Людям не бракує розуму і сили -

Перед сном ми усі діти:

Летять над містом журавлі,

В гостях забарилося в осені літо,

Розчинилося все у тумані,

Настрій сьогодні такий собі, посередній,
А небо веселкою вже пару годин радіє...
Може прогноз в нього добрий є попередній
У день святих Софії, Віри, Любові... й Надії.

А може справи на небі краще ідуть просто,
Ніж на землі, де ні за що часто невинні страждають,
Де розуміють не всі, що ми тут лише гості
І часом ведуть себе, ніби на все право мають.

Вбивають, крадуть, мучать людей зовсім невинних,
Як замучили колись Софію, Віру, Любов і Надію,
Може тому землю вмивають дощу сльози-краплини,
Небо ж приймає їх радістю і веселкою їм радіє.

Тут Мудрість, Віру, Любов і Надію часто вбивають
І ніби вже сліду від них на землі не лишилось
Та з неба безсмертні вони веселкою всіх вітають,
Щоб в душах й серцях людей знов вони відродились.

Ми народились в світі, щоб рости.
Й ростемо трохи в шир, трохи увись,
Себе з роками важче нам нести:
Вагу і мрії, що збулись та не збулись

В вазі і зрості набирає кожен з нас,
Хтось з нас росте грошима та майном,
Достатком виростає в вищий клас,
Хоча в душі своїй стикається із дном.

Усе життя знання збирає хтось
Та хочеться у пізнанні йому рости,
Щоби з життя прибрати всі "авось"
Й зі світом і Творцем стати на "ти".

Віршами чи піснями хтось росте,
Хтось крилами чи світлом у душі,
Збирає хтось щось добре і святе,
Бо це для нього є рости рушій.

Кар'єрний ріст для когось основне,
Щоб владного олімпу досягнути,
Здається, ніби там біда вся омине,
Там вище всіх і всього можна бути.

До мудрості, не дурості рости б у бік,
У бік добра, щоб пекло з світу не зробити,
Й коли мине у цьому світі весь твій вік,
Ще б тут нащадкам добре щось лишити.

Тихий осінній ранок,
Ще навіть вітер дрімає,
Окутав землю серпанок
Та сон її зберігає...

Ще сонце за небокраєм
Готується тільки з'явитись,
Край неба рум'янцем палає,
Обійми готовий відкрити.

З дерев час від часу листя
Летить до землі повільно,
Кружляє, шукаючи місця,
Відчуло себе воно вільним.

В повітрі запах витає
Від яблук й трави у росах.
Всіх свіжістю ранок вітає
Й лише усміхнутись просить.

Прислухайся. Чуєш тишу?
В ній соло птахів одиноке...
Картину гармонії пише
Природа душі, вухам й оку.

Я бачив дивний сон.
Немов передо мною
Безмiрна, та пуста, i дика площина
I я, прикований ланцем залiзним, стою
Пiд височенною гранiтною скалою,
А далi тисячi таких самих, як я.

У кожного чоло життя i жаль порили,
I в оцi кожного горить любовi жар,
I руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,
I плечi кожного додолу ся схилили,
Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.

У кожного в руках тяжкий залiзний молот,
I голос сильний нам згори, як грiм, гримить:
"Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод
Не спинить вас!
Зносiть i труд, i спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить".

I всi ми, як один, пiдняли вгору руки,
I тисяч молотiв о камiнь загуло,
I в тисячнi боки розприскалися штуки
Та вiдривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так нашi молоти гримiли раз у раз;
I п'ядь за п'ядею ми мiсця здобували;
Хоч не одного там калiчили тi скали,
Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.

I кожний з нас те знав, що слави нам не буде,
Нi пам'ятi в людей за сей кривавий труд,
Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,
Як ми проб'єм її та вирiвняєм всюди,
Як нашi костi тут пiд нею зогниють.

Та слави людської зовсiм ми не бажали,
Бо не герої ми i не богатирi.
Нi, ми невольники, хоч добровiльно взяли
На себе пута. Ми рабами волi стали:
На шляху поступу ми лиш каменярi.

I всi ми вiрили, що своїми руками
Розiб'ємо скалу, роздробимо гранiт,
Що кров'ю власною i власними кiстками
Твердий змуруємо гостинець i за нами
Прийде нове життя, добро нове у свiт.

I знали ми, що там далеко десь у свiтi,
Який ми кинули для працi, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жiнки i дiти,
Що други й недруги, гнiвнiї та сердитi,
I нас, i намiр наш, i дiло те кленуть.

Ми знали се, i в нас не раз душа болiла,
I серце рвалося, i груди жаль стискав;
Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла,
Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла,
I молота нiхто iз рук не випускав.

Отак ми всi йдемо, в одну громаду скутi
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай проклятi ми i свiтом позабутi!
Ми ломимо скалу, рiвняєм правдi путi,
I щастя всiх прийде по наших аж кiстках.