров, тут установлена железобетонная памятная стела. Здесь же находятся остатки стационарной радарной установки, действовавшей во времена «холодной войны». Сохранились в районе и памятки древней архитектуры, в частности, деревянные храмы в селах Гукливый и Быстрый. Уникальный Святодуховский храм с колокольней, возведенный в XVIII веке, — главная достопримечательность Гукливого. Здесь находится и старинная рукопись — документ, известный под названием «Гукливская летопись». Согласно с записью в «Гукливской летописи», иконы и внутренняя роспись сделаны немецким мастером в 1784 году. Эта роспись является одной из немногих, что сохранились до наших дней в деревянных храмах Закарпатья. На Воловеччине есть несколько необычных заповедников, в их числе и флористический «Пикуй», где охраняется много ценных редких растений. Памятник природы «Высокий Камень» славится тем, что его склоны — наивысший в Карпатах ареал дуба скального и сосны черной. Множество реликтовых растений, встречающихся в здешних горах, занесены в Красную книгу и охраняются законом. Во всей Украине известен форелевый рыбник «Оса» с форелевым инкубатором, который уже долгие годы «зарыбнивает» водные артерии Воловеччины; живет радужная форель и непосредственно в речках: они тут быстрые, хрустально-чистые и по-горному холодные. В районе разведаны 7 минеральных источников, самый известный из них — в урочище Занька; долгое время здесь работали купальни. Неимоверно богата Воловеччина дарами природы: тут растет сладкая горная малина и земляника, антрацитовая черника и ежевика, лесной орех, грибы... А еще местные жители производят по своим, только им известным тайным рецептам, специфический сыр — брынзу. Сыр этот делается из овечьего молока и, по преданию верховинцев, дает мужскую силу. Конечно, брынзу сегодня можно купить и в магазине, но, поверьте, она никогда не сравнится с той, сделанной умелыми руками воловецких хозяев. Красота верховин, целительный горный воздух, непокоримое торжество природы привлекает в район любопытных туристов. Для них в Воловце открыт лечебно-оздоровительный комплекс «Плай». В Жданиево принимает гостей «Форель». Тут на базе комплекса функционирует горнолыжная трасса длинной в 800 метров и открыт пункт проката туристического снаряжения. На высоте 700 метров, возле подножья хребта Боржавские Полонины на опушке елового леса, расположилась турбаза «ДУМКА». Зимой тут работает подъемник в 400 ме­тров, круглогодично организовываются пешие прогулки и автобусные экскурсии. Вот уже больше десяти лет на Воловеччину - в пансионат «Смеричка» — на лечение прибывают жители регионов, пострадавших от радиации после чернобыльской беды. В Беласовице открыт комплекс «Пикуй», где можно и на лыжах покататься (подъемник — 400 метров), и на экскурсию по горам отправиться, и просто отдохнуть от городской суеты. Воловецкий район удивителен и красив, сказочен и привлекателен: приехав сюда однажды, не хочется уезжать. Туристы из больших городов говорят, что закарпатцы живут в раю, и неудивительно. Поднимаешся на Великий Верх, на Стой, и понимаешь: сказка уже здесь, она реальна. Сказка — это вот эти таинственные горы, сверкающе-чистые речки... воздух, которым невозможно надышаться.., небо, на которое нельзя наглядеться.., черника, после которой оставляются следы на руках .., стройно-зеленые ели, дарящие покой и необъяснимую трепетную радость... Поэтому, если вы устали от постоянного гама и суматохи города, приезжайте на Воловеччину и познакомьтесь с настоящей, живущей здесь сказкой!