Настрій сьогодні такий собі, посередній,
А небо веселкою вже пару годин радіє...
Може прогноз в нього добрий є попередній
У день святих Софії, Віри, Любові... й Надії.

А може справи на небі краще ідуть просто,
Ніж на землі, де ні за що часто невинні страждають,
Де розуміють не всі, що ми тут лише гості
І часом ведуть себе, ніби на все право мають.

Вбивають, крадуть, мучать людей зовсім невинних,
Як замучили колись Софію, Віру, Любов і Надію,
Може тому землю вмивають дощу сльози-краплини,
Небо ж приймає їх радістю і веселкою їм радіє.

Тут Мудрість, Віру, Любов і Надію часто вбивають
І ніби вже сліду від них на землі не лишилось
Та з неба безсмертні вони веселкою всіх вітають,
Щоб в душах й серцях людей знов вони відродились.

Ми народились в світі, щоб рости.
Й ростемо трохи в шир, трохи увись,
Себе з роками важче нам нести:
Вагу і мрії, що збулись та не збулись

В вазі і зрості набирає кожен з нас,
Хтось з нас росте грошима та майном,
Достатком виростає в вищий клас,
Хоча в душі своїй стикається із дном.

Усе життя знання збирає хтось
Та хочеться у пізнанні йому рости,
Щоби з життя прибрати всі "авось"
Й зі світом і Творцем стати на "ти".

Віршами чи піснями хтось росте,
Хтось крилами чи світлом у душі,
Збирає хтось щось добре і святе,
Бо це для нього є рости рушій.

Кар'єрний ріст для когось основне,
Щоб владного олімпу досягнути,
Здається, ніби там біда вся омине,
Там вище всіх і всього можна бути.

До мудрості, не дурості рости б у бік,
У бік добра, щоб пекло з світу не зробити,
Й коли мине у цьому світі весь твій вік,
Ще б тут нащадкам добре щось лишити.

Тихий осінній ранок,
Ще навіть вітер дрімає,
Окутав землю серпанок
Та сон її зберігає...

Ще сонце за небокраєм
Готується тільки з'явитись,
Край неба рум'янцем палає,
Обійми готовий відкрити.

З дерев час від часу листя
Летить до землі повільно,
Кружляє, шукаючи місця,
Відчуло себе воно вільним.

В повітрі запах витає
Від яблук й трави у росах.
Всіх свіжістю ранок вітає
Й лише усміхнутись просить.

Прислухайся. Чуєш тишу?
В ній соло птахів одиноке...
Картину гармонії пише
Природа душі, вухам й оку.

Я бачив дивний сон.
Немов передо мною
Безмiрна, та пуста, i дика площина
I я, прикований ланцем залiзним, стою
Пiд височенною гранiтною скалою,
А далi тисячi таких самих, як я.

У кожного чоло життя i жаль порили,
I в оцi кожного горить любовi жар,
I руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,
I плечi кожного додолу ся схилили,
Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.

У кожного в руках тяжкий залiзний молот,
I голос сильний нам згори, як грiм, гримить:
"Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод
Не спинить вас!
Зносiть i труд, i спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить".

I всi ми, як один, пiдняли вгору руки,
I тисяч молотiв о камiнь загуло,
I в тисячнi боки розприскалися штуки
Та вiдривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так нашi молоти гримiли раз у раз;
I п'ядь за п'ядею ми мiсця здобували;
Хоч не одного там калiчили тi скали,
Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.

I кожний з нас те знав, що слави нам не буде,
Нi пам'ятi в людей за сей кривавий труд,
Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,
Як ми проб'єм її та вирiвняєм всюди,
Як нашi костi тут пiд нею зогниють.

Та слави людської зовсiм ми не бажали,
Бо не герої ми i не богатирi.
Нi, ми невольники, хоч добровiльно взяли
На себе пута. Ми рабами волi стали:
На шляху поступу ми лиш каменярi.

I всi ми вiрили, що своїми руками
Розiб'ємо скалу, роздробимо гранiт,
Що кров'ю власною i власними кiстками
Твердий змуруємо гостинець i за нами
Прийде нове життя, добро нове у свiт.

I знали ми, що там далеко десь у свiтi,
Який ми кинули для працi, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жiнки i дiти,
Що други й недруги, гнiвнiї та сердитi,
I нас, i намiр наш, i дiло те кленуть.

Ми знали се, i в нас не раз душа болiла,
I серце рвалося, i груди жаль стискав;
Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла,
Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла,
I молота нiхто iз рук не випускав.

Отак ми всi йдемо, в одну громаду скутi
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай проклятi ми i свiтом позабутi!
Ми ломимо скалу, рiвняєм правдi путi,
I щастя всiх прийде по наших аж кiстках.

Заходить сонце, торкаючись землі, 

Буває, що небо говорить громом:
Погрожує ніби чи щось наказує,
Наче господар над світом-домом
Своє грізне слово усім виказує.

Веселкою небо, буває, всміхається
Так лагідно, щиро від серця всього,
Доброю радістю всіх торкається,
Мов ближче нема за нього нікого.

Буває, що небо плаче зливою,
Всі сльози на нас готове вилити,
Щось сталось з душею його вразливою
Що можна лише сльозами осилити.

А деколи просто вмиває природу
Та спраглу землю дощем напуває,
Чи градом зі злості наробить шкоди,
Чи снігом білим все покриває.

Буває захмариться сірими хмарами,
Сховає сонце і дощ та мовчить,
Мов зачакловане злими чарами,
Сумне і сіре вгорі там висить.

А може хмаринками білими гратися,
Казкові сюжети з них малювати
І сонця промінням до всіх усміхатися,
Добра й безтурботності всім бажати.

А темною ніччю нам відкриває
Безмежно далекі від нас зорі,
У далях цих в мріях лиш хтось побуває,
Щасливі світи там є десь без горя.

Як просто все у природі:
За ніччю приходить день,
Світає і сонце сходить,
Чекати треба лишень.

Брехати сонце не стане -
У нього за розкладом все.
Щось оживає чи в'яне -
Пора своє кожна несе.

Світило стабільно працює
Та робить свою роботу,
Сюрпризи не часто готує
І майже все, як по нотах.

А люди вкрай нестабільні
Та довго можна чекати,
Щоб розум здолав божевілля,
Щоб в тьмі стало світло сіЯти.

У душах темніших ночі
Вогонь може й не зажевріти,
Де люблять брехню у очі -
Й бажання не буде прозріти.

Чекати на день довго можна,
А він промайне наче мить.
По-свому душа темна кожна
І світло не в кожній горить.

Де війни, обман та омани
На грунт благодатний попали -
День світлий ніяк не настане,
Щоб фальші примари пропали.

А хочеться світла часом
Та чисту, не мутну воду,
Піднявся щоб світ трохи класом,
Добро увійшло в людей в моду.

Тут явно не Царство небесне,
Приземлено й трохи звірячо,
Не все людське серце чудесне
Радіє добру, від зла плаче,

А й горю часом радіє
І заздрість добро ламає...
Ніч в душах, холодом віє.
Чи прИйде там день? Хто знає...

В кожного різна щирість:
Зла і добра буває,
В війнах або ж у мирі,
Шкодить чи помагає...

Щирість - вона без масок,
Але є театральна,
Може бути без красок,
Сіра, зовсім банальна.

Може бути барвиста,
Може, як пісня бути,
В лікаря чи юриста
Ліки або ж отрута.

Щирість - тверда основа
Дому або ж дороги.
Цінність щирого слова -
Це зрозуміти змога:

Хто є твій друг, хто ворог,
Шлях з ким у тебе спільний,
Де діамант, де порох,
Хто чого раб, хто вільний.

Щирість - рідкісна гостя
Поміж людей в стосунках,
З нею не так все просто
Й фальш більш зручна в розрахунках.

НабОжні люди є і чисті:
Біжать до сповіді щоразу,
Як втілять задуми нечисті
Й підсунуть ближньому заразу.

У Бога прощення попросять,
Слізно молитви прочитають,
Думками ввись себе підносять,
На шкоду ж іншим не зважають.

Набрешуть, обкрадуть, погублять
І ближньому життя зламають,
Свідомо часто все це роблять -
Сумління докорів не мають.

Із ближнім справи не владнають
І милосердя в них немає,
Його ж у Бога вимагають,
А Він за серце зле карає.